Розділ VI. Пасажир каюти номер шість

 

 

Першого дня плавання море було бурхливе, надвечір подув свіжий вітер.

«Дункан» сильно хитало. Тому жінки не виходили на палубу. Вони лежали в каютах, що було вельми мудро.

Наступного дня вітер круто змінив напрям. Капітан Джон Манглс наказав поставити фок, контр-бізань і малий марсель, «Дункан» став стійкіший – менше відчувалася бічна і кільова хитавиця. Леді Гелена і Мері Грант змогли вранці піднятися на палубу, де вже перебували Гленарван, майор і капітан.

Світало. Сонце, ніби позолочений диск, піднімалося з океану, як із гігантської гальванічної ванни.

«Дункан» линув у потоках сяйного світла, і здавалося, то не вітер, а сонячні промені надимають його вітрила.

Пасажири яхти благоговійно спозирали появу денного світила.

– Яке чудове видовище! – промовила Гелена. – Схід сонця провіщає прекрасний день. Аби тільки вітер не змінився і завжди був попутним!

– Годі бажати сприятливішого вітру, люба Гелено, – відгукнувся Гленарван, – тож нам гріх нарікати на такий початок подорожі.

– Скажи, любий Едуарде, чи довгий наш шлях?

– Про це нам повідає лише капітан Джон, – відповів Гленарван. – Як ми йдемо, Джоне? Чи задоволені ви судном?

– Дуже задоволений, сер. Це чудове судно – морякові приємно відчувати його під ногами. Машина добре підпасована під корпус. Ось чому яхта залишає по собі такий рівний слід і з такою легкістю уникає хвиль. Ми йдемо зі швидкістю 17 морських миль за годину; якщо швидкість не знизиться, то днів за десять перетнемо екватор і менш ніж за п’ять тижнів обігнемо мис Горн.

– Мері, чи ви чуєте? Менш ніж за п’ять тижнів! – звернулася до дівчини леді Гелена.

– Так, пані, – відповіла Мері. – Я чула, і моє серце шалено закалатало при капітанових словах.

– Як ви зносите плавання, міс Мері? – запитав Гленарван.

– Непогано, сер. Незабаром сподіваюся цілком призвичаїтися до моря.

– А наш юний Роберт?

– О, Роберт!.. – втрутився Джон Манглс. – Якщо його немає зараз у машинному відділенні, то це означає, що він видерся на щоглу. Цьому хлопчиську невідома морська хвороба… Он, погляньте лишень. Бачите, де він?

Усі спрямували погляди на фок-щоглу: там, за 100 футів од палуби, на снастях брам-стеньги, висів Роберт. Мері мимоволі здригнулася.

– О, міс, заспокойтеся! – мовив Джон Манглс. – Я ручаюся за нього. Обіцяю, що досить скоро я представлю капітанові Гранту мужнього легіня, бо аніскілечки не сумніваюся, що ми розшукаємо капітана.

– О, нехай вас почує небо! – відповіла дівчина.

– Люба міс Мері, – знову заговорив Гленарван, – усе прорікає нам успіх. Погляньте на славних хлопців, що взялися за цю чудову справу. Ми з ними легко досягнемо успіху. Я обіцяв леді Гелені розважальну прогулянку і вірю, що дотримаю слова.

– Едуарде, ти найкращий у всенькому світі! – вигукнула Гелена.

– Ні, це зовсім не так – у мене найкраща команда на найкращому судні. А вам, міс Мері, хіба не подобається наш «Дункан»?

– Звичайно подобається, сер, – відповіла дівчина, – і не лише як пасажирці, а і як справжньому знавцеві.

– Он воно як?

– Дитиною я весь час проводила на батькових кораблях. Він хотів виховати з мене моряка. Якщо знадобиться, я і тепер можу взяти рифи або поставити вітрило.

– Оце так, міс! – вигукнув Джон Манглс.

– О, – додав Гленарван, – то ви в особі капітана Джона матимете великого друга, бо професію моряка він ставить понад будь-яку іншу, навіть для жінки. Чи не так, Джоне?

– Цілком правильно, сер, – відповів молодий капітан, – але мушу зізнатися, що міс Грант, здається, більше личить перебувати в рубці, аніж ставити брамсель. Та моїй самолюбності моряка лестять її слова.

– А особливо, коли вона захоплюється «Дунканом»… – додав Гленарван.

– …який цілком на те заслуговує, – відповів Джон Манглс.

– Ви так пишаєтеся яхтою, – сказала леді Гелена, – що мені закортіло оглянути її від низу до верху, а заразом подивитися, як влаштувалися наші славні матроси в кубрику.^[18]

– Дуже зручно, – відповів Джон Манглс, – не гірше, ніж удома.

– А вони справді вдома, люба Гелено, – озвався Гленарван. – Ця яхта – куточок нашої старої-доброї Шотландії, це клаптик графства Думбартон, що розсікає хвилі океану; отже, ми не покинули нашої батьківщини: «Дункан» – це замок Малькольм-Касл, а океан – озеро Ломонд.

– Тоді, любий Едуарде, покажи нам наш замок, – жартівливо промовила Гелена.

– Залюбки! – відповів Гленарван. – Та спершу слід попередити Олбінета.

Стюард «Дункана» Олбінет, чудовий метрдотель, гідний бути метрдотелем у Франції, який старанно і розважливо виконував свої обов’язки, притьмом з’явився.

– Олбінете, ми хочемо прогулятися перед сніданком, – сказав Гленарван таким тоном, ніби йшлося про прогулянку в околицях замку. – Сподіваюся, до нашого повернення сніданок буде сервіровано.

Олбінет поштиво вклонився.

– Майоре, а ви підете з нами? – запитала Мак-Наббса Гелена.

– Якщо накажете, – відповів той.

– О, майор насолоджується своєю сигарою, – втрутився Гленарван, – не заважайте йому. Знаєте, міс Мері, він запеклий курець, він навіть спить із сигарою в роті.

Майор кивнув головою і залишився, решта спустилися в кубрик.

Мак-Наббс зостався сам на палубі й, за звичаєм, вступив сам із собою в бесіду, закутавшись у густі хмари диму і споглядаючи пінявий слід за кормою яхти. Минуло декілька хвилин мовчазного споглядання, він обернувся і раптом побачив поряд якусь людину.

Якби майора могло бодай щось здивувати, то саме така зустріч, бо цього пасажира він геть не знав.

Це був високий, сухорлявий чоловік років сорока. Він скидався на довгий цвях із широким капелюшком. Голова в нього була кругла, міцна, чоло високе, ніс довгий, рот великий, підборіддя сильно випиналося вперед. Очі ховалися за величезними круглими окулярами і мали якийсь туманний вираз, властивий зазвичай нікталопам.^[19]

Його обличчя було розумне й життєрадісне. І нічого в цьому обличчі не відштовхувало, як то зазвичай буває, коли дивишся на манірних людей, що принципово ніколи не сміються і приховують свою вбогість під маскою серйозності. Невимушеність, мила безцеремонність незнайомця – все свідчило про те, що він схильний бачити в людях і речах лише хороше. Хоч він ще не промовив жодного слова, було видно, що це балакун і дуже неуважна людина, на кшталт тих, хто дивиться і не помічає, слухає і не чує. На ньому був дорожній картуз, оксамитові коричневі панталони, з тієї ж тканини куртка з неймовірною кількістю кишень, битком набитих записниками, блокнотами, гаманцями, – безліччю обтяжливого непотребу; озутий він був у грубі жовті черевики і шкіряні гетри. Через плече теліпалася на ремені підзорна труба.

Незнайомцева метушливість різко контрастувала із незворушним спокоєм майора. Він маневрував навколо Мак-Наббса, розглядав його зусібіч, кидав на нього запитливі погляди, а той, здавалося, анітрохи не цікавився, звідкіль узявся цей пан, що йому треба, чому, власне, він опинився на облавку «Дункана».

Коли загадковий незнайомець переконався, що геть усі його спроби розбиваються об майорову байдужість, він схопив свою підзорну трубу – у розкладеному вигляді вона сягала чотирьох футів – і, розставивши ноги, став як укопаний придорожній стовп. Незнайомець спрямував підзорну трубу на лінію горизонту, а через п’ять хвилин опустив і сперся на неї, як на тростину. Та раптом труба склалася – коліна позаходили одне в одне, новий пасажир втратив рівновагу і мало не розпластався біля грот-щогли.

Будь-хто інший на майоровому місці неодмінно всміхнувся б, але той і бровою не повів. Незнайомець вирішив діяти інакше.

– Стюарде! – крикнув він з іноземним акцентом і прислухався.

Нікого.

– Стюарде! – повторив він голосніше.

Містер Олбінет саме прямував до камбуза, що розташовувався під шканцями. Він був украй здивований, коли почув, що його так безцеремонно окрикує якийсь довготелесий незнайомець.

«Звідкіль він узявся? – запитав у себе Олбінет. – Друг містера Гленарвана? Ні, це неможливо!»

Він піднявся на ют і підійшов до незнайомця.

– Ви стюард цього судна? – запитав той.

– Так сер, але я не маю честі…

– Я пасажир каюти номер шість, – не дав договорити йому незнайомець.

– Каюти номер шість? – повторив Олбінет.

– Так. А як ваше ім’я?

– Олбінет.

– Гаразд, мій друже Олбінет, – сказав незнайомець із каюти номер шість, – подбайте про сніданок, і покваптеся. Я вже тридцять шість годин ріски не мав у роті. Власне, я проспав тридцять шість годин, одначе мені можна це вибачити, адже примчав із Парижа в Глазго без жодної зупинки. Скажіть-но, будь ласка, о котрій годині тут снідають?

– О дев’ятій, – машинально відповів Олбінет.

Незнайомець виявив бажання поглянути на свого годинника, на що пішло чимало часу, бо він знайшов годинника лише в дев’ятій кишені.

– Гаразд, але зараз немає ще й восьмої! От що, Олбінете, принесіть-но мені для початку бісквітів і склянку шеррі, а то я падаю від знемоги.

Олбінет слухав, кліпаючи очима, а незнайомець продовжував базікати, із вражаючою швидкістю перескакуючи з теми на тему.

– А де ж капітан? Він ще не прокинувся? А його помічник? Той що, теж спить? – тріщав незнайомець. – На щастя, погода гарна, вітер попутний, судно само йде.

І саме в цю мить на трапі з’явився Джон Манглс.

– Ось капітан, – оголосив Олбінет.

– О, я дуже радий! – вигукнув незнайомець. – Дуже радий познайомитися з вами, капітане Бертон!

Як хто і здивувався, то, поза сумнівом, це був Джон Манглс, і не лише тому, що його назвали капітаном Бертоном, а й тому, що він побачив незнайомця на борту свого судна.

А той далі розшаркувався в люб’язностях.

– Дозвольте потиснути вам руку, – промовив він. – Якщо я не зробив цього позавчора ввечері, то лише тому, що не хотів нікого турбувати під час відплиття. Та сьогодні, капітане, я щасливий познайомитися з вами.

Джон Манглс широко розплющеними очима здивовано глипав то на Олбінета, то на незнайомця.

– Ось ми і познайомилися з вами, капітане, – провадив далі незнайомець, – тепер ми з вами друзі. Давайте поговоримо. Скажіть, а чи задоволені ви своєю «Шотландією»?

– Про яку «Шотландію» йдеться? – урвався терпець Джона Манглса.

– Про пароплав «Шотландія», на якому ми перебуваємо. Чудове судно. Мені розхвалили його зовнішній вигляд, високі моральні чесноти його командира, славного капітана Бертона! Ви, часом, не родич видатного африканського мандрівника Бертона? Мужня людина! Якщо він ваш родич, то прийміть мої палкі вітання!

– Сер, я не лише не родич мандрівника Бертона, я навіть не капітан Бертон, – відповів Джон Манглс.

– А-а… – протягнув незнайомець. – То я розмовляю із помічником капітана Бертона, містером Берднесом?

– Містер Берднес? – перепитав Джон Манглс, котрий здогадався, в чому річ, але ніяк не міг утямити, хто перед ним: божевільний чи дивак. Тільки-но молодий капітан хотів остаточно з’ясувати це, як на палубі з’явилися лорд Гленарван, його дружина і міс Грант.

Побачивши їх, незнайомець вигукнув:

– А, пасажири! Пасажири! Чудово! Сподіваюся, містере Берднес, ви відрекомендуєте мене…

І, не чекаючи відповіді Джона Манглса, помчав їм назустріч.

– Місіс… – сказав він міс Грант. – Міс… – сказав він Гелені. – Сер… – додав він, звертаючись до лорда Гленарвана.

– Лорд Гленарван, – пояснив Джон Манглс.

– Сер, – продовжував незнайомець, – я перепрошую, що сам представляюся, але в морі доводиться трохи відступати від світського етикету. Сподіваюся, ми швидко познайомимося і в товаристві паній подорож на пароплаві «Шотландія» здасться нам такою ж короткою, як і приємною.

Леді Гелена та міс Грант навіть не знайшли відповіді на таке. Вони не могли втямити, як стороння людина могла опинитися на палубі «Дункана».

– Сер, – звернувся до дивака Гленарван, – з ким маю честь говорити?

– Жак-Еліасен-Франсуа-Марі Паганель, секретар Паризького географічного товариства, член-кореспондент географічних товариств Берліна, Бомбея, Дармштадта, Лейпцига, Лондона, Петербурга, Відня, Нью-Йорка, почесний член Королівського географічного та етнографічного інституту східної Індії. Словом, я людина, що працювала над географією двадцять років як кабінетний вчений. І тепер прямую до Індії, аби на практиці застосувати праці великих мандрівників.