Розділ IV. Пропозиція Гелени Гленарван

Жуль Верн

Діти капітана Гранта

 

 

Частина перша

 

 

Розділ I. Риба-молот

 

 

26 липня 1864 року вздовж Північної протоки^[1] на повних парах мчала прекрасна яхта. Дув потужний північно-східний вітер. На вістрі бізань-щогли майорів англійський прапор, а на блакитному вимпелі грот-щогли виднілися розшиті золотом, увінчані герцогською короною ініціали «Е. Г.». Яхта називалась «Дункан» і належала лордові Едуарду Гленарвану, одному з шістнадцяти шотландських перів, які засідають у палаті лордів, почесному членові відомого в усьому Сполученому Королівстві^[2] Темзинського яхт-клубу.

На облавку «Дункана» перебували: Гленарван, його молода дружина леді Гелена і кузен – майор Мак-Наббс.

Випробовування новісінької яхти добігало кінця за декілька миль^[3] од затоки річки Клайд. Судно поверталося до Глазго.

На видноколі вже замрів острів Аран, як раптом вахтовий матрос доповів про величезну рибу, що пливе за кормою «Дункана». Капітан Джон Манглс наказав негайно повідомити про це лордові Едуарду, і той у супроводі майора Мак-Наббса не забарився піднятися на ют.^[4]

– Що за риба? – запитав лорд капітана.

– Я вважаю, сер, що це велика акула, – відповів Джон Манглс.

– Акула в місцевих водах! – недовірливо вигукнув Гленарван.

– Не дивина, – відповів капітан, – це риба-молот, вид акул, що трапляється в усіх морях і на всіх широтах. Здається, ми маємо справу з однією із цих підлих тварюк. Якщо ваша воля та якщо леді Гленарван забажає бути присутньою на цьому захопливому полюванні, то ми швидко визначимо вид хижака.

– Мак-Наббсе, як ви вважаєте, – запитав Гленарван майора, – чи варто нам починати полювання?

– Наперед згоден із вашим рішенням, – флегматично відповів майор.

– Я вважаю за необхідне знищувати цих хижаків, – зауважив Джон Манглс. – Як дозволите, то скористаймося нагодою. Це буде захопливе видовище й добра справа водночас.

– Гаразд, починайте, Джоне, – погодився лорд Гленарван і послав сповістити про полювання леді Гелену. Зацікавлена жінка не змусила себе довго чекати і незабаром з’явилася на юті біля чоловіка.

Море було спокійне, тож добре проглядалися стрімкі рухи хижої риби, яка з дивовижною спритністю то занурювалась під воду, то прямувала за яхтою.

Джон Манглс віддав необхідні розпорядження. Матроси скинули з правого борта яхти грубий канат із гаком, на вістря якого насадили приманку – великий шмат сала. Ненажерлива акула, хоч і пливла за п’ятдесят ярдів від «Дункана», але, учувши здобич, стрілою помчала до яхти. Тепер усі на яхті добре бачили, як її плавці, сірі на кінцях і чорні біля тіла, потужно розтинали хвилі. Хвіст хижачки водночас слугував за кермо, чітко дотримуючи потрібного курсу. У міру наближення до приманки її величезні лупаті очі, здавалося, спалахували пожадливістю, а коли вона переверталася, то широко роззявляла пащу, всіяну чотирма рядами зубів. Її величезна голова нагадувала подвійний молоток, насаджений на руків’я. Джон Манглс не помилився, це справді була найненажерливіша представниця сімейства акул – риба-молот.

Пасажири і команда «Дункана» напружено стежили за пересуванням хижачки. Незабаром вона наблизилася до приманки, перевернулась горічерева, і величезний шмат сала миттю зник у її пащеці.

Щосили смикнувши канат, акула сама себе «підчепила» на гак. Матроси швидко підтягли свою здобич за допомогою блоків, прикріплених до грот-реї.^[5]

Акула шалено пручалася, намагаючись повернутися до рідної стихії, та її швидко вгамували. Накинута на хвіст мертва петля паралізувала рухи хижачки. Опісля акулу підняли бортовими сітями і скинули на палубу. До неї обережно наблизився матрос і сильним ударом сокири відсік її страшний хвіст.

Зі страховиськом покінчили. Ненависть моряків до акул задовольнили, проте їхня цікавість не вщухла. Зазвичай на всіх суднах було заведено ретельно оглядати шлунок акул. Матроси, знаючи ненажерливість цих хижаків, завжди сподіваються на якусь знахідку. Іноді їхні сподівання справджуються.

Леді Гленарван не виявила бажання бути присутньою на такому відразливому видовищі й пішла до рубки. Акула ще дихала. То був досить великий екземпляр завдовжки 10 футів^[6] і вагою понад 600 фунтів^[7] – середні параметри для риби-молота. Вона не була найбільшою з-поміж акул, проте зажила слави найнебезпечнішої.

Незабаром величезну рибу вправно розітнули сокирою. Гак застряг глибоко в шлунку. Шлунок виявився геть порожній, мабуть, акула давно не мала й ріски в пащі. Розчаровані моряки хотіли було викинути тушу в море, аж боцман зауважив якийсь грубий предмет, що щільно застряг в одній зі складок утроби хижачки.

– Це що таке? – здивувався він.

– Це шматок скелі, який акула проковтнула, щоб набити собі шлунка, – відповів один із матросів.

– Та ну! – відгукнувся інший. – Це звичайнісіньке ядро, яким пальнули у шлунок цього хижака, тільки акула не встигла його перетравити.

– Годі базікати! – втрутився в розмову помічник капітана Том Остін. – Хіба не бачите, що ця тварюка – п’янюга непробудна, й аби не втратити жодної краплі, не лише випила вино, а й пляшку глитнула.

– Як! – вигукнув лорд Гленарван. – Пляшка у шлунку акули?

– Так, справжнісінька пляшка, – підтвердив Остін, – щоправда, у льоху вона була доволі давно!

– Нумо, Томе, дістаньте пляшку, та обережніше, – наказав лорд Гленарван, – у пляшках, знайдених у морі, часто містяться важливі документи.

– Ви так вважаєте? – запитав майор Мак-Наббс.

– Так, це цілком можливо.

– Не заперечуватиму, – відгукнувся майор, – я припускаю, що пляшка може зберігати таємницю.

– От ми і довідаємося про це, – мовив Гленарван. – То що там, Томе?

– Ось, сер, – відповів помічник капітана, показуючи якийсь безформний предмет, який він насилу витягнув із шлунку акули.

– Чудово! – вигукнув Гленарван. – Накажіть ретельно обмити цю брудну пляшку і принесіть її в рубку.

Том виконав наказ, і знайдена за таких дивних обставин пляшка незабаром опинилася на столі в кают-компанії. Навколо столу розмістилися: лорд Гленарван, майор Мак-Наббс, капітан Джон Манглс і леді Гелена, як усі жінки, цікава до всього.

Навіть дрібничка, знайдена в морі, – справжня подія. З хвилину панувала цілковита тиша. Кожен поглядом запитував крихку ємність, чи приховує вона таємницю якоїсь корабельної аварії, а чи лише дріб’язкову записку, ввірену волі хвиль знудьгованим мореплавцем.

Гленарван одразу ж заходився оглядати пляшку. Його рухи були дуже обережні. Цієї миті він скидався на коронера^[8], що намагається знайти бодай якийсь слід злочину.

І Гленарван мав рацію, адже часто навіть найнікчемніша, на перший погляд, деталь наштовхує на важливе відкриття. Перш ніж розкупорити пляшку, Гленарван уважно оглянув її зовні. На її довгій, вузькій, міцній шийці вцілів шматок іржавого дроту. Дуже щільні стінки пляшки здатні витримати тиск у декілька атмосфер. Це було свідченням того, що пляшку відлито в Шампаньї. Такими пляшками винарі Аї та Еперне розбивають спинки стільців, причому на склі не залишається навіть подряпини. А отже, ця ємність могла легко витримати всі перипетії тривалих мандрів.

– Пляшка на кліко, – засвідчив майор.

Оскільки Мак-Наббса вважали докою в цій сфері, то нікому навіть на думку не спало йому перечити.

– Майоре, – звернулася Гелена, – який сенс знати, що за вино було в цій пляшці, якщо ми не знаємо, звідки вона припливла?

– Ми неодмінно з’ясуємо це, люба Гелено, – промовив лорд Гленарван. – Уже зараз можна стверджувати, що вона подолала чималий шлях. Зверніть увагу на вапняні нашарування, якими вона вкрилася під впливом морської води. Ця пляшка довго мандрувала океаном, перш ніж її проковтнула акула.

– Цілком згодний із вами, – відгукнувся майор. – Справді, крихка ємність у скам’янілій оболонці, ймовірно, подолала чималу відстань.

– Та звідки вона? – запитала леді Гелена.

– Терпіння, терпіння, люба Гелено: в таких випадках знадобиться терпіння. Як на мене, пляшка сама дасть відповідь на наші питання.

Гленарван заходився зчищати нарости, що вкривали шийку пляшки, і незабаром показалася пробка, дуже попсована морською водою.

– Прикро! – вигукнув Гленарван. – Якщо тут і зберігаються якісь документи, то вони виявляться підмоченими.

– Ваша правда, – погодився майор.

– До того ж, – провадив Гленарван, – погано закоркована пляшка могла потонути, але, на щастя, її вчасно проковтнула акула і доставила на облавок «Дункана».

– Так, – підтвердив Джон Манглс, – але шкода, що ми не виловили пляшку у відкритому морі, під певною широтою і довготою. Тоді, вивчивши повітряні й морські бистрини, можна було б установити пройдений пляшкою шлях, а зараз, із такою листоношею, як акула, що пливе проти вітру й течій, дуже важко буде розібратися в цьому.

– Подивимося, – сказав Гленарван і дуже обережно відкоркував пляшку.

Кают-компанію огорнув насичений дух морської води.

– Що там? – із суто жіночим нетерпінням запитала Гелена.

– Так, я мав рацію, – відгукнувся Гленарван, – тут є документи.

– Документи! Документи! – вигукнула леді Гелена.

– Але, мабуть, вони підмокли, – зауважив Гленарван, – їх неможливо витягнути, так міцно вони прилипли до стінок пляшки.

– Розбиймо пляшку, – запропонував Мак-Наббс.

– Я ліпше б її зберіг, – відповів Гленарван.

– І я, – погодився майор.

– Звичайно, – втрутилася Гелена, – та оскільки вміст цінніший за ємність, то я пропоную пожертвувати нею.

– Достатньо, сер, відбити шийку, – порадив Джон Манглс, – і можна буде вийняти документи, не пошкодивши їх.

– Правильно, Едуарде! – вигукнула леді Гелена.

Папери і справді годі було витягнути, тож лорд Гленарван вирішив відбити шийку дорогоцінної пляшки. Та оскільки кам’янистий наріст на пляшці набув твердості граніту, довелося скористатися молотком. Незабаром на стіл посипалися дрізки скла і показалися злиплі клаптики паперу. Гленарван обережно вийняв їх, розклав перед собою. Гелена, майор і капітан тісним колом обступили його.

 

Розділ II. Три документи

 

 

Клаптики паперу з пляшки були наполовину роз’їдені морською водою. Із розпливчастих рядків ледь можна було вгадати кілька незрозумілих слів. Протягом декількох хвилин Гленарван уважно розглядав клаптики. Він повертав їх навсібіч, роздивляючись на світло і вивчаючи найменші сліди вцілілих слів, які пощадило море. Нарешті він обернувся до друзів, які пильно дивилися на нього.

– Тут, – сказав він, – три документи, мабуть копії одного і того ж. Одного написано англійською, другого – французькою, а третього – німецькою. Переконливим свідченням цього є декілька вцілілих слів.

– А чи можна вловити зміст документа? – запитала леді Гленарван.

– Важко сказати напевне, люба Гелено, адже слова, що вціліли, вельми уривчасті.

– Можливо, документи доповнять один одного? – припустив майор.

– Поза сумнівом, – відповів Джон Манглс. – Навряд чи морська вода у трьох документах знищила одні й ті самі слова. Звіряючи уривки вцілілих фраз, ми докопаємося до їхнього змісту.

– Тож займімося цим, – запропонував лорд Гленарван, – але робімо це поступово. Почнемо з англійського документа.

У цьому документі рядки і слова були розташовані так:

...

….. 62………………… Bri……………. gow

sink……………………………………… stra

………….. aland…………………………….

……….. skipp… Gr…………………………

…………………………… that monit… of long

and………………………………….. ssistance

…………………… lost

– Так, тут важко щось зрозуміти, – розчаровано сказав майор.

– У всякому разі, – зауважив капітан, – це англійський варіант.

– Безперечно, – відгукнувся лорд Гленарван, – слова sink, aland, that and, lost уціліли; а skipp, очевидно, означає «шкіпер». Мабуть, ідеться про якогось містера Гр., капітана судна, що зазнало аварії. Слова sink, aland, that, and, lost відповідно означають: «зазнати катастрофи», «на землі», «цей», «і», «зниклий».

– Додамо до цього обривки слів monit і ssistance, – сказав Джон Манглс – їх зміст цілком зрозумілий: monition – «документ» і assistance – «допомога».

– Ну ось, нам уже дещо відомо! – вигукнула Гелена.

– На жаль, тут бракує багатьох рядків, – зауважив майор. – Як дізнатися назву загиблого судна і місце катастрофи?

– Ми все з’ясуємо, – відповів лорд Гленарван.

– Безперечно, – погодився майор, який завжди приєднувався до загальної думки. – Але як?

– Доповнюючи один документ іншим.

– То берімося до справи! – благала леді Гелена.

Другий клаптик паперу був більше попсований за попередній. На ньому вціліло лише трохи незв’язних слів, розташованих у такому порядку:

...

7 Juni………………… Glas

………………… zwei…….. atrosen

………………………. g raus

……………………… bringt.. ihnen

– Це написано німецькою, – вигукнув Джон Манглс, глянувши на папір.

– Ви знаєте цю мову, Джоне? – запитав Гленарван.

– Знаю, і дуже добре, сер.

– То перекладіть нам ці слова.

Капітан уважно вивчив документ.

– Перш за все, – сказав він, – ми можемо встановити дату катастрофи: 7 Juni, тобто 7 червня; зіставляючи це з цифрою 62 англійського тексту, ми отримаємо точну дату: 7 червня 1862 року.

– Чудово! – вигукнула Гелена. – Продовжуйте, Джоне!

– У тому самому рядку я знаходжу частину слова Glas; зливаючи його з частиною gow першого документа, отримуємо Glasgow. Очевидно, ідеться про судно із порту Глазго.

– І я тієї ж думки, – згодився майор.

– Другий рядок документа геть розплився, – провадив далі Джон Манглс, – але в третьому я розібрав два досить важливих слова: zwei, що означає «два», і atrosen, точніше matrosen, що в перекладі означає «матроси».

– Отже, мовиться про капітана і двох матросів? – запитала Гелена.

– Очевидно, – відповів лорд Гленарван.

– Зізнаюся, сер, – вів далі капітан, – наступне слово graus заганяє мене в глухий кут. Навіть не знаю, як його перекласти. Можливо, це розтлумачить третій документ. Що ж стосується двох останніх слів, то їх легко зрозуміти: bringt ihnen означає «надайте їм», а якщо ми пов’яжемо їх із англійським словом assistance, яке так само розташоване в сьомому рядку першого документа, то вони складають зв’язну фразу: «Надайте їм допомогу».

– Так! «Надайте їм допомогу»! – повторив Гленарван. – Та де ж перебувають ці нещасні? Досі ми не маємо ані найменшої вказівки на місце катастрофи.

– Сподіватимемося, що французький документ виявиться зрозумілішим, – зауважила Гелена.

– Що ж, розгляньмо французький документ, – сказав Гленарван, – нам це буде нескладно зробити, оскільки ми всі знаємо цю мову.

Ось точне відтворення третього документа:

...

три (trois). ачтове (ats)……. танія (tannia)

……………… гонія (gonie)….. південний (austral)

……………………………. дося (abor)

контин (contin). по (pl)….. жорстокий (cruel). інд (indi)

………………… кинут (jete)….. овго (ongit) і 37°11´

………………… шир (lat)

– Тут є цифри! – вигукнула Гелена. – Погляньте, панове!

– Діятимемо поступово, – сказав лорд Гленарван, – почнімо спочатку. Дозвольте послідовно відновити всі неповні, уривчасті слова. З перших літер зрозуміло, що йдеться про трищоглове судно, назва якого завдяки поєднанню англійського і французького документів стає зрозумілою: «Британія». З наступних двох слів – «гонія» і «південний» – зрозуміло тільки друге.

– Оце вже цінна вказівка, – заявив Джон Манглс. – Отже, аварія сталася в Південній півкулі.

– Досить невизначено, – зауважив майор.

– Продовжую, – вів далі Гленарван. – Слово «досяг» – корінь дієслова «досягти». Бідолашні пристали до якогось берега. Але де? Що означає «контин»? Чи не континент? Потім «жорстокий»?

– Жорстокий! – вигукнув Джон Манглс. – Так от пояснення німецького слова graus: grausam – «жорстокий»!

– Продовжуємо! Продовжуємо! – вигукнув Гленарван, інтерес якого до розшифрування документа дедалі зростав. – «Інд…» Чи не йдеться тут про Індію, куди цих моряків могло викинути? А що означає слово «довго»? А, довгота! Ось і широта: 37° 11´. Нарешті у нас є одна точна вказівка!

– Так, але немає довготи, – промовив Мак-Наббс.

– Не все відразу, дорогий майоре, – відгукнувся Гленарван, – добре, що ми напевне знаємо градус широти. Поза сумнівом, французький документ – найповніший із трьох. Очевидно, кожен є дослівним перекладом двох інших, бо всі містять однакову кількість рядків. Тому слід об’єднати всі три тексти, перекласти однією мовою і постаратися встановити якнайповніший їх загальний зміст.

– Якою ж мовою ви збираєтеся перекласти документ? – запитав майор.

– Французькою, – відповів Гленарван, – оскільки найкраще зберігся текст саме французького документа.

– Ви маєте рацію, сер, – погодився Манглс. – До того ж ця мова всім нам добре знайома.

– Отже, вирішено! Я з’єднаю обривки цих слів і фраз та доповню пропуски тими обривками слів, зміст яких зрозумілий, а потім ми порівняємо і обговоримо.

Гленарван одразу ж узявся за перо. За кілька хвилин він подав друзям аркуш, де було написано таке:

...

7 червня 1862 трищоглове судно «Британія» Глазго

зазнало катастрофи………………. жени півд

берег…………………………. два матроси

Капітан Гр……………………….. досяг

…. контин……. пл………….. жорстокий інд

кинутий цей документ……………… довготи

і 37°11´ широт…………….. Надайте їм допомогу

загинуть

У цю мить зайшов матрос і доповів капітанові, що «Дункан» увійшов у затоку річки Клайд, та запитав, чи будуть якість накази.

– Які ваші наміри, сер? – звернувся Джон Манглс до Гленарвана.

– Якнайшвидше прибути в Думбартон, Джоне. Звідти леді Гелена поїде додому, в Малькольм-Касл, а я вирушу до Лондона, щоб доправити цей документ в адміралтейство.

Джон Манглс віддав відповідні накази, і матрос пішов передати їх помічникові капітана.

– А зараз, друзі мої, – сказав Гленарван, – продовжимо наше розшифровування. Ми натрапили на слід страшної катастрофи. Від наших здогадів залежить життя декількох людей. Тому давайте напружимо наші мізки і постараємося знайти ключ до цієї загадки.

– Ми готові, любий Едуарде, – відповіла леді Гелена.

– Насамперед, – продовжував Гленарван, – із цього документа слід виділити: по-перше, незрозумілу частину, по-друге, частину, яка дає нам змогу робити певні припущення, по-третє, – невідоме. Що ми знаємо? Ми знаємо, що 7 червня 1862 року трищоглове судно «Британія», Глазго, відпливло з порту і зазнало катастрофи, що його два матроси і капітан під широтою 37° 11´ кинули в море цей документ і що вони просять допомоги.

– Цілком правильно, – підтвердив майор.

– Що можна припустити? – провадив далі Гленарван. – Перш за все, що катастрофа сталася у південних морях, і тут, прошу вас звернути увагу, обривок слова gonie. Чи це не частина назви країни?

– Патагонія! – вигукнула леді Гелена.

– Правильно.

– А хіба тридцять сьома паралель перетинає Патагонію? – запитав майор.

– Це легко перевірити, – відповів Джон Манглс, розгортаючи мапу Південної Америки. – Цілком правильно! Тридцять сьома паралель перетинає Арауканію^[9], проходить пампасами вздовж північних кордонів Патагонії і губиться у водах Атлантичного океану.

– Гаразд! Продовжимо розшифрування. Двоє матросів і капітан досяг (abor) – досягли… чого? «Контин (contin)» – континенту. Зверніть увагу: не острова, а континенту. Яка ж доля спіткала їх? На щастя, тут стоять дві букви pl; вони розповідають нам долю нещасних. Вони в полоні – «полонені». Чиї полонені? «Інд (indi)» – «жорстоких індіанців». Доволі переконливо, чи не так? Хіба слова, яких бракує, не просяться самі собою на пропуски? Хіба зміст документа не вимальовується на ваших очах?

Гленарван говорив переконливо, його ентузіазм вселяв непохитну впевненість, його натхнення передавалося присутнім, і вони хором вигукнули:

– Безперечно! Безперечно!

По невеличкій паузі Гленарван продовжив:

– Друзі мої, ці припущення здаються мені цілком правдоподібними. Вважаю, що катастрофа сталася поблизу берегів Патагонії. Втім, у Глазго я наведу довідки про маршрут «Британії», і тоді нам стане зрозуміло, чи могла вона опинитися в цих водах.

– Навіщо їхати в Глазго? – запитав Джон Манглс. – Я тут маю комплект «Торгової і морехідної газети», з якого ми дізнаємося все, що нам треба.

– Давайте подивимося! – вигукнула леді Гленарван.

Джон Манглс узяв комплект номерів газети за 1862 рік і став швидко їх переглядати. Незабаром він із задоволенням прочитав:

– «30 травня 1862 року. Перу. Кальяо. Місце призначення Глазго, «Британія», капітан Грант».

– Грант! – вигукнув Гленарван. – Чи це не той відважний шотландець, який мріяв заснувати нову Шотландію на одному з островів Тихого океану?

– Так, – відповів Джон Манглс, – це той самий Грант. 1862 року він відплив із Глазго на «Британії». Відтоді від нього не було жодної звістки.

– Поза сумнівом! – вигукнув Гленарван. – Це він! «Британія» відплила з Кальяо 30 травня, а 7 червня, за тиждень, зазнала катастрофи поблизу берегів Патагонії. Тепер нам відома вся історія цієї катастрофи. Бачите, друзі мої, ми майже знайшли ключ до розгадування загадки, і єдиним невідомим тепер є довгота, де сталася аварія.

– Але довгота й не потрібна! – заявив Джон Манглс. – Знаючи країну і широту, я беруся знайти місце катастрофи.

– Отже, нам усе відомо? – запитала леді Гленарван.

– Все, люба Гелено, і тепер я можу заповнити те, що змила морська вода, з такою легкістю, ніби цей документ мені диктував капітан Грант.

Тут Гленарван знову взяв перо і без вагань написав таке:

«7 червня 1862 року трищоглове судно “Британія”, з порту Глазго, затонуло поблизу берегів Патагонії в Південній півкулі. Два матроси і капітан Грант спробують досягти берега, де опиняться в полоні жорстоких індіанців. Вони кинули цей документ під… градусами довготи і 37°11´ широти. Надайте їм допомогу, або вони загинуть».

– Добре! Добре, любий Едуарде! – вигукнула леді Гелена. – Якщо цим бідолахам призначено колись знову побачити свою батьківщину, то вони будуть зобов’язані вам своїм порятунком.

– Вони її побачать! – відповів Гленарван. – Тепер ми маємо повний варіант документа, досить точний, цілком зрозумілий та достовірний, і Англія, не замислюючись, прийде на допомогу трьом своїм синам, покинутим на дикому узбережжі. Те, що вона колись зробила для Франкліна та багатьох інших, вона зробить і для тих, хто зазнав катастрофи на «Британії».

– Але ж у бідолашних, – мовила Гелена, – поза сумнівом, залишилися сім’ї, які оплакують їхню загибель. Мабуть, у нещасного капітана Гранта є дружина, діти…

– Ви маєте рацію, моя люба. Я негайно повідомлю їх, надію на порятунок не втрачено. А зараз, друзі мої, піднімімося на палубу, ми наближаємося до порту.

І справді, «Дункан», прискоривши хід, ішов уздовж берегів Бутла, залишивши праворуч Ротсей, чарівне маленьке містечко, що розкинулося в родючій долині. Яхта вийшла у вузький фарватер затоки, пропливла повз Грінок і о шостій годині вечора кинула якір біля підніжжя базальтової скелі Думбартона, на вершині якої височів славнозвісний замок шотландського героя Воллеса.

На пристані чекав екіпаж, який мав відвезти Гелену і майора Мак-Наббса у Малькольм-Касл; Гленарван, обійнявши молоду дружину, поквапився на поїзд, що прямував до Глазго.

Та перед від’їздом він удався до найшвидшого способу сповіщення – телеграфу, і за декілька хвилин до редакції газет «Таймс» і «Морнінґ кронікл» надійшло таке повідомлення: «За довідками про долю трищоглового судна «Британія» із Глазго і про капітана Гранта звертатися до лорда Гленарвана, Малькольм-Касл, Люсс, графство Думбартон, Шотландія».

 

Розділ III. Малькольм-Касл

 

 

Малькольм-Касл, один із найпоетичніших замків гірської Шотландії, стоїть поблизу села Люсс над мальовничою долиною. Прозорі води озера Ломонд омивають його гранітні стіни. Споконвіку замок належав роду Гленарванів, що зберіг на батьківщині Роб-Роя і Ферґуса Мак-Ґрегора гостинні звичаї давніх героїв Вальтера Скотта.

Коли в Шотландії вибухнула революція, у багатьох васалів, які не могли сплатити своїм колишнім ленним^[10] землевласникам високу орендну плату, землі було конфісковано.

Деякі з них померли з голоду, інші стали риболовами, а ще інші емігрували. Відчай охопив усіх. Тільки Гленарвани вважали, що вірність даному слову обов’язкова для всіх людей, як знатних, так і простих, і не порушили договорів зі своїми орендарями. Жоден із них не покинув рідний дах, не розлучився із землею, де покоївся прах його предків, усі продовжували жити на тих землях, які колись орендували у своїх панів. Отже, в епоху загальної ненависті й ворожнечі у Гленарвана як у замку Малькольм-Касл, так і на борту «Дункана», служили тільки шотландці. Усі були нащадками колишніх васалів Мак-Ґреґора, Мак-Фарлана, Мак-Наббса, Мак-Ногтона, усі були уродженцями Стірлінга або Думбартона, усі – люди чесні, душею і тілом віддані своєму панові. Деякі навіть спілкувалися галльською – мовою гірської Шотландії.

Лорд Гленарван був дуже заможною людиною. Він робив багато добра, і його доброта перевершувала навіть його щедрість, бо доброта невичерпна, а щедрість має межі.

Землевласник Люсса, лорд Малькольма у палаті лордів представляв своє графство. Він був якобітом (прихильником Стюартів). Він не шапкував у домі Ганновера, але й не був у пошані в державних мужів Англії, переважно тому, що дотримував звичаїв своїх предків і стійко опирався політичному натиску «цих південців».

Проте лорд Гленарван не був ані реакціонером, ані людиною обмеженого розуму чи вузьких переконань. У своєму графстві він заохочував усе передове, залишаючись при цьому пристрасним патріотом-шотландцем. Тож беручи участь у змаганнях Королівського Темзинського яхт-клубу, дбав лише про славу рідної Шотландії.

Едуард Гленарван мав тридцять два роки. Він був високий на зріст, із дещо суворими рисами обличчя, але надзвичайно лагідними очима. Від нього так і віяло поезією гірської Шотландії. Він зажив слави винятково відважної людини, заповзятливої і благородної. Це був Ферґус XIX століття, надзвичайно добрий, досконаліший за самого святого Мартіна, здатний віддати біднякові останню свою сорочку.

Лорд Гленарван одружився лише три місяці тому. Його дружина, Гелена, була дочкою відомого мандрівника Вільяма Туффнеля, який став жертвою пристрасті до географічних відкриттів.

Гелена не належала до дворянського роду, але була чистокровною шотландкою, що в очах лорда Гленарвана стояло вище за всяке дворянство. Лорд узяв собі за супутницю життя цю чарівну, мужню, самовіддану дівчину. Він зустрівся з нею після смерті її батька. Тоді Гелена самотньо й дуже скромно жила в Кільпатрику, в рідній домівці. Гленарван одразу зрозумів, що ця бідна дівчина буде вірною дружиною, тож запропонував їй руку і серце. Гелені було двадцять два роки. Білявка з блакитними очима кольору вод шотландських озер. Її любов до чоловіка перевершувала почуття подяки до нього: вона любила його так, ніби він був покинутим сиротою, а вона багатою спадкоємицею. Фермери і слуги готові були віддати за неї життя, вони називали її «наша добра пані з Люсса».

Молоде подружжя щасливо жило в Малькольм-Каслі серед чудової дикої природи гірської Шотландії. Вони гуляли під тінистим плетивом дубових і кленових алей, берегами озер, де колись звучали піброкси^[11], спускалися в дикі ущелини, де вікові руїни відали про історію Шотландії.

Одного дня вони заглиблювалися в гущавину березових і хвойних лісів, що здіймалися над безкраїми вересовими лугами, наступного – підіймалися на круті вершини Бенломона або скакали пустельними долинами, милуючись цим поетичним краєм, який досі називають «краєм Роб-Роя», захоплюючись уславленими місцями, які так натхненно оспівав Вальтер Скотт. Вечорами, коли на горизонті запалювався «Ліхтар Мак-Фарлана», себто місяць, вони прогулювалися вздовж старовинного кільця галереї, що зубчастими стінами оперізувала замок Малькольм. Там, задумливі, самотні, ніби забуті всім світом, вони сиділи у цілковитій тиші на каменях, освітлені блідим місячним сяйвом, а нічний морок поволі оповивав темні гори. Вони сиділи довго, заглиблені у те величне захоплення, в ту духовну близькість, таємницю яких відають лише люблячі серця.

Пролетіли перші місяці шлюбу. Та лорд Гленарван не забував, що його дружина – дочка видатного мандрівника. Йому здавалося, що Гелена успадкувала батькову пристрасть до подорожей, і він мав рацію. Він збудував «Дункан», яхту, яка мала перенести лорда і леді Гленарван у найчудовіші куточки земної кулі, до островів Архіпелагу, у води Середземного моря. Годі собі уявити радість Гелени, коли чоловік передав «Дункан» у її цілковите розпорядження. Справді, чи існує більше блаженство, ніж плисти із коханим уздовж прекрасних берегів Греції, провести медовий місяць поблизу казкових східних берегів!

Гленарван виїхав до Лондона. Та його поїздка стосувалася порятунку потерпілих у катастрофі, тому раптовий від’їзд чоловіка не засмучував Гелену. Вона лише нетерпляче чекала на нього. Телеграма, що її Гелена отримала наступного дня, сповістила про його швидке повернення, та ввечері надійшло повідомлення, що він затримається в Лондоні через певні ускладнення справ. Третього дня вона отримала новий лист, у якому лорд Гленарван не приховував свого невдоволення адміралтейством.

Леді Гелена дуже переживала за справу. Увечері, коли вона була сама в кімнаті, увійшов управитель замку Гальбер і запитав, чи не прийме вона дівчину і хлопчика, котрі запитують лорда Гленарвана.

– Вони тутешні? – запитала Гелена.

– Ні, – відповів управитель, – я їх не знаю. Вони їхали потягом до Баллоха, а звідти прийшли пішки до Люсса.

– Просіть їх до мене, Гальбере, – наказала леді Гелена.

Управитель вийшов. За кілька хвилин до Гелениної кімнати увійшли молоденька дівчина і хлопчик. Це були брат і сестра. Їхня схожість не залишала сумнівів у цьому. Сестрі було років шістнадцять. Її красиве, трохи стомлене обличчя, її очі, що, мабуть, пролили чимало сліз, її сумний, але рішучий вираз обличчя, бідний, але охайний одяг – усе викликало симпатію. Вона тримала за руку хлопчика років дванадцяти з упертим виразом обличчя. Видно було, що він вважає себе захисником сестри. Безперечно, кожному, хто наважився б не досить шанобливо поставитися до дівчини, довелося б мати справу із цим хлопчиськом.

Сестра, опинившись перед леді Геленою, трохи зніяковіла, але та звернулася до неї підбадьорливим тоном:

– Ви хотіли зі мною поговорити?

– Ні, – рішуче заявив хлопчик, – ми хотіли говорити з лордом Гленарваном.

– Вибачте йому, пані, – промовила дівчина, з докором зиркнувши на брата.

– Лорда Гленарвана зараз немає в замку, – пояснила леді Гелена, – але я його дружина, і якщо можу чимось зарадити…

– Ви леді Гленарван? – запитала дівчина.

– Так, міс.

– Дружина лорда Гленарвана з Малькольм-Касла, який помістив у газеті «Таймс» оголошення про катастрофу на «Британії»?

– Так, так! – швидко відповіла Гелена. – А ви…

– Я дочка капітана Гранта, а це мій брат.

– Міс Грант! Міс Грант! – вигукнула леді Гелена, обійнявши дівчину і цілуючи хлопчика в пухкі щоки.

– Люба пані, – схвильовано звернулася до Гелени міс Грант, – що вам відомо про аварію, якої зазнала «Британія»? Чи живий батько? Чи побачимо ми його колись? Скажіть, благаю вас!

– Люба дівчинко! Я не хочу тішити вас марними сподіваннями.

– Кажіть, пані, кажіть! Я багато пережила і готова до всього.

– Любе дитя, – відповіла Гелена, – хоча надії дуже мало, але з допомогою Всевишнього, мабуть, настане днина, коли ви знову побачите вашого батька.

– Боже, Боже!.. – вигукнула міс Грант. У неї забракло сил стримуватися, і вона розплакалася.

Роберт у запалі цілував руки Гелени Гленарван.

Коли минув перший порив цієї сумної радості, дівчина засипала Гелену незліченними питаннями. Та переповіла їй історію знаходження документів і їх зміст. Діти довідалися, що «Британія» зазнала катастрофи поблизу берегів Патагонії, що капітан і два матроси, яким удалося врятувались, імовірно, дісталися материка і що вони написали цидулки трьома мовами, в яких волали про допомогу до всього світу, і довірили їх океанові.

Під час цієї розповіді Роберт Грант не зводив очей з Гелени. Здавалося, від її слів залежало його життя. Дитяча уява відтворила жахливі сцени, пережиті батьком. Він бачив його на палубі «Британії», він плив разом із ним по хвилях, разом із ним чіплявся за прибережні скелі, задихаючись, повз по піску за межу прибою. Під час розповіді хлопчик не раз вигукував:

– О мій бідолашний батько! – і міцніше притискався до сестри.

Міс Грант вислухала розповідь зі згорнутими руками, не зронивши жодного слова.

– Документ, покажіть мені, будь ласка, документ, добродійко! – вигукнула молода дівчина, щойно Гелена закінчила розповідь.

– У мене його немає, люба дівчинко, – відповіла та.

– У вас його немає?

– Лорд Гленарван відвіз документи до Лондона. Та я слово в слово передала вам його зміст і розповіла, яким чином удалося його прочитати. Серед обривків майже змитих фраз хвилі пощадили декілька цифр, але, на лихо, довгота…

– Обійдемося без неї! – вигукнув хлопчисько.

– Звичайно, містере Роберт, – погодилася Гелена, дивуючись рішучості юного Гранта. – Отже, міс Грант, – знову вона звернулася до дівчини, – тепер ви у найменших подробицях знаєте зміст документа. Я розповіла вам усе, що сама знала.

– Так, добродійко, – відповіла дівчина, – але я б хотіла бачити батьків почерк!

– Що ж, мабуть, узавтра лорд Гленарван повернеться додому. Маючи в руках такий беззаперечний документ, він вирішив представити його адміралтейству і домогтися негайного відправлення судна на пошуки капітана Гранта.

– Чи можливо таке? – вигукнула дівчина. – Невже ви зробите це для нас?

– Так, люба, чоловік от-от має повернутися.

– Добродійко, – з глибокою вдячністю палко вигукнула дівчина, – нехай Бог благословить вас і лорда Гленарвана.

– Люба дівчинко, – відповіла Гелена, – ми не заслуговуємо на подяку: будь-хто на нашому місці зробив би те саме. Аби лише справдилися наші надії! А до повернення чоловіка ви, ясна річ, залишитесь у замку…

– Люба пані, я не смію зловживати вашою добротою, адже ми для вас чужі люди.

– Чужі! Любе дитя, ні ви, ні ваш брат не чужі в цьому домі. Я хочу, щоб лорд Гленарван, повернувшись додому, відзвітував дітям капітана Гранта про здійснену роботу заради порятунку їхнього батька.

Неможливо було відмовитися від такого привітного запрошення. Міс Грант і її брат залишилися в Малькольм-Каслі чекати на повернення Гленарвана.

 

Жуль Верн

Діти капітана Гранта

 

 

Частина перша

 

 

Розділ I. Риба-молот

 

 

26 липня 1864 року вздовж Північної протоки^[1] на повних парах мчала прекрасна яхта. Дув потужний північно-східний вітер. На вістрі бізань-щогли майорів англійський прапор, а на блакитному вимпелі грот-щогли виднілися розшиті золотом, увінчані герцогською короною ініціали «Е. Г.». Яхта називалась «Дункан» і належала лордові Едуарду Гленарвану, одному з шістнадцяти шотлан