Поміркуйте над відображенням ідей спорідненості життя й творчості в поезії Бориса Пастернака.

Поміркуйте над відображенням ідей спорідненості життя й творчості в поезії Бориса Пастернака.

Мистецтво виникає серед буденностi - цю iстину Борис Пастернак запам'ятав ще з дитинства: йому поталанило з'явитися на свiт у родинi вiдомого художника та пiанiстки, тож вiн мав змогу переконатися, що насправдi немає чiткого розподiлу мiж свiтами звичайного життя та творчостi. Мабуть тому проблеми мистецтва i його мiсця в повсякденностi не лише стали провiдними в його творчостi, але й дiстали своєрiдне фiлософське тлумачення. Будь-що може пiдштовхнути творчу людину побачити прекрасне або навiть глибиннi зв'язки мiж образами та iдеями, мiж найрiзноманiтнiшими проявами людського iснування та художнiм всесвiтом. У творах Бориса Пастернака завжди впадає в око зовнiшня випадковiсть поштовхiв до написання вiршiв. То це краєвид з вiкна дачi, де сусiдять поле i кладовище, через що виникають думки про недовговiчнiсть життя, то свiчка, що горить на столi. Змальовуючи суто лiричну ситуацiю або навiть природу, Пастернак поступово пiдводить до думок фiлософського плану. Надзвичайно точнi зоровi образи картин, на якi поет нiби змушує своїми очами дивитися читачiв, часом доповнюються асоцiа-цiями, якi вражають несподiванiстю. Але буває й навпаки: абстрактна iдея чи поняття раптом пов'язуються з образами вкрай буденними. Напевне, лише Пастернак мiг побачити, що "Час подiбний до таргана". Це не лише оригiнальнiсть власне стилю, швидше - своєрiднiсть свiтосприйняття самого поета, яка не могла не вiдбитися у його творах. Рiк згорiв на керосинi, Мов мушки, що в лампу впали. Он, як зорi сiро-синi, Встав вiн змоклий, встав оспалий. ("По стiнi збiгали стрiлки"). Рiк - промiжок часу, але в такому метафоричному зображеннi та ще й у поєднаннi з бiльш нiж побутовим "керосином", вiн стає складовою частиною тiєї ж єдностi великого й малого, безкiнечного (час, вiчнiсть) й швидкоплинного. Цей лютий! Час для слiз i вiршiв, Що не стихають не на мить, коли гримить, гуркоче хвища Й весною чорною горить. У цих рядках знову поєднується зовнi майже непоєднуване, суперечливе, протилежне: сльози та гуркотiння (ще й з "горiнням" весни) мають зовсiм рiзне емоцiйне забарвлення, вiршi зi сльозами, щоправда, у багатьох поетiв легко стають єдиним цiлим, але не у Пастернака. Але попри суперечливiсть, образ лишається цiлiсним, "несумiснiсть" пiдсилює виразнiсть думки. Щось подiбне ми можемо зустрiти майже у кожному творi Пастернака. Наприклад, у зоряному небi люди завжди вбачали щось величне, вище за земне життя, аж раптом: Цим зiркам до лиця б реготати, Але всесвiт - мiстина глуха. ("Визначення поезiї"). Отже, те, що iншi звеличують, Пастернак повертає "на землю". Та суперечлива єднiсть усього iснуючого має i зворотний бiк: звичайне так само легко в його творах набуває всесвiтнiх, космiчних масштабiв. А буревiй мете й мете: Кiнцi, початки замело. Згадаю раптом: сонце є, побачу: свiт не той давно. Звичайний буревiй постає метафорою неспокiйних часiв першої половини XX сторiччя, але залишається й стихiйним явищем. Навмиснi повтори наголошують на безперервностi процесу змiн, та його пiдкреслена постiйнiсть перетворює його знову на щось iнше, протиставлене та чуже людям, що спостерiгають за ним через шибку вiкна. I знову, вже в iншому вiршi: "Мело, мело на всiй землi.", а десь у кiмнатi на столi горить свiча, й iде собi за iншими правилами життя лiричних героїв, не менш (а може й бiльш) багате за внутрiшнiм змiстом i насиченiстю. З ненав'язливою легкiстю звичайна картина вечора спалахує бурею почуттiв, натхнення, навiть екстазом, i ось вже: Схрестились руки i уста, схрестились долi. Тут обмежений простiр, маленька свiчка - i глобальна безмежнiсть особистого всесвiту. Духовна незалежнiсть лiричних героїв дозволяє їм мати цю безмежнiсть у собi. На свiчку дихала iмла, Й спокуси сила Хрестоподiбно пiдняла, як ангел, крила. Буревiй за вiкном не може загасити цю свiчку. У справжньому життi, в природi є все. Поезiя Пастернака тим i цiкава, що вiн змiг передати сутнiсть суперечливої єдностi, бо всi переходи вiд буденного до високого, побутового i духовного, узятi разом i окремо створюють цей дивовижний i своєрiдно правдивий образ життя.

Дайте характеристику циклу Р.М. Рільке «Сонети до Орфея», поясніть символи і алегорії в сонеті №1.

«Сонети до Орфея» – вершина творчості поета Р. М. Рільке
Давньогрецький міф про Орфея. Орфей – давньогрецький співак, музикант. Мав магічну силу – його спів підпорядковував людей, звірів, богів. Володар світу мертвих Аїд, зачарований співом Орфея, обіцяє повернути його улюблену Евредіку зі світу померлих, але за однієї умови: Орфей не повинен був озиратися на дружину, яка йшла за ним. Але Орфей оглянувся і втратив Евредіку назавжди. Час написання циклу «Сонети до Орфея». Цикл «Сонети до Орфея», складається з 50 творів, належить до третього, останнього, періоду творчості Рільке, В якому художник перейшов до неокласичної модерністської поезії. Рільке вважав, що художник уподібнюється Орфею, який здійснює зв’язок між живими і мертвими і наділен даром перетворювати світ.
Ліричний герой сонетів. У циклі Рільке розкриває життя людини, стан його душевного застави: і смуток, і покірність, і шлях до небесного, до вічного, до гармонії. У душі ліричного героя йде боротьба, але все ж таки добро, любов, Мистецтво перемагають. Вплив співу Орфея на людей. Своїм співом Орфей надихає людей прагнути до ідеалу. З приходом Орфея все співає, пробуджується любов, зростає віра. Життєстверджуючий характер «Сонетів до Орфея». Любов і смерть – те, з чим людина співіснує в житті. Вони незбагненні, але завдяки тому, що «Тільки пісні на землі сяють, святкові», цикл сонетів має життєствердний характер. Р. М. Рільке – Орфей XX ст. Р. М. Рільке називають Орфеєм XX ст.
Так як він прагнув за допомогою поетичного слова протидіяти ненависті, відчуженості. Поет стверджував, що «темою і наміром будь-якого мистецтва є примирення індивідуум зі Всесвіту».

Алего́рія — спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями, з характерними ознаками приховуваного.
11. Доведіть, що образи Фанні Мальво і Дервіля – втілення морального ідеалу О. де Бальзака в повісті «Гобсек».

Образ Фанні Мальво «Гобсек» — це дівчина по-справжньому добропорядна, працелюбна, щира душевно, «бідна простушка», хороша дружина і мати сімейства. Фанні Мальво — повна протилежність графині, скромна трудівниця-білошийка, викликала в лихваря почуття розчулення і бажання допомогти, яке швидко зійшло на «ні» при думці щодо можливого двоюрідного братика, розоряють дівчину. Фанні Мальво звернулися до послуг Гобсека через нестатки. Дервіль ставився з повагою до Фані Мальво з ніжністю, любовю і захопленням. Фані Мальво стала дружиною Дервіля.

Покажіть своєрідність застереження людства від небезпеки самознищення в поезії Гійома Аполлінера «Зарізана голубка й водограй».

Вірш «Зарізана голубка й водограй» написаний 1914 під впливом подій Першої світової війни. Вірш був надрукований за півроку до смерті Г. Аполлінера, у квітні 1918 р., в збірці «Каліграми. Вірші Миру і Війни». Поет сприйняв війну як всесвітній апокаліпсис, що поставив під загрозу життя людства. Тому він відгукнувся на трагічні події схвильованим ліричним монологом, сповненим невимовного болю й глибокої тривоги за теперішнє і майбутнє. Твір побудовано за принципом антитези: з одного боку, природне життя — голубка, водограй, люди, а з іншого – кров і насильство.

Вірш має форму звернення до сучасників, яких розкидала по світу війна або забрала до себе смерть. Поета хвилює доля дівчат, що розцвітали для життя й кохання, але їм не судилося бути щасливими.

Поміркуйте над відображенням ідей спорідненості життя й творчості в поезії Бориса Пастернака.

Мистецтво виникає серед буденностi - цю iстину Борис Пастернак запам'ятав ще з дитинства: йому поталанило з'явитися на свiт у родинi вiдомого художника та пiанiстки, тож вiн мав змогу переконатися, що насправдi немає чiткого розподiлу мiж свiтами звичайного життя та творчостi. Мабуть тому проблеми мистецтва i його мiсця в повсякденностi не лише стали провiдними в його творчостi, але й дiстали своєрiдне фiлософське тлумачення. Будь-що може пiдштовхнути творчу людину побачити прекрасне або навiть глибиннi зв'язки мiж образами та iдеями, мiж найрiзноманiтнiшими проявами людського iснування та художнiм всесвiтом. У творах Бориса Пастернака завжди впадає в око зовнiшня випадковiсть поштовхiв до написання вiршiв. То це краєвид з вiкна дачi, де сусiдять поле i кладовище, через що виникають думки про недовговiчнiсть життя, то свiчка, що горить на столi. Змальовуючи суто лiричну ситуацiю або навiть природу, Пастернак поступово пiдводить до думок фiлософського плану. Надзвичайно точнi зоровi образи картин, на якi поет нiби змушує своїми очами дивитися читачiв, часом доповнюються асоцiа-цiями, якi вражають несподiванiстю. Але буває й навпаки: абстрактна iдея чи поняття раптом пов'язуються з образами вкрай буденними. Напевне, лише Пастернак мiг побачити, що "Час подiбний до таргана". Це не лише оригiнальнiсть власне стилю, швидше - своєрiднiсть свiтосприйняття самого поета, яка не могла не вiдбитися у його творах. Рiк згорiв на керосинi, Мов мушки, що в лампу впали. Он, як зорi сiро-синi, Встав вiн змоклий, встав оспалий. ("По стiнi збiгали стрiлки"). Рiк - промiжок часу, але в такому метафоричному зображеннi та ще й у поєднаннi з бiльш нiж побутовим "керосином", вiн стає складовою частиною тiєї ж єдностi великого й малого, безкiнечного (час, вiчнiсть) й швидкоплинного. Цей лютий! Час для слiз i вiршiв, Що не стихають не на мить, коли гримить, гуркоче хвища Й весною чорною горить. У цих рядках знову поєднується зовнi майже непоєднуване, суперечливе, протилежне: сльози та гуркотiння (ще й з "горiнням" весни) мають зовсiм рiзне емоцiйне забарвлення, вiршi зi сльозами, щоправда, у багатьох поетiв легко стають єдиним цiлим, але не у Пастернака. Але попри суперечливiсть, образ лишається цiлiсним, "несумiснiсть" пiдсилює виразнiсть думки. Щось подiбне ми можемо зустрiти майже у кожному творi Пастернака. Наприклад, у зоряному небi люди завжди вбачали щось величне, вище за земне життя, аж раптом: Цим зiркам до лиця б реготати, Але всесвiт - мiстина глуха. ("Визначення поезiї"). Отже, те, що iншi звеличують, Пастернак повертає "на землю". Та суперечлива єднiсть усього iснуючого має i зворотний бiк: звичайне так само легко в його творах набуває всесвiтнiх, космiчних масштабiв. А буревiй мете й мете: Кiнцi, початки замело. Згадаю раптом: сонце є, побачу: свiт не той давно. Звичайний буревiй постає метафорою неспокiйних часiв першої половини XX сторiччя, але залишається й стихiйним явищем. Навмиснi повтори наголошують на безперервностi процесу змiн, та його пiдкреслена постiйнiсть перетворює його знову на щось iнше, протиставлене та чуже людям, що спостерiгають за ним через шибку вiкна. I знову, вже в iншому вiршi: "Мело, мело на всiй землi.", а десь у кiмнатi на столi горить свiча, й iде собi за iншими правилами життя лiричних героїв, не менш (а може й бiльш) багате за внутрiшнiм змiстом i насиченiстю. З ненав'язливою легкiстю звичайна картина вечора спалахує бурею почуттiв, натхнення, навiть екстазом, i ось вже: Схрестились руки i уста, схрестились долi. Тут обмежений простiр, маленька свiчка - i глобальна безмежнiсть особистого всесвiту. Духовна незалежнiсть лiричних героїв дозволяє їм мати цю безмежнiсть у собi. На свiчку дихала iмла, Й спокуси сила Хрестоподiбно пiдняла, як ангел, крила. Буревiй за вiкном не може загасити цю свiчку. У справжньому життi, в природi є все. Поезiя Пастернака тим i цiкава, що вiн змiг передати сутнiсть суперечливої єдностi, бо всi переходи вiд буденного до високого, побутового i духовного, узятi разом i окремо створюють цей дивовижний i своєрiдно правдивий образ життя.