Справжня біографія Аугустини

…Вона плавала у теплій темряві і смоктала палець правої ніжки, коли раптом почула, що хтось звертається до неї: «Ти - Аугустина, - говорив голос. - Навіть якщо тебе назвуть Олею, Оленою чи Марією! Ти - Аугустина! Це твоє тридцять восьме життя, але ти пам’ятатимеш лише перші сім. У тебе є вибір: вийти зараз або почекати ще. Ти залишишся в будь-якому випадку, але та, що носить тебе, через два місяці не впорається із завданням…»

 

Аугустина витягла палець з рота і перевернулася, обмацуючи долоньками круглу сітку судин.

 

«Аугустино, - казав голос. - У тебе є вибір…»

 

Так вона вперше опинилася перед вибором і несамовито заборсалась, шукаючи виходу.

 

Далі - все не цікаве. Вона закінчила школу, вступила до інституту, що не мало жодного відношення до її захоплень. Заміж вона так і не вийшла, пам’ятаючи про розірване коло.

 

А згодом, поїхавши до села доглянути бабцю, вирішила там залишитись. Природа міцно вхопила її за п’яти, і поклик, який вона вчула ще в утробі матері, нарешті став зрозумілим.

 

Відбулося це після того, як вона витягла уламок трубчатої кістки із зуба старої Палагни…

 

Палагна була вже беззуба, але дещо усе ж таки залишилось, і це «дещо» несамовито боліло вже кілька років, руйнуючи ясна, що повсякчас кровоточили. До лікаря Палагна не їздила - не могла покинути худобу та пияка-сина, котрий одразу або спалив би хату, або розпродав би її по частинах. Всі вважали, що в бабці на старості літ різався зуб мудрості і це теж неабияк засмучувало стару; коли вона приходила до ще живої бабусі Аугустини, розмови точилися лише довкола цього. Запізніла мудрість і завжди перев’язана щелепа старої стали предметом жартів навіть для тих, хто втратив останній розум.

 

Августина не витримала і наказала старій роззявити рота.

 

Побачила: між двома вцілілими зубами ледь помітно встромлено розщеплену кістку. Августина дістала пінцет для прорідження брів - тоді вона ще доглядала за собою - і витягла уламок. Змочивши вату в самогоні, заткнула нею фонтан крові, котрий бризнув з рота старої. Аугустина не знала, що це лікування обернеться для неї незворотнім шляхом.

 

Адже наступного дня Палагна привела з собою сина, в якого печінка роздулася до розмірів бичачої, а живіт скидався на дванадцятимісячну слонячу вагітність.

 

Аугустина хотіла прогнати з двору обох, тому що якраз збиралася вечеряти, однак відчула, як її долоні нагрілися настільки сильно, що їй нічого не лишалося, хіба торкнутися ними холодного масного черева.

 

А доторкнувшись, раптом побачила, що всередині ворушиться нещасний змій переповнених кишок…

 

Наступного тижня довкола хати зібралася черга.

 

Справа була навіть не в дивному дарі лікування! Потримавши в руках грудку рафінованого цукру, на якому відвідувачі мусили переспати ніч, Аугустина починала казати дивні речі.

 

І речі ці нагадували їй ті давні марення, сенс яких вона зрозуміла лише тепер.

 

Це було ніби поверненням до багатьох інших життів, котрі обмежувалися цифрою сім, хоча і в цьому числі ставали безмежними, адже мало хто міг пригадати, що робив рік тому…

 

 

ОДИН ІЗ РАНКІВ АУГУСТИНИ

…вона встала, потираючи боки. З кожним роком вона дедалі гірше ходила і гірше бачила. А вкладаючись спати, часом навіть не роздягалась. І ніякі умовляння Марії, жінки, що ось вже багато років служила [допомагала] їй, не впливали на її звички.

 

Вона чула, як на кухні Марія заварювала каву. Фіранки були щільно зсунуті, віконниця зачинена, але вона знала: за парканом вже сидять і стоять люди. Вони чекатимуть, доки вона вип’є каву і випалить першу люльку.

 

Марія ніколи не заходила до її кімнати. Заваривши каву, вона стояла в кутку, склавши руки на животі під білосніжним фартухом і терпляче чекала на Аугустинин вихід. На столі, на срібній таці - подарункові якогось магната - стояла крихітна філіжанка, накрита вишитою серветкою.

 

- День почнеться з брехні, яку принесе молодий чоловік із небезпечною машинкою в кишені… - сказала вона, виходячи зі спальні. - А в мене сьогодні болять ноги.

 

Марія співчутливо похитала головою:

 

- Ви погано спали. Я чула…

 

- Так, - відповіла вона і витягла з вух ватні кульки. - Навіть це вже не допомагає…

 

- Треба сказати людям, аби вони не сиділи тут поночах.

 

Вона випила каву. І прислухалась до повітря.

 

- Сьогодні викликатимеш лише тих, кого я скажу… Не за чергою.

 

Марія кивнула і розсунула фіранки. З вікон кухні було видно лише дорогу, що змійкою огортала пролісок. Глянула у вікно на дорогу, втягнула дим з люльки. Коли вона випустила з вуст синій дим, насичений смаком вишні, з-за лісу повільно випірнув білий автомобіль.

 

Аугустина посміхнулася…

 

 

ЗУПИНКА В ДОРОЗІ. ЄВА. ДАН

 

 

- Що це за черга? - зацікавлено кинула Єва, повертаючи до села.

 

- Певно, в сільпо завезли італійські чоботи… - посміхнувся Дан.

 

- Ти що?! Таке було сто років тому! - заперечила Єва. - Я пам’ятаю, як їздила до чорта на роги, аби купити щось імпортне в якому-небудь зашмульганому сільпо. Та зараз цей номер вже не пройде. Краще поглянь на карту - де ми є?

 

Дан витяг з бардачка карту.

 

- Слухай, - сказав він за хвилину, - ми завернули не в той бік.

 

Єва пошепки вилаялась.

 

- Ну так. Точно. Треба було їхати прямо, - підтвердив Дан. - Тепер доведеться робити коло…

 

- Два кола! - скрушно вигукнула Єва. - Адже ти тільки поглянь, цю чергу доведеться об’їжджати два дні! І чого вони тут чекають?!

 

- У нас є нагода дізнатися! - весело проказав Дан.

 

- Ні. Досить з мене твоїх експериментів! Я втомилася, я хочу додому. А ще їхати і їхати.

 

Авто вже рухалося повз натовп, що оточував хату. Люди сиділи і стояли довкола паркану, гомоніли, розстеляли на траві ковдри, розкладали на них сніданки - яйця, хліб, молоко, - годували дітей, неголосно перегукувались.

 

- Ти тільки поглянь… - прокоментула Єва, повільно об’їжджаючи зграйки людей і пильно розглядаючи юрму.

 

За вікном автомобіля пропливали обличчя насторожених чи зосереджених підлітків в інвалідних візках, матерів з немовлятами на руках, родин, одягнутих по-святковому…

 

- Зупини хоч на хвилину! - не витримав Дан.

 

Двічі просити не довелося. Єва зупинила машину біля кількох автівок, серед яких були й іномарки.

 

Одразу розпочати із запитань [розпитувань] їм здалося незручним, тому довелося знайти кінець черги й зачекати, поки вляжеться ревнива увага людей у черзі.

 

- Це надовго? - навмисно байдужим тоном спитала Єва у жінки в білій хустці. Та здивовано поглянула на неї:

 

- Хто ж зна… Я тут зі вчорашньої ночі…

 

- Ого! - присвиснув Дан і жінка докірливо зиркнула в його бік.

 

- Жити захочеш - постоїш… - пробурмотіла вона.

 

- А що це означає? - наважилася запитати Єва, штовхаючи Дана в бік.

 

Той стенув плечима, відійшов від натовпу, закурив, поглядаючи, як Єву в одну мить оточило кілька жінок. Роззирнувся. Краєвид нагадував попередні ліс з полем, але день був теплішим, і тому це поле звучало невидимими комашиними оркестриками: стрекотали коники, гули бджоли, навіть звідкись у цю музику час від часу втручалося жаб’яче кумкання. Від слухання цієї симфонії його відірвав Євин голос, що пролунав повним дисонансом із навколишніми звуками.

 

- Значить так, - сказала вона. - Це будинок святої Аугустини…

 

- Що? - не зрозумів Дан.

 

- Саме так! Вона лікує і передбачає майбутнє. Часом знаходить пропалих безвісти. Ну і таке інше…

 

- Ага, чергове шоу… Рушаймо далі… - ліниво промимрив заколисаний полем Дан, котрому вже марилося нагріте сонцем сидіння автівки і кілька солодких снів про посмішку глухоїнімої офіціантки. Тепер, у цих снах, він міг робити з нею все, що завгодно.

 

- І тобі це зовсім не цікаво?

 

- Зовсім.

 

- А от мені цікаво! - різко відказала Єва. - Я ніколи не бачила провидиць. І якщо ми вже тут, варто скористатися нагодою.

 

- Ти хочеш сказати, що ми стирчатимемо в цій шаленій черзі?!

 

- Жіночки кажуть, що часом вона приймає досить швидко. Ну давай побудемо тут хоча б годинку!

 

- А що я можу сказати, не я ж тут керую… - пробурмотів Дан.

 

- Ну от і гарний хлопчик! - зраділа Єва, - Тільки у нас із тобою один «мінус» - немає цукру.

 

- Якого ще цукру?

 

- Кажуть, що до Аугустини несуть грудку цукру, на якій треба поспати ніч.

 

- Що за маячня? Я зараз злітаю в місцевий магазин і куплю цілу пачку рафінаду!

 

- Пачку не треба, а от пару шматочків не завадить, - згодилась Єва.

 

- Звісно, поспати на них ми не встигнемо.

 

Вони засміялись.

 

Єва зайняла чергу за балакучою жінкою, котра одразу ж почала переповідати різні випадки чудес «святої Аугустини». Єва майже не слухала її, затуливши очі сонцезахисними окулярами. В темряві їй примарилася остання картинка, побачена у дзеркальце заднього бачення: постать Івана на дорозі, котра зменшувалась і зменьшувалася, доки не перетворилася на малесеньку чорну цятку…

 

Дан повернувся з цукром. Тут ще продавали його на вагу і тому він тримав у долоні два невеличких безформених шматочки - таких, які вона бачила лише в дитинстві.

 

Дан сів поруч.

 

В якусь хвилину черга загула і зарухалась - певно, надійшов час «прийому».

 

- Слухай, а навіщо це нам? - не вгавав Дан.

 

- Візьмемо інтерв’ю, - безапеляційно заявила Єва. - Гадаю, їй потрібна реклама, як усім іншим смертним. Дивись… - смикнула його за рукав.

 

Обличчя людей немов за командою повернулися до входу в будинок.

 

На поріг вийшла жінка в білому фартусі, кивнула головою до присутніх і запала мертва тиша.

 

Жінка в фартусі промовила:

 

- Десять жінок із дітьми до трьох років!

 

Одразу ж черга зарухалась, з неї почали виходити жінки, тримаючи малих. Жінка пропустила всіх до середини і зачинила двері.

 

- Не люблю я всього цього… - промовив Дан.

 

- Я, в принципі, також…

 

З дверей почали виходити жінки. Їхні обличчя були урочистими, дехто ледь стримував сльози.

 

Далі все пішло досить швидко:

 

- Чоловік п’ятидесяти семи років з чорною рукою!

 

- П’ять осіб із болями в шлунку!

 

- Сім безплідних жінок до тридцяти років…

 

І так далі, і тому подібне. Дан і Єва занудьгували - нічого незвичайного. Всі виходили з однаковими мінами на обличчях. Хтось навіть прикладався вустами до землі під парканом.

 

- Маячня… - посміхнувся Дан, коли жінка в фартусі знову вийшла на подвір’я. - Зараз викличе безногих… Потім - безруких… Село…

 

Жінка уважно роздивлялася публіку, вирішуючи, як правильно сформулювати наступний виклик. А потім помахала комусь рукою.

 

Дан штовхнув Єву в плече:

 

- Це - нам?

 

Єва озирнулась - за її синою нікого не було, отже жест стосувався їх. Єва вказала на себе і Дана пальцем і жінка закивала головою.

 

- Камеру взяти? - запитав Дан.

 

- Спочатку домовимось… - пошепки відповіла Єва і пішла до дверей. Натовп розступався перед ними.

 

- Доброго здоров’я, - привіталась із ними жінка. - Я не знала, як вас покликати. Аугустина мені сказала: «Жінка в джинсах і чоловік із камерою».

 

- Камери у мене немає… - чомусь зніяковів Дан.

 

- Проходьте.

 

Жінка впустила їх до хати і зачинила двері. Темрява і прохолода пахли м’ятою, вишнями і кавою.

 

Довгий передкопкій закінчувався просторою кімнатою. Там за столом сиділа та, котру називали Аугустиною. Єву охопило дивне почуття: вона вже знала, що ніколи не запам’ятає обличчя цієї жінки, скільки б не дивилась на нього. І ніколи не визначить скільки їй років…

 

Жінка в фартусі кудись зникла. А ця із посмішкою мовчки дивилася на них.

 

Єва і Дан привіталися. Єва хотіла одразу перейти до справи - домовитися про бесіду і запропонувати гроші, але Аугустина випередила її вдих:

 

- Бувають у мене і такі, - сказала вона, - з фальшивим цукром…

 

- Ну, це ви могли бачити з вікна… - ніяково промимрив Дан.

 

- Отже, Євпраксіє, ви приїхали мене перевіряти? - не зважаючи на репліку Дана промовила жінка із буденною і навіть трохи лукавою посмішкою. - Чи тебе слід називати Євою?

 

Кавалок цукру вивалився з Євиних рук, вона поглянула на Дана, шукаючи підтримки чи пояснення. Але він відвів очі, адже, промовляючи, Аугустина пильно розглядала кишені його джинсової куртки.

 

- А ти не бійся, - нарешті звернулася вона і до нього. - Нехай все іде, як іде…

 

Єва знову відкрила рота з наміром промовити щось більш-менш слушне для такої ситуації, але Аугустина знову перехопила її вдих.

 

- Я не маю часу вислуховувати, - сказала вона. - Мені це нудно. Я не відповідаю на запитання. Я говорю сама. Якщо, звісно, ви не проти. Але можете зупинити мене будь-якої миті, - вона затягнулася вишневим димом і додала: - Люди не завжди хочуть слухати те, що про них говорять… Єдине прохання до Богдана: віддай свою куртку Марії - вона повісить її у передпокої.

 

Ніяковіючи, Дан стягнув куртку і скинув її на руки служниці, яка з’явилася невідомо звідки і так само швидко зникла в темряві.

 

- Ну ось так набагато краще, - сказала Аугустина. - Я говоритиму не довго.

 

Вона поглянула на Єву.

 

- Ти вагітна.

 

Такого знущання Єва не чекала. Її обличчя перекосилось, ніби вона ледь стримувала істеричний сміх. Аугустина зітхнула.

 

- З тобою розмову закінчено! - сказала вона.

 

Єва роздушила підбором цукор, котрий досі валявся на підлозі.

Повернулася до виходу.

 

- Ти вагітна вісім годин і двадцять дві хвилини. - Аугустина поглянула на годинник, що висів на стіні, і додала: - О! Вже двадцять три…

 

Стоячи до провидиці спиною, Єва досить безцеремонно зігнула руку в лікті та поворушила в повітрі пальцями: «Па-па!»

 

Аугустина знову зітхнула:

 

- Бувай! - просто сказала вона і додала слово, яке Дан не зрозумів: - «А-блі-коси»…

 

Проте побачив, як Єва хитнулася, наткнувшися на одвірок і ледь втримавшись, щоб не впасти. А потім прожогом вискочила з хати…

 

Дан із подивом поглянув на жінку. Та спокійно зробила ще одну затяжку - в клубі диму і в темряві Дан погано бачив її обличчя.

Він хотів кинутися за Євою, але під її поглядом не зміг зрушити з місця.

 

- Ну, - сказала Аугустина. - А що хочеш почути ти? - і за своєю звичною манерою говорити не дала промовити йому ані слова. - Все, що ти хочеш почути, ти почуєш. Але не від мене. А щоб почути, - ти маєш оглухнути. Принаймні, припинити слухати лише себе. Для чоловіка це важке завдання… Я тобі співчуваю.

 

Дан знизав плечима.

 

- Ти вже чуєш, - посміхнулася Аугустина. - Ти почав чути і злякався. О! - вона підняла палець догори, - Тебе кличуть звідти, звідки ти приїхав! Дуже кличуть. Поквапся! Кидай свою машинку!

 

- Яку ще «машинку»? - Дан наважився подати голос.

 

- Ту, яка завжди при тобі! Ти прагнеш марної слави… Але це не мої справи. Роби як знаєш. Вода все поглине, якщо не навчишся бути глухим…

 

- Це все? - запитав Дан.

 

- Все буде тоді, коли ти житимеш на горі… Без машинки…

 

Вона замовкла, натякаючи, що аудієнцію закінчено.

 

В передпокої Дан зняв куртку з цвяха і вийшов на світло. Одразу ж у нього вп’ялося кілька сот пар цікавих очей. Він пройшов крізь шанобливий натовп і поглядом почав шукати свою супутницю. Цукор він ще тримав в руці. Не знаючи, що з ним робити, сунув його в кишеню джинсів…

 

В машині за склом побачив Єву. Вона сиділа, вчепившись у кермо і дивилася вперед.

 

- Ну і як тобі це все? - запитав Дан, падаючи поруч. - Задоволена?

 

Єва мовчала. Дан помітив, що у неї тремтять коліна, а пальці на кермі побіліли.

 

- Ти, подруго, вагітна, а я маю оглухнути! - знову весело почав Дан і, напоровшись на Євин погляд, замовк.

 

Навіть крізь скло вони почули, як гуде поле. Гуде, гуркоче, як море, перекочується хвилями. Чомусь вони уникали поглянути одне на одного, кожен боявся, що думка, яка виникала в кожного з них, не співпаде з бажанням іншого. Висловити її було досить важко, адже тоді б зникла спасенна іронія, з якою вони звикли сприймати життя.

 

Єва нарешті відліпила пальці від керма, розім’яла їх кількома рухами. Дан помітив, що долоні стали як воскові. Єва знову взялася за кремо, натисла на газ, зробила різкий розворот. Дан зітхнув з полегшенням.

 

Дорога…

 

 

* * *

- Перша порція є.

 

- Ну і як? Ви вже можете зробити якісь висновки?

 

- Ви знаєте мене багато років - навіщо питати? Ви чудово розумієте наскільки я ціную справжність, невимушеність і реальність у мистецтві.

 

- Отже, ви хочете сказати, що вам подобається і з цього щось можна буде зробити?

 

- Так.

 

- А коли буде наступна? І взагалі - хто цим займається?

 

- Наші люди.

 

- Підсадні?

 

- Не зовсім. Просто люди. Доброзичливці. Вони виконують звичайне завдання: забрати і переслати звичайною поштою.

 

- А вони в курсі, що саме «забрати-переслати»?

 

- Навіщо їм це? Це прості люди, їм важливо виконати доручення і отримати кілька незайвих гривень. Нічого незаконного в цих діях немає.

 

- А в наших до речі?

 

- Ха-ха-ха! Все буде узгоджено. Але - по факту…

 

- І сума гонорару?

 

- Звісно. І сума гонорару.

 

- А якщо…

 

- Слухайте! От вийдіть зараз на вулицю і запросіть будь-кого в оцю будівлю! Заради експерименту!

 

- Навіщо?

 

- А тому, що, запевняю вас, ніхто - чуєте - ніхто! - не відмовиться. Свого часу це теж було моїм наркотиком. Сенсом життя. Мовою світу! Я і тепер готовий говорити цим високим штилем - тут, в цих стінах, що… що смердять моїми загиблими сподіваннями.

 

- Ось, випийте…

 

- Дякую. Я виглядаю смішним?

 

- Ви - велика людина…

 

- Ги-ги, а від великого до смішного… То ви це маєте на увазі?

 

- Ні. Я кажу правду. І запрошую вас на вечерю.

 

- Дякую. Просто я завжди вечеряю вдома. Не люблю ресторанної їжі…