Непередбачувана зупинка. Іван

 

 

Він лежав на широкому ліжку, вдихав дивний аромат старовинних лляних простирадл і йому здавалося, що перебуває він на дні запашного океану, під шарами різних ароматів. Перший, який він відчув у себе в грудях, - запах стиглих слив, далі був яблучний, а ще вище нестерпно гарно пахло бузком. Він роздував ніздрі, намагаючись вгадати: що далі? Аромат скошеної трави? Запах згаслого вогнища? Молока? Він бовтав рукою у повітрі, аби змішати ці потоки, але вони не змішувались. І спочатку однаково пахло стиглими сливами, що лускаються від соку і цукру…

 

Він думав про те, яким би він міг намалювати цей запах?

 

Заплющував очі і бачив, як за повіками виникає інший світ - сині, мінливі хвилі на тлі яскраво-помаранчевої пустелі. А якщо під закритими повіками поводити зіницями догори-вниз, тоді помаранчева пустеля згасає і натомість виникає блідо-зелене озеро, по якому, мов водомірки, ширяють чорні крапки. Це було схоже на зародження всесвіту, на магму, котра перевтілювалась у різні форми і змінювала кольори перш ніж встигала застигнути й перетворитися на твердінь.

 

Якби зараз у нього були тюбики з олійною фарбою - багато різних тюбиків, як колись - він би розчавив їх у долоні, щоб знову відчути цю живу субстанцію.

 

Він би м’яв їх у руках і, певно, змастив би ними обличчя, як це роблять ті, хто знаходить нафту.

 

Це означало одне: бажання малювати.

 

Також він згадав, що колись його картини коштували досить дорого і якби лишилася хоча б одна, він би зміг побудувати будинок. Будинок довкола живого дерева - так, щоб воно росло і в середині, і над дахом. Він знав, як це зробити…

 

 

НЕПЕРЕДБАЧУВАНА ЗУПИНКА. ДАН

 

 

Дан фарбував у сараї авто.

 

 

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

 

 

Я набираю воду у ванну. Навіщось, мабуть, радше, за звичкою, доливаю в неї два ковпачки бузкової піни. Вона розповсюджує по кахельній кімнаті справжній, майже живий аромат квітів. Я зволікаю, вирішуючи, чи варто роздягатися? Чи виглядатиме естетично те, що мене знайдуть тут абсолютно голим, роздутим і розпухлим. І кімната, певно, вже не пахнутиме бузком…

 

Я думаю, що якимось чином ближче до кінця варто подбати про те, щоб відкинути пластиковий корок і випустити воду. Це можна зробити, затиснувши ланцюжок між пальцями ноги.

 

Поки тече вода, я палю на кухні. І думаю. Але, слава Богу, скоро я зупиню цей потік.

 

Одночасно працюють два телевізори - в кімнаті і на кухні. Перед тим, як лягти у воду, зроблю звук голосніше. Чи скоро все скінчиться?

 

Всі довкола вітають мене, вважаючи, що все тільки розпочинається. Що я започаткував нову еру в стилістиці кіно, тобто те, про що я давно мріяв, - переворот, заколот, вибух, революцію…

 

Я не одразу зголосився на пропозицію. Вона була надто фантастичною. Надто божевільною. Надто спокусливою.

 

Мої боси, нині медіа-магнати, а в минулому - мої викладачі - без мене не впоралися б. Обидва були надто старі. Свого часу вони лише наблизились до ідеї і зробили перше реалті-шоу, яке здобуло шалений успіх. Згодом ця ідея розтиражувалася, зневілювалася, давши можливість іншим заробляти шалену купу грошей. Однак це не було їхньою метою. Вони прагли робити найреалістичніше мистецтво, а не програми для куховарок. Вичікували і обмірковували стратегії знищення рамок між кіно реальним та ігровим. Я теж інтуїтивно мріяв саме про це. Шукав таких божевільних. А вони знайшли мене…

 

Вони таки божевільні, поведені. Серед моїх ровесників таких немає. Пояснюючи ідею, вони підстрибували ледь не до стелі, розмахували руками, крутилися, мов в’юни в мішку з сіллю, здираючи з себе луску часу і перетворюючись на захоплених школярів. В інституті я їх обожнював, немов богів!

 

Вони розкрили переді мною перспективи справжнього, а не штучного - того, чим було для них мистецтво і у що вірив і я. Вони об’їздили світ, знали, як він влаштований від самого ядра до верхівки Монблану, проте не знаходили в ньому нічого цікавішого за справжність, за природність - складових і вічності, і мистецтва. Принаймні, такою була їхня позиція…

 

…Я побовтав рукою у воді, подумавши, що капелюх піни не виглядає пристойно. Випустив воду. І почав набирати нову. Вже без піни.

 

Чому я не відмовився?

 

Певно, на це запитання я не відповім навіть в останні дві хвилини перед тим, як вода у ванній охолоне і почервоніє. Зараз на це питання можна знайти сотню відповідей. Одна з них - про рамки. Я все життя почуваюсь в якихось рамках, вони тиснуть не мене з усіх боків, викликають відчуття комплексу невтамованої спраги…

 

Я міг розпочинати будь-яку авантюру - від небезпечних поїздок до розведення бджіл. Кожна нова справа поглинала мене з головою - захоплення, драйв, творчий захват здавалися мені безмежними до тих пір, доки справа була незвіданою. Потім захват минав, справа налагоджувалась, існувала сама по собі, а я починав відчувати, як мені поволі стає тісно, душно, і якийсь час я намагався жити у цьому затиснутому стані, зіщулившись у позі зародка. Згодом, коли перебувати під таким тиском ставало нестерпним і нудним, я ламав усе, виривався і йшов далі. Тоді знову рано чи пізно відчував тиск і задуху. Я гадав, що таким чином йду до певної мети - наприклад, зробити щось велике, залишити слід у вічності. Тепер я думаю, що це звичайний синдром бездонної діжки, яку неможливо наповнити.

 

З жінками у мене відбувалося подібн. З усіма, крім НЕЇ. Але я розумію це лише тепер, стоячи над краном, з якого тече вода. І якщо припустити, що всі води землі пов’язані між собою однією кровоносною системою, я б хотів, аби краплина тієї води, що її поглинула, була нині тут, у цій ванні…

 

…У моїй голові все переплуталось. Я прагнув усе виправити, прагнув розповісти правду, але її ніхто не бажає чути. Вітають з успіхом… Я ходжу в білому костюмі. Я даю інтерв’ю. Хіба не цього я прагнув?! Я перечитую все написане про наш спільний успіх і не знаходжу там жодного слова, під яким міг би підписатися.

 

Треба спалити, усі ці статті…

 

«Нарешті наш кінематограф виборсався з мілкого побутовізму, перетнувши межу між реальністю та підсвідомістю. Її більше не існує. І це довела стрічка «Дорога», котра за місяць у прокаті зібрала 26 мільйонів євро і продовжує збирати урожай далеко за межами країни. Ось кілька ексклюзивних відповідей на запитання нашого кореспондента від творців цієї геніально-моторошної стрічки.

 

Кор.: У чому, на вашу думку, полягає успіх фільму?

 

Пан Людвиг Людцик (продюсер): У тому, що це… не кіно (сміється). Нам давно спало на думку синтезувати мистецтво з реальністю, але як саме це зробити ми довгий час просто не знали. У нас не було ані чіткого сценарію, ані акторів, котрі б змогли втілити наш задум. Потім, коли вималювалась концепція, ідея та шляхи її втілення, ми досить ретельно відбирали акторів…

 

Кор.: Вам це було складно?

 

Пан Лука Мілош (продюсер): Так, проводився досить серйозний кастинг на двох перших діючих осіб. Точніше - чотирьох, адже дії героїв у реальному режимі мусили своєю бездоганною грою підхопити професіонали. Причому, подібні до головних героїв на всі сто відсотків. Звісно, гримерам довелося добряче потрудитись… (сміється)

 

Кор.: Чи важко було компонувати художні кадри з докуметальними зйомками?

 

Л. Л.: Це була кропітка і довга робота. Глядач мав повірити, що в ігрових шматках фільму діють ті самі люди. Але розкрити вирбничу кухню повністю я не маю права…

 

Кор.: Чому в стрічці так багато крові? Адже всі герої - цілком добропорядні громадяни.

 

Л. М.: Тому, що нинішнє суспільство прагне видовищ, а видовищем з покон віку вважалися публічні тортури! Тобто, метафорично кажучи, нинішні споживачі, на яких перетворюються цілком нормальні і навіть інтелектуально розвинені, люди, хочуть знати, на що вони були б здатні, якби всі табу було знято. Ми їм це дали. З наміром показати, що людська природа не змінилася…

 

Кор.: Як підбирали двох інших персонажів?

 

Л. Л.: Щасливою випадковістю. Підбирали лише акторів…

 

Кор.: Як склалася доля акторів після участі в стрічці? І де зараз ті, хто рухав сюжет у реальному режимі?

 

Л. М.: Щодо перших - у них нині купа пропозицій. Гадаю, наш фільм дасть їм поштовх для продовження кар’єри не тільки в межах нашої країни. Доля інших нам не відома… Хоча ми готові були до будь-яких відшкодувань, якби вони захотіли судитися з Компанією. Втім, жодного позову поки що немає…

 

Стрічка викликала неабияку дискусію про етичність подібних проектів, хоча для митців завжди важливим був результат - а він є!

 

Переказувати сюжет фільму немає жодного сенсу, позаяк на перший погляд він мало чим відрізняється від того, що ми нині бачимо на екранах.

 

Двоє співробітників вирушають у відрядження, підбираючи дорогою двох випадкових попутників. Збиваючись у невеличку антисоціальну зграю, вони здійснюють ряд злочинів і вчинків, на перший погляд, не притаманних жодній нормальній людині.Чого лише варта сцена розстрілу гостей на сільському весіллі… Пограбування сільрадівської каси, в якій знайшлося лише десять гривень… Зрештою - приєднання до втаємниченої секти і зникнення останього героя в кратері Всесвітнього океану…

 

Родзинкою цього претензійного «екшену» є безперечно майстерно вмонтовані зйомки прихованою камерою, що мають такий шалений вплив на підсвідомість глядачів усього світу. Це більше, ніж закон двадцять п’ятого кадру, це - відкриття у мистецтві, феномен на межі злочину і геніальності!

 

Фільм «Дорога» привів митців усього світу на поріг нової ери! Що за ним?…

 

У наступному номері часопису чекайте на інтерв’ю з оператором і виконавцем ролі в реальному режимі Богданом Харчуком.»

 

Не буде цього інтерв’ю. Не буде…

 

Я нікому не дзвонив вже два-три тижні, збрехавши, що їду відпочивати за кордон. Я дійсно їздив. Але ближче. Сів в авто і проїхав тією дорогою, якою їздив кілька років тому. Мені треба було попрощатися з Євою…

 

ДІМ

 

…Зовні він лишився таким самим: камінною коробкою, яких багато на будь-якому віддаленому хуторі. Про незвичність помешкання і його господарів говорили лише бамбукові завіси на вході і дивно розмальований колодязь. Подвір’ям бігає великий чорний пес із розумними вологими очима.

 

Всередині все якось феєрично, ніби потрапляєш у гаїтянську хижку або всередину колейдоскопу, чи входиш у полотно Гогена.

Чисті кольори (в загальній гамі - чорні, помаранчеві, зелені, бузкові), геометричні візерунки плетених килимів, оберемки духмяних трав на стінах, мотані ляльки, глиняні глечики, картини - повна еклектика, що, на подив, не утворює жодної дисгармонії.

Вітер коливає бамбукові завіси, і їхня природня ненав’язлива мелодія додає ілюзії потрапляння в інший вимір, де панують кольори і звуки.

 

Всередині просторої зали росте дерево. Воно майже досягає стелі, в якій для розлогої крони вже приготовано «вихід» у вигляді круглого скляного отвору. Телевізор і радіо відсутні. Проте є музичний центр і величезна кількість шафок, заповнених дисками. Тут завжди лунає музика - будинок плаває в океані музики - під музику росте дерево, музика омиває візерунки на килимах і вони завжди зберігають яскравий колір, тут не псуються овочі і не кисне молоко…

 

Я був у цьому місці двічі.

 

Вперше, коли вони вирішили залишитись тут. Єва тоді ще не народила, а дім не був таким, яким я побачив його під час цього останнього візиту, коли її життя повністю налагодилось, а моє вщент зруйнувалося. Хоча нині я і приїхав на новому авто з купою подарунків.

 

Коли ми лишили їх на околиці лісу біля напівзруйнованої хати, яка зараз так мало нагадує ту руїну, я намагався довести, що це - божевілля. Але Єва дивилася на мене якимись новими очима, в яких вже не було давно знайомої мені Єви. Відверто кажучи, я був певен, що ця її примха - ненадовго.

 

Тепер, коли я потерпів повне життєве фіаско і якимось дивом відшукав це село, цей дім, то страшенно здивувався, побачивши, що в ньому все гаразд, що в ньому звучить музика, що він існує…

 

За певний відрізок часу мого існування в місті я неоднаразово дізнавався через знайомих, чи не повернулася Єва (звісно, не видаючи таємниці її перебування). І мені казали, що, певно, вона поїхала до свого американця, котрий наполегливо розшукував її рік чи два тому.

 

Отже, я поїхав туди вдруге. І востаннє.

 

Я приїхав, коли ані на подвір’ї, ані в будинку нікого не було. Сонце сиділо на краю пофарбованої в яскраво-жовтий колір криниці, і на цьому тлі чітко вимальовувалися червоні відбитки дитячих долоней. Я погукав, але до мене повільно підійшов лише пес - надійних сторож, в очах якого світилося попередження. Але він не гавкав, не метушився - просто пішов за мною в хату, не відступаючи ані на крок.

 

Я розсунув бамбукові завіси - за ними відкрилася панорама просторої зали. Пахло травами і деревом. На дубовому столі біля вікна стояв слоїк із темним медом. Він світився мов ліхтар, відкидаючи бурштинові відблиски на стіни. Посеред кімнати стояло широченне ліжко, накрите ковдрою, майстерно зробленою із клаптів тканини. Всередині ліжка, мов у морі, розкидавши руки, спав хлопчик. Він світився так само, як мед - світлошкірий, рожевий, порцеляновий, шовковий, золотий, оксамитовий, теплий у своїх снах. Він зворушливо дихав оголеним животиком і зрідка стискав і розтискав пальчики з крихітними рожевими нігтиками.

Шматочок людської плоті. Дивно… Не знаю, скільки часу я простояв в суцільній прострації. Пес незворушно стояв поруч, готовий вчепитися мені в горлянку. Мотор, камера…

…Ззаду до мене нечутно підходить Єва. Я не обертаюсь, але знаю, що це вона. Я не обертаюсь, аби подовжити мить нового впізнавання. Певно, тепер вона зовсім інша - інша вся, а не тільки очі. Але - яка?

Яка жінка живе в цьому будинку? Чи схожа вона на свого двійника, що метушиться на екранах світу? А ще я не обертаюсь тому, що не знаю, які очі будуть у мене…

Ми дивимось на малюка. Він - єдина точка, на якій схрещені наші погляди і в них в цю мить немає неправди. Пес відступає на крок і дихає привітно - впізнав хазяйку і заспокоївся.

Я киваю головою на малюка.

- Він просто розкішний, - кажу я.

- Так, це Розкішний, - каже вона і мені незручно і трохи моторошно чути її спокійний голос.

- Ти знаєш, - додає вона, - він народився із таким волоссям! Мені досі шкода його стригти.

- Ти знаєш, - каже вона, - Він вже говорить! Так, так, він говорить такі цікаві речі!

- А колодязь бачив? - каже вона, - Це його робота!

- Ти знаєш, - каже вона, - З тої пори, як він з’явився, я зовсім не відчуваю часу! Зовсім. Ніби ми народилися водночас.

Мені ніяково, але я мушу запитати і питаю, де Іван.

- О, - каже вона, - Він в майстерні. Це тут неподалік. Він збудував ще й майстерню і так само - довкола дерева! Туди до нього приїздять за картинами! І - уяви собі! - ніхто не знає, що є ще й цей дім! Вважають його дивним відлюдником! Але картини купують весь час. Кілька навіть придбали музеї…

Вона перелічує музеї і в мене очі лізуть на лоба. Тепер я розумію, звідки на стінах срібна зброя і новітня техніка в кухонній частині зали, і все інше, що тепер впадає мені в око і говорить про заможністьгосподарів помешкання.

Я хитаю головою, але ще не хочу обертатися. Єва мене добре розуміє. Вона продовжує говорити.

- А все почалося з однієї картини, яка дивом вціліла в його старій майстерні.

Хоча для мене це не дуже приємна історія… - додає вона і замовкає.

І я розумію, що це - справжня історія, а не та, в якій діє її двійник.

Але я не хочу розпитувати. Я більше не хочу чути ніяких історій. Їх надто багато. З мене вистачить своєї.

Нарешті я обертаюсь.

І бачу Єву…

У неї засмагле обличчя і пухнасте темне, довге волосся, як і у хлопчика. Від завивки та білої фарби не лишилося й сліду. Вона в довгій прямій ситцевій сукні і плетених сандаліях. Я ніяковію перед цією незнайомою жінкою.

- Ти сюди - як? - з посмішкою питає вона, - Проїздом? Хочеш - лишайся, відпочинь. У тебе стомлений вигляд. У нас все своє - сир, молоко… Ти такий худий.

Хлопчик на ліжку зарухав ніжками і вона жестом показала: треба вийти, він заснув недавно.

Ми виходимо. Пес лишається біля ліжка, позіхає, видаючи кумедний звук і нашорошує вуха. Потім лягає мордою на лапи і дивиться на мене знизу вгору, від чого його великі вологі очі стають майже людськими.

З духмяної пістрявої напівтемряви ми виходимо на обійстя.

Єва веде мене до альтанки вглиьині саду. Всередині вона так само завішана тканими килимами з дивними геометричними візерунками, ззовні - вся заплетена хмелем. І знову еклектика - в альтанці щось на кшталт бару із шикарною кавоваркою та іншим начинням, якого в селі не побачиш. Єва варить каву.

Я дивлюсь на її спину, на довге волосся, що коливається нижче лопаток і світится, мов шовкові нитки. Навіть спина випромінює спокій. У мене стискається горло…

- Я не сподівався, що ти ще тут… - кажу я.

Єва обертається, посміхається.

- Дурень… - каже вона, - Який же ти дурень, Данику…

І ставить переді мною глиняний кухлик із кавою. Дерев’яний стіл, аромат кави, сливовий сад…

Я тримаю в руках цей старий кухлик із тріщиною на боку і на мене накочуються нечітки розмиті спогади, я тону в них.

- Впізнав? - посміхається Єва, - Це ми купили в тої бабці, що розповідала про панночку із бантом на шиї. Пам’ятаєш?

Спазм у горлі. Я роблю ковток і навмисне обпікаюсь.

- Я не надовго… - невпопад кажу я і втуплюю очі в кругле чорне озерце кави в кухлику, топлю в ньому очі.

- У тебе гарне авто, - каже Єва, - Видно, що в тебе все гаразд, хоч ти і добряче змінився.

Так, у мене все гаразд, все «путьом»… Я мовчу. Знаю, що варто було б сказати пару слів про те, про що вона не наважується розпитувати. Але вона не питає. І я не розпоідаю. Вона теж не хоче чути ніяких історій.

Ми говоримо про хлопчика.

У нього купа різних імен, але поки що його кличуть Розкішний - це перше, що вона почула від повитухи, котра приймала його на світ.

- А знаєш, хто вона? - хитро питає Єва і не дочекавшися відповіді, говорить: - Аугустина! Іншої ми б сюди не допустили.

Я німію.

Я задихаюсь.

Так не мало бути! Я був певен, що ми просто погрались в якусь гру, а потім все має стати на свої місця. Правдою лишиться лише те, що зафіксовано на плівці. Чому ж тоді існує цей будинок? Цей хлопчик? Чому я не міг зробити щось подібне? Жити ось в такому домі, пиляти дрова, ходити із собакою до лісу і…

Я проливаю каву на сорочку. Єва сміється. Це не Єва - це Євпраксія, котра більше не боїться свого імені…

 

КАРТИНА

 

…Майстерня вже не була тим стерильно-респектабельним місцем, яким була до розлучення художника із дружиною, тепер тут панував безлад, такий самий який був відпочатку. Американец ходив сюди майже щодня.

Він навчився пити горілку з соком, потім - без соку, з закускою і без закуски, підсмажувати сірником нутрощі вобли - «делікатес» для посвячених, вимовляти ідеоматичні конструкції ненормативної лексики, доходячи до третього, а то й четвертого «поверху», брататися «по-циганському», спати на топчані в одязі, троєкратно цілуватися, пити третій тост «за любов» і не чокатися на четвертому - «за тих, кого немає».

Але Микола (так звали господаря майстерні) ані на тверезу, ані в хмелю нізащо не згоджувався продавати полотно!

Під час застілля він виголошував довгу промову про американську субкультуру, на боротьбу з якою він мусить віддати останню краплю своєї безціної крові, а на тверезу твердив, що продавати картину не має ніякого морального права.

Американець міг би натиснути на його дружину, яку пам’ятав з тої першої вечірки і яка б клюнула на величезну суму, яку він весь час подвоював, але дружини вже не існувало: Микола мотивував розлучення тим, що все життя ненавидів, як вона посміхається.

Американець терпляче вислуховував сімейну драму, замішану на цій фатальній посмішці і гнув своє.

- Навіщо тобі ця картина? - говорив Микола.

І американець замовкав, починав палити цигарки «Отаман», до яких спочатку ставився з неабиякою огидою, а потім звик і навіть полюбив у цій майстерні.

Йому давно вже пора було повертатися додому, до своїх справ. Він розумів, що марнує час, займається в чужій країні дурницями, а картина - лише привід залишитись.

Адже, так само як і до майстерні, він наполегливо ходив

до телецентру. І чекав там, крутячі в руці низку чорних перлів. Вона перетворилася для нього на чьотки, по яких він відраховував дні. Але чорні кульки вже пішли десятим, а потім і сотим колом - і він так само йшов замкненим колом своєї незрозумілої туги на незрозумілій йому землі із незрозумілими людськими стосунками, де посмішка може служити причиною для зруйнування священих родинних уз.

На телецентрі йому говорили, що та, котру він шукає, ще рік тому повідомила про своє звільнення поштою. Він змусив керівництво знайти цю телеграму, а потім довго відшукував назву місцевості з якоївона прийшла на мапі, жахаючись і нічого не розуміючи.

Нарешті самотужки накресливши маршрут, він арендував авто і рушив у путь. Його попереджали, що це небезпечно, пропонували допомогу, казали, що краще звернутися до міліції чи приватного детектива. Але, подовживши візу і свою акредитацію, він сів за кермо.

Як людині прагматичній, йому не вистачало останньої крапки над «і», а він мусив її поставити, адже добре знав: поїхавши звідси назовсім, більше ніколи не поврнеться, але не матиме спокою все життя.

Отже, він вирушив, кленучи дороги, полущені стихією, жахаючись дерев’яних вказівників із дивними назвами місцевостей і придорожніх генделиків, в яких гомоніли, співали, а часом билися люди.

Але навички, почерпнуті в майстерні, далися взнаки і за кілька днів він вже міг порозумітися із дальнобійниками, навчився позичати чи віддавати бензин і спілкуватися з даїшниками. Для більшої гостроти вражень, він припинив ночувати в мотелях, а надавав перевагу ночівлі в «добрих людей», котрі поїли його самогоном і зі знанням справи розпитували про Клінтона, Буша чи Опру Уінфрі.

Була вже холодна пізня осінь. Вологий сірий вітер бив його по обличчі, як погано віджата білизна, щойно він висував носа з авто, розпитуючи про шлях до Сливовиці - місцевості, зідки надійшла телеграма.

- Це дні зо два путі, - сказала йому бабцяв одному з сіл, - А якщо піде сніг - то всі три!

Він попросився переночувати. І весь вечір мав слухати якісь фантасмагоричні історії про відьом, попиваючи гаряче молоко із медом з вищербленого глиняного кухлика. Вночі йому снилися упирі і вурдалаки з пов’язками на довгих синіх шиях.

Ранком він придбав цей щербатий кухлик за сорок доларів, а на додачу (не за своєю волею) ще й трилітровий слоїк молока та два десятка яєць, вислухавши при цьому ще одну історію про вбивство в цьому селі шабашника, котрий насправді виявився артистом, хоча його труп бабця обмивала особисто і точно знає, що це було тіло небіжчика. Хоча потім вона своїми очима побачила це «тіло» - тобто досить жвавенького актора - в якомусь фільмі. Побачила навіть себе - тобто дуже подібну до себе стару («Такі старі мавпи, як я, всі подібні одне на одного!» - додала вона), котру вбиває банда гангстерів.

Він подякував за цікаву розповідь і хутко пішов до машини, ледь тримаючи в руках непотрібні йому покупки…

Назавтра дійсно випав сніг. Наступної ночі він спав в машині обабіч дороги. Молоко і яйця, закинуті до багажника, померзли.

Дивлячись на білі рівнини він згадував картину - вона ніби ожила і стояла перед його очима і він сприймав це за знак того, що скоро в цій заметілі знайде те, що шукає і натискав на газ, збільшуючи швидкість.

До Сливовиці він в’їхав вранці. Село, все накрите снігом, було порожнім, наче вимерло. Лише всередині деяких будинків блимали вогники. Він постукав у першу-ліпшу хату і запитав, чи не з’являлися тут останнім часом нові мешканці. Йому відповіли, що хтось оселився на закинутому хуторі, кілометрів за десять, глибше до лісу.

Він в’їхав у ліс, позираючи на компас. Авто обступили дерева, дорога зникла. Була мить, коли він хотів повернути назад…

Потім серед дерев він побачив те, що люди називали «хутором» - чорну хату посеред білої галявини. Проїхати туди було неможливо. Він закинув авто і пішов пішки, його вії обважніли від інею.

Він дерся крізь замети і думав про свій блакитний бассейн із білим шезлонгом.

Хата була досить великою, подві’я - запущеним. Він не знав, як увійти, адже на дверях не було замка - і він просто штовхнув їх з усієї сили. Вони зарипіли і піддалися…

…Вона сиділа біля печі, в якій блимало вогнище, закутана в плед.

Вона обернулася до нього і в її очах засвітився жах. Вона не впізнала в цьому зарослому і засніженому лісовику мешканця Південної Америки. Проте він впізнав її. І йому здалося, що вона хвора, що вона збожеволіла,що її треба негайно рятувати. І він заметушився.

Скинув капелюха, пригладив волосся, змахнув сніг з обличчя, аби вона впізнала його і присів перед нею, беручі її руки до своїх. Він уявляв, які вони мусять бути холодні. Але її руки були теплими…

- Нарешті я тебе знайшов, - скоромовкою заговорив він, - Ти не приїхала до Малаки! Я чекав усе літо! Я взів відрядження сюди, але тебе ніде не було! Що відбувається? Що ти тут робиш? Тут холодно! Я негайно забираю тебе звідси!

Хвилюючись, він говорив англійською.

Говорив, говорив, говорив.

Вона дивилась на нього широко розкритими очима. Потім із співчутливою посмішкою провела рукою по його вологому волоссю, струсила сніг з пальто.

Він хотів упіймати її руку аби піднести до вуст, поцілувати. Зігріти і, можливо, заридати від щастя, що він таки зміг її знайти. Але вона швидко сховала долоню під плед.

- Що відбувається? - знову заговорив він, - Збирайся. Я проїхав стільки кілометрів…

Те, що вона відповіла, він погано зрозумів, адже вона більше не говорила його мовою. Він напружено дивився, як ворушаться її губи, як змінюється вираз очей і бачив лише одне - обличчя коханої жінки, яка із кожною незрозумілою фразою віддаляється і зникає в білому тумані, як на тому розтриклятому полотні, яке так само йому не належить.

Вона говорила щось нереальне - що їй тут добре, як ніде і ніколи. Що тут не холодно, а зовсім навпаки. Що вона щаслива. Що йому не варто було її шукати. Він розгублено оглядав простору, але захаращену кімнату із зловісними синіми тінями по кутках і думав, що неправильно її розуміє.

Вона просила пробачення і умовляла не сердитись. Він крутив головою і повторював: «No, no, no…».

Тоді вона взяла його за руку і повела нагору, в мансардну кімнатку. Із ще більшим здивуванням він побачив там щось на кшталт майстерні - посеред скошеного приміщення стояв грубо сколочений мольберт із недомальованою картиною. Він закляк, адже це було другим потрясінням: він впізнав руку художника…

- Що це? - хриплим голосом запитав він. - Хто це малює?

І почув ще неймовірнішу річ.

- Це батько моєї дитини… - і вона поклала руку собі на живіт.

Приголомшений і принишклий він спустився за нею вниз.

Довго мовчав, з болем оглядаючи обідране помешкання. Лише тепер помітив, що всередині кімнати з круглого отвору, зробленому прямо в підлозі росте невеличке дерево. Вона впіймала його погляд.

- Тут буде гарно, - сказала вона, - Але ти цього не побачиш, тому що більше ніколи не приїдеш сюди. Не дивись на мене, як на хвору… Я б усе одно втекла від тебе. Тобі треба їхати - ввечері дорогу зовсім замете. Пробач…

Він попросив пояснень. Але вона з захватом заговорила про цей ліс, про ворону, котра щоранку стукає дзьобом у вікно і вона годує її з руки, про оленя, що забрів на подвір’я, і знову про те, що вона б усе одно втекла від нього…

Це був кінець.

Тоді він подумав про картину. Ні. Він подумав, що покупка картини - привід лишити в цьому домі гроші. А гроші - запорука того, що вона швидше впорядкує це жахливе приміщення. Ні. Впорядкування приміщення - запорука того, що їй тут буде добре. Принаймні так, як вона хоче. Шляхом таких міркувань він прийшов до тями і в ньому заговорив комерсант.

Пару разів глибоко ковтнувши повітря аби розчинити в ньому нестерпний кавалок болю, що застряг у горлі, він розповів про майстерню в місті і про марні торги з її господарем за картину.

- Я це не вирішую, - сказала вона.

- А з ким я можу поговорити? - запитав він все ще маючи надію, що вона блефує, що ніякого чоловіка немає.

Але він був. Він прийшов, весь засипаний снігом, в кудлатому кожусі і довго струшував сніг з чобіт, не помічаючи гостя.

Вона стояла і запитально дивилася на нього. Він витяг з-під поли чорного песика. Вона вхопила його, заплескала в долоні, поцілувала в ніс, поставила на плетену доріжку. Вони обоє присіли, схилились над ним, пестячи і лоскочучи з усіх боків.

Він дивився на все це з кутка широко розкритими очима і йому здавалося, що він потрапив до божевільні, в якій розлучаються через посмішку, а одружуються посеред лісу, в мороці і холоді…

Він згадав свій дім на березі Малакської затоки, увесь наповнений світлом і теплом, коттедж в Берлінгтоні, що потопає в кущах бузку і не міг збагнути, чим ці засніжені рівнини і схили кращі за все те, що він приготував для неї.

Потім на якусь мить уявив, що це він прийшов з морозу в дивному кожусі і дістав з-під поли песика - і вона кинулася на шию йому. І вони разом пестять маленьке клешоноге створіння, переплітаючись пальцями і поглядами, об’єднані таємницею свого відлюдництва і її вагітності…

Нарешті вони набавилися із цуценям і настала ніякова пауза, під час якої він мусив вийти зі свого укриття і покашлюючи, підійти до свого ворога, до крадія, до покидька, до суперніка… Він мусив видряпати з нього якщо не жінку, то картину, яка тепер точно має належати йому.

Він представився і сказав, що приїхав у важливій справі - заплатити гроші за картину, котра лишилася в майстерні і яку неодмінно хоче мати в своїй колекції. Говорити діловим тоном було важко, адже з кожним словом він все чіткіше усвідомлював, наскілки банальною виглядає ситуація: багатий колікціонер приїхав придбати витвір мистецтва у бідного маляра, котрий змушений жити у глухомані. І зараз, без сумніву, призначить шалену ціну.

- Ви можете забрати її просто так, - сказав художник, - Я напишу розписку. Ця картина для мене не актуальна. Це - минуле…

- Ні, - сказав він, - Тоді я залишу стільки, скільки вважаю за потрібне. Повірте, я знаюся на мистецтві…

І, ховаючи очі від її очей, котрі дивилися на нього з тривогою, він дістав портмоне.

- Це багато, - сказав художник.

- Це мало… - заперечив він, - Решту я перешлю поштою.

Вона запропонувала повечеряти. Але він відмовився: йому треба дістатися міста, в якому ще має купу важливих справ.

Потиснувши руку художнику, забравши розписку для Миколи і, не здіймаючи очей, вклонившися жінці, він хутко вийшов на двір.

І побрів, потопаючи лакованими чоботами на тонкій підошві, в снігу. Дійшов до трьох палиць - певно, колишнього тину - засунув руку в нагрудну кишеню, витяг звідти «чьотки». Замислившись на якусь мить, він повісив низку перлів на палицю і майже побіг до авто, котре вже нагадувало величезний білий замет. Можливо, він плакав…

 

- Що це за картина? - запитала Єва.

- Я писав її, як оповідання… - сказав Іван.

- Про що?

І він розповів їй про те, як вони…

… народились на одній землі.

І це зовсім не означало, що мали зустрітися.

Вони і не зустрілися - а просто пішли своїми шляхами, в різні боки, як і годиться тим, хто народився на одній, але дуже великій землі.

Надто далеко аби хоч раз побачити одне одного.

Він одружився. Вона вийшла заміж.

Він розлучився і одружився ще раз.

Вона ледь не вмерла після операції і поїхала зі свого міста - ще далі від тої точки, в якій знаходився він.

Він працював, воював і мандрував; вчив мови; бився; сидів в кабінеті перед слідчим; заточував викрутку і носив її в правій кишені піджаку; починав будувати дім; кидав палити; починав палити; губив запальнички; гроші; здоровий глузд; голився, відпускав бороду; спав в одязі; виходив з ванної голим; підписував папери; вставляв ключ в замкову шпарину…

Вона тікала в ніч; поверталася; готувала їжу; плакала на кухні; купувала білизну; смажила рибу; сідала в нічні авто; патрала курей; читала кулінарну книгу; їхала в метро; гортала жіночі журнали; сварилася з сусідкою; вчилася водити машину…

Він стукав кулаком по столу; ламав сірники; крутив губами лезо; бинтував руку; читав газети…

Вона кусала подушку; сиділа перед вікном; сміялася, хотіла купити каблучку з маленьким діамантом…

Коли в цих трудах - праведних і неправедних, вони вибилися з сил - посеред землі, що висвітилась, мов географічна карта, спроектована на стіні шкільного кабінету, заблимала червона лампочка: третя точка, в якій вони нарешті зійшлися.

Він поїхав у відрядження.

Вона - відвідати давню подругу.

Чи навпаки: вона - у відрядження, він - відвідати давнього друга.

Падав сніг.

Вони поглянули одне на одного - в тролейбусі, в кав’ярні, в коридорі невідомого закладу, в провулку, в магазині, на зупинці, біля кінотеатру…

Це тривало не більше двох хвилин…

 

- І що? - запитала Єва.

- І… далі пішли разом… - посміхнувся він і додав: - Дивний цей американець…

- Дивний… - сказала вона.

 

 

* * *

… Різкий дзвінок телефону перекрив гул води і шипіння телевізорів. Я поглянув на апарат - на ньому висвітився номер знайомого журналіста. Дзвінок лунав наполегливо, безкінечно, боляче врізаючись в мозок.

За вікном сідало сонце, наповнюючи двір тривожним червоним мерехтінням. Я помітив, що все підвіконня засипано попелом, а в попільниці у вигляді лев’ячої пащеки повно тліючих недопалків.

Я ткнувся головою в скло - воно було приторно теплим. Скосивши очі долу, побачив, як біля мого авто бавляться діти - дві дівчинки і хлопчик років семи-восьми. Спочатку вони крадькома обходили машину, потім почали бігати довкруж, наздоганяючи одне одного.

Згадав про жовту потвору, на якій ми їхали гірськими звивами, вже вдвох, лишивши Єву з Іваном у забутій богом Сливовиці…

 

Певно, саме тоді я вже почав вагатися щодо ідеї-фікс зробити переворот у мистецтві. Вів авто невідомо куди, вище і вище по крутих схилах, часом - над прірвами, на дні яких золотились прозорі озера.

Мне обуяла дика думка - а що якби раптово повернути кермо? Природа довкола здавалася тим, що я називав вічністю: величні, непорушні гори, стрункі стовбури дерев із широкими кронами, за які чеплялись такі ж величні то білі, то сині, то чорні із золотою чи рожевою смужкою, хмари. Ось яким чином можна увійти у вічність - злитися із нею, стати єдимим цілим, сховатися за її горами, деревами, небом.

Я відчинив віконце, і повітря, замішане на хвої і воді, поглинуло, вдарило в голову, порушило всі думки і наміри.

Бувають такі хвилини, коли ти відчуваєш незбагненну урочистить моменту, ніби саме в цей час відбувається найважливіше в твоєму житті. Хоча й нічого особливого не відбувається - просто вітер з гір дме в голову. Що взагалі коїться?

Ми, чотири недоумки, були «натурою, що відходить», археоптеріксами, як Аугустина, птеродактелями, монстрами, плазунами. Ми ще пам’ятали такі речі, які поволі зникали з ужитку - справжня музика, справжні книжки, справжнє кіно…