Викупна ціна пам'ятки історії та культури визначається за згодою сторін, а в разі спору — судом.

 

1. Правила коментованої статті мають на меті обмежити повноваження власника щодо визначення напрямків господарювання стосовно такого об'єкта права власності, як пам'ятки історії та культури. Враховуючи те, що у ЦК не наведено визначення пам'ятки історії та культури, слід виходити із визначення, що міститься у Законі України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 р. Відповідно до нього пам'яткою є такий об'єкт культурної спадщини національного або місцевого значення, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, та який являє собою місце, споруду (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з антропологічного, археологічного, естетичного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність.

Державним органом з питань охорони пам'яток історії та культури є Державна служба охорони культурної спадщини, утворена у складі Міністерства культури і мистецтв України як урядовий орган державного управління відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від ЗО березня 2002 р. № 446.

У разі встановлення такого утримання пам'ятки, що загрожує їй пошкодженням або знищенням, державний орган з питань охорони пам'яток робить власнику відповідне попередження.

За загальним правилом таким майном є не тільки будівля (дім), а й майно, що представляє значну історичну, художню або іншу цінність для держави та суспільства в цілому (рукописи відомого письменника, вченого, композитора, картини відомого художника, унікальні книги, музейні експонати тощо). У попередженні мають бути зазначені вимоги щодо припинення безгосподарного ставлення власника до належної йому пам'ятки, тобто вказано на ті конкретні дії або бездіяльність, які призводять до створення загрози пам'ятці, і які мають бути усунуті. З метою непорушення прав та інтересів власника пам'ятки попередження компетентного державного органу має містити реальний термін, протягом якого власник має вжити заходів щодо збереження пам'ятки.

2. Лише у випадку, якщо власник не виконає вимоги, визначені у попередженні, державний орган з охорони пам'яток вправі звернутися до суду з позовом про викуп пам'ятки, яка утримується безгосподарно, і це загрожує їй пошкодженням або знищенням.

З об'єктивної сторони, поведінка власника по відношенню до власної пам'ятки може характеризуватись як бездіяльністю, так і певними діями, що призводять до руйнування, знищення тощо. Бездіяльність може виявитись у непроведенні відповідних ремонтних та реставраційних робіт, консервації пам'ятки тощо. Дії, що загрожують пошкодженням або знищенням пам'ятки, виражаються в експлуатації з метою, що суперечить законодавству з питань охорони культурної спадщини; у проведенні ремонтних та реставраційних робіт із порушенням відповідних правил та нормативів тощо.

3. У виключних випадках державний орган з питань охорони пам'яток може звернутися до суду з позовом до власника про викуп пам'ятки без попередження. Відповідний державний орган має такі повноваження у разі невідкладної необхідності забезпечення умов для збереження відповідної пам'ятки. Таке звернення до суду допускається у випадку надзвичайної цінності пам'ятки, реальної загрози втрати пам'ятки, якщо не вжити термінових та кваліфікованих заходів щодо її збереження, та в інших випадках, коли невжиття відповідних заходів може призвести до незворотної її втрати. Всі ці обставини є предметом доведення у суді з боку відповідного державного органу, тому в іншому випадку, у разі недоведенння зазначеної невідкладної необхідності викупу пам'ятки історії та культури, у задоволенні відповідного позову суд може відмовити і зробити власникові відповідне попередження щодо необхідності усунення недоліків утримання пам'ятки історії.

4. Відповідно до правила ч. 4 коментованої статті викуплена пам'ятка історії та культури переходить у власність української держави. Із аналізу змісту ст. 352 ЦК та ст. 21 Закону України «Про охорону культурної спадщини» слідує, що таке майно може бути вилучено на умовах викупу у будь-якого власника, у тому числі майно може бути вилученим з комунальної власності.

Правило коментованої статті не має винятків, тому до відносин стосовно вилучення пам'ятки з комунальної власності застосовуються правила про обов'язковість оплати викупної ціни. Тому правило ст. 21 Закону України «Про охорону культурної спадщини» щодо вилучення пам'ятки, яка належить на праві комунальної власності, тобто без повного відшкодування її вартості, у власність держави, слід тлумачити як таке, що протирічить нормам ст. 352 ЦК і не підлягає застосуванню.

5. Власнику, у якого викуповується майно, що є пам'яткою історії та культури, відшкодовується її вартість, яка визначається за згодою сторін. При визначенні викупної ціни мають бути враховані вартість пам'ятки, яка визначається у процесі проведення незалежної оцінки на певну дату з урахуванням історичної, архітектурної, художньої, наукової та іншої цінності; схоронність пам'ятки, тобто показник збереження первісного (автентичного) вигляду пам'ятки як в цілому, так і окремих її елементів.

Викупна ціна має враховувати ринкову ціну пам'ятки, яка визначається з урахуванням найбільш ефективного використання та безумовного виконання умов охоронного договору стосовно режимів її використання у спосіб, що потребує якнайменших змін і доповнень пам'ятки та забезпечує максимальне збереження її автентичності та просторової композиції.

За пунктами 41—43 Методики грошової оцінки пам'яток, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 р. № 1447, під час проведення грошової оцінки пам'ятки враховується також оцінка місця її розташування. Грошова оцінка пам'ятки провадиться на основі потенційних доходів від її використання, визначених на дату оцінки. При цьому аналізується доход, що може бути отриманий від передачі пам'ятки в оренду, або доход від її експлуатації з іншою метою, що не суперечить законодавству з питань охорони культурної спадщини.

Якщо між сторонами не досягнуло зголи щодо викупної ціни пам'ятки історії та культури, спір вирішується судом, який визначає розмір відшкодування вартості майна, що викуповується, з урахуванням художньої, історичної та іншої цінності. У необхідних випадках відповідно до процесуального законодавства суд може призначити проведення відповідної судової експертизи.

 

Стаття 353. Реквізиція

У разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин, з метою суспільної необхідності майно може бути примусово відчужене у власника на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості (реквізиція).

В умовах воєнного або надзвичайного стану майно може бути примусово відчужене у власника з наступним повним відшкодуванням його вартості.

Реквізоване майно переходить у власність держави або знищується.

Оцінка, за якою попередньому власникові була відшкодована вартість реквізованого майна, може бути оскаржена до суду.

У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо.

Якщо після припинення надзвичайної обставини реквізоване майно збереглося, особа, якій воно належало, має право вимагати його повернення, якщо це можливо.

У разі повернення майна особі у неї поновлюється право власності на це майно, одночасно вона зобов'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв'язку з реквізицією, з вирахуванням розумної плати за використання цього майна.

 

1. Реквізиція є однією з підстав примусового припинення права власності на майно. Реквізицію слід відрізняти від інших підстав примусового припинення права власності, зокрема, від конфіскації, викупу земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю тощо. Різниця, наприклад, з конфіскацією майна полягає у тому, що, по-перше, конфіскація має в якості своєї мети покарання особи, і тому майно вилучається у неї безоплатно на відміну від реквізиції, яка відбувається за умови повного відшкодування вартості реквізованого майна; по-друге, реквізиція, не маючи мети покарання особи, переслідує певну суспільно корисну мету, захищає інтереси держави та суспільства в цілому.

Реквізиція є виключним способом припинення права власності, яка здійснюється в особливому порядку, спеціально встановленому для неї та за умови повного відшкодування вартості реквізованого майна для певної державної або іншої суспільно корисної мети. Отже, реквізиція, по-перше, передбачає доведеність загальнокорисності тих заходів, заради здійснення яких вона проводиться (зменшення негативних наслідків або недопущення їх настання); по-друге, реквізиція вимагає безумовного відшкодування вартості майна. У разі настання надзвичайних обставин майно, що реквізується, може бути відчужене у власника, за загальним правилом, за умови попереднього та повного відшкодування його вартості.

2. За правилом, сформульованим ч. 1 коментованої статті, реквізиції має передувати повне відшкодування вартості реквізованого майна. З цього правила є виняток, який дозволяє проводити наступне (за реквізицією) повне відшкодування вартості реквізованого майна. Проводити таке відшкодування вартості реквізованого майна можливо виключно в умовах воєнного або надзвичайного стану (ч.5 ст.41 Конституції України).

Умови оголошення воєнного або надзвичайного стану визначені Конституцією України у ст. 83; п. 31 ст. 85, п. 19 ст. 92, п. 21 ст. 106, п. 10 ст. 138. Поняття, особливості та порядок введення воєнного або надзвичайного стану та інші питання розглянуті у Конституції України, законах України «Про правовий режим воєнного стану» та «Про правовий режим надзвичайного стану».

Наступний характер такого відшкодування слід розуміти таким чином, що власник має право вимагати його отримання після ліквідації негативних обставин та припинення воєнного або надзвичайного стану, за яких майно було реквізовано.

3. У ч. З ст. 353 ЦК визначається доля реквізованого майна. Воно або переходить у власність держави, або знищується. Наприклад, в умовах воєнного стану, в інтересах оборони, держава може бути зацікавлена саме у знищенні певного майна — будівель, устаткування, яке не може бути евакуйованим. В умовах масової епідемії або епізоотії можуть прийматися рішення про реквізицію у осіб власного майна. Воно може сприяти поширенню епідемії та епізоотії і тому підлягає знищенню, або навпаки, реквізоване власне майно може бути використане у боротьбі із такими проявами. За таких обставин може бути проведена реквізиція ліків, що використовуватимуться для боротьби із хворобами тощо.

Цивільним законодавством передбачено, що реквізицією є примусове відчуження майна у власника з позбавленням останнього права власності. Реквізиція майна не може передбачати вилучення майна без передачі державі права власності, а лише, наприклад, у користування. Такі заходи вилучення майна для використання для цілей держави без позбавлення власника права власності на нього, поки що чинним цивільним законодавством не розроблені.

4. Рішення про реквізицію не підлягає оскарженню у суді. Розмір відшкодування вартості майна має визначатися з урахуванням дійсних цін, що існували до настання надзвичайних обставин, які стали підставою реквізиції, у місці, де перебувало це майно або де мешкав його власник (переважно це стосується рухомого майна). При визначенні повної вартості реквізованого майна слід врахо­вувати також неотримані власником доходи, для одержання яких ним вжито було конкретних заходів, зроблено певні витрати тощо. У цьому питанні законодавець недостатньо чітко визначає критерії визначення повного відшкодування, зокрема, не визначає порядок компенсації за майно, що приносить власнику постійний прибуток і, відповідно, його реквізиція призводить до його зменшення або взагалі зникнення. Частина цього прибутку має бути врахована при оцінці упущеної вигоди, але у будь-якій ситуації відшкодування цих витрат має підкорятися критерієві розумності та справедливості оплати. При розрахунку повної вартості реквізованого майна має бути враховано зменшення доходів від решти майна, якщо реквізовано частину, те, що реквізиція призвела до зменшення доходів від нереквізованої решти майна.

5. У ч. 5 ст. 353 ЦК визначений ще один спосіб розрахунку з власником за реквізоване майно: власник реквізованого майна може вимагати надання йому взамін іншого майна. Такий розрахунок може повністю або частково замінити повне відшкодування вартості реквізованого майна. Не відкидається можливість включення в оплату вартості реквізованого майна права користування іншим майном.

6. Правилом ч. 6 коментованої статті передбачено право на повернення відчуженого у власника в порядку реквізиції майна, якщо припинились надзвичайні обставини та зникла необхідність у користуванні цим майном для тієї загальнокорисної мети, що і була підставою відчуження майна. Таке право колишнього власника реалізується не шляхом викупу свого колишнього майна, а у вигляді заявления особою вимоги про його повернення.

Право на повернення майна є важливим у тому відношенні, що воно підкреслює виключний характер реквізиції, тому що з відчуженням майна колишнє право власності на нього ще зберігає певне значення для його власника та може, так би мовити, поновитись.

Така вимога про повернення має бути задоволена, якщо майно після реквізиції, по-перше, не було знищено, у тому числі шляхом його використання (лікарські препарати, що застосовані у боротьбі з епідемією, епізоотією тощо); по-друге, збереглося в натурі (але, якщо майно в результаті його використання в умовах надзвичайних обставин, змінилося настільки, що вже не може розглядатись як той об'єкт, що був відчужений у власника, повернення реквізованого майна також є неможливим); по-третє, з урахуванням інших обставин, що мають суттєве значення, повернення реквізованого майна є можливим, тобто, наприклад, майно надалі не буде використовуватися для відведення негативних наслідків надзвичайних обставин. Правило про повернення реквізованого майна застосовується виключно стосовно речей, що є індивідуально визначеними; якщо речі є родовими, колишній власник не може вимагати повернення тієї ж кількості та того ж роду речей.

Правило розрахунків при поверненні реквізованого майна закріплене у ч. 6 ст. 353 ЦК. Воно передбачає повернення колишнім власником отриманої ним грошової суми або речі, що були ним одержані у зв'язку з реквізицією. При поверненні отриманого у зв'язку з реквізицією має бути вирахувана розумна плата за використання цього майна.

Розумна плата за весь час використання реквізованого майна має визначатися домовленістю сторін, а у випадку недосягнення узгодженого сторонами компромісу — судом. При визначенні розумної плати за використання майна беруться до уваги: час такого використання, його характер, спосіб використання тощо. При визначенні розумної плати за використання, оскільки не передбачено іншого механізму, також має бути враховано зменшення вартості реквізованого майна за час його примусового відчуження, у тому числі шкода, заподіяна майну. Розумна плата має враховувати ціни, що діяли не у час існування надзвичайних обставин, а у час, що передував їх настанню. У противному разі це мало б бути оціненим як недобросовісне використання тяжких для власника обставин і як правочин, що вчинений на вкрай невигідних умовах.

 

Стаття 354. Конфіскація