У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру.

1. Попередньому законодавству підстава припинення права власності,вказана у ст. 349 ЦК, була невідома, але цілком справедливо було і є розглядати у якості підстави припинення права власності знищення майна. Наприклад, поділ речей на споживані та неспоживані, відомий науці цивільного права та закріплений у ст. 185 ЦК, передбачає існування такого роду речей, використання яких можливе виключно шляхом їх знищення. Ця підстава є цілком природною і в силу того, що право власності на річ припиняється її знищенням (загибеллю), тому що припиняє існувати сам об'єкт права власності. При цьому причини через які відбувається таке знищення, не впливають на існування права на річ. Певне юридичне значення має питання, чи річ загинула за волею власника, чи за відсутності чиєїсь вини, в силу випадкового збігу обставин.

За загальним правилом ст. 323 ЦК України ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. Тому всі негативні наслідки такого випадкового знищення (пошкодження) несе власник речі, а інші особи не відповідають за результати настання таких подій. Якщо ж річ знищено з вини інших осіб або за таких обставин, коли певна особа відповідає за шкоду без вини у випадках, передбачених законом (зокрема, у випадку відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки тощо), останні несуть відповідальність за завдану майнову шкоду.

2. Правилом ч. 2 ст. 349 ЦК введено норму, відповідно до якої власник майна, права на яке підлягають державній реєстрації, подає заяву про внесення змін до державного реєстру прав на певне майно. З моменту внесення відповідних змін до реєстру припиняється право на певне майно. Умовою внесення відповідних змін до державного реєстру з метою унеможливлення зловживанням цим правом має бути доведеність (перевірка) фактичних обставин їх викладу у заяві власника, тобто наявність та підтвердження самого факту знищення майна

Положення ч. 2 статті, що коментується, здається, вводять певну правову фікцію, що дозволяє забезпечити оборотоздатність майна, право власності на яке за загальним правилом мало б вже припинитись, в силу припинення існування його як такого. Прикладом є ситуація, коли знищено будинок, на відновлення якого у власника немає достатньо коштів. Це правило надає повноваження власнику майна його реалізувати іншій особі, надавши їй таким чином можливість вже як власнику його відновити. Слід застерегти, що викладене положення не вирішує питання щодо порядку ведення будівельних відновлювальних робіт, оскільки це питання регулюється нормами іншої галузі права.

 

Стаття 350. Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю

Викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю здійснюється за згодою власника або за рішенням суду в порядку, встановленому законом.

Рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю приймається у межах своєї компетенції органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування.

Орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, зобов'язаний письмово повідомити власника земельної ділянки про це не пізніше ніж за рік до викупу земельної ділянки.

4. Плата за земельну ділянку, що викуповується (викупна ціна), строки та інші умови викупу визначаються за домовленістю з власником ділянки, а в разі спору - судом.

5. До викупної ціни включаються ринкова вартість земельної ділянки і нерухомого майна, що на ній розміщене, та збитки, завдані власникові у зв'язку з викупом земельної ділянки (у тому числі упущена вигода), у повному обсязі.

За домовленістю з власником земельної ділянки, яка підлягає викупу, орган, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю, може надати йому іншу земельну ділянку, вартість якої враховується при визначенні викупної ціни.

 

1. У коментованій статті врегульовані цивільні правовідносини, пов'язані з припиненням права власності на земельну ділянку за рішенням органів державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у зв'язку з суспільною необхідністю. Викуп земельної ділянки як підстава припинення права власності займає окреме місце серед норм про припинення права власності. Це пов'язано з тим, що в цілому зазначена підстава припинення права власності не є характерною для приватноправового регулювання. Вона наділена не характерними для природи норм ЦК публічно-правовими рисами. Оскільки ця підстава передбачає врахування публічних інтересів шляхом обмеження (припинення) прав приватних осіб (тобто, відбувається задоволення публічного інтересу за рахунок приватних інтересів окремих осіб), то мають бути визначені і порядок застосування цієї правової підстави, і підстави її застосування.

Принциповий характер при визначенні правил регулювання підстав примусового припинення права власності носять положення ч. 5 ст. 41 Конституції України, згідно з якими примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Тобто у Конституції України передбачаються два способи припинення права власності проти волі власника з мотивів суспільної необхідності: за умови попереднього відшкодування вартості майна, що відчужується, та за умови наступного відшкодування. Останнє допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

Серед положень ЦК не міститься визначення категорії «суспільна необхідність», задоволення потреб якої є підставою для припинення права власності на землю. Примусове відчуження такого об'єкта права власності, як земельна ділянка, за умови попереднього відшкодування її вартості у ст. 146 ЗК називається викупом земельних ділянок для суспільних потреб. Вичерпний перелік суспільних потреб, які можуть бути задоволені шляхом вилучення земельної ділянки, міститься у п. 1 ст. 146 ЗК. До таких суспільних потреб віднесені: ділянки під будівлі, споруди органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, оборони та національної безпеки; під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури та інші.

Викуп земельної ділянки є однією з підстав припинення права власності, передбачених ст. 346 ЦК, яка може бути застосована до припинення права приватної власності.

Із змісту ст. 350 ЦК випливає, що викуп може бути здійснений двома способами — у добровільному та примусовому порядку. У добровільному порядку викуп відбувається у разі наявності згоди власника ділянки. Згода власника на викуп своєї ділянки для суспільної необхідності передбачає досягнення домовленості щодо наступних питань: згода власника в цілому на викуп земельної ділянки, що передбачає як припинення права власності на саму ділянку, так і на споруди, будови, насадження як окремі об'єкти права власності, розташовані на ній; домовленість щодо форми, строків, розмірів оплати та інших умов викупу ділянки; домовленість щодо надання власникові ділянки іншої земельної ділянки замість тієї, що вилучається, з урахуванням її вартості при визначенні викупної ціни; визначення вартості земельної ділянки, що буде надана замість тієї, що викуповується.

2. У ч. 2 цієї статті визначається перелік органів, наділених повноваженнями щодо прийняття рішення про викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю. Ними є органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Ці повноваження закріплені у наступних нормах ЗК, а саме: у п. «ґ» ст. 12 — для сільських, селищних, міських рад; у п. «в» ст. 13 — для Кабінету Міністрів України; у п. «ґ» ст. 16 — для Ради Міністрів Автономної Республіки Крим:» у п. «ґ» ст. 17 — для місцевих державних адміністрацій.

3. Орган, який ухвалив рішення про викуп земельної ділянки, зобов'язаний письмово повідомити її власника про викуп, який передбачається здійснити, не пізніше ніж за один календарний рік до цього викупу. Цей строк імперативно визначений законом, тому не може бути зменшеним тим органом, що ухвалив рішення про викуп ділянки (як і іншим органом), а також подовженим без згоди цього органу за вимогою власника ділянки. Ці положення не позбавляють відповідний орган права повідомити власника ділянки про майбутній викуп за більш тривалий строк до моменту викупу ділянки.

4. Плата за земельну ділянку, що викуповується, набула назви у ЦК викупної ціни. За загальним правилом викупна ціна визначається за домовленістю сторін. Підставою для визначення викупної ціни є вартість ділянки, що викуповується. Вона встановлюється згідно із грошовою та експертною оцінкою земель, що проводиться за відповідними методиками — Методикою грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів (тимчасовою), затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 р. N° 213, та Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 р. № 1531. Вказані Методики є обов'язковими для органу, який ухвалив відповідне рішення при формуванні пропозиції власникові викупної ціни, яка включає певні складові, передбачені, зокрема, ч. 5 та ч. 6 цієї статті, але мають застосовуватися з урахуванням положень як ЗК, так і ЦК.

5. Визначення викупної ціни відбувається шляхом встановлення ринкової ціни земельної ділянки і нерухомого майна. Під ринковою вартістю земельної ділянки та нерухомого майна розуміється та ціна, за якою зазначене майно могло б бути реалізованим у даній місцевості за умовами вільного продажу на момент викупу.

При визначенні вартості земельної ділянки має враховуватись категорія земель, її місцезнаходження тощо. Крім цього, якщо власнику земельної ділянки також належить і нерухоме майно, розташоване на ній, то викупна ціна має включати ринкову вартість цього нерухомого майна, яке викуповується разом із самою ділянкою. Якщо майно, що розташоване на ділянці, не належить власни­кові ділянки, то питання про його викуп вирішується за правилами ст. 351 ЦК за умови залучення власника цього майна до участі у справі.

6. Викупна ціна може бути зменшена, якщо власнику ділянки, що викуповуватиметься, буде надана інша земельна ділянка, на суму вартості останньої. Це питання відповідно до положень ч. 6 ст. 350 ЦК вирішується за домовленістю сторін, але слід враховувати, що згідно із ч. 4 ст. 351 ЦК особа, право власності якої припинилося, має право вимагати надання їй іншої, рівноцінної за якістю, земельної ділянки в межах даного населеного пункту.