Опишіть особливості інтер’єру Софіївського собору.

Софійський Собор — християнський собор в центрі Києва, пам'ятка української архітектури і монументального живопису 11 — 18 століть, одна з небагатьох уцілілих споруд часів Київської Русі.

В архітектурно-художньому задумі собору виняткову роль відіграє синтез мистецтв. Мозаїки та фрески багатокольоровою гамою вкривають стіни, стовпи, склепіння, арки й куполи собору. Барвисті зображення й орнаменти з блискучим золотим тлом мозаїк у центральній частині храму вдало поєднуються з легкими тонами фрескового розпису, що прикрашає боки центральної частини, бічні нефи, галереї, приміщення другого поверху й башти собору. Художній ефект підсилюють барвисті килими мозаїчних підлог, різьблені мармурові окраси перед вівтарної перегорожі, мармурові пороги та довірки отворів, різьблені шиферні плити, що оздоблюють парапети другого поверху.

Важливим елементом інтер’єру є орнаменти. У

Софії Київській вони є на всіх стінах, стовпах собору, віконних

арках, мають рослинний характер і нагадують орнамент пишної

мініатюри. Серед пам’яток художнього різьблення по каменю, що

прикрашали храми й палаци, найбільшу увагу привертають плити,

виготовлені в техніці орнаментального і тематичного рельєфу

У Софійському соборі мозаїки прикрашали лише центральну частину споруди, передусім вівтар. Інтер’єр оздоблювали головним чином фресками, які не потребували дорогих матеріалів, були простішими у виконанні і разом з тим справляли величезний художній ефект.

 

 

Назвіть жанри і роди літератури. Дайте специфіку одного з жанру роду

Епос – (від гр. «слово, розповідь»)

Жанри: - Оповідання; в оповіданні змальовуються події та образи людей; основний спосіб викладу – розповідь; матеріал викладається у прозовій формі. Відрізняються одне від одного обсягом матеріалу та ступенем докладності зображення. Оповідання бере свій початок від народних переказів про події і виникло дуже давно. Оповідання за кількістю посідають перше місце серед епічних творів.

- повість.

- Роман

- Роман-епопея

- Нарис

- Новела

Лірика – зображення людини через відтворення її почуттів, переживань, роздумів.

- Ліричний герой

- Ода

- Гімн

- Послання

- Елегія

- Епіграма

- Романс (іт. “романський”) – це невеличкий ліричний вірш любовного змісту, призначений для вокального виконання.

Ліро-епічні жанри

- Поема

Різновиди поеми:

бурлескно-травестійна; героїко-романтична; соціально-побутова; сатирична.

- Балада – зображення героїчної або фантастичної (переважно – трагічної) події з життя головного героя; висока ліричність; нетривалий час дії; небагато дійових осіб (2 –3); наявність героїчних або фантастичних персонажів; стислість розповіді; віршова форма; обсяг переважно малий. Балада виникла в італійському фольклорі, як пісенька до танцю (з іт. “танцювати”); у літературу введена романтиками.

Драма – зображення людини в дії, у конфлікті, у розмові.

- Драма

- Комедія

- Драма-феєрія

- Історична драма

- Трагедія.

Особливості трагедії:

- зображення глибоких трагічних суперечностей суспільного або побутового життя;

- побудова сюжету на гострому зіткненні протилежних соціальних устроїв, суспільних тенденцій, політичних поглядів або моральних переконань;

- динамічне розгортання подій, що викликає напруження всіх духовних сил конфліктуючих сторін;

наявність трагедійного героя – людини великих пристрастей, сильної волі, високих поривань, героїчного складу характеру;

- трагічне завершення дії, сповнене високої патетики;

- діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу;

- прозова форма (рідше – віршова);

- обсяг середній.

 

Які основні відмінності між поняттям «культура» і «цивілізація»?

Загалом у сучасній культурологічній думці в аналізі поняття «цивілізація» опускають первинне значення, а ґрунтуються на протиставленні поняттям «культура» і виділяють такі явні відмінності

між ними:

· поняття культура – це ширше поняття ніж цивілізація, адже цивілізація – це стадія розвитку культури, якої досягають не всі культури;

· культура охоплює науково-технічний прогрес та духовно-гуманістичну спадковість між народами, націями, а в понятті цивілізація явно відчутні матеріально-виробничі пріоритети;

· культура тісно пов’язана з національною специфікою, а цивілізація тяжіє до глобальних масштабів;

· культура обов’язково спирається на релігійні начала, а цивілізація – безрелігійна.

 

33. Першим виявом регулярного планування в руслі ренесансних

вимог стала забудова Львова та Кам’янець-Подільського. Зокрема, у

Львові новий центральний район з площею Ринок і прилеглими

вулицями займав майже квадратну територію. Оборонна система

міста, яку створювали упродовж XІV–XV ст., належала до кращих

зразків продуманої фортифікації міста в Україні. До неї входило два

замки: Високий (віддалений від міста на стрімкому пагорбі),

Низький (у межах середмістя) та два ряди мурованих стін. Внут-

рішню вищу оборонну стіну укріплювали 18 веж, згодом їх кількість

збільшилась до 25. Зовнішня стіна, що обводила квадрат лише з

трьох боків, мала 16 веж. Територія середмістя була чітко

розпланована: у центрі – площа Ринок, від якої виходило вісім

вулиць, по дві з кожного рогу, під прямим кутом.

В українському мистецтві доби Ренесансу визначне місце

належить групі архітектурних пам’яток Успенського ансамблю у

Львові: Успенській церкві, каплиці Трьох Святителів, вежі Кор-

някта. Успенський ансамбль бере початок від церкви (1555–1559). Її

автором був зачинатель львівського ренесансу Петрус Італюс, який

поєднав готичні та ренесансні форми. Однак новобудова стала

жертвою пожежі 1571 р. На наступний рік формування ансамблю

було розпочате зі спорудження вежі під дзвіницю за проектом Петра

Барбона (р.н. невід. – 1588). Фінансував будівництво член Успенсь-

кого братства, грек Костянтин Корнякт (1517/1520–1603), тому вежа

на честь нього і названа. Будівництво завершили в 1580 р. Спочатку

вежа була триярусною з наметовим дахом. 1689 р. архітектор

П. Бебер додав ще один ярус (після чого висота становила 65,8 м).

Продовженням закладеної у вежі Корнякта ренесансної прог-

рами було спорудження каплиці Трьох Святителів (1578–1590).

Щодо авторства проекту, то думки спеціалістів розходяться між

трьома архітекторами: П. Красовським, П. Барбоном та А. Під-

лісним. Споруда поєднала здобутки італійського ренесансу з

традиціями українського храмового будівництва.

У 1591 р. почалося будівництво Успенської церкви за проек-

том Павла Римлянина (р. н. невід. – 1618), який працював над

будівництвом до 1598 р. Наступниками були В. Капінос та Амвросій

Прихильний (р. н. невід. – 1641). Останній закінчив будівництво в 1629 р., церква позбавлена західного фасаду, отже, і довколишнього обходу (за фасад слугує південна стіна). В споруді домінує мотив римської ордерної аркади*, створений глухими півциркульними арками, пілястрами. Саме аркада, що опирається на масивний цокольі завершена дорійським фризом та акцентованим профільованимкарнизом, визначили тип споруди, виділивши її величаво-мону-ментальний лад.

За проектами П. Римлянина у Львові були споруджені костел і

монастир бенедиктинок (1590–1595, пл. Вічова, 2), костел бер-

нардинок (1606, пл. Митна), костел бернардинів (1600–1630, пл.

Соборна, 3-А).

Складне стильове розмаїття простежується в єзуїтському кос-

телі (1610–1636) Львова. Храм будувався в стилі маньєризм** на зразок костелу Іль Джезу в Римі. Одним з архітекторів костелу був італієць Джакомо Бріано (1589–1646). Довжина костелу 41 м, ширина 21 м, висота центрального нефу 26 м. Масштабне вирішення фасаду храму перевершувало все, що раніше будували у Львові. Дж. Бріано долучився до спорудження єзуїтських храмів у Луцьку та Острозі.Високомистецьким втіленням ренесансного прагнення сталиВоскресенська церква (1624–1627) у Золочеві та костел св. Лаврентія(1606–1618) в Жовкві. Творцем останнього був Павло Щасливий, а після його смерті споруду закінчував Амвросій Прихильний.

У Львові найвідоміші дві центричні ренесансні споруди –

каплиці-усипальниці Боїмів та Кампіанів. Це пам’ятки львівського

середовища, оскільки в них найорганічніше виявилися духовні

прагнення міщанства. Каплицю Боїмів споруджував 1609–1615 рр.

архітектор А. Бемер. У каплиці цікава не стільки її конструктивна

проста архітектоніка, скільки декоративно-скульптурне оздоблення.

Структура каплиці・ Кампіанів простіша. Це безкупольний, пе-

рекритий звичайним склепінням куб, що тісно примикає до північної стіни катедрального костелу. Головну цінність становить фасадна стіна. У зведенні каплиці (кінець XVI – перша третина XVII ст.)брали участь Г. Горст (р. н. невід. – 1612), П. Римлянин та А. Бемер(р. н. невід. – 1626).

У ренесансному стилі побудовано замковий костел св. Трійці в

Бережанах. Костел містить по боках дві каплиці, що призначалися як

родинна усипальня роду Синявських. Зведений храм у 1554 р.,

* Бенедиктинський ансамбль у результаті багатьох перебудов втратив

первісні риси (у костелі збережений відгомін готики, келії ренесансного типу,

декорування вежі та монастиря – елементи маньєризму). Костел бернардинок

невеликий і невисокий, тринефний, у ренесансному стилі. Проектантами

бернардинівського костелу, крім П. Римлянина, були Б. Авелідес та А. Прихильний. У бернардинському костелі поєднані різноманітні стилі: ренесансна основа, готичні елементи, маньєристична декорація.Ццивільні пам’ятки архітектури Львова*.

У період Відродження розвиток статурної та рельєфної

скульптури зосереджений переважно на західноукраїнських землях.

На початку XVI ст. у с. Крилос, яке виникло на місці давнього

княжого міста Галич, неподалік від руїн Успенського собору, в

1535 р. побудовано Успенську церкву. Руїни Успенського собору використано як будівельний матеріал разом із великою кількістю елементів скульптурного декору. До таких елементів належить

тимпан** над західним входом до церкви із рельєфним зображенням сцени Успіння Пресвятої Богородиці.

Привертає увагу рельєф надгробної плити, вмурованої в стіну

інтер’єру Вірменського собору (Львів). Рельєф зображає постать

патріарха Великої Вірменії – Стефана, котрий по дорозі в Рим

зупинився у Львові (де і помер 1551 р.).

* Місто зберегло свою центральну частину – середмістя, що повністю

сформувалася впродовж другої половини XVI – початку XVII ст. Це був

ренесансний Львів. Найкращими пам’ятками є «Чорна кам’яниця» (№ 4, площа

Ринок) та будинок К. Корнякти (№ 6, площа Ринок). П. Барбон та П. Римлянин

споруджували у 1588–1589 рр. «Чорну кам’яницю», будинок К. Корнякт 1573–1580 рр. Це триповерхова споруда з високим аттиком (добудований в 1670-х

рр.) і рустованим фасадом. Триярусна аркада майже замикає прямокутний двір і творить своєрідний інтер’єр, ошатний і урочисто-величавий. До зразків львівського пізньоренесансного житлового будівництва належить будинокРоберта Бандінеллі (№ 2, площа Ринок), родича відомого флорентійського скульптора Баччо Бандінеллі. У 1570-х рр. у стилі німецького ренесансузбудовано будинок родини Шольц-Вольфовичів (№ 23 на площа Ринок).

Відповідні мотиви поширилися наприкінці XVI – початку XVII ст. укостелах і церквах Львова, Жовкви, Бережан, інших міст Галичини й Поділля. Паралельно скульптурні прикраси використовувалися усвітських палацових спорудах, замках, будинках міщан.

Увагу привертають скульптурні та рельєфні пам’ятки, згаду-ваних вище каплиць Боїмів, Кампіанів та Синявських. Надгробок Миколи та Ієроніма Синявських – єдина підписана робота нідерландського скульптура Г. Горста. У передніх стінках плоских сарко-фагів встановлені вузькі рельєфи, на яких зображені воєнні походи.Основна тема скульптурного оздоблення каплиці Боїмів –«страсна», тобто страждання Ісуса Христа. До фасаду будівлі докомоновано винятково оригінальну архітектурно-скульптурну споруду,подібну до традиційного українського іконостаса, заповнену циклом рельєфних композицій про муки Христові. Копулу (купол) завершує популярна у період готики й Ренесансу композиція «Скорботний

Христос», що надає каплиці неповторного силуету.

Каплиця Кампіанів пишно оформлена статуарними скульп-

турами ззовні і всередині. В інтер’єрі – епітафійні портрети представників родини Кампіанів; з великою майстерністю виконані рельєфи чотирьох євангелістів, постаті апостолів Петра і Павла.Каплиця – приклад синтезу мистецтва епохи Відродження, органічного поєднання компонентів інтер’єру, архітектури й скульптури.

34. Укладення Берестейської унії 1596 р. призвело до поглиблення кризи православної церкви і втрати нею свого привілейованого становища в суспільстві, що негативно позначилося на розвитку української культури. На розвитку культури позначилася також боротьба різних станів українського суспільства за свої національні й релігійні права.

У XVI ст. українська культура зазнавала впливу культурно-ідеологічних течій, що панували в цей час у Європі. Із заходу на схід українськими землями поширювалися віяння, пов'язані з Відродженням, Реформацією та Контрреформацією. Українські культурні діячі, сприймаючи нові європейські ідеї цієї доби, шукали в них шляхи розв'язання тогочасних проблем своєї Батьківщини.

Розвиток української мови. У XVI ст. писемну мову українців

і білорусів називали «руською». У Великому князівстві Литовському вона була офіційною мовою, якою були написані Литовські статути, велося діловодство в судах і державних установах тощо. У текстах багатьох тогочасних документів дослідники визначають вплив усної народної мови. Вважається, що в XVI ст. в руській мові під впливом усного народного мовлення з'являються риси української літературної мови.

Однією з перших книг, перекладених із церковнослов'янської тогочасною українською мовою, було, як ви вже знаєте, Пересопницьке Євангеліє, написане в монастирі в селі Пересопниця на Волині. Багатьох дослідників цієї унікальної пам'ятки вражають талант і сміливість його перекладачів — архімандрита Пересопницького монастиря Григорія і сина священнослужителя з міста Сянок Михайла Василевича. Вони не просто замінювали слова церковнослов'янської мови або неслов'янського походження на зрозумілі тогочасним українцям розмовні, а й наводили їх тлумачення й добирали синоніми.

Дещо пізніше з'являються інші переклади релігійних текстів українською мовою — Крехівський Апостол (60-ті pp. XVI ст.), Волинське Євангеліє (1572 р.) та інші.

Освіта. У XVI ст. на українських землях, як і в попередні часи, при церквах і монастирях діяли початкові школи. Дяки, які вчителювали там, навчали дітей читання й письма церковнослов'янською мовою, арифметики й співу. Діти заможних верств суспільства мали можливість отримати домашню освіту. За допомогою вчителів-бакалаврів окрім читання, письма й арифметики вони вивчали латинську та грецьку мови, основи філософії.

У 70-х pp. XVI ст. на українських землях відбувається становлення закладів середньої освіти. У Європі в цей час виникали середні школи, де навчали латинської мови і «семи вільних наук» — граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, астрономії та музики. В Україні навчальними закладами такого типу стали слов'яно грека латинські школи.

Першу таку школу відкрив князь К.-В. Острозький у своєму замку близько 1578 р. Утримувалася вона на кошти князя. Острозький також відкрив у своєму замку друкарню, організував науковий гурток і започаткував вивчення у цій школі основ філософії. Це означало, що Острозька школа стала окрім середньої давати початки вищої освіти. Одночасно із цим за підтримки князя запрошені ним українські та грецькі філологи і богослови готували переклад Біблії церковнослов'янською мовою для подальшого друку. Створений князем К.-В. Острозьким освітній, науковий і видавничий осередок сучасники з повагою називали академією.

Слов'яно-греко-латинські школи засновували також православні братства. Перша така школа на українських землях була створена 1585 р. при Львівському братстві.

Одночасно з братськими (православними) школами на українських землях виникають єзуїтські (католицькі), протестантські, а після Берестейської унії й греко-католицькі школи. Усі вони надавали середню освіту й одночасно сприяли поширенню впливу своїх церков в Україні.

Літописання, література і книговидання.

У XVI ст. на українських землях продовжувалася традиція створення літописів. У короткому Київському літописі описуються події, що відбувалися у 862—1515 pp. Давня історія Русі подана в ньому на основі київського і галицько-воллнського літописання XI—XIII ст., а період 1491 —1516 pp., що визначається докладністю і точністю датування, — очима очевидця, який, імовірно, жив на Волині.

Події на українських землях згадуються в білоруських (західноруських) літописах. У літописі, створеному в містечку Баркулабово біля Орші, описані події з 1563 до 1608 р. У ньому розповідається про козацьке повстання під проводом С. Наливайка, боротьбу між православними і прихильниками унії на українських та білоруських землях.

У літературі окрім полемічної літератури (див. §3) розвивалися інші жанри. Під впливом західноєвропейського Відродження поширюється ново латинська поезія. її представники дотримувалися ідеалів гуманізму, часто зверталися до образів античності, писали свої твори латинською мовою. Одним із кращих творів цього жанру є написана в 1584 р. поетом Себастіаном Кльоновичем поема «Роксоланія». У ній змальовано побут і звичаї українського селянства, описано природу України, Львів, Київ та інші міста, наведено зразки українського фольклору латинською мовою. У XVI ст. успішно розвивалося книговидання. Значний внесок у його становлення зробив московський першодрукар Іван Федоров [Федорович). Переїхавши до Львова, він видав за кошти Львівського зратства в 1574 р. свої перші книги в Україні — «Апостол» і «Буквар». «Буквар» став першим шкільним підручником на українських землях.

Особливо плідною була діяльність І. Федорова в Острозі, куди його запросив працювати князь К.-В. Острозький. У 1581 р. він надрукував тут Острозьку Біблію — перше повне видання Біблії церковнослов'янською мовою.

35. Монументальне малярство, починаючи з середини XVI ст.,

дедалі більше втрачає позиції. Останнє його пожвавлення фіксується

у перемишльському середовищі (середина XVI ст.). За свідченням

сучасного дослідника В. Александровича відомостей про розвиток

українського монументального малярства у львівському середовищі

другої половини XVI ст. віднайти не вдалося.

До унікальних пам’яток належать фрески церкви Спаса на

Берестові в Києві. Їх виконали на замовлення П. Могили в 1642–

1644 pр. майстри з Афону з дотриманням традицій візантійського

канону. У цьому настінному ансамблі особливу увагу привертає

портрет П. Могили в сцені «Моління», ймовірно, який виконав

київський художник.

Існування світського монументального малярства другої

половини XVI – першої половини XVII ст. підтверджується лише

документами.

Упродовж цього періоду зберігалася роль і значення іконопису

та розвивався світський напрям малярства, уособлюваний пере-

довсім портретним жанром.

П’ятницький, однак його урізноманітнюють маньєристичні мотиви. Склад-

нішим тематично і стилістично виглядає різьблення іконостаса Святодухівської

церкви в м. Рогатині. Тут динаміка різьби порушує рівновагу Відродження і

наповнюється новими ознаками барокового мистецтва. Ці три величні живо-

писно-скульптурні твори об’єднує високий рівень майстерності, тонке відчуття

стилю, утвердження монументальності й національно-патріотичного змісту.

В ікону проникало чимало реальних елементів, перенесених з

природного оточення: краєвид з пагорбами та деревами, вишиваний

одяг тощо. Хоча людська постать залишалась у канонічних нормах.

Виняткове втілення нового розуміння людини становить ікона

майстра Дмитрія «Пантократор з апостолами» (Христос з апос-

толами, 1565). Образ Пантократора передає фізично й духовно

сильну людину в героїко-монументальному трактуванні.

З XVI ст. на іконах все більше з’являлося підписів живописців,

що засвідчило піднесення їхньої самосвідомості та зміни становища

в суспільстві. Отже, праця художника набула відповідного

вшанування. Перед мистецтвом відкривалися нові можливості, проте

виникали й певні складності. У цьому контексті вироблення нової

малярської системи на ґрунті звернення до західноєвропейського

мистецького досвіду найраніше проходило у львівському сере-

довищі.

Першою пам’яткою нового львівського іконопису вважається

виконана у Львові 1599 р. ікона маляра Федора «Богородиця

Одигітрія з похвалою» з церкви Покрови Богородиці у Ріпневі

(Львівська картинна галерея).

Особливо яскраво зміни в іконописанні пов’язані з творчістю

художників Федора Сеньковича (р. н. невід. – 1631) та Миколи

Петрахновича (р. н. невід. – 1666). Для них характерна активна творча і суспільно-громадська діяльність (члени братства). Один виходив ізмистецьких позицій іншого, сприймаючи високий норматив традицій національного живопису з наповненням його новими ідеалами та пластично-образними вартостями. В їхньому малярстві зросла ціка-

вість до насиченого хроматизму*, формувався естетичний ідеал на визнанні гармонійної єдності тіла і духу, плоті та душі. Отже,

порушувався візантійський умовний світ з його уніформізмом, –

відхід від візантійської іконографії був закономірним. Відповідно у

їхній творчості використання західних графічних зразків особ-

ливо помітно. Це відображено в роботі Ф. Сеньковича над, вже згадуваними,П’ятницьким (1600–1610) та Успенським (1629–1638) іконостасами*,яку проводив з Л. Пухальським і М. Петрахновичем.

.36. З Острога бере початок формування ренесансної культури.

Становлення Острога як одного з центрів української культури

можна датувати 1574 р., коли князь Василь-Констянтин Острозький

(1526–1608) переніс сюди з Дубна головну адміністрацію своїх

володінь. Це стало поштовхом до зосередження в Острозі освічених

управлінців та радників з оточення князя.

Крім того, Остріг був другим титулярним центром єпархії

Східної Волині, владика якої титулувався «луцьким і острозьким»,

відтак Богоявленський замковий храм – одна з наймонументаль-

ніших православних споруд того часу – мав статус кафедрального

собору. Кілька богородичних образів, написаних у тодішньому

Острозі, фахівці зараховують до шедеврів православного іконопису.

Замилування князя Василя-Костянтина в церковному стилі і штат

музики, якими він себе оточував, спричинилися до появи особливого

«острозького наспіву», чому передувало довготривале плекання

традиції хорового мистецтва. У княжому замку була чимала кни-

гозбірня, що містила як православні богословські тексти, так і

європейські видання світського та релігійного змісту.

Піднесенню міста як інтелектуального осередку сприяло й те,

що між Острогом – офіційним центром маєтків князя – і його при-

ватною резиденцією (Дубенським замком) лежав Дерманський

монастир, одна з найбагатших православних пристаней Русі під пат-

ронатом Острозьких.

Зосередження на середину 1570-х рр. довкола князя В.-К. Ост-

розького гурту інтелектуалів збіглося в часі з першими наслідками

впровадження рішень Тридентського собору (1544–1563), який

ухвалив радикальну програму реформ для зміцнення католицької

церкви. Зокрема, 1564 р. у Польщу приходять націлені на активну

місіонерську та освітню роботу серед іновірців – єзуїти.*

Створюються перші єзуїтські колегії, зокрема у Вільні (1569)

та Ярославі (1574). У 1573 р. з метою поширення унійної ідеї

Папська курія засновує в Римі так звану Грецьку колегію – кузню

кадрів для місіонерської праці на Сході.

На хвилі цих новацій у 1574 р. був написаний, а в 1577 р.

надрукований, трактат відомого єзуїтського теолога й проповідника,

тодішнього ректора Віленської єзуїтської колегії Петра Скарги «Про

єдність Божої Церкви під одним Пастирем». Присвячуючи книгу

В.-К. Острозькому, П. Скарга обґрунтував потребу об’єднання «іс-

Тинної» (католицької) та «хибної» (православної) церков. Натомість

жоден український православний осередок не спромігся відразу

виступити з обґрунтованою позицією у відповідь. Цією роботою

П. Скарга започаткував полемічну літературу.

У цих умовах з 1576 р. в Острозі на кошти В.-К. Острозького

починає працювати науковий осередок. Його початкова мета була

цілком конкретною: підготувати випуск першої друкованої Біблії на

церковнослов’янській мові і тим самим утвердити її престиж нарівні

з сакральними мовами – гебрейською*, грецькою та латинською.

Н. Яковенко припускає, що за цією програмою ховалося кілька

імпульсів, першим з-поміж яких стало бажання спростувати закиди

П. Скарги про нікчемність «слов’янської» мови. З іншого боку,

поява автентичного тексту друкованої Біблії відповідала поширеній

у ті часи антипротестантській ідеї, згідно з якою переклади Святого

Письма призводять до його перекручень, внаслідок чого множаться

єресі. Врешті є версія, що за наміром видати Біблію саме в Острозі

відлунювала вперше висунена тоді ж думка про перенесення столиці

Константинопольського патріархату до Острога (дещо пізніше

обговорювався ще один варіант – зробити столицею патріархату

Київ як найдавніший релігійний осередок «усієї Русі»).

Біблія, звірена за кількома авторитетними списками, зокрема з

грецьким із Ватикану і церковнослов’янським, так званим Генна-

діївським – з Москви, вийшла в світ 12 серпня 1581 р. «Острозьку

Біблію», передмову до якої написав перший ректор Острозької

школи-колегії Герасим Смотрицький (р.н. невід. – 1594), надрукував

Іван Федоров. На титульному аркуші підкреслювалося, що книга є

докладним перекладом з грецької Біблії сімдесяти толковників.

Острозьке видання Біблії було передруковано в Москві 1663 р. і

було основою для багатьох наступних перевидань. Із поліграфічного

боку Біблія є шедевром слов’янського книгодрукування, а текстоло-

гічно й донині вважається канонічною.

В Острозі під патронатом К.-В. Острозького тривалий час

працювали білоруси, поляки, грекиa_ﾄ_@: Кирило Лукаріс, Ян Лятос,

Андрій Римша, Симон Пекалід, Никифор Парасхез. Серед відомих

українських інтелектуалів того часу в Острозі працювали Герасим і

Мелетій Смотрицькі, Клірик Острозький, Василь Суразький

(справжнє прізвище Василь Малюшицький), Христофор Філалет,

Дем’ян Наливайко та ін.

Робота вчених мала історико-філологічні особливості бого-

словського напряму, тобто була спрямована на виправлення зіп-

сованих переписувачами місць, текстологічні розшуки й порівняння,

переклад із грецької та коментування східнохристиянської пат-

ристики. У зв’язку з цим сучасники до острозького наукового осе-

редку прикладали назву «академія», якою в XV–XVI ст. традиційно

іменували наукові угрупування чи товариства. Інколи під цим

поняттям розуміли – осередок вчених та школу. Остання, імовірно,

була започаткована в 1578 р., коли острозька друкарня для потреб

дітей 18 червня 1578 р. перевидала «Буквар», уперше надрукований

у Львові в 1574 р. Папський нунцій Болоньєті згадує школу під

1583 р., називаючи її «грецькою колегією», а Шимон Пекалід у па-

негіричній поемі, присвяченій Острозьким (1600), називає «три-

мовний ліцей» і «тримовна гімназія».*

Острозька друкарня, яка працювала від 1578 р. до 1612 р., була

втіленням в Україні витвореного у Західній Європі типу видав-

ничого закладу при школі і науково-літературному гуртку книж-

ників. І хоча зв’язок Острозької друкарні із школою не став на-

стільки безпосереднім, як планувалося спочатку, ця друкарня виріз-

нялася з-поміж інших українських видавничих закладів різно-

манітністю репертуару. З 29 відомих нині її видань (загальним

обсягом 1528,5 аркуша) до літургічних належить лише 8 (обсягом

575 аркушів).

Це дає змогу дослідникам стверджувати, що Острог став також

першим в Україні центром видання тогочасної публіцистики, яку

пізніші дослідники назвали «полемічною літературою». Серед цієї

публіцистики увагу привертає: «Ключ царства небесного» Г. Смот-

рицького (1587), який упорядкував Василь Суразький-Малюшицький

збірник «О єдиной істінной православной віре» (1588), твір Клірика

* Передовсім, острозька школа була похідною структурою наукового

середовища Острога. Припускають, що учні тут вивчали дисципліни циклу

«семи вільних наук» – граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію,музику та астрономію. Риторика, найімовірніше, доповнювалася основами поетики, а в курсі діалектики подавали філософію. Нововведенням було вивчення трьох мов – грецької, латинської та старослов’янської.

Поява школи сло-в’янсько-греко-латинського типу була справжньою революцією в освітній равославній традиції, уперше поєднавши культурні особливості східно-європейського православного світу із західноєвропейським католицьким.

Острозького «Отпис на лист в Бозі велебного отца Іпатія Володи-

мирського і Берестейського єпископа…» (1598), збірник «Книжниця»

(1598), українське видання «Апокрисиса» Христофора Філалета.

Принципово новим явищем стало двомовне видання «Лі-

карство на впалий умисел чоловічий» (1607), воно містило пара-

лельно церковнослов’янський і український тексти. Тематична різ-

номанітність видань була безперечною заслугою літературних керів-

ників друкарні, серед яких: Г. Смотрицький, В. Суразький (Малю-

шицький) (сер. 1550-х років – помер між 1604–1608), Д. Наливайко

(р.н. невід. – 1627). У 1602–1605 рр. друкарня діяла в Дерманському

монастирі під керівництвом Д. Наливайка. Після смерті В.-К. Ост-

розького друкарня не змогла знайти достатніх засобів для про-

довження видавничої діяльності.

У діяльності «Острозької академії» як осередку науковців

Н. Яковенко виділяє два періоди. Перший пов’язаний з підготовкою

до видання «Острозької Біблії». Другий етап з середини 1590-х років

пов’язаний із боротьбою навколо церковної унії. *

На початку ХVІІ ст., у зв’язку з байдужістю надто похилого

князя К. Острозького, науково-видавнича діяльність і школа по-

чинають занепадати. Перед смертю в 1608 р. він так і не подбав про

фінансування школи та легалізацію статусу з правом викладання

«семи вільних наук».

37. Особливого розквіту осередок Лаври досягнув у часи уряду-

вання Петра Могили (1596–1647), який у 1627 р. став архи-

мандритом Лаври. Він запровадив друкування книг не лише кири-

личних, а й польських та латинських. У 1631 р., паралельно до

братської школи «греко-слов’янського» типу відкрив власну школу

при монастирі, яка вперше в практиці православного шкільництва

була зорієнтована на організаційну структуру єзуїтських колегій.

Орієнтуючись на високоосвічену церковну єрархію, яку настирливо

виховував, П. Могила намагався підвищити роль церкви в

суспільному житті, а шлях до цього вбачав у визнанні досягнень

людського розуму й науки. Благочестя невігласів не має ціни, тому

він орієнтував сучасників на вивчення, осмислення та засвоєння

західноєвропейської науки – передової на той час, – а також прак-

тики Католицької Церкви, збагаченої досвідом Реформації.

Православні фундаменталісти сприйняли це як виклик проти

православних традицій і спробу латинізувати українську культуру.

Компромісу таки вдалося досягти восени 1632 р., коли на основі

об’єднання Братської та Лаврської шкіл відкрили Києво-Моги-

лянську колегію.

За життя П. Могила 557 Tc формального королівського привілею на

існування школи вищого рівня добитися не встиг. У колегії, крім

«семи вільних наук», вивчали «вищі науки» – філософію та

богослов’я. Розпорядок навчального дня, послідовність дисциплін та

форми їхнього викладання, а також система шкільних почестей і

градацій молоді збігалися з організаційним порядком протес-

тантських гімназій та єзуїтських колегій підвищеного або так

званого академічного типу.

38. На тлі освітніх, наукових та видавничих процесів помітне

місце в українській культурі доби Відродження займає міжкон-

фесійна полеміка, яка супроводжувалась виданням полемічної літе-

ратури. Започаткували її в середині XVI ст. у Речі Посполитій

католики та протестанти. Написаний часом вкрай гостро, поле-

мічний твір притягував увагу читача, привчаючи його до логіки

доказів двох полемізуючих сторін. Православні мислителі, прагнучи

вести повноцінну міжконфесійну дискусію з католиками, змушені

були поступово освоювати арсенал прийомів і тактик полеміки.

Першим закликав православних інтелектуалів до полеміки,

згадуваний єзуїтський теолог П. Скарга працею «Про єдність Божої

Церкви під одним Пастирем» (1577). Відповіддю на закиди П. Скар-

ги, а одночасно і першою полемічною пробою українського пера,

стала праця «Посланіє до латын из их же книг», яку вважається

написав Мотовило на замовлення князя В.-К. Острозького.

Усна та писемна полеміка часто була подібною до лайки, спов-

нена звинувачень у смертних гріхах, моральних вадах, вишукування

в супротивника відступів від канонів віри тощо. Полеміку

загострила календарна реформа папи Григорія ХІІІ від 1582 р., до

якої православний світ не приєднався і продовжував жити за

юліанським календарем.

У такому дусі написана праця ректора Острозької школи

Г. Смотрицького «Ключ царства Небесного», видана в 1587 р. в

Острозі. Цією працею Г. Смотрицький опонував короткій аполо-

гетичній історії католицизму Бенедикта Гербеста «Виклад віри

Римської Церкви». Г. Смотрицький відповів короткою викриваль-

ною історією папства, спираючись на протестантську тезу «папи-

антихриста», чия влада є «передпеклом», тоді як ключ Царства

Небесного доступний лише людям православної віри.

Наступний полемічний твір вийшов в Острозі в 1588 р. під

назвою «О єдиной істинной православной вірі» й був підписаний

псевдонімом В. Суразький. Ця книга стала першим богословським

твором, присвяченим критиці догматичних розходжень між пра-

вославними й католиками.

Нової сили словесні баталії набули після Берестейського

собору 1596 р., який визначив нову лінію полеміки між уніатами та

православними. Розпочали цю дискусію в 1597 р. духовні батьки

унії П. Скарга та І. Потій (володимиро-берестейський владика, а від

1599 р. до 1613 р. митрополит унійної церкви) книгою «Описаньє й

оборона собору руского Берестейського», яка вийшла польською та

староукраїнською мовами.

Восени 1597 р. на замовлення князя В.-К. Острозького в Кра-

кові на польській мові, а на початку 1598 р. в Острозі староук-

раїнською вийшов трактат Христофора Філалета «Апокрисис»

(відповідь).*

У потоці полемічних творів першої третини XVIІ ст. звернемо

увагу на творчість сина Г. Смотрицького Мелетія (1577–1633).

Першим полемічним твором М. Смотрицького є трактат «Анти-

графи» (1608), який був написаний у відповідь на твори І. Потія

«Герезія» та «Гармонія». Знаменитим М. Смотрицького зроби<