Тлумачення цивільно-правових норм

При застосуванні конкретної норми цивільного права необхідно чітко уяснити її смисл і зміст. Цьому слугують різні прийоми (способи) тлумачення її тексту, які допомагають усунути виниклі неясності в її розумінні.

В українському праві тлумачення законодавства розглядається як діяльність суб'єктів щодо усвідомлення і роз'яснення дійсного змісту правових норм, тобто державної волі правотворчого органу, що виражена у нормі права. До основних способів тлумачення цивільно-правових норм відносяться граматичне, логічне, систематичне та історичне тлумачення.

Для виявлення співвідношення між текстуальним і дійсним змістом правової норми послідовно застосовуються буквальне (адекватне), граматичне (мовне), системне тлумачення норм права. Якщо за цими способами немає можливості визначити справжню волю законодавця, до уваги беруться мета закону, зміст документів з обгрунтування законопроектів (зокрема, пояснювальна записка до законопроекту), подальша практика застосування законодавства та інші обставини, що мають істотне значення.

Буквальне тлумачення, яке іноді називають автентичним, передбачає прийняття до уваги однакового для всього змісту цивільно-правової норми слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Використання буквального значення слів і понять та загальноприйнятих у відповідній сфері відносин, термінів може не дати можливості встановити зміст окремих частин цивільно-правових норм (нормативно-правових актів). У такому випадку може застосовуватися системне тлумачення шляхом порівняння відповідної частини цивільно-правової норми (нормативно-правового акта) зі змістом інших їх частин, усім їх змістом, намірами законодавця (суб'єктів нормотворення).

Досить часто застосовується обмежувальне та розширювальне тлумачення норм залежно від співвідношення смислу і тексту відповідного правила. Дійсний смисл норми в принципі повинен збігаються з її текстом, а при їх розходженні перевага має надаватися тексту, а не намірам законодавця. Встановлення смислу норми шляхом "обмежувального" або "розширювального" тлумачення в дійсності завжди зводиться або до логічного, тобто систематичного чи іншого відомого способу тлумачення (або їх поєднання).

Іншим видом тлумачення є наукове або доктринальне тлумачення, яке міститься в навчальній і науковій літературі, у тому числі в спеціальних коментарях до закону. Таке тлумачення не має обов'язкової сили. Однак його авторитетність, яка базується на науковому аналізі і знаннях авторів, вчиняє певний вплив на нормотворчу і правозастосовчу практику.

За суб'єктами (або за юридичною силою його результатів) тлумачення цивільно-правових норм права поділяється на офіційне та неофіційне. Неофіційне тлумачення не має обов'язкового значення, поділяється на компетентне і повсякденне. Офіційне тлумачення здійснюється уповноваженим органом і має обов'язкове значення. Офіційне тлумачення поділяється на нормативне (легальне) та каузальне. Нормативне тлумачення має загальнообов'язковий характер і неодноразово використовується в юридичній практиці. Легальним може бути тлумачення цивільно-правових норм у випадках, коли його надає державний орган, який або сам прийняв відповідний акт, або має компетенцію з роз'яснення змісту такого акта або актів. Загальнообов'язкове тлумачення змісту законів України, які приймаються Верховною Радою України, здійснюється Конституційним Судом України відповідно до положень Закону "Про Конституційний Суд України". Офіційне тлумачення здійснюють пленуми вищих судових органів шляхом надання роз'яснень з питань судової практики, які містять обов'язкове для судів тлумачення чинного законодавства. Легальне тлумачення, по-суті, створює нову норму права, яка діє із зворотною силою, оскільки таке тлумачення є обов'язковим.

Каузальне тлумачення (судове та адміністративне) має обов'язкове значення лише для конкретного випадку і стосовно осіб, які мають до нього певне відношення. Щодо будь-яких інших випадків і осіб результати каузального тлумачення юридично обов'язкового характеру не мають. У зв'язку з цим тлумачення закону, яке будь-який суд надає з конкретної справи, є обов'язковим лише для даної ситуації і не має загальнообов'язкового характеру. Це зумовлене тим, що прецедент у вітчизняному праві зазвичай не є джерелом права.

Каузальне судове тлумачення здійснюється судовими органами при розгляді конкретних справ і знаходить свій вираз у вироках чи рішеннях з цих справ. Каузальне судове тлумачення має обов'язкове значення лише для конкретного судового спору і стосовно осіб, які мають до нього певне відношення. Щодо будь-яких інших спорів і осіб результати каузального судового тлумачення ніякого значення не мають. Відповідно до ч. 2 ст. 21 ЦК України, зазначене каузальне тлумачення проводиться у випадку, коли суд визнає незаконним та скасовує норматив-но-правовий акт органу державної влади, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Дія ст. 21 ЦК України не поширюється на правові акти Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради АРК, відповідність яких Конституції України встановлюється Конституційним Судом України (ст. 150 Конституції України). ЦПК України передбачається право звертатися до Верховного Суду України у разі виникнення сумніву під час розгляду справи щодо ініціювання встановлення їх конституційності Конституційним Судом України. Крім того, у разі невідповідності правового акта закону України суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу (ст. 9). Відповідно до ст. 12 ГПК України, господарським судам підвідомчі також спори про визнання недійсними актів з підстав, зазначених в законодавстві (господарський суд не повинен застосовувати акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України (ст. 4).

Основним джерелом цивільного права є Цивільний кодекс України (далі - ЦК України), прийнятий 16.01.2003 р., що набрав чинності з 01.01.2004 р. Кодекс складається з шести книг, які поділяються на розділи, підрозділи та глави:

1. Книга перша. Загальні положення.

2. Книга друга. Особисті немайнові права фізичної особи.

3. Книга третя. Право власності та інші речові права.

4. Книга четверта. Право інтелектуальної власності.

5. Книга п'ята. Зобов'язальне право.

6. Книга шоста. Спадкове право.

У Книзі першій (гл. 1-19) викладено основні положення щодо цивільного законодавства України, підстав виникнення прав, обов'язків та умов їх здійснення і захисту. Нормами цієї Книги висвітлено також загальні положення про фізичну та юридичну особу, об'єкти цивільних прав (речі, майно, цінні папери, не­матеріальні блага).

Книга друга (гл. 20-22) характеризує особисті немайнові права фізичної особи (такі, що забезпечують природне існування та соціальне буття фізичної особи).

Нормами Книги третьої ЦК України (гл. 23-34) врегульова­но право власності та інші речові права, такі як право володіння та користування чужим майном (сервітут), право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) тощо.

Загальні положення про право інтелектуальної власності та відносини, пов'язані із правом інтелектуальної власності на кон­кретні об'єкти: раціоналізаторську пропозицію, комплектування інтегральних мікросхем, географічне зазначення, комерційну таємницю, торговельну марку тощо, закріплені нормами Книги четвертої (гл. 35—46).

Зобов'язальне право визначає Книга п'ята (гл. 47-83): дано поняття зобов'язання, його сторін, основних принципів виконання, припинення та забезпечення виконання зобов'язань, висвітлено загальні положення про договір. Найбільша частина розділу присвячена окремим видам зобов'язань — дого­вірним (купівля-продаж, рента, найм, підряд, комісія тощо) та недоговірним (публічна обіцянка винагороди, вчинення дій у майнових інтересах особи без її доручення, відшкодування шкоди тощо).

Книга шоста (гл. 84—90) охоплює законодавче врегулювання відносин, пов'язаних зі спадковим правом (спадкування за за­коном та за заповітом, виконання заповіту, спадковий договір тощо).