До суб’єктивного права, як правило, входить три правомочності: (запись)

1) право вимагати від іншої особи виконання обов’язку, тобто право на „чужі” дії;

2) право на „свої” позитивні дії, тобто, можливість власної юридично значущої активної поведінки, в тому числі користування певними соціальними благами;

3) право вимагати захисту – можливість привести в дію апарат примусу щодо зобов’язаної особи.

Деякими авторами пропонується виокремлення ще й четвертої правомочності у складі суб’єктивного права – можливості користуватися на підставі даного права певним соціальним благом (М.Матузов). Втім, думається, що необхідності в цьому немає, оскільки вона охоплюється іншими зазначеними правоможностями.

Стосовно значення волі учасників для виникнення та існування їх прав у правовідносинах. склалося два основних підходи. Перший з них – природно–правовий – ґрунтується на визнанні природних, невідчужуваних прав особистості, котрі не створюються, а лише визнаються і підтверджуються нормами позитивного законодавства. Другий – (так звана вольова теорія), виник як протилежність природно–правовій доктрині. Вона має підґрунтям ідеалістичну філософію Гегеля і визначає суб’єктивне право як своєрідний наказ, котрий видається об’єктивним правопорядком і надається окремій особі у її вільне розпорядження, як даровану державою владу (панування), свободу волі у межах, встановлених законом. Але ж якщо суб’єктивне право є дарованим державою дозволом індивідуальної волі, то з цього слідує, що держава не визнає, а створює права особистості, наділяючи ними окремих громадян і визначаючи тим самим обсяг правоздатності кожного з них, котрий може бути збільшений або зменшений на розгляд самої держави (О.Йоффе).

Принцип природженості прав, висунутий прихильниками школи природного права, таким чином, замінюється принципом їх надання державою, а тому і принципу невідчужуваності та невід’ємності прав має бути протиставлена принципова можливість їх примусового обмеження та скасування з волі держави, котрою ці права створюються. Такими є висновки, до яких приводить вольова теорія виникнення суб’єктивних прав.

Проте, варто зауважити, що поділ права на публічне і приватне у сучасній юриспруденції має важливе значення для класифікації та визначення юридичної природи правових явищ. Тому при відповіді на питання про природу виникнення суб’єктивних прав слід враховувати поділ права на приватне та публічне. Приватне право має основою, підґрунтям природне право людини, тому держава може обмежувати його лише тоді, коли необхідним є захист прав інших індивідів.

Сфера публічно-правова враховує інтереси, перш за все, публічні, загальні, а отже – державні. Тому в цій сфері суб’єктивне право формується за нормативним, вольовим принципом, оскільки у випадках, коли йдеться про публічне право, держава визначає публічний інтерес. Він домінує у цих відносинах і тут виражається воля держави і відбувається узгодження індивідуальних інтересів у інтересі публічному. Отже для сфери приватноправової виправданою є теорія природних прав, а для публічної сфери – вольова теорія.

Таким чином, при визначенні і характеристиці суб’єктивних прав, що є елементом змісту правовідносин, необхідно, перш за все, визначитися, чи це правові відношення у сфері приватного, чи у сфері публічного права, тобто, чи є вони горизонтальними, чи вертикальними.

Крім поняття „цивільне право” цивільне законодавство використовує також поняття “цивільний інтерес”.

Цивільний інтерес – це об’єкти цивільних прав, блага, прагнення особи, котрі не визначені законом або угодою сторін, як цивільні права, але є предметом цивільних відносин. Прикладом цивільного інтересу може бути зацікавленість кредиторів фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, у збереженості її майна для подальшого задоволення боргових вимог.

Цивільний обов'язок – це адресована зобов’язаному суб’єкту певної поведінка, що відповідає умовам договору, закону або іншої норми цивільного права. Він може бути також визначений як міра належної поведінки зобов'язаного суб’єкта.

Характерними особливостями юридичних обов’язків, на відміну від обов’язків – звичаїв, обов’язків морального характеру тощо, є їх однозначність за змістом, імперативність, забезпеченість юридичними механізмами, наявність у інших учасників правовідносин права вимоги виконання обов’язку, що виникає при невиконанні або неналежному виконанні обов’язку.

Юридичний обов’язок встановлюється як в інтересах уповноваженого суб’єкта, так і в інтересах усієї держави в цілому. Він, таким чином, є гарантом їхнього здійснення.

Структура юридичного обов’язку відповідає структурі суб’єктивного права, виступаючи його своєрідною зворотною стороною. Отже, в структурі юридичного обов’язку ми можемо виділити такі елементи:

1) необхідність вчинити певні дії або утриматися від них;

2) необхідність зазнати негативних наслідків невиконання свого обов’язку;

3) необхідність зобов’язаної особи відреагувати на звернені до неї законні вимоги особи, що має відповідне суб’єктивне право. Думається, що перший обов’язок – вчинити певні активні дії або утриматися від них – містять у собі і необхідність не перешкоджати уповноваженому суб’єкту у користуванні своїм суб’єктивним правом, а саме – це пасивний юридичний обов’язок. Активний обов’язок – це обов’язок здійснити ті дії, котрі вимагаються від зобов’язаної сторони у правовому відношенні.

Взаємна зворотність суб’єктивних прав та юридичних обов’язків ставить питання про первинність однієї з цих категорій. Однак варто звернути увагу на те, що і ця проблема, тобто, проблема встановлення первинності чи вторинності одного з елементів змісту правового відношення має вирішуватися з врахуванням поділу права на приватне та публічне. У приватному праві, звичайно, первинним є суб’єктивне право (це не суперечить і згадуваній теорії природного права). У публічному праві, де домінує публічний інтерес, перевага має надаватися юридичному обов’язку, що також не суперечить вольовій теорії, про яку вже йшлося.

Ця диференціація відчутно проявляється у процесі здійснення суб’єктивних прав та обов’язків та можливості застосування тут засобів державного примусу, про що детальніше мова піде далі.

Структура змісту цивільного правовідношення може бути простою або складною.

При простій структурі має місце одне право і один обов’язок. Наприклад, за звичайним договором позики той, що надає позику, має право вимагати повернення боргу, а боржник зобов’язаний його повернути.

При складній структурі змісту правовідношення його учасники мають декілька прав і обов’язків. Наприклад, в тому ж таки договорі позики може бути передбачене його забезпечення за допомогою штрафу, поруки або застави. У таких випадках, крім основного зобов’язання (правовідношення) з договору позики виникають додаткові (акцесорні) зобов’язання або правовідношення, пов’язані з вимогами відносно забезпечення виконання основного зобов’язання

2. Цивільне правовідношення - це правовий зв'язок, що ґрунтується на нормах цивільного права, між юридично рівними учасниками цивільних відносин.

Характерними ознаками правовідносин є такі:

1) правові відносини виникають, змінюються, припиняються, поновлюються тощо на підставі правових норм, котрі породжують правовідносини і реалізуються через них. Між цими феноменами існує причинний зв’язок;

2) саме у правовідносинах досягається мета правових норм, проявляється їхня реальна сила та ефективність. Інші суспільні відносини опосередковуються іншими (не юридичними) нормами, як правило, тому що не потребують правового втручання;

3) суб’єкти правовідносин взаємно пов’язані між собою юридичними (суб’єктивними) правами та обов’язками. Цей зв’язок, по суті, і є правовим відношенням, в межах якого праву однієї сторони кореспондує обов’язок другої і навпаки;

4) правове відношення – це завжди двосторонній зв’язок, оскільки сама норма права має характер надання права та покладення зобов’язання, вона завжди когось уповноважує, а когось зобов’язує;

5) правовідносини мають вольовий характер. По-перше, тому, що через норми права у них відображується державна воля або воля інших суб’єктів нормотворчості. По-друге, в силу того, що навіть за наявності правової норми правове відношення не з’являється автоматично і функціонувати без волевиявлення його учасників, або хоча б одного з них, не може. Необхідним є вольовий акт, котрий породжує дане правове явище. Правовідносини, перш ніж з’явитися, проходять через свідомість та волю люде й. Лише в окремих випадках суб’єкт може не знати, що став учасником правового відношення;

6) правовідносини охороняються державою. Інші суспільні відносини такого захисту не мають. Звичайно, далеко не в усіх правовідносинах держава є зацікавленою (наприклад, у правовідносинах, що виникають з правопорушень), але інтерес держави полягає у даному випадку в тому, щоб ці соціальні ексцеси належним чином розв’язувались, винні особи зазнавали покарання тощо. Тому й захист правопорядку та законності означає і охорону правовідносин;

7) правовідносини вирізняються індивідуалізацією суб’єктів, персоніфікацією прав та обов’язків. Правове відношення є не безособовим абстрактним зв’язком, це завжди конкретне відношення конкретної особи до конкретної особи. Сторони, як правило, відомі, можуть бути названими, а їхні дії скоординовано. Цього немає в інших суспільних відносинах, котрі не настільки формалізовані та впорядковані.

З врахуванням цих ознак правове відношення з точки зору загальної теорії права може бути визначене як врегульоване нормами права і таке, що забезпечується державою, вольове суспільне відношення, що виражається у конкретному зв’язку між уповноваженими та зобов’язаними суб’єктами.[1] Можливе також визначення правовідносин, як таких специфічних вольових суспільних відносин, що виникають і здійснюються на основі відповідних норм права, учасники яких взаємопов’язані суб’єктивними правами та юридичними обов’язками.[2]

Спираючись на таке розуміння сутності та загальне визначення поняття правовідносин, у найбільш простому варіанті цивільні правовідносини можуть бути визначені як цивільні відносини, врегульовані нормами права.

Разом із тим, можливе і більш точне визначення, яке може виглядати таким чином: цивільне правовідношення - це правовий зв'язок, що ґрунтується на нормах цивільного права, між юридично рівними учасниками цивільних відносин.

З’ясування властивостей і характеру цивільного правовідношення належить до числа найбільш складних питань теорії цивільного права.

Разом із тим, значна частина аспектів цієї проблеми (наприклад, кваліфікація правовідносин як вольових, ідеологічних відносин, встановлення співвідношення їх з реальними, виробничими відносинами, визначення можливості впливу права на суспільні відносини. тощо) належить до сфери не тільки приватного (цивільного) права, але має загальнотеоретичний характер.

Це дозволяє не розглядати їх детально у курсі цивільного права, а обмежитися відсиланням до спеціальних робіт (О. Іоффе, Р. Халфіна) і характеристикою тут лише специфічних ознак та особливостей цивільних правовідносин.