Хрущовська “відлига” і її прояв в Україні. Дисиденство 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Хрущовська “відлига” і її прояв в Україні. Дисиденство



 

Початок відлиги пов'язують зі смертю Сталіна 1953 р.Багато політичних увязнених в СРСР і країнах соціалістичного табору було випущено на свободу і реабілітовано. Було дозволено повернення на батьківщину для багатьох народів, яких було репресовано у 1930-х — 1940-х роках.Було помітно послаблено цензуру, перш за все у літературі, кіно, інших видах мистецтв.

У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продуктрадянської системи освіти.

Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених книг, статей, відозв. Вони потайки переписувалися, передавалися з рук в руки. Така система називалася "самвидавом". Першою "самвидавською" роботою (1966р.) була "Правосуддя чи рецедиви терору?" В"ячеслава Чорновола. В січні 1970 року почав виходити журнал "Український вісник".

Прояви дисидентства. Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-комуніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі українські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національних репресій на Україні та за громадянські права в СРСР.

Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х—на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув'язнення.

У 1962 та 1963 роках Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з діячами культури та мистецтва. На них він роздратовано засудив "відступи від соціалістичного реалізму" та "прояви формалізму і абстракціонізму".Інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючися, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянському Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію.Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст і відданий комуніст Вячеслав Чорновіл написав «Записки Чорновола» — збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям. У палкій промові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелесту й Щербицькому свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації на Україні. Після свого арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз написав «Репортаж із заповідника ім. Берії», емоційна й викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого індивіда й цілих народів. Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис «Український вісник». Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів на Україні, йому не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей замішання й переляк.

 

Україна у другій пол. 60-х - першій пол. 80-х років

 

У 60-х роках в СРСР функціонував могутній народногосподарський комплекс, важливою складовою якого була багатогалузева економіка України. Досягнення попередніх років відкривали перед радянським суспільством можливості подальшого соціально-економічного, культурного розвитку та політичної стабільності.У 60-х роках, як і у попередній період, радянська економіка продовжувала розвиватися екстенсивними методами. Стала очевидною необхідність корінних змін у методах господарювання і управління шляхом здійснення реформ. Нове керівництво СРСР, яке прийшло на зміну М. Хрущову восени 1964 р., вже з весни 1965 р. започаткувало економічні реформи, які умовно можна звести до трьох основних напрямів.

Перший полягав у заміні територіального управління народним господарством на галузевий принцип. Другий - у спрощенні системи планування і її націленості на фактично реалізовану продукцію замість валових показників.Третій - у вдосконаленні системи економічного стимулювання виробництва технічно досконалої і якісної продукції. Хосподарська реформа 1965 р. надала імпульс економічному розвитку України. Уже в 1970р. на нові форми господарювання перейшли 85% промислових підприємств республіки.В 70-хрр. в Україні розпочалося будівництво атомних електростанцій із використанням недосконалих реактррів. Посилювалася експлуатація природних багатств республіки. Щорічно тут видобували понад 1 млрд. тонн корисних копалин і викидали на поверхню 2,5 млрд. тонн покутніх порід, що забруднювали навколишнє середовище. Були практично спустошені багатства українських газових родовищ, вичерпувались запаси вугілля.Темпи приросту реальних доходів на душу населення становили у восьмій п'ятирічці 5,8%, дев'ятій - 3,8% десятій - 3,2%, одинадцятій — 2.7%.

 

Україна у 60х-80х роках

 

Соціально-економічний стан. З кінця 80-х рр. ХХ ст. соціально-економічний розвиток України відбувався складно і суперечливо. На межі 80 – 90-х рр. ХХ ст. економіка СРСР перебувала в стані глибокої кризи. У 1988 р. в УРСР видобувалося і вироблялося від загальносоюзного: 46,4% залізної руди, 41,4% чавуну, 35% сталі та прокату, 25% машин і устаткування, 35,6% телевізорів, більше 50% цукру і олії, 33% овочів, 25% картоплі, м’яса, молока. Тобто ця частка була досить вагомою, але економічна структура УРСР була деформованою. Так, на 1990 р. 95% підприємств були підпорядковані Москві, а близько 80% усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу. Окрім того 28% становила частка галузі групи «Б» (виробництво товарів народного споживання), а 72% частка галузі групи «А» (виробництво засобів виробництва). Майже 50% становила застарілість основних фондів у промисловості, особливо в базових галузях УРСР – вугледобувній, металургійній. Низький рівень був механізації та автоматизації, а частка ручної праці становила у промисловості 34,5%, у сільському господарстві 70%, у будівництві 55%.

Сільське господарство перебувало у тяжкому стані. В УРСР був найбільший у світі рівень розораності сільськогосподарських угідь – 82%, в той час, як в США – 16%; Європі – 30%; Росії – 37%. У 1985 р.- рілля становила 57% всієї території УРСР, а у степу – 73%, у цілому по СРСР – 10%. У результаті щороку в УРСР від ерозії втрачалося 600 млн. т. родючого грунту, а внаслідок виснаження землі зміст гумусу в чорноземах зменшився з 18% до 3%. За 60 років існування колгоспів було зіпсовано 60% чорноземів та 10 млн. га пасовиськ, 1 млн. га чорноземів було затоплено «штучними морями» Дніпра. Щороку від промислового будівництва втрачалося 100 тис. га чорноземів. 90% території УРСР було отруєно нітратами, відходами атомної та хімічної промисловості. У результаті проблеми з екологією та ін. Особливо цьому сприяв Чорнобиль (26 квітня 1986 р.) Визначилася й складна демографічна ситуація. У 1991 р. смертність в Україні перевищила народжуваність.

Екологічний стан. Та особливо страшною виявилася аварія на Чорнобильській АЕС, що сталася в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р. За наслідками забруднення вона була справді світовою катастрофою, особливо для країн Європи. Довкола ЧАЕС утворено спеціальну З0-кілометрову зону, з якої було відселено все населення. Спорожніло м. Прип’ять, в якому свого часу налічувалося близько 35 тис. населення, бовваніючи пусткою нестерпного докору колишній тоталітарній системі. В Україні, за офіційними, применшеними, даними, вважають забрудненими території 16 областей, а фактично — всі області республіки, в тому числі її столицю м. Київ. На ліквідацію наслідків катастрофи тільки в 1988—1990 pp. витрачено в тодішньому масштабі цін понад 20 млрд. крб. — сума для тих часів буквально феноменальна. Уже в умовах незалежності держава виявила "піклування" про долю населення України і переклала всі матеріальні клопоти на плечі трудівників шляхом введення спеціального так званого чорнобильського податку, який становить 12%.

Радіаційне забруднення після катастрофи с збудником ракових захворювань серед населення, зокрема малечі, дітей дошкільного та шкільного віку.






Последнее изменение этой страницы: 2016-07-15; просмотров: 102; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.205.167.104 (0.008 с.)