Стародавня культура на території Україні.

 

Кам'яна доба української історії.Палеоліт. Біля 600 000 РОКІВ того значная Частина України Була вкріта льодовікамі.Перше зледеніння НЕ досягло меж України, но одного Своєю південною межею пройшло недалеко від Полісся та Чернігівщини. Трете зледеніння захопіло Вже значную Частину України. Льодовікі дійшлі до підніжжя Карпат. Два величезних язика І спускалися до Дніпра, до Кременчука, та до Дону, устя Хопра та Медведіці. Льодовий маса поволі посувалася на південь, проходячи від 3 до 5 км. на рікід рельєфу місцевості. Велічезні камені вірівала вон з земли, відрівала від гірськіх масівів и несла з собою, вігладжуючі їх по дорозі. У Кієві, Наприклад, лежить великий-валун Із Фінляндії, менші валуни зустрічаються на полях Катеринославщини. Сібірській носоріг, печерній ведмідь, печерній лев, мамонт, БІЗОН, слон-трігонтерій, гігантській олень - Це Головні Представники фавна тих часів. Тоді ж на теріторії України з'явилась и людина. Існування людини доводять рештки самої людини та знаряддя, прімітівно зроблені з каменю. Ця доба має назву «доби каменя». Найдавніша назівається «давньокам'яною добою», або палеолітічною. (Ця назва походить від грецький слів: «палеос» - Давній та «Літос» - камінь.) Пам'ятки палеолітічної доби знаходять здебільшого у так званих «стоянках» - «стійбіщах», де людина перебувала більш-Менш Довгий час, та у «Майстерня» - місцях, де БУВ відповідній до Вимоги Техніки людини камінь. Мезоліт. Палеоліт відділяє від неоліту - новокам'яної доби - мезолітічна доба. Вона пріпадає на Перші тисячоліття після последнего зледеніння. Населення цієї доби жило переважно Полювання з лука на дрібніх тварин та птахів и ріболовецтвом.
Неоліт. Життя первісної людини змінювалося Дуже поволі. Минали тисячоліття, а людство жило так само, Як и раніш. Якась невелика Зміна у техніці кам'яних знарядь вважається археологами за дату та ознайо еволюції культури. Біля І3 000 РОКІВ тому на Україні можна відзначіті ряд новіх вінаходів та досягнення, які в цілому остількі важліві, Що дають можлівість вважаті цею годину новою добою, неолітом, себто новокам'яною добою («НЕОС» - новий, «Літос» - камінь). У зв'язку з зміною зовнішніх умов змінівся побут людини. Вона не мала потреби, Як раніш, ховати в печерах. З'являються наземні

будівлі - Халупа. Здебільшого смороду не стояли Окремо, а з них складалися села.

 

25. Формування культури східних слов'ян.

 

В Україні вищого рівня розвитку в добу неоліту набула трипільська культура (V—III тисячоліття до н. е.). Її назва походить від села Трипілля біля Києва, де київський археолог В. Хвойка провів свої знамениті розкопки. Розвиток цієї культури тривав понад дві тисячі років і охоплював не лише новокам'яну, але й бронзову та залізну епохи. Характерні особливості трипільської культури такі.

По-перше, трипільці вели господарство колективно, основним джерелом їх існування було хліборобство і скотарство. Не цурались вони мисливства й рибальства.

По-друге, поселення зводились на відкритих місцях, без оборонних споруд. Вони мали форму кола, середина залишалась порожньою й використовувалась як загін для худоби. Хати будувались каркасні, до 140 кв. м площею. Стіни розписувались яскравим орнаментом. Житло було поділене на окремі кімнати, які призначались для різних членів родини. Хату опалювали зведеною з глини піччю. У ній могло проживати до 20 осіб, а поселення, за підрахунками етнографів, налічувало понад 500 чоловік.

По-третє, трипільці жили великими родами, які очолювались жінками. Дослідження засвідчують, що суспільним устроєм у них був матріархат.

По-четверте, поряд з високою культурою землеробства і скотарства у трипільців на той час існував великий інтерес до мистецтва. Значного поширення набуло виготовлення різних керамічних виробів побутового призначення, зокрема, горшків, мисок, глечиків, декоративної кераміки для прикраси житла. Ці вироби мали яскравий декоративний розпис і привабливий естетичний вигляд. Їхній художній рівень на той час був дуже високий.

По-п'яте, трипільці мали досить розвинуті релігійні вірування та поховальні обряди. В їхніх житлах знайдено жертовники, що мали форму рівнокінечного хреста. Цей хрест розмальовувався вохрою і був прикрашений концентричними колами. Він знаходився на підвищенні, а біля нього розташовувались антропоморфні фігурки. Хрестовидні підвищення слугували місцями жертвоприношень богам, яким поклонялись трипільці.

Трипільська культура мала широку географію. Племена слов'ян заселяли на той час Придніпров'я, особливо густо був заселений правий берег Дніпра, а також Придністров'я. Вторгнення войовничих кочових племен зі Сходу знищило трипільську цивілізацію, дещо загальмувало розвиток її культури. Окремі елементи культури, а іноді й цілі її пласти були успадковані іншими народами, що проживали в Україні. Вони були збережені, переосмислені й розвинуті в культурі цих народів. Наприклад, культ Родової матері — образ наймудрішої жінки, яка очолювала рід, і культ Рожаниці — богині родючості, а також обряди, пов'язані з поклонінням Місяцю, збереглися в Київській Русі аж до запровадження християнства. У пізніші часи із скарбниці культури, що розвинулась на грунті трипільської цивілізації, наші далекі предки успадкували навики ремісників, технологію будівельників, культуру землеробства.

Трипільська культура цікава не лише своєю географією, а й тим, що в ній виражено розквіт, вершину первісного землеробського мистецтва, багатого космогонічним та міфологічним змістом.

Для розвитку української культури характерний її взаємозв'язок з культурами сусідніх етносів, особливо йдеться про вплив культури народів Сходу і Заходу. Вже в епоху бронзи (кінець IV — поч. І тис. до н. е.) маси людей були охоплені міграцією, оскільки вони шукали нових місць поселення. Відбувається активна асиміляція або місцевого населення, або прибульців. У результаті порушується стабільність культурного процесу, виникає неокресленість меж тогочасної культури, з'являються нові елементи культури.

Творці нової культури за походженням були різні. Частина з них належала до індоєвропейської спільноти. Індоєвропейці, на думку відомого історика О. Пріцака, принесли на територію України важливі культурні елементи: в суспільній сфері — патріархат, в духовній — культ Сонця, флективну мову (мова, для якої властиве утворення граматичних форм слів шляхом зміни їх закінчень або звуків основи).

Друга частина творців асимільованої культури належала до племен так званих "шнуровиків" які прийшли з півночі, тобто з країн Прибалтики і Центральної Європи. Відбулося змішування двох етносів та їх культур. У цей період, що дістав назву "пізнє Трипілля", культура східних слов'ян зазнає істотних змін: хлібороба замінив вершник, мирного жителя — воїн, вола — кінь і т. д. Поселення виносяться на високі стрімкі берегові масиви, вони оточуються ровами, селище набуває ознак городища. Змінюється характер житла, зводяться малі будинки або напівземлянки, замість печі використовується відкрите вогнище. Зміни відбуваються в системі господарства, різко збільшується поголів'я коней, що посилило швидкість пересування і військову мобільність.

Розвиток бронзового лиття, виникнення поливного землеробства, поява кочового скотарства, вдосконалення знарядь праці, зростання суспільного продукту висунуло потребу в охороні суспільного багатства. Основною фігурою тоді стає воїн на коні, головною зброєю — лук і стріли. Відбувається мілітаризація суспільства. Деградує мистецтво, зокрема керамічне виробництво, втрачається його технічна й художня досконалість, розписна кераміка зникає, орнамент спрощується. Все це призвело до занепаду культури східних слов'ян. У той же час, як відзначили деякі західні вчені, трипільська культура збагатила Західну Європу.

Наступним етапом формування культури східнослов'янських племен була скіфська культура (VI—II ст. до н. е.). З численних іранських племен найбільше культурних пам'яток залишили в Україні скіфи. Історично ця назва охоплювала багато місцевих племен південних районів Східної Європи. У південній Право- і Лівобережній Україні залишилась велика культурно-мистецька спадщина скіфської доби. Знайдено великі городища, де були насипані кургани, оточені глибокими ровами або високими валами. У них ховали скіфських царів, вельмож і воїнів.

Розкопки показали, що з небіжчиком клали його зброю, коштовності й побутові речі, забитих коней і слуг. Скіфське мистецтво збагатило слов'янську культуру, зокрема — житлове будівництво. Відомий дослідник української культури М. Семчишин слушно вважає, що скіфське мистецтво було одним з джерел слов'янської культурної спадщини.

На культуру скіфів значно вплинули традиції античного світу, безпосередньо — міста-колонії на узбережжях Чорного і Азовського морів. У VI ст. до н. е. на колоніальних територіях виникають грецькі міста-поліси: Ольвія — на березі Буго-Дністровського лиману; Тирас — у гирлі Дністра; Пантикапей — на місці сучасної Керчі; в V ст. до н. е. було засновано місто Херсонес біля сучасного Севастополя.

Виникнення грецьких колоній істотно вплинуло на економічний та суспільний розвиток скіфських племен. Стародавня Греція стала постійним ринком збуту продуктів скіфського господарства: зерна, худоби, шкіри тощо. Частина кочівників осіла поблизу міст і стала займатися хліборобством та ремеслом. Розвивається гончарне і ювелірне мистецтво, виготовляються прикраси зі штампованого й кованого золота, виникає складна технологія виготовлення кольорової емалі, чорніння срібла тощо. Грецька колонізація Причорномор'я сприяла включенню культурної традиції східних слов'ян до еллінського культурного поля.

У скіфському суспільстві утверджується рабовласництво, розвивається державність, виникає Скіфське царство, територія якого простяглась від Дунаю до Дону (VI—IV ст. до н. е.).

Коли до кордонів скіфської держави наблизились межі Римської імперії, скіфська культура зазнала істотного впливу римської. Наприклад, на лівому березі Дніпра біля м. Заліщики знайдено сліди укріплень римського імператора Траяна. З того часу як римський легіонер вступив на землю скіфської держави, зав'язуються торговельні та культурні зв'язки між двома країнами. Це підтверджується археологічними знахідками скарбу римських монет в м. Києві, а також скляного посуду та емалі римського походження.

Все це засвідчує, що в Скіфії мало місце соціальне і майнове розшарування суспільства. В історію скіфи ввійшли як вправні вершники, що мали досить могутню "варварську" державу і велику армію. Їхні стосунки з сусідами не завжди були дружніми. Могутність скіфської держави підірвали перси, особливо знесилив їх похід царя Дарія. Довершив розгром цієї імперії перський цар Антей та македонський цар Філіпп — батько Олександра Македонського. Остаточно скіфська держава була знищена готами. Після цього скіфи розчинилися серед інших племен і були асимільовані ними.

Скіфська культура становить собою синкретичний сплав культурних традицій скіфського суспільства, що своїм корінням сягають до мідного віку, та античної культури грецької цивілізації. Підтвердженням цього служить скіфська кераміка, прикрашена тисненим геометричним орнаментом, і декоративне мистецтво скіфів, основою якого є анімалістичний стиль, тобто зображення тварин.

Шедеврами скіфського мистецтва є малюнки на відомих вазах з Гайманової та Чортомлицької могили; гребінь із Солохи та пектораль з Товстої могили. Художній вигляд мають скіфські кам'яні статуї із зображенням воїнів. Оригінальна пам'ятка скіфської скульптури — зображення бога Папая, що знайдене на Лисій горі в Дніпропетровській області. Від скіфів, на думку О. Пріцака, українці успадкували деякі елементи одягу (білу сорочку, чоботи, гостроверху козацьку шапку), окремі деталі озброєння (сагайдак, пернач), запозичили окремі слова (собака, топір та ін.).

З'ясувалося, що осмислення навколишнього світу грунтувалося на міфологічному мисленні. Для вираження міфологічної картини світу необхідні символічні знаки й образи, яких у скіфів не було. Вони запозичують символіку в культурі інших народів, але осмислюють її по-своєму. Це приводить до виникнення так званого звіриного (анімалістичного) стилю у скіфському мистецтві. Згодом цей стиль стає надбанням не лише української, але й європейської культури.

Скіфи мали свій пантеон богів. За даними Геродота, особливою пошаною у них користувались сім головних богів. Перше місце посідала Табіті — богиня вогню і стихії. Вона вважалася найбільш священною у всіх стародавніх індоіранських народів. На другому місці було вшанування подружньої пари Папая і Апі — богів неба і землі, що вважалися прабатьками людей і творців усього земного світу. Третє місце в пантеоні скіфських богів посідали чотири божества, що вважалися покровителями всього земного світу. Їх імена невідомі. Один з цих богів мав вигляд старовинного залізного меча, Геродот розповідає, що скіфи на честь цього бога будували із гілля величезний вівтар, на вершині якого ставили рівнокінечний хрест, і приносили цьому богові в жертву домашніх тварин і кожного сотого полоненого.

Наступним етапом розвитку культури стародавніх слов'ян була так звана черняхівська культура, яку археологи датують від II до V ст. н. е. Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів. Вперше на історичній арені анти з'явилися в період наступу тюрксько-монгольських племен на Європу. Розгромивши готів (375 p.), анти заволоділи Україною і розселилися по всій її етнографічній території в нинішніх кордонах. Анти займалися хліборобством. Вони жили окремими родами, які утворювали "город" для спільного обробітку землі і боротьби з ворогами. Це, очевидно, було територіальне об'єднання подібне до хуторів чи гірських карпатських сіл XIX ст. Згодом навколо города виростали "остроги" як торгові центри, в яких поселялися купці і ремісники. Осідали в цих місцях і багаті люди. Етнографічній науці відомо більше двох тисяч таких поселень.

Анти були хоробрими войовничими племенами, вони вели довгі війни з візантійським царством і багато запозичили культурних цінностей інших народів. Громадсько-політичний устрій антів нагадував демократію грецького типу. Так, візантійський історик Прокопій Кесарійський писав, що "слов'янами і антами не править один муж, але здавна живуть вони громадським правлінням, і так усі справи, добрі чи лихі, вирішують спільно". Племена антів часто не жили в злагоді між собою, але в часи небезпеки вибирали талановитого полководця або князя і тоді авторитет його влади визнавав весь народ. Поступово розширювалися культурні і економічні стосунки антів з іншими народами, в тому числі і з Візантією. Деякі вчені, зокрема М. Семчишин, вважають, що анти були безпосередніми предками праукраїнців.

Культуру антів характеризують знахідки в могильниках біля с. Зарубинці, а потім біля с. Черняхів на Київщині. Так звану зарубинецьку і черняхівську культури характеризує керамічне мистецтво, яке має певні особливості. Кераміка зарубинецької культури вироблялася в основному вручну і мала чорний колір, а кераміка черняхівської культури вироблялася з допомогою гончарного кругу і мала сірий колір.

Найбільш цінним, на думку археологів, виявились знахідки біля с. Черняхів, де було розкопано 250 поховань. Виявилось, що в одних могильниках були поховані спалені покійники згідно зі звичаєм стародавніх слов'ян, а в інших — покійника закопували в могилі. Останній спосіб поховання, на думку деяких істориків, був запозичений у візантійських християн.

У розкопаних могильниках була знайдена кераміка, глечики, миски, кістяні гребінці, упряж, намиста та інші прикраси. У декількох городищах було знайдено обвуглені рештки проса і пшениці, що вказує на досить високий рівень хліборобської культури антів, в інших городищах знайдено склади озброєнь, що засвідчує високий рівень військової культури антів.

У житті антів важливе місце посідало мистецтво: одяг чоловіків і жінок був прикрашений вишивками, дівчата носили намиста, вінки, орнаментом прикрашувались побутові речі і зброя. Знахідка скарбів в околицях середнього Дніпра, зокрема Мартинівського скарбу, засвідчила, що золоті, срібні та бронзові прикраси інкрустувались самоцвітами. Розкопки археологами сотень селищ і городищ антської доби засвідчують, що Правобережна Україна від Києва до Карпат була густо заселена праукраїнськими племенами, що мали високий рівень культури. Ця культура формувалась упродовж століть під впливом традицій місцевих народів, особливо тих, що жили в полі грецької культури Причорномор'я. Вона мала самобутній характер і стала основою формування культури Київської Русі.