Поняття «літературна мова», «офіційна мова», «держ мова» 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття «літературна мова», «офіційна мова», «держ мова»



Поняття «літературна мова», «офіційна мова», «держ мова»

Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики. Офіційна мова — мова, якій у державі (країні, території тощо) чинним законодавством надано спеціального (порівняно з іншими мовами — "надзвичайного") статусу. Як правило, це мова, якою зобов'язані користуватися урядові та інші офіційні установи у своїй документації (листуванні тощо), хоча в багатьох країнах закон вказує на написання документів декількома мовами. Статус мови "офіційна" не означає, що мешканці країни користуються лише нею.

Ознаки літературної мови. Норми літ мови.

Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, шо пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації. Розрізняють різні типи норм: орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передавання звуків на письмі), орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне вживання морфем), синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень), стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування), пунктуаційні (вживання розділових знаків). Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю. Проте з часом літературні норми можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти — видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого й нового в мові.

Культура усного і писемного мовлення.

Мова існує у двох формах – усній і писемній. Первинним щодо виникнення, звичайно, було усне мовлення. Воно передувало появі писемного мовлення. юди у процесі спілкування використовують обидві форми мов-лення, які тісно взаємопов'язані між собою. Розвинене усне мовлен-ня – основа для успішного розвитку писемного мовлення. А розви-нене писемне мовлення позитивно впливає на усне мовлення. Обидві форми мовлення тісно пов'язані з мисленням. Але кожна з форм мовлення, за переконаннями багатьох учених, має і свої специфічні ознаки: Усне слово – це слово живе, ви-разне, інколи спонтанне. В усному мовленні не завжди є час для добо-ру найбільш точного слова. Сказа-не слово не можна виправити. У писемному мовленні завжди по-передньо обдумується кожне слово, кожна фраза. Написаний текст можна перечитати, виправити. Усне мовлення володіє більшим арсеналом засобів передачі ду-мок і почуттів. У писемному мовленні ясності і виразності правильно дібраних мов-них елементів сприяють характерні для даної форми мовлення додаткові засоби. В усному мовленні порядок слів відіграє важливу роль (допомагає чітко побудувати речення, логічно висловити думки). Важливу роль у писемному мовленні виконує порядок слів (уживається для логічного розвитку від відомого до но-вого і для чіткої побудови речення). В усному мовленні добір засобів повинен відповідати вимогам стилю. У писемному мовленні добір засобів повинен відповідати не тільки літературній нормі, а й вимогам сти-лю, до якого належить текст. Слово в усному мовленні май-же завжди супроводжується інтонацією, мімікою, жестами. Вони є засобом для усного мов-лення. Важливим засобом для написаного є розділові знаки, без яких інколи зрозуміти правильно написане про-сто неможливо. А. Чехов писав, що знаки служать нотами під час читан-ня написаного. В усному мовленні вживаються здебільшого неповні речення. Характерною ознакою писемно-го мовлення є повні і закінчені ре-чення, які розміщені у логічній послідовності. В усному мовленні використову-ються частіше речення прості. У писемному мовленні більшість ре-чень – складні. Прості ж речення, як правило, поширені і ускладнені. Усне мовлення розраховане на слухача, що знаходиться перед очима оратора. Писемне мовлення розраховане на читача (слухача). Порядок слів у реченні вільний, зустрічаються повторення окре-мих слів, словосполучень, частин речень, неповні речення, вставні слова тощо. Порядок слів часто прямий, повто-рення слів автори намагаються уни-кати. Зіставлення двох форм мовлення дає підстави стверджувати, що писемне мовлення значно складніше від усного.

Терміни, використання термінів в фаховій мові.

Термін — це слово або словосполучення, яке позначає поняття певної галузі знання чи діяльності людини. Безперечно, професійне спілкування неможливе без використання термінів. Проте в мовленні фахівців, крім термінів, широко побутують і інші спеціальні одиниці — професіоналізми та номенклатурні назви. Професіоналізми — це слова або вислови, притаманні мові людей певної професійної групи. Суттєва різниця між термінами і професіоналізмами полягає в тому, що терміни — це офіційні наукові назви поняття, а професіоналізми виникають як розмовні, неофіційні замінники термінів (платіжка — платіжне доручення; вишка — вища математика, пара — дві академічні години) або коли та чи інша професія, рід занять не має розвиненої термінології (наприклад, рибальство, гончарство і т. д.). Професіоналізми на відміну від термінів, як правило, емоційно забарвлені, є переосмисленими словами загального вжитку. Вони можуть бути незрозумілі людям, які не належать до певної професії, пор.: бобик, бублик у мові водіїв. Професіоналізми можуть використовуватися в неофіційному професійному спілкуванні, проте вони є ненормативними в професійних документах, текстах, в офіційному усному мовленні. Номенклатура (від лат. nomenclatura — перелік, список імен) — сукупність назв конкретних об’єктів певної галузі науки, техніки, мистецтва тощо. Їх потрібно відрізняти від термінів, що позначають абстраговані наукові поняття. Номенклатуру становлять іменники та словосполучення, які передають як систему назв об’єктів певної науки, так і сукупність назв одиничних об’єктів (наприклад, у географічній номенклатурі — Чорне море, Шацькі озера, річка Десна), видові назви (у ботанічній лексиці назви дерев: дуб, смерека, ялина). Існує номенклатура медична, мовознавча, хімічна, технічна, економічна (пор. термін валюта і номенклатурні назви долар, євро, крона, гривня і под.).

 

Ділові папери.

Автобіографією називається життєпис певної особи, складаний ним самим у вигляді документу, який становить складову особової справи. Автобіографія може використовуватись для укладання психологічної характеристики працівника, вивчення його життєвого шляху та особистісних якостей: стиль викладення, акценти на тих чи інших сторонах життя, допомагає судити про психологічні особливості людини. Головною перевагою автобіографії є основні факти трудової та громадської діяльності, які дозволяють уявити та оцінити життєвий шлях людини. Через це автобіографію нерідко використовують у процесі відбору кадрів. Доручення — письмове повідомлення, за яким організація чи окрема особа надає право іншій особі від її імені здійснювати певні юридичні чинності або отримувати матеріальні цінності. Доручення видаються на розпорядження майном, отримання грошових і матеріальних цінностей. Вони поділяються на особисті та офіційні. Пропозиція - це документ, у якому особа (установа) висловлює свої думки щодо методів поліпшення діяльності державних органів, громадських організацій, установ. Розписка як обліково-фінансовий документ є письмовим підтвердженням певної дії, яка мала місце, - передавання і отримання документів, товарів, грошей, матеріальних цінностей. Це документ, що поширений серед документацій усіх підприємств, установ, навчальних закладів, також чинний у стосунках між приватними особами. Розписка може бути приватного і службового походження. Оформлюється від руки в одному примірнику. Розпорядження — правовий акт управління державного колегіального органу, що видається в межах компетенції посадової особи і стосується оперативних питань, виконання яких не потребує обговорювання. Документ має обмежений термін дії, стосується вузького кола організацій, посадових осіб чи громадян. Деякі розпорядження загального характеру мають тривалий термін дії. Є обов’язковим для всіх кому він адресований. Характеристика — це документ, у якому в офіційній формі викладено громадську думку про працівника як члена колективу, про його ділові та моральні якості і який складається на його вимогу або письмовий запит іншої установи для подання до цієї установи. Підписується представниками адміністрації. Довідка — документ інформаційного характеру, що підтверджує факти з життя й діяльності окремих громадян і різні обставини діяльності установ, організацій, підприємств. Звіт — письмове повідомлення про виконання певної роботи. Звіти бувають статистичні (цифрові) й текстові. Прес-реліз — це коротке повідомлення для преси про певну важливу подію. Існують різні підстави для написання прес-релізів. Головною з них є усвідомлення необхідності ознайомити якомога ширшу аудиторію з подією (подіями), що пов'язані з діяльністю вашої установи, фірми, компанії. Резюме — це коротке узагальнення найважливіших відомостей про особу. Зокрема в ньому подаються дані про освіту, професійний досвід, а також основні біографічні дані. Заява — це документ, адресований установі чи вповноваженій особі, у якому викладається певне прохання з його коротким обґрунтуванням. Протокол — це один з найпоширеніших документів інформаційної групи, це документ колегіальних органів, у якому фіксують хід і результат проведених зборів, конференцій, засідань, нарад, усі виступи з питань, що розглядаються, і рішення, ухвалені в результаті обговорення.

Документ, його функції.

Докуме́нт — засіб закріплення різними способами на відповідному матеріалі інформації про факти, події, явища об'єктивної дійсності та розумову діяльність людини. Документ має певну кількість властивостей, які відрізняють його від інших об'єктів. Сукупність властивостей — цілісна система, яка виконує покладені на неї суспільством функції. Зв'язок між властивостями документа досить тісний, тому відокремити їх можна лише умовно. Найбільш значимі властивості такі: 1) атрибутивність, тобто наявність невід'ємних складових, без яких він не може існувати; 2) функціональність — призначення для передачі інформації в просторі й часі; 3) структурованість — тісний зв'язок елементів і підсистем, що забезпечує єдність і цілісність документа. Загальні функції. Інформаційна — документ створюється для передачі або зберігання інформації. Соціальна — задовольняє певну соціальну потребу. Культурна — засіб зв'язку між організаціями та суспільними структурами. Спеціальні функції. Управлінська — за допомогою документа виконується управління підприємством. Правова — за документом закріплена юридична сила. Історична — надбання історії, матеріальне підтвердження того, що відбувалося у світі.

 

Класифікація документів.

Документ — це матеріальний об'єкт, що містить у за­фіксованому вигляді інформацію, оформлений у заведеному порядку й має відповідно до чинного законодавства юридичну силу. Види документів визначають за такими ознаками: найменування м — заяви, листи, телеграми, довідки, службові записки, інструкції, протоколи та ін.; За змістом і спеціалізацією: — загальні; — з адміністративних питань; — з питань планування оперативної діяльності; — з питань підготовки та розподілу кадрів; — спеціалізовані з фінансово-розрахункових і комерційних питань, — постачально-збутові, зовнішньоторговельні тощо. За призначенням: — щодо особового складу; — організаційно-розпорядчі;— кадрово-контрактові;— довідково-інформаційні; — господарсько-договірні; — обліково-фінансові. За походженням: — службові (офіційні) — укладаються працівниками, які офіційно уповноважені це робити від імені установи, організації для вирішення службових питань; — особисті (приватні) — укладаються будь-якою особою для вирішення індивідуальних, власних питань. За місцем укладення: — внутрішні — мають чинність у межах установи, де їх укладено; — зовнішні — виступають чинником або результатом спілкування з іншими установами, організаціями, особами. За напрямком (спрямуванням): — вхідні (надходять до установи, організації, підприємства, фірми); — вихідні (адресовані за межі установи). За способом створення, структурними ознаками (формою) і ступенем стандартизації та регламентації: — стандартні, типові — укладаються на трафаретних, бланкових паперах із захисними символами в суворо регламентованій послідовності (паспорт, свідоцтво, атестат, диплом, військовий квиток тощо); — нестандартні, нерегламентовані — в яких певна частина даних готується заздалегідь (типовий лист, довідка, перепустка, положення, інструкція тощо); — індивідуальні — укладаються за загальними принципами й формою, але автор довільно добирає та компонує мовні засоби залежно від конкретної ситуації (автобіографія, звіт, протокол, оголошення, запрошення тощо). За стадіями відтворення: — оригінали; — копії, витяги, дублікати. За юридичною силою: — справжні — чинні, нечинні; — підробні — фальсифікати. За терміном зберігання: — тимчасового зберігання (до 10 років); — тривалого зберігання (понад 10 років); - постійного зберігання. За ступенем секретності (гласності): — звичайні (несекретні)

— для загального користування; — для службового користування (ДСК); — таємні (Т); — цілком таємні (ЦТ).

Вимоги до тексту документа.

Основні правила оформлення документів такі: Назва установи відтворюється на бланку в повному розгорнутому найменуванні. Назва (вид, різновид) документа — обов'язковий його реквізит, який не проставляється лише у листах. Назва документа наявна на бланку або вдруковується в лівому верхньому кутку. Залежно від виду документа встановлю­ються перелік необхідних для його оформлення реквізитів, побудова тексту й ступінь обов'язковості виконання його положень. Індекс підприємства зв'язку, поштова та телеграфна адреса, номер телетайпа, абонентського телеграфу, номер телефону, факсу оформляються відповідно до поштових правил. Дата — це обов'язковий реквізит усіх документів. Документ датується днем його підписання (для наказів) або затвердження (для інструкцій). Акти і протоколи датуються днем здійснення документованих у них подій. Дату проставляє власноручно особа, яка підписує або затверджує документ. До складу дати входять число, місяць і рік, які проставляються в одному рядку трьома парами арабських цифр. Дата підписання ставиться у лівій верхній частині документа разом з індексом. Якщо документ складено не на бланку, його дата ставиться нижче тексту, зліва, поряд із підписом. Індекс. До складу індексу входять три пари арабських цифр: перша пара — індекс структурного підрозділу, друга — номер справи за номенклатурою, третя — порядковий номер за книгою обліку. Місце складання або видання. Цей реквізит вказує на назву міста чи населеного пункту, де видано документ. Адресат. Листи, доповідні записки, довідки, повідомлення та інші документи адресуються до організації, установи. структурного підрозділу, службової або приватної особи. Назва установи і структурного підрозділу подається у на­зивному відмінку, а найменування посади й прізвища — у давальному. Підпис — це обов'язковий реквізит будь-якого документа, він засвідчує його законність. Підписує документи як правило, керівник установи, його заступник чи керівник структурного підрозділу. Керівник установи або його заступник підписує документи, що надсилаються до вищих організацій. Деякі документи підписують керівники структурних підрозділів, але у межах своєї компетенції. Гриф затвердження. Після підписання документ затверджується, тобто засвідчується його дія на визначене коло організацій, структурних підрозділів чи приватних осіб. Реквізит затвердження включає: слово Затверджую, назву посади, особистий підпис, ініціали та прізвище особи, що затвердила документ, дату затвердження. Віза — це позначка, зроблена службовою особою на документі, що свідчить про його вірогідність або надає йому юридичної сили. Печатка. Документи, які потребують особливого засвідчення, завіряються печаткою. Гербова печатка ставиться на документах, що засвідчують права певних осіб, витрати коштів і матеріальних цінностей, а також на документах, які передбачають наявність відбитка печатки правовими актами. Простими печатками засвідчують документи, які виходять за межі організації, й розмножені примірники. Печатка ставиться перед особистим підписом таким чином, щоб відбиток її захоплював частину слів назви посади і підпису особи, що засвідчила документ. Резолюція — це напис службової особи на документі, що являє собою коротке рішення з приводу викладених у цьому документі питань. Заголовок до тексту. Кожний службовий документ, незалежно від його змісту, призначення й виду, має заголовок, який відбиває головну ідею документа (окрім повідомлення і телефонограми). Він друкується в лівому верхньому кутку під датою і номером документа. Заголовок має бути лаконічним, точним і максимально повно розкривати суть документа. При оформленні документів слід дотримуватися основних правил їх складання, які передбачають правильне написання реквізитів, їх розміщення на бланку документа. Додержання цих вимог надає документові юридичної сили.

Суть і види перекладу.

Пере́клад — відтворення оригіналу засобами іншої мови із збереженням єдності змісту і форми. Ця єдність досягається цілісним відтворенням ідейного змісту оригіналу в характерній для нього стилістичній своєрідності на іншій мовній основі. Розрізняють такі форми перекладу: усний (у тому числі синхронний), письмовий, опосередкований (здійснений не з оригіналу, мовою якого перекладач не володіє, а з посередника — перекладу цього тексту на третю мову), авторизований — переклад, переглянутий і схвалений автором або зроблений за згодою автора,автоматичний (машинний). Окрім інтерлінґвістичного перекладу (з однієї національної мови на іншу), Р. Якобсон у праці «Мовознавчі аспекти перекладу» (1958) виділив інтерсеміотичний переклад, який полягає в перекодуванні твору з однієї знакової системи в іншу (наприклад, екранізація літературного твору). До інтерсеміотичного перекладу наближені такі форми адаптації, як прозовий переказ змісту поетичного чи взагалі образного тексту тією самою або іншою мовою, і навпаки — переклад прози віршами, а також критичне тлумачення літературного твору. Мистецький (художній) переклад — це відтворення літературного тексту засобами іншої мови з якомога повнішим збереженням його мистецьких якостей. За тематичним змістом текстів переклад може поділятися на літературний, технічний, юридичний, економічний та інше. Найбільш давнім у історії людства вважається письмовий переклад релігійних текстів, перш за все книг Старого заповіту та Нового заповіту Біблії. У наш час дуже поширеним є переклад та локалізація веб-контенту та програмного забезпечення.

 

Трудова угода. Контракт.

Трудова угода укладається між організацією й людиною, яка не працює в цій організації. Коли в організації чи установі бракує фахівців з пев ної галузі, вона залучає для виконання деяких видів робіт працівників з інших установ. Трудова угода містить такі реквізити: 1) назву документа;2) дату й місце його складання;3) перелік сторін, що уклали угоду;4) зміст угоди із зазначенням обов'язків виконавця і замовника;5) юридичні адреси сторін;6) підписи сторін;7) печатку підприємства або організації. Трудова угода складається у кількох примірниках, один — виконавцеві, інші зберігаються у справах організації-замовника. Контракт — це особлива форма трудового договору, в якому термін його дії, права й обов'язки та відповідальність сторін (у тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору встановлюються угодою сторін. Сторонами в контракті є підприємство (роботодавець) в особі керівника та працівник. Реквізити контракту такі: 1) назва документа із стислим обгрунтуванням його призначення (на виконання обов'язків..., на управління підприємством тощо); 2) дата й місце підписання; 3) орган, що наймає керівника; 4) посада, прізвище, ім'я та по батькові того, кого наймають; 5) текст; 6) підписи сторін — укладачів контракту; 7) печатка. Фахівці з проблем ділового мовлення1 визначають таку різницю між контрактом і трудовим договором: • Контракт укладають тільки на певний термін, а трудовий договір як на період виконання певної роботи, так і на не-визначений термін. • У контракті, на відміну від трудового договору, можуть визначатися додаткові підстави припинення та розірвання контракту, не передбачені чинним законодавством. • За контрактом порядок надання працівникові відпустки та зарплати може визначатися на розсуд керівника, тоді як трудовий договір передбачає централізоване регулювання відпустки (за встановленим графіком). • У контракті, на відміну від трудового договору, можуть застерігатися наслідки (додаткові гарантії та компенсації моральної та матеріальної шкоди) дострокового припинення контракту з незалежних від працівника причин.

 

Візитна картка. Види.

Візитна картка — це картка для вручення під час знайомства чи візиту. У світі ділових відносин цій маленькій картці приділяється важлива роль — посередника при знайомстві й представленні. Візитна картка здебільшого містить такі реквізити: 1) Назву установи, організації; 2) Ім'я та прізвище (у нашій практиці — прізвище, ім'я, по батькові) власника картки; 3) Посаду; 4) Адресу установи, організації; 5) Номери телефонів, факсу. Візитки умовно діляться на декілька видів: особисті, ділові, корпоративні. Особиста візитна картка Особисті візитки використовуються при дружньому знайомстві і неформальному спілкуванні. Як правило візитка містить ім’я і прізвище власника та іноді телефонний номер. Посада, адреса в ній не обов’язкові. Стиль виконання може бути будь-яким і розробляється відповідно до особистих уподобань власника. Ділова візитна картка Ділові візитки використовуються в бізнесі, на офіційних зустрічах і для надання контактної інформації потенційним клієнтам. На ділових візитках обов’язково вказуються ім’я, прізвище, посада представника бізнесу, а так само назва компанії та її вид діяльності. В оформленні візитки використовується фірмовий стиль компанії, логотип тощо. Такі візитки зазвичай мають строгий дизайн. Корпоративна візитна картка Як правило не містить імен і прізвищ. У ній вказується повна інформація про компанію: сфера діяльності фірми, перелік послуг, контактні телефони, карта проїзду, адреса веб-сторінки. Вигляд в точності відповідає фірмовому стилю компанії. Зазвичай має рекламний характер і в основному використовується на виставках. Часто їх роблять двосторонніми.

Поняття «літературна мова», «офіційна мова», «держ мова»

Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики. Офіційна мова — мова, якій у державі (країні, території тощо) чинним законодавством надано спеціального (порівняно з іншими мовами — "надзвичайного") статусу. Як правило, це мова, якою зобов'язані користуватися урядові та інші офіційні установи у своїй документації (листуванні тощо), хоча в багатьох країнах закон вказує на написання документів декількома мовами. Статус мови "офіційна" не означає, що мешканці країни користуються лише нею.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 377; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.203.221.104 (0.034 с.)