Ранній період творчості Байрона.

ЛІТЕРАТУРА 19 СТ. РОМАНТИЗМ

Ранній період творчості Байрона.

Джордж Ноель Ґордон Байрон був не лише великим поетом-романтиком, він став для своїх сучасників і наступних поколінь у різних країнах світу втіленням того, що більшість розуміла й розуміє під поняттям роман­тичного героя. Прізвище Байрона стало поняттям. Від нього утворився абстрактний імен­ник — "байронізм" з містким і широким далеко не лише літературним зміс­том, котрий включав у себе також і певний тип поведінки, відчувань, став­лення до світу, навіть одягу.

Перші тринадцять років творчості були багатим і плідним періодом у житті Байрона. Це час формування його світогляду, письменницької манери, час перших великих літературних успіхів, початку його світової слави. У перших збірках віршів поет не подолав ще впливу класицистів, а також сентименталістів і ранніх романтиків. Але вже в збірці «Години дозвілля» (1807) виникає тема розриву зі світським суспільством, ураженим лицемірством. На цей час припадає його рання лірика, твори, навіяні пер­шою великою подорожжю, передусім дві перші пісні "Паломництва Чайльд Гарольда", парламентські виступи на захист луддитів та ірландських като­ликів і політичні вірші, зокрема цілий цикл, присвячений Наполеону Бонапарту, а також його уславлені східні, або романтичні, поеми, перша з яких, "Гяур" (1813), задавала тон наступним і містила в собі основні принципи, характерні риси цих найбільш "байронічних" творів. Крім того, ще перед подорожжю в Португалію, Іспанію, Албанію, Грецію і Туреччину, Байрон написав гостро сатиричну поему "Англійські барди і шотландські оглядачі" (1809), в якій безжально висміював передусім своїх критиків, давав сповнену насмішки оцінку ультраромантичним тенденціям сучасної йому англійської літератури, захопленню фантастикою і містикою, оспівуванню середньовіч­чя. І в цій поемі, і в творі, що її безпосередньо продовжував, — поетичному трактаті "На теми з Горація" (1811), Байрон спирався на сатири Драйдена і Попа. Взагалі варто наголосити, що романтик Байрон ніколи не поривав остаточно з традиціями англійської класицистичної поезії і шанував своїх попередників часто більше, ніж своїх сучасників.

 

Становлення і розвиток німецького романтизму.

Німецька література, поряд з англійською, належить до тих європейських літератур, де романтизм склався найраніше і набув найпотужнішого розвитку. Як і в інших європейських країнах, романтизму в Німеччині передував преромантизм, який набув тут інтенсивного розвитку. Найзначнішими його проявами були гердеризм і близький до нього рух "Бурі й натиску", що прокотився Німеччиною двома хвилями: в 70-х і першій половині 80-х років XVIII ст.. Чимало з важливих інгредієнтів романтизму, таких як "органічна теорія" художньої творчості, наголошення її ірраціонально-емоційної природи та витоків, розуміння митця як "стихійного генія" тощо, вже виразно проявилося у "буряних геніїв". Переважно романтичний характер носить і створений ними тип героя: це "природна людина" й водночас титанічна особистість, сповнена стихійно-творчих сил природи, пов'язана із загадково-ірраціональними глибинами буття і чужа "впорядкованому суспільству" з його поверховою розсудливістю і розважливим егоїзмом. Становлення і розвиток романтизму в Німеччині неможливо уявити без Ґете й Шиллера. Творчість Ґете і Шиллера мала велике значення для німецького романтизму, причому не тільки рання, періоду "Бурі й натиску", тобто преромантична, а й пізніша, періоду "веймарського класицизму". Серед творів Ґете особливо великий вплив на літературу романтизму мав"Фауст", а точніше перша його частина. Цей твір Ґете послужив важливою опорою у формуванні жанру романтичної драматичної поеми з її універсальним змістом і титанічним героєм, що втілює в собі вищі потенції духовної людини; як зазначалося, цей жанр став одним із провідних у літературі зрілого романтизму. У перший період німецького романтизму активізовувалася національна свідомість німців, яка наверталася до глибинних джерел національної культури й літератури, стимулювався розвиток інших, порівняно з енським романтизмом, течій і тенденцій, зокрема народного або фольклорного романтизму. Найзначнішим явищем другого періоду німецького романтизму став гейдельберзький гурток романтиків, що склався в 1806-1807 рр. Організаторами й провідними діячами цього гуртка були А. фон Арнім і К. Ьрентано, примикали до нього відомі вчені-філологи Я. і В. Грімми й лірик Й. фон Ейхендорф. Ще одним визначним явищем німецького романтизму другого періоду була творчість Г. фон Клейста, драматурга і прозаїка, який тримався поза групами й об'єднаннями. Третій етап німецького романтизму (1815—1830) припадає на період Реставрації в історії Німеччини й всієї Європи і характеризується новими чішіцами й тенденціями. Його найзначнішим і найхарактернішим явищем є гротескно-фантастичний романтизм Гофмана, який можна назвати третім етапом еволюції романтизму в Німеччині. Примітним явищем цього періоду була й швабська школа романтиків (Л. Уланд, Ю. Кернер, Г. Шваб та ін.), але
юним словом у німецькій романтичній літературі вона не стала. До цього ж періоду відноситься початок творчості Г. Гейне. Найзначнішим центром німецького романтичного руху стає в цей час Берлін. Четвертий період німецької романтичної літератури відноситься до 1830 — 1848 рр. Це пізній її етап, позначений великою кількістю груп і тенденцій різного спрямування, а також розвитком течій, що шукали інші шляхи творчості. Попри всю її строкатість, найхарактернішою рисою німецької романтичної літератури цього періоду є відхід від пасеїзму, від середньовічно-фольклорних захоплень та замилувань і звернення до сучасності, до громадсько-політична активізація. До цього періоду відноситься розквіт творчості Гейне і творчість великої групи письменників-романтиків, пов'язаних з революцією 1848 р. та її ідеологією (А. Г. Гофман фон Фалерслебен, Г. Гервег, А. Гласбреннер, Ф. Фрейліграт, Р. фон Готшаль та ін.). Німецький романтизм не зникає і після революції 1848 р., його струмінь відчутний також у німецькій реалістичній літературі другої половини XIX ст. Але найяскравіше в цей час він проявився в музиці (Р. Вагнер) і в філософії (Ф. Ніцше). В останні десятиліття XIX ст. піднімається в німецькій літературі хвиля неоромантизму, що переплітався з імпресіонізмом і символізмом.

Аболіціоністська л-ра США.

Аболіціоні́стська літерату́ра — течія в літературі та публіцистиці США, ідейно пов'язана з аболіціонізмом — впливовим суспільно-політичним рухом 1-ої половини XIX ст., що ставив завдання негайного скасування рабовласництва в країні та боротьби проти расизму, дискримінації та сегрегації чорношкірих. З середини 1840-х років антирабовласницькі ноти лунають у промовах метрів американського трансценденталізму Г.Д.Торо та Ральфа Волдо Емерсона, органічно входячи до їхньої концепції громадянської непокори. Ця проблематика посідає значне місце у доробку відомих поетів доби Вільяма Каллена Браянта, який підтримував аболіціоністів у редагованій ним впродовж півстоліття нью-йоркській газеті «Івнінг Пост»; Генрі Лонгфелло, зокрема у знаменитому циклі «Поезії про рабство»: Джеймса Лоуелла; Волта Вітмена з його універсально-космічним демократизмом. Для деяких представників красного письменства та журналістики аболіціонізм став справою всього життя, невіддільною від їхньої творчості. Величезна заслуга у пропагуванні ідей аболіціонізму та згуртуванні навколо них широкого кола літераторів належить публіцисту Вільяму Ллойду Гаррісону; газета «Ліберейтор», що він її видавав у 1831-65 роках, стала головною трибуною руху. Всі сили справі аболіціонізму віддавав один з його лідерів, поет Дж.Г.Віттіер. Багато з його яскраво публіцистичних, просякнутих громадянським почуттям творів увійшли до збірки «Голоси свободи» (1846).

Поетичну грань аболіціонізму представляли негри Е.П.Раджерс, Дж.М.Уїтфілд, Дж.Вашон, Дж.М.Симпсон та ін. Визначною лекторкою була одна з чорних письменниць Ф.Е.Гарпер, яка присвятила значну частину життя антирабовласницькій діяльності. У галузі аболіціоністської прози широко відома Г.Бічер-Стоу, як авторка популярного роману «Хатинка дядька Тома» (1852). Зважаючи на феноменальний успіх твору та його роль в зміні ставлення багатьох північан до рабовласництва, А.Лінкольн назвав авторку "маленькою жінкою, що розв’язала велику війну. Рабство засуджується в романі з морально-християнських позицій, шо спричинило надалі суперечливе ставлення до нього афроамериканської культурної спільноти. Більш реалістично зображує причини та наслідки цього «суто американського феномену» Р.Хілдрет у повісті “Раб або Нотатки Арчі Мура" (1836), пізніше переробленій у роман «Білий раб або Нотатки втікача» (1852). Паралельно з розкриттям ідей аболіціонізму у традиційних жанрах публіцистики, поезії та прози відбувається становлення оригінального жанру, що стоїть біля витоків афроамериканської літератури, — оповідок рабів.

 

ЛІТЕРАТУРА 19 СТ. РОМАНТИЗМ

Ранній період творчості Байрона.

Джордж Ноель Ґордон Байрон був не лише великим поетом-романтиком, він став для своїх сучасників і наступних поколінь у різних країнах світу втіленням того, що більшість розуміла й розуміє під поняттям роман­тичного героя. Прізвище Байрона стало поняттям. Від нього утворився абстрактний імен­ник — "байронізм" з містким і широким далеко не лише літературним зміс­том, котрий включав у себе також і певний тип поведінки, відчувань, став­лення до світу, навіть одягу.

Перші тринадцять років творчості були багатим і плідним періодом у житті Байрона. Це час формування його світогляду, письменницької манери, час перших великих літературних успіхів, початку його світової слави. У перших збірках віршів поет не подолав ще впливу класицистів, а також сентименталістів і ранніх романтиків. Але вже в збірці «Години дозвілля» (1807) виникає тема розриву зі світським суспільством, ураженим лицемірством. На цей час припадає його рання лірика, твори, навіяні пер­шою великою подорожжю, передусім дві перші пісні "Паломництва Чайльд Гарольда", парламентські виступи на захист луддитів та ірландських като­ликів і політичні вірші, зокрема цілий цикл, присвячений Наполеону Бонапарту, а також його уславлені східні, або романтичні, поеми, перша з яких, "Гяур" (1813), задавала тон наступним і містила в собі основні принципи, характерні риси цих найбільш "байронічних" творів. Крім того, ще перед подорожжю в Португалію, Іспанію, Албанію, Грецію і Туреччину, Байрон написав гостро сатиричну поему "Англійські барди і шотландські оглядачі" (1809), в якій безжально висміював передусім своїх критиків, давав сповнену насмішки оцінку ультраромантичним тенденціям сучасної йому англійської літератури, захопленню фантастикою і містикою, оспівуванню середньовіч­чя. І в цій поемі, і в творі, що її безпосередньо продовжував, — поетичному трактаті "На теми з Горація" (1811), Байрон спирався на сатири Драйдена і Попа. Взагалі варто наголосити, що романтик Байрон ніколи не поривав остаточно з традиціями англійської класицистичної поезії і шанував своїх попередників часто більше, ніж своїх сучасників.