Стаття 23. Взаємовідносини з органами судової влади

З метою забезпечення справедливого та об’єктивного правосуддя працівник прокуратури у відносинах із суддями та присяжними повинен дотримуватися взаємоповаги, усвідомлюючи важливість спільних завдань щодо утвердження в суспільстві верховенства права та законності.

Працівник прокуратури не може неправомірно впливати на здійснення правосуддя, у тому числі шляхом спілкування з представниками судової влади поза офіційною процедурою взаємовідносин у рамках відповідного провадження.

Оцінка дій суддів та законності судових рішень може публічно надаватися працівником прокуратури лише в межах і порядку, встановлених законодавством.

Нічого дуже конкретного я не знайшла

 

Етика взаємовідносин прокурора і слідчого.

Робота органів прокуратури, а отже, і прокурорська діяльність, незважаючи на її загальний характер, здійснюється за окремими напрямами, що закріплюється в законодавстві як функції прокуратури та дає можливість уявити масштабність вищого нагляду. Так, крім загального нагляду за додержанням законів органами, установами, посадовими особами і громадянами, прокурорський нагляд охоплює сферу діяльності органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, виконують покарання, утримують затриманих, а також сферу діяльності військових управлінь, частин та підрозділів Збройних Сил України, органів Служби безпеки України та інших військових формувань.

Слід також торкнутися тієї сторони прокурорської діяльності, де прокурор виступає як учасник судового процесу. Згідно з чинним законодавством, однією з основних функцій прокуратури є підтримання державного обвинувачення та участь у розгляді справ у судах. Характерним моментом цього напряму прокурорської діяльності є те, що у разі підтримання обвинувачення прокурор бере безпосередню участь у дослідженні доказів і подає суду свої міркування щодо застосування кримінального закону, визначення міри покарання, тобто своїми діями сприяє прийняттю об'єктивного рішення у справі, не посягаючи на незалежність суду. Така взаємодія з органами суду має на меті не тільки здійснення нагляду, а й сприяння ефективності судового слідства.

Незважаючи на широкомасштабність здійснення прокурорського нагляду, організацію контролю в різноманітних сферах соціального життя, вся діяльність прокуратури будується на певній системі принципів. Це принципи гласності, незалежності у прийнятті рішень, неупередженості до різноманітних категорій громадян, визнання рівності всіх учасників юридичного процесу перед силою закону, невідворотність відповідальності осіб, що допустили порушення прав.

Особливо слід підкреслити такі риси прокурорської діяльності, як її незалежність та обов'язковість виконання вимог прокурора. Незалежність прокуратури передбачає неприпустимість будь-якого втручання в її діяльність органів державної влади, їх посадових осіб, засобів масової інформації, політичних партій, крім Верховної Ради України, якій лише і підконтрольна діяльність прокуратури. Будь-якого роду запити, звернення та інші документи з приводу справ, що перебувають у провадженні органів прокуратури, не можуть містити вказівок або вимог щодо результатів їх вирішення. Крім того, намагання домогтися прийняття прокурором неправомірного рішення тягне за собою юридичну відповідальність.

3. Етичні засади діяльності прокурора в статусі керівника органу прокуратури. Взаємовідносини керівного складу органів прокуратури і керівного складу з підпорядкованими працівниками у Кодексі професійної етики.....

Можна писати те, що в попередньому питанні + Стаття 27. Взаємовідносини керівного складу органів прокуратури з
підпорядкованими працівниками

У відносинах з підпорядкованими працівниками керівники всіх рівнів мають поєднувати принциповість та вимогливість з повагою та доброзичливістю, не допускати грубощів та приниження людської гідності.

Керівний склад органів прокуратури повинен:

- здійснювати добір підпорядкованих працівників, об’єктивно враховуючи їхні моральні, професійні та ділові якості;

- сприяти творчому підходу працівників прокуратури до виконання своїх функцій, заохочувати їхню ініціативу, проявляти повагу до висловлюваних ними правових позицій;

- бути справедливим і об’єктивним в оцінці роботи підпорядкованих працівників, використовуючи їх моральне і матеріальне стимулювання, у тому числі щодо їхнього просування по службі;

- не спонукати працівників до виконання доручень, які виходять за межі їх службових обов’язків, вчинення протиправних дій, не допускати необґрунтованого притягнення до дисциплінарної відповідальності, звільнення, створення перешкод у просуванні по службі, фактів необ’єктивного підходу до оцінки їх професійних, ділових та особистих якостей;

- сприяти утвердженню в колективах товариської взаємодопомоги, позитивного морально-психологічного клімату;

- забезпечувати додержання підпорядкованими працівниками вимог цього Кодексу, зокрема шляхом організації його вивчення та практичного застосування.

Cтаття 26. Взаємовідносини у колективах прокуратур

Взаємини між працівниками прокуратури в їх колективах повинні ґрунтуватися на засадах товариського партнерства, взаємоповаги і взаємодопомоги.

У стосунках між собою працівники прокуратури повинні уникати проявів недоброзичливого ставлення один до одного, спрямовуючи свої зусилля на виконання покладених на прокуратуру завдань.

Об’єктивна публічна критика недоліків у роботі колег має поєднуватися з повагою, толерантністю, стриманістю і ввічливістю.

 

 

Тема 6

1. Поняття, предмет і значення кримінально-процесуального доказування.

Доказування є діяльністю державних органів щодо збирання, дослідження й оцінювання фактичних даних про обставини, достовірне встановлення яких необхідне для правильного вирішення справи. А норми процесуального права, що регламентують цілі, порядок, межі і зміст цієї діяльності, називають доказовим правом.

Встановлення істини у кримінальній справі є необхідною умовою справедливого судочинства, його відповідності вимогам права і принципам моралі. Судочинство демократичної держави має швидко й повністю розкрити злочин, викрити винуватих, забезпечити правильне застосування закону, щоб кожен злочинець був підданий справедливому покаранню, а жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності і навіть не потрапив до підозрюваних.

Доказування як процесуальна діяльність здійснюється через комплекс процесуальних дій осіб, яких називають суб'єктами доказування. Залежно від процесуальних інтересів і функцій їх поділяють на дві основні групи. Суб'єктами доказування першої групи є посадові особи, які мають державні повноваження і відповідають за доказування на відповідних стадіях процесу. Це слідчий, особа, яка проводить дізнання, державний обвинувач (прокурор), суддя. До другої групи суб'єктів доказування належать обвинувачуваний, його захисник, законні представники, потерпілий і його представник тощо. У процесі доказування беруть участь свідки, експерти, спеціалісти та інші особи.

Основою доказування є діяльність органів держави, які відповідають за встановлення істини у справі. Вони здійснюють доказування на відповідній стадії процесу, зокрема збирають і перевіряють докази; проводять дії, необхідні для визнання суб'єктами доказування осіб, які належать до другої групи, і залучають їх до конкретних процесуальних дій; на основі зібраних, перевірених і оцінених доказів виносять рішення, на підставі яких відбувається перехід до наступної стадії, справу вирішують або припиняють судочинство.

Моральні проблеми, що виникають у процесі судочинства, насамперед доказування, пов'язані з пошуком істини, яка є основною проблемою в судочинстві. Проте у кримінальному судочинстві, де встановлені слідчим і судом фактичні обставини стають підставою для прийняття відповідальних рішень, що стосуються долі людини, дуже важливою є достовірність використовуваних знань. З огляду на це закон детально регламентує засоби доказування, що гарантує найдоцільніший і найефективніший з точки зору завдань судочинства порядок одержання, перевірки і засвідчення знань. Ефективність доказування залежить не тільки від фахових знань суб'єкта доказування, а й від знання ним логіки, дотримання її вимог. А це породжує нові моральні проблеми.

Логічно правильне мислення необхідне для досягнення істини у процесі судового доказування. Зрозуміло, що логічна досконалість мислення не є самоціллю, однак вона належить до моральних цінностей, а проблема правильності мислення в кримінальному процесі є проблемою не тільки юридичною, а й етичною. Адже доказування в кримінальному судочинстві забезпечує встановлення істини про обставини розслідування злочину, а також обґрунтування одержаних даних.

Судове доказування підлягає не лише логічним, а й юридичним нормам, які перебувають у зв'язку з моральними. Воно пов'язане з ризиком різноманітних помилок і неточностей, здатних спричинити негативні правові й моральні наслідки.

Отже, на стадії попереднього слідства слідчий і орган дізнання, як правило, збирають усі докази, необхідні й достатні для вирішення судом питань при винесенні вироку.

3.Етичні проблеми оперативно-розшукової діяльності з виявлення доказів

Традиційно до числа найбільш важливих рис оперативно розшукової діяльності прийнято відносити те, що її зміст складають переважно негласні оперативно-розшукові заходи, що мають як нейтральний характер, так і, що включають в себе деякі елементи примусу і владних відносин, пов'язані з обмеженням конституційних прав громадян.

Дана обставина (у ряді інших, подібних, - перш за все) залишає місце для цинічних тверджень про те, що «питання моралі та етики для професійного оперативного працівника не існує В». Подібна позиція є результатом відображення поверхневого погляду на істота оперативно-розшукової діяльності. Дійсно:

В· характер оперативно-розшукової діяльності позначені в законі лише в загальних рисах;

В· підзаконні нормативні акти, що регламентують оперативно розшукову діяльність, містять приписи розмитого характеру поведінки оперативного працівника;

В· практика оперативно-розшукової діяльності пов'язана з необхідністю спілкування оперативного працівника з людьми далеко не бездоганною моральності, що може спричинити професійну деформацію;

В· специфічність засобів і методів оперативно-розшукової діяльності зовні обумовлює як би наявне моральне протиріччя між В«благийВ» метою і В«низькимиВ» засобами її досягнення. p> Уважний аналіз наведених положень не тільки не ставить під сумнів, але, навпаки, підкреслює високоморальний характер оперативно-розшукової діяльності. Разом з тим питання про моральному змісті оперативно-розшукової діяльного є досить гострим, що, у свою чергу, обумовлено цілою низкою реально існуючих обставин.

Законодавство, нехай і в найзагальніших рисах, але закріплює принципові положення здійснення оперативно-розшукової діяльності. Так, оперативно-розшукова діяльність, хоча і здійснюється шляхом проведення переважно негласних заходів, проте, застосовується тільки у виняткових випадках (коли можливості вирішити завдання гласним шляхом вичерпані), у виняткових цілях (Тільки боротьба із злочинн...

істю) і органами, посадовими особами, до виключної компетенції яких її ведення відноситься.

Таким чином з формально-логічних позицій оперативно-розшукова діяльність, будучи передбачена законом, вже моральна, оскільки закон - вища форма суспільної моралі.

Разом з тим декларування повної відповідності оперативно - розшукової діяльності принципам і нормам суспільної моралі було б спрощенням складної проблеми. Для моралі не прийнятні такі засоби досягнення мети, як насильство, брехню, обман, зрада і т.п. Але добре відомо, що, здійснюючи оперативно-розшукові заходи, оперативний працівник так чи інакше користується методом примусу і навіть насильства (постановка особи на облік, затримання), дезінформує розроблювальне особа, морально маскується або спонукає до цього іншої людини. У цьому зв'язку правомірно поставити питання, чи є таким засобам пояснення або виправдання з позицій етики або вони повинні бути відкинуті як аморальні. Ні перекрутить чи їх застосування сутності самої мети. У даному випадку в наявності одне з основних положень, що визначають моральні основи оперативно - розшукової діяльності, а саме: співвідношення цілей що стоять перед ОРД, і засобів, що застосовуються для її досягнення. p> Одне з фундаментальних положень наукової етики є те, що немає заздалегідь обумовлених В«добрихВ» чи В«злихВ» коштів, а є кошти вимушені. Але при це вона наказує діяти за принципом: В«мета визначає, а не виправдовує засоби В». Таким чином, будь-якому оперативному співробітнику, слід здійснювати підбір засоби, маючи на увазі певні параметри. До їх числа можуть бути віднесені наступні:

В· Засіб має бути адекватно, умовам стоїть завдання. Іншими словами, якщо можна бігти навпростець, не треба повертати по стежці, через паркан, поповзом і нарешті зробити подвиг.

В· Засіб має бути достатнім для досягнення поставленої мети. Застосування обраного засоби повинно дозволити ефективно вирішити вартісну завдання, не залучаючи до цього інші засоби. p> В· Засіб, вбрання для вирішення що стоїть завдання, не повинно знищувати морального характеру мети, більш високою в порівнянні з тією, яка відповідає розв'язуваної задачі.

Таким чином, з етичної точки зору, здійснення оперативно - розшукової діяльності в основі слід розглядати як моральний компроміс, на який суспільство має йти для досягнення благородних цілей, але який тим не менше, передбачає, що в кожному разі засіб повинен бути адекватно мети. p> Застосовується до самої оперативно - розшукової діяльності, треба зазначити, що компроміс - напевно найбільш тонкий і складний акт морального вибору, де великий ризик знищення морального характеру мети в процесі її досягнення. Особливо контрастно цей ризик виявляється, якщо проаналізувати домінуючі мотиви, стосовно до мотиваційній сфері, за якими громадяни конфіденційно сприяють органам, здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Цілком очевидно, що більшість цих осіб соціально неблагополучні, мають якісь відхилення від норм поведінки, часто злочинне минуле, і в першому випадку тісно пов'язані з злочинцями, їх оточенням і т.п. Виходячи з цього, оперативним працівникам нерідко доводиться знаходити компроміс між домінуючими в їх свідомості пріоритетами нетерпимості в боротьбі зі злочинністю та використанням допомоги, виходить від осіб, що входять до складу криміногенної середовища. Морально-оцінний фактор істотно позначається на зниженні ефективності діяльності зважаючи формальної несумісності ідеалів боротьби зі злочинністю та фактичного співпраці з особами, які є представниками злочинного середовища

Не менш гостро в розглянутої сфері позначена проблема моральної доцільності, яка найтіснішим чином пов'язана з процесами трансформації суспільної моралі стосовно сфері використання оперативними апаратами конфіденційного сприяння громадян. Беручи до уваги, що сам по собі використання конфіденційного сприяння громадян не може розглядатися в якості сукупності (системи) моральних компромісів, вирішення проблеми моральної доцільності в чому визначається ступенем розробки інституту моральної крайньої необхідності.

Розглядаючи питання про критерії нижньої межі моральної допустимості в оперативно - розшукової діяльності, необхідно враховувати, що з практичної точки зору, їх пошуку при розробці рішень стоять перед оперативними апаратами завдань нерідко супроводжує прояв крайньої форми професійної трансформації моральних вимог - їх деформація - освіта корпоративної моралі, замкнутої на власних інтересах професійної групи оперативних працівників. Дуже часто корпоративні інтереси професійної групи зазвичай не відповідають, а часто суперечать суміжним інтересам суспільства, або групи людей або окремої людини. Нейтралізація цього явища в найбільшій мірі залежить від інтенсивності та змісту виховного впливу, націленого не тільки на формування світоглядних позицій, але також на розробку певних правил поведінки при вирішенні службових завдань, що мають яскраво виражену моральну забарвлення. p> Характеристика моральних основ оперативно - розшукової діяльності була б неповною, якщо не сказати про те, що відповідна специфіка накладає особливий морально-психологічний відбиток на характер спілкування співробітників оперативних апаратів між собою. У цьому зв'язку дотримується ряд правил (Звичаїв), які стосовно діяльності інших служб можуть викликати здивування і навіть конфлікти. p> Наприклад, чи не слід проявляти інтерес до дій, виконуваних колегами, складають ними документам, до фактів, ними досліджуваним, а також до осіб, з якими вони контактують. Без необхідності не варто ділитися з В«колегамВ» своїми міркуваннями щодо місця, часу і цілей проведення оперативно-розшукового заходу, його виконавців і т.п. Всі ці відомості повинні бути закриті для колег навіть за умови добрих особистих стосунків з ними. В іншому випадку ваша обізнаність за певних ситуаціях може поставити колег у незручне становище (наприклад, при виявленні витоку інформації про підготовлювані оперативно-розшукових заходах). Кожен із співробітників, залучаються до проведення оперативно-розшукових заходів, обізнаний про них (Об'єктах, цілях, учасників, місце, часу тощо) тільки в тій частині, яка потребна для успішного виконання своїх функцій (дій) в ході проведення відповідного оперативно-розшукового заходу. p> Такі найбільш загальні положення, що характеризують моральні основи оперативно-розшукової діяльності.

 

5. Морально-етичні аспекти взяття під варту підозрюваного або обвинуваченого на досудовому розслідувані.

У кримінальному процесі, як і в інших сферах суспільного життя, регулятором поведінки людей, засобом організації взаємовідносин міжними служать не тільки правові норми, а й норми моралі (моральності). Мораль як форма суспільної свідомості діє, існує у вигляді суджень, уявлень людей про добро, зло, справедливості, честі, борг, громадянськості. Відповідні моральні норми у свідомості людей служать регулятором їх поведінки. Це положення важливо для характеристики взаємини права і моралі врегулірованіі кримінально-процесуальних дій і відносин. Взаємодія права і моралі в свідомості дізнавача, слідчого, прокурора, судді впливає на тактику його поведінки, манеру спілкування собвіняемим, свідком, потерпілим і навіть на вибір правового рішення, когдав рамках правової норми це жорстко не визначено. І вибір залежить отконкретних обставин справи, особи обвинуваченого і т. п. Багато процесуально-правові приписи виникли на основесоответствующіх моральних уявлень і правил. Наприклад, уявлення проте, що забороняється виконання дій або прийняття рішень, які принижують гідність громадянина, призводять до поширення відомостей обобстоятельствах його особистої життя, ставлять під загрозу його здоров'я, необгрунтовано заподіюють йому фізичні або моральні страждання, получілозакрепленіе в законі, де сказано: "Забороняється домагатись показань обвинуваченого та інших беруть участь у справі осіб шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів "(ч. 3 ст. 20 КПК). Моральні норми включені в регламентацію правил допиту, особистого обшуку, опосвідчення, слідчого експерименту (наприклад, слідчий експеримент можливий лише за умови, якщо його проведення незв'язаних з приниженням гідності і честі що у ньому осіб і оточуючих іні створює небезпеки для їхнього здоров'я (ст. 183 КПК), враховані при встановленні обов'язку прийняти заходів піклування про дітей і охорони майна ув'язненого під варту (ст. 150, 172, 181, 98 КПК), у правових нормах, що охороняють професійну таємницю захисника (ч. 6 ст. 72 КПК), які звільняють дружина іблізкіх родичів від обов'язку давати свідчення (ст. 51 Конституції РФ). Норми моралі повинні надавати регулятивний вплив на поведінку суб'єктів кримінального процесу. Так, моральний борг повинен спонукати, наприклад, суддю заявити присяжним засідателям самовідвід, якщо він знає, чтоімеются обставини, які можуть вплинути на його об'єктивність, (ст.61, 438 КПК). "Мораль у галузі кримінального судочинства виконує роль додаткової гарантії чіткого, точного і неухильного виконання правових норм. У цьому виявляється її гарантує роль, або, інакше, функції моральної гарантії, що доповнює гарантії правові ". З'єднання вимог права і моралі повинні перешкоджати прояву упередженості, тенденційного підходу при проведенні дізнання, попереднього слідства і судового розгляду, тяганини, черствості, байдужості до долі людей, формальному відношенню до їх зверненнями, скаргами. p> Моральні аспекти укладення підозрюваного під варту виражені в КПК РФ. Ніхто не може бути заарештований інакше, як за постановою суду або з санкції прокурора. Прокурор зобов'язаний негайно звільнити всякого незаконно позбавленого волі або утримується під вартою понад строк, передбачений законом або судовим вироком (ст. 11 КПК РРФСР). Конституція РФ закріплює недоторканність особи громадян, встановлюючи, що ніхто не може бути арештований інакше, як за постановою суду або з санкції прокурора. Цей принцип є визначальним для детальної регламентації підстав, порядку і строку арешту, а також затримання громадян, обвинувачених або підозрюваних у вчиненні злочину або засуджених за скоєний злочин.

Взяття під варту як запобіжний захід застосовується тільки у справах, за якими може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі і за наявності встановлених законом умов з урахуванням тяжкості скоєного, конкретних обставин (Відсутність певного місця проживання, з урахуванням тяжкості скоєного, небезпеки втечі і т.д.), які свідчать, що жодна інша запобіжний захід не може запобігти спроби сховатися, перешкодити встановленню істини або продовженню злочинної діяльності.

Застосування в як запобіжного заходу взяття під варту регламентується ст. 96 КПК РРФСР, а терміни утримання під вартою - ст. 97 КПК РРФСР. Утримання під вартою підозрюваних і звинувачених у вчиненні злочинів здійснюється в цілях, передбачених КПК РРФСР і згаданих вище.

Підозрювані і обвинувачені у вчиненні злочинів вважаються невинними, поки їх винність не буде доведена в передбаченому федеральним законом порядку і встановлено набрав законної сили вироком суду. Вони користуються правами і свободами і несуть обов'язки, встановлені для громадян Російської Федерації, з обмеженнями, передбаченими Федеральним законом РФ "Про утримання під вартою підозрюваних і звинувачених у вчиненні злочинів "від 21...

.06.1995 р. та іншими федеральними законами.

Підозрювані і обвинувачені іноземні громадяни та особи без громадянства, що містяться під вартою на території Російської Федерації, несуть обов'язки і користуються правами і свободами, встановленими для громадян РФ, за винятком випадків, передбачених Конституцією РФ, Федеральним законом від 21.06.1995 року "Про утриманні під вартою... "та іншими федеральними законами, а також міжнародними договорами РФ.

Не допускається дискримінація підозрюваних і обвинувачених за ознаками статі, раси, національності, мови, походження, майнового і посадового становища, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, приналежності до суспільних об'єднанням, а також інших обставин.

 

4. Етичні аспекти оцінки та перевірки доказів на стадії досудового розслідування. Недопустимі докази та їх моральнй аспект

Невизначеність у юриспруденції поняття "доказ" породжує численні непорозуміння, ускладнює пошук істини. А між тим "зміст, що вкладається в це поняття, — за словами сучасного російського юриста Олександра Коблікова, — впливає на встановлення і реалізацію прав і гарантій учасників кримінального судочинства, що органічно пов'язано із забезпеченням демократичних принципів здійснення правосуддя, гарантій прав і законних інтересів учасників процесу". Тлумачення поняття "доказ" впливає і на розв'язання моральних проблем, що виникають у процесі судочинства.

Доказом вважають і певні факти, і знання про них, і логічне доведення, а іноді навіть увесь процес доказування. Нерідко доказ протиставляють аргументу. Мовляв, у логіці доказом вважають аргумент, а в судочинстві — фактичні дані, що містяться в законно встановленому джерелі. Все-таки доказ-факт слід розглядати не як аргумент, а як об'єктивну основу аргументу. Адже принаймні деякі факти (матеріальні докази) не можна вважати аргументами через їх нездатність потрапити до мисленої "тканини" доведення, оскільки вони є матеріальними предметами, явищами, а не думками (або з огляду на те, що вони вже втратили буття і належать минулому).

Не кожен юрист чітко усвідомлює, що, виявивши факт, необхідно закріпити знання про нього у формі відповідного судження, яке повинне бути об'єктивним за змістом, чітким і ясним, позбавленим двозначності й багатозначності. Не усвідомлюючи відмінності між фактом і знанням про нього, ототожнюючи їх, юрист, як правило, переконаний у своїй правоті навіть за умови, що його судження про факт є перекрученими. Це спричинює відхід від істини, вимог закону і моралі.

Поняття "факт" і "подія" не завжди ототожнюють. На незалежності й автономності фактів наполягають так звані фактуалісти. їх опоненти (прибічники "теоретизму") стверджують, що факти повністю залежать від теорії. Як традиційно буває у таких випадках, істину слід шукати між крайнощами: події, явища є справді незалежними, оскільки мають своє буття, без них не існує сутність, закономірні зв'язки, але вони стають промовистими лише у світлі певної версії, догадки про сутність досліджуваної справи. Тоді їх і розглядають як факти, тобто події, що мають відношення до справи.

Основу так званого теоретизму утворюють, очевидно, класовий і партійний підходи, які реалізують себе в заідеологізованих соціологічних концепціях. Так, доноси дітей на своїх батьків ("ворогів народу") комуністична ідеологія розцінювала як факти, що свідчили про винятково важливе досягнення у боротьбі сил добра проти сил зла, а батькопродавців іноді навіть проголошували героями, гідними наслідування. Автори гуманістичних соціальних доктрин, народна думка такі явища, події розглядають як факти, що свідчать про живучість сил зла.

Уникнення таких труднощів можливе за чіткого диференціювання понять "доказування", "доведення" і "доказ", уникнення двозначності у тлумаченні поняття "доказ" ("судовий доказ"), розрізняючи доказ як факт і доказ як знання про факт, аргумент. Таке розрізнення можливе лише за наявності контексту. Прибічникам "теоретизму" необхідно протиставити строгу орієнтацію на чинне (демократичне) законодавство, відмову від будь-якого іншого (класового, партійного, корпоративного, кланового тощо) підходу при вирішенні кримінальних справ. Орієнтиром юриста при вирішенні суспільних суперечностей повинні бути вимоги закону і моралі.

Численні правові та моральні проблеми породжують й інші аспекти процесу доказування і судочинства. Йдеться про предмет доказування, обставини, що підлягають з'ясуванню, роль непрямих доказів, межі доказування, моральне значення оцінки доказів за внутрішнім переконанням тощо. Особливість цих проблем можна проілюструвати, розглянувши моральні засади використання деяких видів доказів. їх поділяють на такі види: докази, що ґрунтуються на показаннях свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого; докази, що ґрунтуються на висновках експертів; речові і неречові докази тощо. Докази-факти не завжди є чимось реально існуючим і доступним безпосередньому спогляданню. Адже зв'язок, що існував між окремими фактами й утворював єдине явище злочину, на час судочинства вже втратився, став недоступним для безпосереднього сприймання слідчого, суддів. Явище злочину розпалось на факти, одні з яких перестали існувати (нанесення удару, поведінка злочинця в момент скоєння злочину, агонія жертви та ін.), а інші втратили свої первісні властивості, що цікавлять слідчого і суд. Про безпосередність пізнання таких фактів може йтися лише стосовно очевидців (свідків, потерпілого та ін.), а не стосовно суддів, слідчого. Збирають, перевіряють і оцінюють факти та відповідні докази спеціалісти, а отримують їх від інших людей, які або є "джерелами" відомостей про суттєві для справи обставини, або залучаються до їх досліджень. Тому неабияке значення мають моральні якості тих, хто оперує доказами, і тих, від кого їх одержують, а також моральні засади законодавства, яке регламентує одержання і використання доказів.

Різноманітні труднощі збирання, перевірки й оцінювання доказів дають підставу зрозуміти, чому свідчення обвинуваченого тривалий час вважалося найдосконалішим засобом досягнення істини. Проте значна кількість таких свідчень вживалась у прямому значенні цього слова. І лише в 1789 р. було зроблено перший крок щодо захисту свободи і гідності особистості обвинувачуваного. Йдеться про презумпцію невинуватості як принцип права, вперше проголошеного у Франції і закріпленого в Декларації прав людини і громадянина. У статті 9 Декларації проголошувалось, що кожна людина винуватою вважається після того, як це визнає суд, а за необхідності її арешту будь-яка строгість, яка не є необхідною, повинна каратися законом.

Презумпція (лат. praesumptio, від praesumo — передбачаю, вгадую) невинуватості — демократичний правовий принцип судочинства, згідно з яким підозрювана чи обвинувачувана у вчиненні злочину особа вважається невинуватою доти, доки її винність не доведена у передбаченому законом порядку.

Вона є суттєвою гарантією законності при розв'язанні кримінальних справ. Презумпція невинуватості як принцип права демократичних держав цілковито узгоджується з принципами етики. Вона ґрунтується на визнанні самоцінності людини як особистості, її свободи й гідності. Визнання принципу презумпції невинуватості передбачає такі наслідки:

— покладання обов'язку доказування обвинувачення на обвинувача, який несе юридичну і моральну відповідальність за виконання цього обов'язку. Дослідження обставин справи повинно бути всебічним і об'єктивним як на етапі попереднього слідства, так і в суді. Безпідставне наполягання на тому, що людина скоїла злочин, є аморальним;

— звільнення обвинувачуваного від обов'язку пояснювати свою невинуватість. Правда, як один із суб'єктів судового доказування він має право на спростування інкримінованих йому обвинувачень, висунути й аргументувати власну версію.

Показання обвинувачуваного завжди підлягають об'єктивній перевірці, зокрема й тому, що вони можуть бути самообмовою. Однак їх не ігнорують, навіть якщо вони.суперечать обвинувачувальній версії, а відкидають лише внаслідок спростування. При цьому сумніви тлумачаться на користь обвинувачуваного.

Оскільки обвинувачуваний не несе кримінальної відповідальності за свідому неправдивість, то іноді йдеться про його "право на брехню", аргументуючи таке право відомим твердженням: "Дозволяється все, що не забороняється". Однак відсутність кримінальної відповідальності за неправдиві показання і право на обман — не одне й те саме, ототожнення їх суттєво підриває правові і моральні засади судочинства.

Презумпція невинуватості перестає діяти у момент визнання особи винуватою в скоєнні злочину компетентним органом, який приймає остаточне рішення у справі від імені держави.

Найактивніше використовують у судовому процесі докази свідків і потерпілих. Потерпілого можна розглядати як суб'єкта доказування, який має протилежний порівняно з обвинувачуваним процесуальний інтерес у кримінальному судочинстві. Всі права суб'єкта доказування він набуває з моменту винесення постанови про визнання його таким і може поєднувати їх з правами цивільного позивача.