Первісні форми регуляції людської поведінки. Процес виокремлення моралі 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Первісні форми регуляції людської поведінки. Процес виокремлення моралі



Основна суспільна функція моралі, яка визначає специфіку її соціального буття, — це функція регуляції людської поведінки та міжлюдських стосунків.

Жодне суспільство не може скластися й існувати на ґрунті хаотичного зіткнення сліпих егоїстичних інтересів, нічим не нормованого й не впорядкованого. Такий гіпотетичний стан нульової впорядкованості суспільного життя англійський філософ Т. Гоббс (1588—1679) охарактеризував як «bellum omnium contra omnes» («війну всіх проти всіх» — лат.). Нестерпність такого стану суспільства змушує людей, на думку Гоббса, укласти між собою своєрідну угоду, соціальний договір, який, обмежуючи на засадах взаємності права кожного індивіда, тим самим має гарантувати реалізацію основних серед них, передусім права на життя і його захист (що передбачає виникнення держави й закону).

Втім, ще до Гоббса ідею соціального договору висували мислителі пізньої античності; в XVI ст. ми знаходимо її в нідерландського соціолога й правника Г. Греція (1583—1645); згодом її розвивали такі видатні мислителі, як Дж Локк, Б. Спіноза, І. Кант, Ж. Ж. Руссо. Це уявлення відбивало переконання в іманентності (внутрішній притаманності) суспільному життю людей певних форм його нормативної регламентації.

Реально ми бачимо, що вже в первісному людському колективі в міру його виходу за межі загально-біологічних детермінант поведінки — інстинктів стадності, збереження виду, материнського інстинкту — починає утверджуватися і розгалужуватися система власне нормативної регуляції життя, тобто такої, що в той або інший спосіб звертається до людської свідомості. Набуваючи інколи у своїх конкретних проявах

уже цілком осмисленого характеру, ці первісні поведінкові норми являють разом з тим приклади такої жорстокості, такої цілісності й всеосяжності тиску на людського індивіда, подібні до яких ми навряд чи знайдемо в усій подальшій історії людства. В примусовості цих норм синкретично (нерозчленовано, до майбутнього розмежування) поєднувався вплив магії, звичаю, міфу, а також того, що в пізніші часи дістало назву моралі, — недарма в літературі інколи йдеться про «мононорми» первісного життєустрою.

Яскравим прикладом таких «мононорм» є вироблена в родовому суспільстві система заборон — табу або табуація (з полінезійської). Те, що відомо сучасним дослідникам про феномен табу, дає підстави вбачати в ньому складний, але цілісний комплекс уявлень, в основі якого — категорична заборона певних дій і намірів, спрямованих на «недоторканні» об'єкти, що збуджують відчуття смертельного жаху, загрози — й водночас благоговіння, принадності, якщо не звабливості.

Наскільки ми можемо судити, табу були пов'язані насамперед із забороною інцесту — статевих зв'язків між родичами, а також з культом тотему — священної тварини, ім'ям якої називав себе даний рід. З розвитком первісного людства з'являються все нові й нові різновиди табу; якщо звести їх у єдиний перелік, він налічував би тисячі заборон.

Серед найважливіших груп табу можна навести такі: захист вогню і житла; захист трудових операцій; захист знарядь праці і зброї; захист важливих осіб — вождів, жерців; захист слабших членів племені — жінок, дітей, старих; захист від небезпек, пов'язаних з дотиком до трупа; обмеження щодо вживання певних видів їжі; заборони й обмеження, пов'язані з певними важливими актами та фазами особистого життя (ініціаціями, статевим актом, пологами, шлюбами, місячними та ін.); захист власності тощо.

Можна припустити, що вся сукупність подібних табу загалом задовольняла потребу в захисті найважливіших елементів життєдіяльності даного родового колективу. Хоча пояснити походження тих чи інших конкретних форм табуації іноді буває вкрай важко. Так, критичним питанням історії первісної моральності залишається проблема табуювання інцесту.

Стимулююче значення цієї категоричної заборони сумнівів не викликає — прогрес в усвідомленні завдяки їй усієї системи кревних зв'язків, досягнення більшої згоди й співробітництва в межах родової спільності, нарешті, загальне зростання на цьому тлі людської свідомості говорять самі за себе. Але чому була введена сама ця заборона? Гіпотез щодо цього існує чимало, але безсумнівних серед них поки що нема. Якщо, скажімо, виходити з ідеї про шкідливість кровозмішення для нащадків, то як могли про це знати первісні люди, для яких був загадкою зв'язок між статевим актом і народженням дитини?

На сьогодні існують психоаналітичні, семіотичні, економічні (боротьба за жінку як робочу силу) та інші пояснення цього воістину поворотного пункту в історії людської моральності. Можливо, втім, що саме тут ми стикаємося з тією межею, на якій в соціальну й культурну історію моральності втручаються більш загальні антропологічні та буттєві чинники.

В будь-якому разі в процесі становлення специфічних форм моральної регуляції важливим виявляється сам механізм дії табуаційної заборони. З одного боку, ця заборона діє на людину всеохоплюючим і невідворотним чином. 3. Фрейд у книзі «Тотем і табу» описує випадок, коли запальничка маорійського вождя одного разу призвела до загибелі кількох чоловік з його племені. Вождь свою запальничку загубив, а ці люди знайшли її й почали нею користуватися. Коли ж вони дізналися, кому ця запальничка належить (а всі речі вождя табуйовані), то вмерли від жаху. Відомо багато подібних прикладів. Так, здорова людина могла вмерти наглою смертю, дізнавшися, що поснідала їжею вождя, тощо.

З іншого ж боку, істотним є іманентний характер покарання в разі порушення табуаційної заборони. Людину може ніхто не карати; без усякого втручання ззовні, навіть коли немає жодних свідків її «жахливого» вчинку, вона сама, так би мовити, відкривається для покарання: впадає в депресію, тяжко захворює, інколи, як бачимо, і вмирає. В цій характерній ознаці механізму реалізації заборони-табу неважко розпізнати прообраз майбутньої автономної моральності.

Звичайно, чистої моралі в первісному суспільстві ще не існувало, як не було там і чистого мистецтва, чистої філософії чи навіть чистої релігії, чистої духовності загалом — панував магічний синкретизм. І все ж протягом усієї первісної історії людства відбувалося поступове нагромадження елементів і ознак, що згодом утворили якісно специфічний феномен моралі: піклування про старих, дітей і жінок, своєрідна дисципліна праці й співробітництва, певна культура людських стосунків, усталена система виховання, зокрема й морального.

Палеолінгвістика свідчить, що вже в давньому кам'яному віці (палеоліті) люди мали уявлення про добро, обов'язок, совість та деякі інші фундаментальні моральні категорії. Так, у мові тасманійців — народу, який жив за умов палеоліту ще в минулому столітті, аж поки не був винищений колонізаторами, — дарма що ця мова налічувала лише кількасот слів, уже присутні терміни «добрий», «злюка», «сором» та ін.

Суттєві «передморальні» моменти (або, точніше, такі, що включають певний моральний зміст, котрий поступово виокремлюється) властиві, як ми бачили, і розвиткові первісних форм регуляції поведінки людини.

Проте власне з мораллю як особливим суспільним феноменом і притаманними їй формами нормативної регуляції ми починаємо мати справу пізніше, коли розкладається первісний синкретизм людського буття і, зокрема, давня «мононорма» поступається місцем диференційованим упорядковуючим і регулятивним впливам цивілізації, що народжується. Саме з розвитком господарства й торгівлі, утвердженням нових соціально-економічних засад, що підривали замкненість традиційних родоплемінних колективів, формуванням власне суспільних станів і класів, появою держави, що закріплює і каталізує всі ці процеси, — виникає потреба в становленні якісно різних способів регуляції людського життя, вже не пов'язаних з єдиним родовим або племінним центром.

Коли ж така потреба виникає (для південної Європи це в основному епоха пізнього неоліту й бронзовий вік — кінець III — початок І тисячоліття до н. е.) — в житті людського суспільства відбуваються знаменні зміни. Концентрація релігійно-магічних функцій у певних пунктах соціального часу й простору звільнює місце для розгортання раціонально-світських регуляторів людської поведінки.

В цій останній сфері виникає й утверджується право, тобто система соціальних норм та відносин, додержання яких забезпечується силою і авторитетом держави. Як відомо з історії, перші системи права утворювалися звичайно шляхом відбору і санкціонування традиційних, спонтанно сформованих звичаїв («звичаєве право»), загальнообов'язкових релігійних норм тощо. Згодом, однак, у процесі розвитку права дедалі більшою мірою починає виявлятися його власна якісна специфіка, власні системні ознаки. Поряд із правом виділяється, набуває специфічних рис і мораль.

Що ж є характерним саме для моралі як специфічної форми регуляції людської поведінки?

В пошуках відповіді на це запитання звернімо увагу насамперед на існування в цивілізованому суспільстві двох принципово різних форм нормативної регуляції, що доповнюють одна одну, — регуляції інституційної й позаінституційної.

Термін «інститут» (від лат. institutum — устрій, установа) вживається в сучасній соціології у двох дещо відмінних значеннях. По-перше, соціальним інститутом нерідко називають будь-яку історично усталену форму організації й регулювання суспільного життя; у цьому розумінні мораль, звичайно, є одним з інститутів, так само як звичай, наука, мистецтво та ін., — нарівні з інститутами власності, поділу праці, успадкування тощо. По-друге, однак, інститут постає саме як «установа», що має певну опредметнену форму й цілеспрямовано створена для поєднання індивідів і регуляції їхніх дій у межах чітко окреслених функцій.

Якщо виходити з такого визначення, мораль інститутом не є (так само як звичай, мистецтво тощо), і моральну регуляцію неможливо вважати регуляцією інституціональною. Цим вона передусім і відрізняється від правової регуляції, здійснюваної владою та авторитетом такого потужного й безсумнівного соціального інституту, як держава.

Зазначене розмежування не є чимось абстрактним чи схоластичним: саме на його ґрунті можна найчіткіше уявити принципову відмінність між мораллю і правом в аспекті, який ми тут розглядаємо.

Мораль і звичай

Нагадаймо, що мораль і право репрезентують, відповідно, позаінституційну й інституційну форми регуляції людської поведінки; під цим кутом зору вони тут і розглядалися. Проте як інституційна регуляція не зводиться тільки до правової — власне кажучи, її прикладом може бути будь-яка діюча в суспільстві організація, що так чи інакше визначає права й обов'язки своїх членів, — так і мораль є далеко не єдиним механізмом регуляції позаінституційної. Суттєвим для уточнення специфіки моралі як суспільного явища постає в цьому зв'язку її порівняння з такою формою позаінституційної ж регуляції людської поведінки, як звичай.

Подібно до моралі, звичаї також складаються спонтанно в житті конкретних людських спільнот. Порівняно з правом і мораллю звичаї найглибше вкорінені в первісному синкретизмі, в давній історії людства. (Ми не можемо говорити про первісне право, але про первісні звичаї — цілком.) Саме звичаї, хоча це не завжди усвідомлюється, є найбільш глибокою і масовою формою регуляції й нашого сьогоднішнього життя — в переважній більшості випадків, спілкуючись із людьми, реалізуючи свої цілі тощо, ми діємо, спеціально не розмірковуючи над цим, просто так, як це заведено, як це звично для нас і тих, хто нас оточує. Це стосується як повсякдення, так і свят, урочистостей тощо. Лише стикаючися з неординарними ситуаціями й проблемами, різного роду несподіванками, ми мусимо відступати від звичайної — звичаєвої — колії й шукати нетривіальних шляхів, зокрема й у галузі моралі.

Зважаючи на це, впорядковуюче значення звичаю в суспільному житті справді важко переоцінити — так само як і значення традицій, усталених навичок людського мовлення і мислення, що сполучають наше сьогодення з історичним досвідом людства. Руйнування усталених звичаїв, як показує багата на соціальні й культурні катаклізми історія XX ст., —процес болісний, що веде до примітивізації й розкладу людських стосунків, породжує хаос і дезорієнтацію. Недарма й сьогодні так гостро стоять питання відродження звичаєвої структури людського буття — це, так би мовити, той хліб моральності, без якого вона — аж до щонайвищих своїх проявів — існувати не може.

Проте, віддаючи звичаям належне, зважимо все ж і на їхню принципову відмінність від моралі. Якщо спробувати сформулювати найзагальніший принцип звичаю як такого, він, як зазначається в літературі, мав би вимагати: Роби так, як роблять усі! Дотримуючись звичаю, а маю діяти так, як діади за подібних обставин мої діди-прадіди, як діють мої сусіди та знайомі. Виправданням або обґрунтуванням того чи іншого вчинку тут є наявність певного прецеденту і сформованих ним чекань: те, що має бути, цілком зумовлюється тим, що було й є, тим, що заведено, узвичаєно.

На відміну від цього мораль ґрунтується на дещо іншій засаді, від людини вона вимагає: роби так, як мусять робити всі! Отже, перед тим, як учинити щось, я маю щонайперше спитати себе не про те, як повівся би на моєму місці мій сусід або прадід, а про те, чого в даній ситуації вимагає від мене мій обов'язок. Таким чином, мораль у порівнянні зі звичаєм вводить принципову відмінність між сущим і належним, між тим, що було й є, і тим, що має бути. Прецедент для неї вже не є кінцевим виправданням будь-якого вчинку або утримання від нього.

Як зазначав творець етики категоричного імперативу І. Кант, навіть якщо б я знав, що за всю історію людства ніхто ще не виконав свій обов'язок належним чином, це не звільнило б мене від необхідності свій власний обов'язок — виконати, виконати його тут і тепер. Адже ця моральна необхідність залежить не від емпіричних зв'язків і прецедентів, що їх я можу спостерігати в минулому, а лише від внутрішніх вимог самої сфери обов'язковості як такої.

Звідси випливає, що й усе суще, все людське буття мораль не може приймати в силу самого лише факту його наявності у світі. Моральна точка зору виходить із того, що саме існування і повторення чогось нехай навіть протягом століть ще не свідчить про те, що так воно й має бути; давня несправедливість, навіть освячена звичаєм, справедливістю від цього ще не стає і з позицій морально належного може бути засуджена так само, як і несправедливість, скоєна вчора або сьогодні.

Із сказаного випливає як докорінна відмінність, так і взаємодоповнюваність звичаю і моралі в суспільному житті. Сила звичаю — могутня підвалина, що цементує, скріплює наявний устрій людського буття і взаємин, забезпечує усталеність у його функціонуванні. Що ж до моралі, то вона може підсилювати дану роль звичаю, якщо, виходячи з власних критеріїв, вважає існуючий стан речей виправданим і належним. Якщо ж ні — мораль постає як революціонізуючий чинник, що протистоїть консерватизму звичаю і спрямований на його подолання.

На чиєму ж боці правда в цій давній суперечці звичаю і моралі?

Якщо не обмежуватися вузько традиціоналістською чи, навпаки, моралізаторською точкою зору, а спробувати поглянути на справу ширше — мусимо визнати, що трапляється по-різному. В багатьох конкретних випадках рацію, безперечно, має мораль, і засудження нею тих або інших звичаїв слід розглядати як свідчення їхньої історичної вичерпаності. Так, у засудженні кровної помсти, людських жертвопринесень, рабства мораль, звичайно ж, була права; цю її правоту підтвердив наступний розвиток людства. І тепер ми нерідко стикаємося з таким моральним осудом звичаїв давньої й недавньої минувшини, в обґрунтованості якого сумніватися не доводиться.

Разом з тим цілком очевидно, що й звичаї виникають не на голому місці. Якими б архаїчними чи абсурдними вони часом не здавалися, потрібно зважати на те, що в них акумульовані життєвий досвід і мудрість багатьох поколінь — досвід і мудрість, що не завжди відкриваються короткочасному, не дуже проникливому поглядові людини, зануреної в актуальні проблеми власного сьогодення.

Через це в моралістичній критиці тих або інших звичаїв, за якими стоїть вікова традиція, треба, взагалі кажучи, бути обережними й не поспішати, як мовиться, разом з водою вихлюпувати й дитину. Засуджуючи, скажімо, звичаї, пов'язані з утвердженням нерівності статей, з антигуманним приниженням жінки, чи ж варто, як ми це нерідко спостерігаємо нині, доводити цю зрівняльну кампанію аж до тієї абсурдної межі, за якою втрачається сам виплеканий віками антропокультурний образ жіночності — а відповідно і чоловік відчуває все менше спонук розвивати свої, власне чоловічі чесноти?

На відміну від сфери права тут, у відносинах між звичаєм і мораллю, чітких, заздалегідь визначених критеріїв розмежування бути, зрозуміло, не може — все вирішує наша здатність осмислити кожен конкретний випадок, наші тактовність і почуття міри, що є загалом одними з найважливіших культуротворчих здатностей людини.

9. Мораль та інституційна регуляція. Мораль та право (порівняльна характеристика).

Що ж є характерним саме для моралі як специфіч­ної форми регуляції людської поведінки?
В пошуках відповіді на це запитання звернімо увагу насамперед на існування в цивілізованому суспільстві днох принципово різних форм нормативної регуляції, то доповнюють одна одну, — регуляції інституційної й позаінституційної.
Термін «інститут» (від лат. іпзШиШгп — устрій, установа) вживається в сучасній соціології у двох дещо підмінних значеннях. По-перше, соціальним інститу­том нерідко називають будь-яку історично усталену форму організації й регулювання суспільного життя; у цьому розумінні мораль, звичайно, є одним з інститу­тів, так само як звичай, наука, мистецтво та ін., — нарівні з інститутами власності, поділу праці, успадку­вання тощо. По-друге, однак, інститут постає саме як «установа», що має певну опредметнену форму й ціле­спрямовано створена для поєднання індивідів і регу­ляції їхніх дій у межах чітко окреслених функцій. Якщо ниходити з такого визначення, мораль інститутом не є (так само як звичай, мистецтво тощо), і моральну регу­ляцію неможливо вважати регуляцією інституціональ-Іюю. Цим вона передусім і відрізняється від правової регуляції, здійснюваної владою та авторитетом такого потужного й безсумнівного соціального інституту, як держава.
Зазначене розмежування не є чимось абстрактним чи схоластичним: саме на його грунті можна найчіткі­ше уявити принципову відмінність між мораллю і пра­вом в аспекті, який ми тут розглядаємо.
Мораль одночасно є:

* характеристикою індивіда;

* сукупністю етичних представлень людей;

* формою суспільної свідомості.

На відміну від інших форм суспільної свідомості мораль;

• не має своїх інститутів;

• входить до складу всіх областей духовної діяльності людей;

• як категорія не має чітких визначень, їх значення тлумачаться суб'єктивно;

• у взаємодії з іншими формами суспільної свідомості мораль домінує.

Мораль тісно пов'язана з іншими формами суспільної свідомості. Зв'язок моралі з економікою:

- моральність - важлива умова розвитку продуктивних сил суспільства (ускладнення техніки, нові технології вимагають відповідальності працівників, творчого підходу до праці і ін.);

• власники засобів виробництва вимушені враховувати інтереси працівників;

• у виробництві і особливо в торгівлі важливі чесність, порядність і т.д.

Мораль і політика. Однією з форм впорядкування життя суспільства є влада. Політики і ідеологи оперують такими поняттями, як гуманізм, соціальна справедливість і ін.

В той же час значенням політичної діяльності є боротьба за здобуток і збереження влади. Моральна регуляція зводиться до мінімуму. На перший план виходять особисті або корпоративні інтереси, інтереси партій, класів (у тоталітарних державах). Ніколо Макіавеллі(1469 - 1527) в трактаті "Государ" затверджував політичну доцільність несправедливості ("мета виправдовує засоби").

Політична свідомість членів суспільства (особливо в демократичних суспільствах) орієнтована на соціальну справедливість, борг перед суспільством і т.п.

Реакцією людей на владу також можуть бути:

- недовір'я, політична апатія;

• конформізм;

• опір, дисидентство, анархія.

Зв'язок моралі з правом. Право регулює всі області життя суспільства за допомогою правових норм, кодексів (кримінальних, цивільних і ін.). Правові норми в своїй основі містять розуміння справедливості, але можуть розходитися з уявленнями простих людей про справедливість (наприклад, незаконність, караність кровної помсти).

Право може враховувати моральні переживання людей при оцінці злочину (суд присяжних).

Зв'язок моралі з релігією. У основі всіх світових релігій лежать загальнолюдські етичні норми. Проте релігійність сама по собі не гарантує моральності людей (наприклад, релігійний фанатизм, нетерпимість). Як вірно і зворотне - невіруюча людина може бути етичною.

Мораль і мистецтво перетинаються. Мистецтво може бути:

• моральним, що проповідує високі етичні цінності;

• аморальним,

• що не зачіпає проблем моральності.

Мораль і наука (особливо гуманітарні галузі) взаємозв'язані. Найважливішою проблемою є визначення міри відповідальності ученого за своє відкриття (наприклад, розщеплювання урану).

2. Мораль і суспільні відносини. Мораль - результат історичного розвитку суспільства: ускладнення його соціальної структури, зростання потреб людей, поділу і спеціалізації праці. Мораль є універсальним способом організації і розвитку як суспільства в цілому, так і окремих людей.

Функції моралі в суспільстві:

• етична орієнтація людей;

• регуляція суспільних відносин (за допомогою моральних кодексів, традицій, релігійних норм і т. п.);

• визначення перспектив і цілей історичного розвитку людини й суспільства. Співвідношення моралі і права – один з важливих аспектів вивчення цих соціальних явищ, що представляє особливий інтерес для юристів. Йому присвячено ряд спеціальних робіт.

Мораль належить до основних типів нормативного регулювання діяльності, поведінки людини. Вона забезпечує підпорядкування діяльності людей єдиним загально-соціальним законам. Мораль виконує цю функцію спільно з іншими формами суспільної дисципліни, спрямованими на забезпечення засвоєння і виконання людьми встановлених у суспільстві норм, перебуваючи з ними в тісній взаємодії і взаємопов’язаності.

Мораль і право – необхідні, взаємопов'язані і взаємопроникні системи регуляції суспільного життя. Вони виникають в силу потреби забезпечити функціонування суспільства шляхом узгодження різних інтересів, підпорядкування людей певним правилам.

Мораль і право виконують єдину соціальну функцію – регулювання поведінки людей в суспільстві. Вони представляють складні системи, що включають суспільну свідомість (моральне і правове); суспільні відносини (моральні і правові); суспільно значиму діяльність; нормативні сфери (моральні і правові норми.

Нормативність – властивість моралі і права, що дозволяє регулювати поведінку людей. При цьому об'єкти їх регулювання багато в чому збігаються. Але регулювання їх здійснюється специфічними для кожного з регуляторів засобами. Єдність суспільних відносин «з необхідністю визначає спільність правової та моральної систем. Мораль і право знаходяться в постійній взаємодії. Право не повинно суперечити моралі. В свою чергу воно надає дію на формування моральних поглядів і моральних норм. При цьому, як зазначав Гегель, «моральна сторона і моральні заповіді ... не можуть бути предметом позитивного законодавства». Законодавство не може декретувати моральність.

Мораль і право кожної суспільно-економічної формації однотипні. Вони відображають єдиний базис, потреби та інтереси певних соціальних груп. Спільність моралі і права проявляється і у відносній стійкості моральних і правових принципів і норм, що виражають як волю тих, хто перебуває при владі, так і загальні вимоги справедливості, гуманності. Моральні та правові норми мають загальний характер, загальнообов'язкові; вони охоплюють всі сторони суспільних відносин. Багато правових норм закріплюють не що інше, як моральні вимоги. Є й інші області єдності, подібності та переплетення моралі і права.

Мораль і право – складові частини духовної культури людства. При однотипності моралі і права в певному суспільстві між цими соціальними регуляторами існують важливі відмінності.

Право і мораль різняться:

1) по об'єкту регулювання;

2) за способом регулювання;

3) по засобам забезпечення виконання відповідних норм (характеру санкцій).

Право регулює лише суспільно значиму поведінку. Воно не повинно, наприклад, вторгатися в особисте життя людини. Більш того, воно покликане створювати гарантії проти подібного вторгнення. Об'єктом морального регулювання є як суспільно значима поведінка, так і особисте життя, міжособистісні відносини (дружба, любов, взаємодопомога і т. д.).

Спосіб правового регулювання – правовий акт, створюваний державною владою, правовідносини, що реально виникають на основі і в межах правових норм. Мораль регулює поведінку суб'єктів громадською думкою, загальноприйнятими звичаями, індивідуальною свідомістю.

Дотримання правових норм забезпечується спеціальним державним апаратом, який застосовує правове заохочення або осуд, в тому числі і державний примус, юридичні санкції. У моралі діють тільки духовні санкції: моральне схвалення або засудження, які виходять від суспільства, колективу, оточуючих, а також самооцінки людини, її совість.

10. Норми моральні та звичаєві (порівняльна характеристика).

Мораль та звичай, що ж це таке?В чому їх схожість та відмінність?Чи може звичай бути моральним?Чи замислювалися ви над цими питаннями?Спробуємо розібратися…

Колись Ж.Ренан висловив глибоку думку,яка актуальна і до нині:
«… Тенденції нашої епохи прагнуть до того, щоб замістити в усьому моральні двигуни матеріальними.»

І справді, люди часто нехтують мораллю заради власного добробуту, а на звичаї інколи просто не вистачає часу. На перший погляд людська поведінка, яка ґрунтується на моральних нормах , і на поведінці, що спирається на традицію або звичай , подібні. Але насправді , і звичай, і мораль налаштовують взаємини між людьми.

Як звичай ,так імораль , характеризують те , що ми звемо вдачами , — це традиційні, широко широковідомі в певному об’єднанні форми поведінки . Але все ж таки між поводженням на засадах звичаю і моральною поведінкою є суттєві відмінності . Звичай — це історично складені усталені, шаблонні прийоми масової поведінки .

Мораль (від лат. Mоrаlіs — моральність ) — це внутрішні переконання та вид суспільних відносин, спрямованих на становлення рівності в правах всіх людей у їх стремлінні до гідного і щасливого життя.

Деякі вчені вважають , що людина незалежно від суспільства сам формує ці переконання , витягує норми поведінки « самого себе» , оцінює свої дії. Дану точку зору справедливо критикував Г. Ф. Шершеневич . Він вважав, що « моральність відображає не певні вимоги людини до самої себе , а вимоги всієї громадськості до людини. Це суспільство визначає , як людина повинна ставиться до інших , а не вона сама. Не людина оцінює певну діяльність, як хорошу або погану , а суспільство ».

На відміну від моралі, звичай, як правило , потребує буквального здійснення, він не вимагає персональної інтерпретації . Він може потребувати від різних представників соціальних гpуп реалізацію певних вчинків або дій . А моральні вимоги , навпаки, для всіх однакові. Так , приміром, за звичаєм далеких ацтеків розпивати вино можна було лише людям похилого віку . А якщо молода ж людина ,порушувала цей стародавній звичай , то обов’язково мала понести покарання.

За той самий вчинок було однакове покарання, яке поширювалося на всіх мешканців.

Існував такий закон, що чим вищим було соціальне становище того, хто провинив , тим суворіше було покарання . Звичай більше залежить від громадської думки , ніж мораль ,адже не дотримання звичаю здійснюється громадський осуд . Недотримання моральної норми, в свою чергу, могло пройти і непомітно для оточуючих. З цією властивістю звичаю пов’язана його зовнішня оформленість, яка є більш ширшою, порівняно з мораллю .

Звичай так би мовити, є «поведінкою на показ», він не ставить перед людиною перспективної задачі особистого удосконалення , що характерно для моральної свідомості і не торкається стану людської душі.

Відповідні моральні вимоги часто розходяться з реальним повсякденним життям людини. Інколи треба йти наперекір громадській думці для вдосконалення певного морального вчинку. Для цього потрібно переборювати рутину буденності, виходити за рамки звичайного,повторюваного, звичного. А звичай, в свою чергу, являється об’єктивізацією суспільної думки її загальною відповідальністю,об’єднанням стереотипності та повторюваності життєвих подій . Звичай має поза особистісний характер , в ньому зосереджується як існуюче, так і належне. Звичай як і мораль є усталеним, але обґрунтування цієї усталеності інше — «так роблять всі, тому так має бути».

Моральний вчинок носить завжди свідомий характер . Добрий вчинок не можна зробити випадково. Об’єктом його моральної оцінки стає не тільки зовнішній результат мотиву поведінки. Звичайно , кожен носій моральної свідомості розуміє, що він втілює вчинок вільно , виходячи з душевних спонукань , а не з роздумів про якусь користь з марнославного бажання удостоїтися схвалення оточуючих . Свобода волі носія моральної свідомості , його автономність по відношенню до природи і соціального оточення концентровано виражає всю специфіку моральності. Свобода волі е так би мовити, підсумком всіх вище перерахованих моральних атрибутів. Вона включає спроможність бути самому собі «вищим суддею » , здатність долати силу звичаю, звички та усвідомленість поведінки суспільної думки. Людина менш моральна діє, не звертаючи увагу на обставини.

Моральна свідомістьвключає в себе цілий ряд елементів . Особисті норми та оцінки — найпростіша , найбільш рання історична форма вимоги . Особисті норми диктують людині вчинення певних дій в конкретній ситуації.

Моральна норма – це головна форма моральної вимоги , в якій виражено притаманні їй атрибути моралі. Вона носить загальний характер , апелює до автономного суб’єкту та вводить ціннісні моменти . Моральна норма містить y собі поклик творити добро і не чинити зла , отож , її реалізація дає шанс самостійного розпізнати людині де добро, де зло .

Здійснення моральної норми виставляє до особи чіткі вимоги : вона має бути стриманою,досить наполегливою , мужньою ,в міру егоїстичною , щоб бути спроможною відстоювати свою думку , йти деколи наперекір більшості. Мова йде про моральні якості — стійкі риси характеру , які необхідні для здійснення індивідом моральної поведінки . Об’єднання цих якостей формує моральний взірець досконалої особистості . Процес здобутку цим якостей носить свідомий характер та потребує особистих наполегливих зусиль y ході самовиховання .

Розум , що функціонує в маральному свідомості , має особливі характеристики . Це » практичний » розум , який дозволяє людині усвідомити основи своєї дії , але не гальмує ц дію, не відводить людину в теоретичний л . Для людини , як носія моральної свідомості , цілком достатньо такого обґрунтування свого вчинку : » я це роблю , тому що інакше мене замучать совість» . Моральні принципи дозволяють усвідомити моральність як би в рамках самої моральності.

В якості моральних принципів y різних етичних системах можуть виступати принципи щастя , насолоди , любові , альтруїзму , рівного відплати (справедливості ) , гуманізму .

1)Звичай завжди конкретний , він точно вказує , за яких умов які дії треба здійснювати (напередодні Нового року — наряджати ялинку ) . На відміну від цього , моральні норми і правила виражаються в абстрактних формулах ( «роби добро» , « будь милосердний до слабких » , « поважай старших »).

2 )Звичай однозначний, він не дає людині вибору способу дій . Поводитися « за звичаєм » — значить просто копіювати прийняті форми поведінки ( «всі так роблять» , « я як усі» ) . А моральне поведінка заснована на моральному виборі .

3 ) Звичаї різні в різних життєвих ситуаціях , у різних народів і навіть у різних групах , компаніях. Моральні принципи ж всезагальні і стійкі.

4 ) Людина може відмовитися робити те , що наказує звичай , якщо визнає , що це буде аморально. Стало бути , мораль «вище» звичаю , має пріоритет над ним.

Звичай можна розглядати як найпростішу форму всякої взагалі нормативної регуляції — спершу як її історичний зародок , синкретно єдність ще відокремилися різних нормативних систем ( права , моралі , традиції , ритуалу ) ; потім — як найпростішу складову , неодмінний момент вже розвинених і більше ‘ складних регуляцій ; нарешті , як самостійне утворення , співіснуюче з іншими видами регуляції , відмінне від них. Це багатопланове співвідношення моралі з звичаєм зумовлює подальший рух у її визначенні — таке соціологічне та історичне зіставлення того й іншого , яке, з одного боку , дозволяє виявити місце і роль звичаю в системі моральності , а з іншого — робить необхідним чітке їх розмежування .

Нагадаємо ще раз , що саме в питанні про співвідношення моралі і звичаю виникає безліч найважчих проблем для етики в Новий час ( у Монтеня , просвітителів , Гегеля) і в XX сторіччі ( в буржуазній соціології та етнографії ) . Особливо складною проблемою стало співвідношення в самій моральності моральної свідомості особистості і звичаю спільності , духовно — світоглядної та соціально — дієвої її сторін.

У Гегеля ця труднощі виразилася в розмежуванні « моралі» і « моральності » , а в сучасної буржуазної етики — у протиставленні « суб’єктивної моралі» індивіда і «традиційної моралі » суспільства або триби .
Дійсно , в моралі (і в цьому одна з її відмінностей від простого звичаю ) немає прямого збігу між тим , як люди фактично надходять в масі , що загальноприйняте , і тим , як повинно надходити , що їм пропонується вимогами моральності. І якщо це невідповідність фіксувати тільки зовні , як воно спостерігається емпірично , то стає неможливим уявити , як сторони одного цілого масове поведінка ( звичаї ) і моральне свідомість , що знаходиться до сущого в критичному відношенні, фактичний стан справ і повинність . Звідси в етиці і виникає відома дихотомія сущого і належного ( того , як все насправді відбувається , і того , як всі « має відбуватися » , понять « є» і « повинно» або « факту » і «цінності » у неопозитивізмі ) .

У простому звичаї , як ми вже бачили , зразки належної поведінки формуються самою практикою масового дії ; норма є результатом складання маси однотипних актів та їх перетворення на загальноприйняті стереотипи. І тому сам факт звичайної поведінки є цілком достатньою підставою для того , щоб від кожної людини окремо вимагати вчинення таких же дій . Інакше кажучи , у звичаї належне і суще повністю збігаються; щось є належним саме тому, що воно суще , що так чинять усі .

Те , що зараз може представитися « догматизмом » традиційного свідомості , його « апологетичним » або « консервативним » ставленням до готівкової дійсності , на самій — то справі є однією з перших історичних форм кумуляції і конденсації соціально — нормативного досвіду. Доки ж люди були ще не здатні раціонально судити про потреби їх суспільного життя , вони відображали ці потреби в своїй свідомості , просто апелюючи до вже накопиченому історично практичному досвіду , до тих форм поведінки і взаємин , які вже виробле<





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 1305; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.80.249.22 (0.015 с.)