Спеціальність «Фінанси і кредит», 5 курс, заочна форма навчання

Питання до заліку з дисципліни «Ораторське мистецтво»

Спеціальність «Фінанси і кредит», 5 курс, заочна форма навчання

Поняття ораторське мистецтво і риторика.

Місце і роль риторики в системі гуманітарних наук.

Поняття про стилі спілкування.

Основні розділи класичної риторики: інвенція, диспозиція, елокуція.

Типи промов за знаковим оформленням.

6.Типи промов:

розважальна;

інформаційна (повідомлення) звучить на нараді. Звичайно це актуальнее повідомлення, що дає нове уявлення про розглянутий предмет чи явище, гіпотезу розв`язання проблеми;

надихаюча;

переконуюча;

Агітаційна.

7.Основні жанри ораторського мистецтва:

промова академічна (Академічне красномовство - один з найдавніших видів ораторського мистецтва, зокрема у риторичній традиції слов'ян. Просвітницька діяльність Ярослава Мудрого, князя Володимира та багатьох інших видатних діячів культури закладала основи академічного (шкільного, вузівського) красномовства. Видатні науковці, зокрема Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, М. В. Ломоносов, Петро Могила та інші були не лише творцями, а й пропагандистами наукових знань, які вони прагнули наблизити до найширших народних мас.

Академічне красномовство поділяється на три види: Власне академічне (наукова доповідь, реферат, огляд, дискусія); Вузівське красномовство (лекція, цикл лекцій); Шкільне красномовство (шкільна лекція, розповідь, опис, бесіда тощо).

Академічне красномовство, на думку багатьох дослідників, зокрема О. Михневича, є фундаментом, базою лекційної пропаганди, яка набула особливої популярності, масовості у 60-80-ті роки XX ст., але у 90-ті роки переживає кризу, шукає нові форми й методи роботи з масовою аудиторією. Питання вузівського та шкільного красномовства вчителя досліджували багато вчених, вони відзначали могутній етико-естетичний, пізнавально-виховний потенціал живого слова вчителя, що було спрямоване не лише до розуму, а перш за все до серця вихованців. Педагогічна та риторична спадщина А. С. Макаренка, В. О. Сухомлинського, Івана Огієнка, Григорія Ващенка, С. П. Іванової, Є. О. Ножина, Ю. В. Рождественського та інших справила значний вплив на формування академічного красномовства вчителя, вихователя, лектора в нових демократичних умовах;

промова урочиста( Загалом, урочиста промова не основна зброя в арсеналі політика. Та все ж без неї не обійтися там, де політичні відгуки та імператив недоречні: на церемоніях відкриття, святкових заходах і так далі. Крім того очевидного факту, що в урочистих випадках промова повинна підкреслювати важливість і значущість того, що відбувається, а також виключати політичні заклики, які-небудь інші суворі правила побудови урочистих промов не зафіксовані. В деяких випадках можна також порадити позбавитися зайвого пафосу, не забуваючи, що урочисті промови - це свого роду ритуал. Привнесення ж деякої частки інформативності ніколи не пошкодить, а навпроти, може викликати у публіки, що нудьгує, інтерес і навіть симпатію до особи виступаючого. Наприклад, досвідчений оратор може провести аналогію між заходом і якою-небудь історичною подією. Або розповісти передісторію свята (тонко підкреслюючи кульмінаційні моменти). Або акцентувати увагу на впливі події на кожну окрему людину з плавним переходом на загальнолюдське значення події. Таким чином, вибір форми виступу - один з головних кроків на етапі стратегічного планування і первинного (інтуїтивного) визначення теми.;

промова соціально-політична( Соціально-політичне красномовство є одним із найдавнішим родів красномовства, яке уславило імена Цицерона, Демосфена й інших видатних ораторів античності та пізніших часів. Демократизація суспільного життя стимулює ораторську творчість громадян на зборах, мітингах, сесіях Верховної Ради, сесіях Рад народних депутатів, у клубі, на радіо, телебаченні тощо. Духовно-інтелектуальна енергія людей передається завдяки активізації публічного переконуючого слова, яке під тиском соціально-економічної кризи, політичних катаклізмів стає все більш гострим, соціально вагомим, необхідним в умовах відстоювання певних позицій, власних поглядів.;

промова судова (Судове красномовство почало активно розвиватися в Росії із середини XIX ст. з появою суду як елемента демократизації суспільного життя, коли слово правозахисника ставало інструментом у відстоюванні закону. Імена знаменитих судових ораторів, людей найвищої професійної кваліфікації, високого морального обов'язку, демократів за переконанням, стали відомими у політичній, науковій, громадській сферах - А. Ф. Коні, О. І. Урусов, П. С. Пороховщиков, П. О. Александров, Н. П. Карабчевський та багато інших. У теорії російського судового красномовства вищим достоїнством вважається простота, ясність викладу, що досягається нелегко. Судовий стиль характеризується чітким вираженням мети, відсутністю штучної розпливчасті, манірності, доступністю у сприйнятті, вмінням доцільно використовувати художню літературу, засоби естетичного впливу на слухачів, правильний тон промовця тощо. Високою є відповідальність судового промовця перед долею, а іноді і самим життям людини, тому він повинен приділяти величезну увагу підвищення свого професіоналізму, зокрема рівню ораторської культури.

Судове красномовство поділяється на такі види: звинувачувальна (прокурорська) промова; захисна (адвокатська) промова; само-захисна промова; промова громадського обвинувачувача; промова громадського захисника; судова промова.

Судові оратори нагромадили величезний досвід високопрофесійного використання красномовства в ім'я закону, правди, справедливості, демократії, механізму. Видатний судовий діяч А. Ф. Коні писав: "Слово - один з найпрактичніших видів зброї людини. Безсиле саме собою, воно стає могутнім та невідворотним, коли сказане уміло, щиро й вчасно". Учитель-вихователь у своїй освітньо-виховній роботі часто використовує моменти всіх видів судового красномовства, приділяючи значну увагу набуттю знань, умінь, навичок своїх вихованців у всіх видах красномовства, зокрема у само-захисній промові, що може згодитися їм у подальшій роботі, навчанні, відстоюванні власних позицій.;

промова церковно-богословська (Церковно-богословське красномовство (гомілетика) - Один із видів церковного красномовства, який має давні традиції, свою історію, видатних майстрів слова, таких як Іоанн Златоуст, Василій Великий, та інші. Гомілетика - наука богословська; вона пояснює теорію церковної співбесіди, пастирського проповідування слова Божого, історію проповідницької літератури, визначає цілі проповіді, надає практичні рекомендації, поради через "уроки віри й благочестя". Релігійні оратори мають великий вплив на слухачів не тільки завдяки духовному змісту Біблії, проповіді, а й завдяки красі, естетичній силі всіх видів мистецтва - архітектури, живопису (іконопису), музики (хоровий спів у православних, органна музика у католиків), цілющим ароматам кадильниць тощо. Церковно-богословське (гомілетичне) красномовство приділяє значну увагу змісту й формі промови, проповіді, духовної бесіди, зокрема виховується людина в дусі християнської поведінки відносно Бога, ближнього, самого себе, у т. ч. через вишуканість стилю мовлення, його багатство, ясність, експресивність тощо, а також завдяки зовнішньому вигляду проповідника, священика, який повинен бути благопристойним, благородним у думках, словах, вчинках, стриманим у руках, не сміятися у храмі говорити не голосно й не тихо, а відповідно до акустичних характеристик храму, до предмета мовлення тощо. Ці та інші поради церковно-богословських ораторів становлять для вчителя-вихователя значний інтерес, оскільки частиною багатої духовної культури народу й усього людства, відкривають допитливому розумові нові грані художньо-ораторського мовлення церкви, важливі аспекти впливу не лише на розум, а й на емоції та волю слухачі, коли виховується довір'я до мовця, бажання поділитися з ним найпотаємнішими думками й почуттями. На нашу думку, здібний учитель інтуїтивно використовує елементи гомілетики у світській щиросердечній бесіді з вихованцями, а свій виступ забарвлює сповідальними рисами.;

промова соціально-побутова (Соціально-побутове красномовство охоплює соціально значущі побутові ситуації. Сюди відносять ювілейну, похвальну промову, надмогильну, усну побутову оповідь, тост (застільна промова), анекдот тощо. Соціально-побутове красномовство має яскраво виражені національні традиції, виступає частиною національної духовної культури народу, його логосфери, живить розвиток усіх інших видів красномовства. Спеціалісти відзначають велику роль побутового красномовства у розвиткові ораторських здібностей мовця, зокрема вчителя-вихователя, який повинен діяти адекватно ситуації, переконливо, впливово, у найрізноманітніших соціально-побутових ситуаціях виховувати комунікативну культуру своїх учнів, вихованців.Неперевершеним розповідачем своїх усних гумористичних оповідань був український письменник Остап Вишня, блискучі "вечірні розмови" тривалий час вів із слухачами й читачами газет незабутній Максим Рильський. Особливою пошаною у всьому світі користуються майстри застільних промов (тостів) народів Закавказзя, Середньої Азії. Полонив серця вихованців усними побутовими оповідями-імпровізаціями, мудрими казками великий педагог В. О. Сухомлинський, який творив їх у Школі під Блакитним Небом, у Школі Радості.

8. Основні риси риторики Давнього Сходу. У інших регіонах світу розвиток риторики йшов іншими шляхами. Монархічний лад, характерний для Китаю, і відсутність полісної демократії створили інші порівняно з Грецією умови риторики і направляли розвиток мови по інших шляхах.
Монархові були потрібні рада і радники, які б пропонували і критикували рішення. Кожен монарх складав собі думу з міністрів і радників, які сперечалися між собою з приводу проблем, запропонованих монархом, і обгрунтовували ті або інші рішення. Міністри і особливо радники належали до ученого сословію, яке розвивалося в цих умовах. Така структура державного устрою здавалася виразною і вічною. Основи цієї структури – особа монарха, його здатність приймати і проводити рішення.
Критерієм прозорливості рішень могли бути тільки прецеденти. Тому китайська культура хронологична і топонімічна. Про всяку подію сказано, коли і де воно сталося. Ведеться подвійний відлік часу по роках існування держави від підстави до сьогоднішнього дня і по шістдесятирічних циклах, які, по-відимому, пов'язані з терміном зміни поколінь і терміном зміни стилів. У =Тридцатиканонье= (Шисань цзін) є наступні необхідні для цього розділи: прогностика, пісні народу, історія (як історія прийняття державних рішень), державні ритуали і їх частки, етика і словник - тезаурус, карті-, що даєну миру.
Пісні (шиузін) потрібні для того, щоб знати, що достовірно народ хоче і на що сподівається; історія дає прецеденти обговорення і ухвалення державних рішень, етика - зміст освіти і виховання суспільства; словник служить для нормування мови і систематізації знань.
Оскільки ухвалення рішень відбувається у вузькому аристократичному кругу, вимога до мов – граничний лаконізм, розумова і емоційна напруженість стримана пристрасть і відповідальність за кожне слово. Така мова вимагала високої розумовою підготовки і відчуття можливих змін. Звідси прогностика займає перше місце. Хто прозорливий в своїх прогнозах, той краще вгадує розвиток стилю.
Китайський ритор-філософ говорив, що риторика в такій мовній ситуації невіддільна від філософії і складає з нею одне ціле. Розвиток стилю мови вимагало зусиль в поезії. Ритор прагнув оволодіти знаннями по медицині, математиці, астрономії, історії, етиці. Стиль, його компоненти, історична унікальність і здібність до загального обхвату інформації - ядро філософствування і мовної практики в Китаї.
Мовна культура в Древній Індії
На відміну від Китаю і Греції, де становий лад існував, але був виражений формально в тому, що челостоліття своїм народженням обов'язково прив'язаний до певного стану, в Індії становий лад у вигляді
ділення на касти і приладдя людини до касти даною йому від народження, формував інші умови для мовної практики.
Існували три основні стани: духовне (браміни), військове (кшатрии) і решта людей, зайнятих фізичною працею (шиздры). Стани не винні змішуватися в розмовах, одязі, їді і в шлюбних стосунках. Це робить будь-які прояви практичної мови не загальними.
Зосередження розумової і мовної праці в касті брамінів створило пріоритет літургійною і учбовою мови перед всіма іншими видами мови. Усна і письмова мовна культура придбала як би позачасовий характер. На відміну від китайської мовної культури, де кожен мовний вчинок фіксується в місці і часі, в індійській культурі існує образ позачасового і «внепространственного» інформаційного буття. Індологія пов'язує це з розвитком усної мовної практики в учбовій і літургійній мові. Проте і ведичні тексти, і філософські тексти, і тексти поетично мають авторство і зразкове датування. Цей тип мовної культури виявляється направленим на виховання особи.
Розвиток філософських учень, продовжуючих індуізм і що походять з індуїзму, але що виходять з нього таких як джайнізм і буддизм, породив вчені спори і отже, діалектику. Діалектика як пошук істини привела до розвитку логічних доказів. Були развиті силлогистика і правило наведення прикладів як інструмент доказів. Це рішуче відрізняє індійський стиль філософствування від китайського, де були розвинені формалізм прогностики.
Необхідність популяризувати філософські вчення створила необхідність в літературному етносі.На основі етноса, в наслідування йому і паралельно з ним розвиваються танець, музика і образотворчі мистецтва. Поезія і мистецтво стають в цих умовах засобом образного розвитку філософських ідей за межами вченого стану. Публічна мова в Індії - це і літургія і театр. Ці найважливіші засоби виховання всього народу грунтуються на філософії і її школах. Вчена і педагогічна мова нагадує по своїй структурі побутову мову, але з вченим змістом. Езотерична мова школи і літургіки направлена на
виховання здібностей людини
Китай — одна з найдавніших цивілізацій світу; допитливі та трудолюбиві китайці першими у світі винайшли компас і порох, шовк і порцеляну. Тут розвинулися багата література та складна ієрогліфічна писемність, витонченість звичаїв і ускладнена церемоніальність у спілкуванні...
Тривалий час ця цивілізація розвивалася в умовах свідомої ізоляції від інших народів, символом чого стала Велика Китайська стіна, якою колись правителі Китаю — "Піднебесної" країни — хотіли відгородитися від "варварів".
Законодавство Стародавнього Китаю було досить розвиненим, і юридична риторика тут посідала значне місце. Щоправда, постулати китайських юристів цієї пори, установка на залякування не в усякої сьогоднішньої людини можуть викликати захоплення:
"У сім'ї не можна відмовитися від нагаїв і палок; у державі — від покарань, а в Піднебесній — від виправних і репресивних походів, [але при] застосуванні їх є головне і другорядне, [а при] здійсненні їх — те, що протидіє, й те, що сприяє...
П'ять [видів покарань] — татуювання, відрізання носа, кастрація, відрізання ноги й смерть, [кожним з яких] каралося 500 злочинів, — ось що називається "Зводом середніх [покарань], що вживалися для покарання областей, що не живуть мирно. Усіх [засуджених на] смерть страчували на ринковій площі..." (Законодавство Чжоу)1.
Цілісність держави та єдність китайського народу забезпечувала централізована, сильна влада. Становлення політичної риторики в Давньому Китаї, як і на всьому Сході, пов'язано з пропагандою сили, нездоланності, величі правителя. Поширеними в той час були царські написи, подібні до царських написів інших давніх держав Сходу. Власне, ще до об'єднання Китаю правителі окремих місцевостей фіксували свої перемоги в таких написах: "Цар By скинув з трону династію Інь і тепер він, а не владика Інь вершить жертвоприношення богам"2.
Вже в III тис. до н. е. виникають записи промов царів, які були зразком для майбутніх поколінь: їх вчили напам'ять та використовували у відповідних ситуаціях. Дослідники давньокитайської культури небезпідставно вважають, що "до початку літератури можна віднести едикти та укази давніх правителів (серед них такі, що за характером і стилем можуть вважатися першими зразками риторичної прози)..."3.
У IV ст. до н. е. ці тексти було згруповано в "Книзі передань", "Промовах царств" та "Промовах царств, що борються". Тут присутні риторичні звертання до предків, військове красномовство, дипломатичні промови тощо. В китайській політичній риториці спостерігається неприхована тенденційність, полеміка, таврування противників і відверте замовчування невигідних речей4.
Згодом пропаганда вірності трону набула характеру майже ритуальних заклинань: "Будь підтримкою своєму володарю проти тих правителів, які не з'являються до двору". Але й володар брав на себе певні зобов'язання: "Я розширю твої землі, аби ти був опорою дому Чжоу"
Царська влада забезпечувала як законність, так і право. Судова риторика, зрештою, виникає в Китаї не внаслідок змагань і дискусій сторін, що судяться, а, як у Вавило-ні чгі Єгипті, в царських указах. Щоправда, китайська юридична проза нерідко змішує реальність і міф, щоб надати явищам авторитетності ("Закони Чжоу").

На духовне життя Китаю, його релігійну риторику справили могутній вплив дві великі релігійно-філософські системи — конфуціанство та даосизм.
Конфуцій (Кун-фуцзи), який жив у V ст. до н. е., сформував поняття Високого Неба, якому підлягає Син Неба — імператор, що є батьком вельможам, а ті — батьками отців сімейств і т. ін. Ця ієрархія свідчила про прагнення впорядкувати відносини природи і людини, а також стосунки в суспільстві. Водночас Конфуцій формулює категорію жень — гуманність, закликаючи до гармонійних і людяних стосунків.
Теоретичні надбання Конфуція та його послідовників започаткували китайську дидактику. Конфуцій вбачав основу життя у дотриманні всіляких церемоніалів, покликаних оберігати існуючий порядок, забезпечувати гуманність. Усе це стало передумовою виникнення та розвитку риторичної традиції, оформленої в певну систему. Конфуціанські повчання (які й досі визначають свідомість китайця) — типова риторика морально-етичного характеру. Конфуціанські ідеї живили собою велику й багату художню літературу Китаю. Серцевиною конфуціанського літературного тексту є власне риторика, пряме повчання, моралізаторство, життєві приклади тощо.

Комунікативно-риторичні якості мовлення – сучасні ознаки культури мовлення: змістовність, доречність, точність, лаконічність і послідовність, правильність і чистота, багатство, виразність і образність.

План семінарського заняття № 1

Питання до заліку з дисципліни «Ораторське мистецтво»

Спеціальність «Фінанси і кредит», 5 курс, заочна форма навчання