Формування красномовства в Стародавній Греції.

10. «Риторика» Аристотеля як підручник красномовства. Перу знаменитого Аристотеля належить авторитетний античний трактат «Риторика» (IV в. До н. Е..). Ця праця зберіг своє значення до наших днів. Аристотель вважав, що «риторика - мистецтво, відповідне діалектиці», вона «здатна знаходити способи переконання щодо кожного даного предмета». Риторика Аристотеля - це наука і майстерність доказової мови. Однак, на думку Аристотеля, для риторики важливі далеко не всі способи доказу. Те, що переконує саме по собі, те, що очевидно, - не надто цікаво і важливо для риторики. Адже її справа «не переконувати, а в кожному даному випадку знаходити способи переконання», тобто, переконуючи, робити очевидною приховану істину і навіть показувати неістинне - для того, щоб знати, як це робиться, а також, щоб уміти спростувати, якщо хто користується доказами незгідно з істиною». Книги Арістотеля дають уявлення про те, як будувати ідеальну, з його точки зору, мову, - динамічну, логічно бездоганну і настільки ж бездоганну і строгу за формою. Праця Аристотеля узагальнив досягнення риторики в період політичної незалежності Еллади і послужив основою більшості пізніших риторичних посібників - античних, потім європейських, в тому числі і російських.

11 .Риторики Давнього Риму. Цицерон – один з найвидатніших ораторів світу й теоретик красномовства. Стосовно розвитку риторики в Давньому Римі слід зазначити, що для епохи республіки не був характерний культ чистого слова, звукової гармонії, насолода від витонченості оратора. Коли римляни звернулись до грецької риторики, то вони були зачаровані її красою. Відбувся рух від простоти промови до нагромадження, до азіанства.

У цей період загострюється ворожнеча між риторикою та філософією. Адже більшість римських учнів пішли навчатися до риторів і лише одиниці - до філософів. Філософи вважали, що риторика - не наука, весь позитивний зміст викрала у філософії, тільки філософ може бути по-справжньому красномовним.

І ст. до н. е. характеризується тим, що в цей час був створений підручник з риторики, який називається "До Гереннія" (Лй Негеппіит). Довгий час вважалося, що він належить Цицерону, однак подальші дослідження показали, що відомий римський оратор не був автором цього підручника. Проте спроби встановити автора ні до чого не призвели. Автор цього підручника, на відміну від Цицерона, виступає проти грецької риторики та її зв'язку з філософією.

На відміну від автора риторики "До Гереннія" відомий римський оратор та філософ Марк Туллій Цицерон наполягає на зв'язку риторики та філософії. Хоча його філософія являє собою філософію під знаком риторики. В діалозі "Про оратора" він, зокрема, пише:

"Філософія не схожа на інші науки. В геометрії, наприклад, або в музиці, що може зробити людина, яка не вивчила цих наук? Тільки мовчати, щоб її не прийняли за божевільну. А філософські запитання відкриті для будь-якого проникливого та дотепного розуму, що вміє на все знаходити правдоподібні відповіді й викладати їх у майстерній та рівній промові. І тут самий пересічний оратор, навіть і не дуже освічений, але маючий досвід у промовах, переможе філософів цим своїм нехитрим досвідом і не дозволить себе образити та зневажити"¹.

Цицерон залишив після себе чималу кількість промов, а також кілька теоретичних творів, присвячених ораторському мистецтву: "Про оратора", "Брут", "Оратор" та ін.

Видатний давньоримський оратор вважав, що для красномовства необхідними є: природне обдарування; навички; знання.

При цьому перевагу він віддавав третьому компоненту, оскільки першість належить освіченому оратору. Зокрема, свої ораторські успіхи він пов'язував не з талантом, а з освітою. Без знань немає справжнього красномовства. Цицерону належать також відомі слова про те, що багатство змісту породжує й багатство вираження. Якщо зміст значний, то він викликає природний блиск і в словах.

Цицерон удосконалив розробку риторичної техніки. Зокрема, у творі "Оратор" він характеризує турботи ідеального оратора таким чином: "що сказати", "де сказати", "як сказати". "Що сказати" означає винахід матеріалу. Тут оратор, на думку Цицерона, має керуватись розумом. "Де сказати" означає розташування матеріалу. Тут римський оратор пропонує сильні аргументи ставити на початку та в кінці, а слабкі - посередині. "Як сказати" стосується і виголошення, і викладу. Щодо виголошення, то оратор, на думку Цицерона, повинен володіти голосом, рухами та обличчям. Однак основним завданням оратора є словесне вираження (виклад). Саме в цьому пункті Цицерон вбачає схожість латинського "eloquens". Він розробляє теорію трьох стилів. При виборі стилю оратор повинен керуватись доречністю. Взагалі ідеальний оратор - це "такий оратор, який вміє говорити про низьке просто, про високе яскромовно й про середнє помірно".

Стосовно ж співвідношення риторики та філософії відомий римський оратор відмічає, що філософія - це найважливіша частина освіти оратора, але частина. Він вважає, що в Римі настали часи для створення ідеального освіченого оратора, оратора-політика, який був би одночасно й філософом. З цього приводу Цицерон пише:

"Якщо мова йде про те, що насправді прекрасне, то пальма першості належить тому, хто і вчений, і красномовний. Якщо ми погодимось називати його і оратором, і філософом, то й сперечатися нема про що. Якщо ж ці два поняття розділити, то філософи опиняться нижче ораторів, тому що досконалий оратор володіє всіма знаннями філософів, а філософ далеко не завжди володіє красномовством оратора; і дуже шкода, що філософи цим нехтують, бо воно, думається, могло б слугувати завершенню їх освіти"².

Таким чином, давню суперечку між риторикою та філософією Цицерон вирішує на користь риторики, його філософія - це філософія під знаком риторики.

12.Етапи історії слов’янської риторики. Українське красномовство. Широко відомі слов’янські кощуни, апофегми (повчальні вислови), які згодом формуються під впливом Візантії, особливо, через дуалістичні християнські секти манихеїв та богомолів, де за основу брався зороастризм, що, по суті, було поєднанням християнства і язичництва. Слов’янський народ єдиний серед індоєвропейців, який взяв назву верховного божества не Д’яус, Див, Деус чи Теос, а – “Бог” (від іранського Бхага: – бог, “що роздає і щастя”).

Класична вітчизняна риторика “розпочинається” також з дій автора (inventio): вибір теми, авторської позиції та тих дій, що реалізують завдання промови.

Тема передбачає визначення межі теми, її формулювання, збір і накопичення матеріалу, його обробка та відбір головного (основна думка, ідея). Тему вибирає сам автор, але підказує її життя. Життя, як переплетіння подій, називають ситуацією, тобто життєвою ситуацією. Відомі і вимоги до теми: цікава, важлива, відома аудиторії та автору, ясна, конкретна, підпорядкована змісту (тексту). Тема передбачає і наявність проблеми, боротьбу позицій, дискусію, полеміку тощо. Тема може передбачати і її поділ, тобто мікротеми (абзаци, речення). За змістом: широка, вузька. Широка тема вирізняється за своїм обсягом, вузька – спеціальним змістом. Тема може бути розкрита чи не розкрита. Якщо тема розкрита, то відзначають обізнаність автора та істинність фактів. Останнє і визначає якість промови (тексту). Вихід за межі теми повинен бути обґрунтованим, оправданим (не різким, не хворобливим тощо).

Слід відмітити, насамперед, що слов’янська риторика розвивалась у руслі європейського світогляду, знаходячись під впливом найближчих сусідів-слов’ян. Підтвердження цього ми знаходимо у релігії, мистецтві, природничо-науковій думці наших предків. Так, прийоми риторики опановували політики та судочинці, літератори та богослови. Інформація, що мала бути донесена до слухача, вимагала “красної словесності”: повинна була бути не тільки важливою, але і привабливою. Риторику тісно пов’язують з проблемою соціалізації людини, політизацією суспільства, тобто з його соціальною структурою.

Виживання у природному середовищі вимагало, переважно, фізичних затрат на первинних етапах розвитку суспільства. Мистецтво, релігія, природознавство, культура в цілому свідчать про важливу роль людського розуму. Звичаї, а потім традиції, ритуал, культ – все стверджувало особливу силу – силу слова (Логос, Слово, Дух тощо), поєднуючи фізичний примус і переконуюче слово. Вже стародавні люди розуміли велику силу слова, особливо, його сугестивну силу. Саме останньому відводилась його містична (втаємничена) сила, що найчастіше пов’язувалась з вірою, релігією тощо. Носіями таких знань могли бути жерці, тобто служителі певних культів, що отримували і певну посвяту (освіту).

Красномовство могло включати як прості (розважальні, наприклад) так і ритуальні промови, хвалебні оди та гімни, що формували так звану епічну прозу та поезію. Соціальний побут формував попит на відповідну мовленнєву культуру, формуючи усталені правила та вимоги для кожної соціально-історичної доби.

Найближчим для нас періодом розвитку красномовства, що тісно пов’язується з появою писемності, є Стародавня Греція (Еллада). Цей період ще характеризується розпадом (занепадом) синкретичного міфологічного світогляду, на зміну якому приходило нове світобачення. Основною ознакою античної епохи є вихід (поширення) храмової культури (культури жерців) у широкі маси населення, задаючи цим і новий просвітницький спалах. Основній масі населення у нових історичних умовах була потрібна освіта, тобто нові суспільні відносини формували нові вимоги до членів суспільства (громадян). Об’єднання суспільства завжди відбувається на нових засадах: ідеологічних, політичних, економічних тощо. Красномовство, на своєму початковому етапі, виражало природну мову, мову як соціальну потребу у спілкуванні. І лише на певному етапі формується як специфічна (спеціальна) галузь духовного пізнання (ритор – гр. “оповідач”), а звідси і риторика (реторика). Як наука, вона формується у галузь, що вивчає засоби підсилення емоційного впливу художнього, ораторського слова.

Зрозуміло, що первинною сферою її застосування були торгівля і політика. Риторичні знання були не просто ознакою освіченості, а вимогою освіченості, тобто риторика як навчальна дисципліна визнавалась необхідною. Особливого розвитку красномовство набирає у судочинстві (майстерна промова могла переважити всі докази). Розвиток судової риторики вимагав і протилежного: фальсифікувати (спростувати) промову (промовця). Саме це породжувало і супротив такому красномовству, оскільки на перше місце виходив не зміст, а форма слова.

Суттєвому поширенню риторики серед слов’янських народів сприяла, насамперед, християнізація слов’ян. Цей період співвідноситься з Середніми віками розвитку і західноєвропейської культури (апологетика та патристика). Носіями красномовства тут виступали богослови, поширюючи, водночас, античну культуру в цілому. Перші університети включили риторику у “сім вільних мистецтв”.

Зрозуміло, що слов’янське красномовство, вбираючи візантійсько-античну культуру, розвивалось власне і на своїй культурно-історичній основі, тобто християнізація надавала риториці особливих рис, формуючи змішаний стиль християнського монотеїстичного бачення світу.

Щодо історії власне праукраїнського слов’янства, то саме цей регіон планети був заселений навіть у льодовиковий період, тому можна стверджувати, що Україну населяли люди вже біля 150-100 тис. років тому. Тобто йдеться про Стародавню Україну. На її території, на думку вчених, виникала гостріша потреба приручення тварин, окультурення диких рослин тощо. Вважають, що населення України було однією з основних груп індоєвропейських народів (пізніше – слов’ян), тому і мова визнається найстарішою, тобто старшою від грецької, латинської чи інших арійських мов.

Виділяють такі культури:

а) Трипільська (IV-II тис. до н. е.),

б) Білозерсько-кіммерійська, білогрудівська, лебедівська тощо (XII-X ст. до н. е.),

в) Зарубинецька (кінець III ст. до н. е.),

г) Черняхівська (II-V ст. н. е.),

д) Пенківська, празька (корчацька) – V-VII ст. н. е.,

є) Київська (друга четверть I тис. н. е.).

Так, тут формувались і розпадались Кіммерія, Скитія, міста-держави Північного Причорномор’я, Сарматія, держави антів, славенів, венедів, русичів тощо. Астрально-космічна символіка свідчить, що праукраїнська культура має і свої витоки, свою міфологію, які формувались землеробською культурою, тобто практикою господарської діяльності.

13. Риторичні закони та їх характеристика:

Концептуальний(Концепція слово багатозначне. У даному контексті будемо вживати його в значенні основна думка, керівна ідея. Щоб виконати вимоги цього закону, потрібно знайти, що сказати, систематизувати матеріал, всебічно проаналізувати предмет промови і сформулювати основну ідею повідомлення. Концептуальний закон вимагає: - виділити в промові головне; - відокремити його від другорядного; - дотримуватися послідовності викладу; - передбачити вплив предмета мовлення на аудиторію);

закон моделювання аудиторії(закон моделювання аудиторії, тобто тієї сукупності слухачів, перед якими доведеться виступати. Про слухачах треба знати: соціально-демографічні характеристики (стать, вік, нац.состав, рівень освіти); індивідуально-особистісні хар-ки (образ мислення, тип поведінки).;

стратегічний(стратегічний закон риторики вимагає від оратора встановити цілі мовленнєвої діяльності (навіщо кажу?); суперечності в досліджуваних проблемах та шляхи їх вирішення; головна теза виступу; власну позицію);

тактичний(тактичний закон вимагає від оратора зацікавити аудиторію, викликати слухачів на роздуми, вивести їх на рівень обговорення предмета мовлення);

мовленнєвий(формування тексту промови, вдосконалення мовленнєвої майстерності, знання багатств рідної мови, уміння їх використовувати);

ефективної комунікації(закон ефективності комунікації вимагає системних дій. Оратор повинен керувати своєю поведінкою (вміння «тримати себе в руках»), вміти керувати аудиторією, утримувати її увагу до кінця виступу. Нарешті - вміти коректувати підготовлений текст по ходу виступу);

системно-аналітичний(системно-аналітичний закон вимагає від оратора вміння оцінити власний виступ - самоаналіз, рефлексія; уміння аналізувати і оцінювати мовленнєву діяльність інших ораторів, тобто вміння бути слухачем, бо процес спілкування - процес двосторонній. Ці вміння у міру накопичення досвіду допомагають удосконалювати майстерність своїх публічних виступів).

14. Етапи підготовки ораторської промови. для того, щоб виступ був вдалим, яскравим, переконливим, необхідна попередня підготовка до нього. Алгоритм останньої можна визначити так: вибір теми — формулювання мети — складання плану — збирання матеріалу — робота над конспектом — репетиція.

15.Структура ораторського виступу. Найпоширенішою структурою мови є структура, що складається з вступу, основної частини і висновку. Композиція виступу змінюється в залежності від теми, мети, складу аудиторії.
Публічний виступ обов'язково повинне мати продуману структуру, що містить певну послідовність частин. Це необхідно для зручності, як оратора, так і слухачів. Оратору зручно переходити від теми до теми, слухачам зручно сприймати інформацію, розбиту на частини і запропоновану ним у певнійпослідовності.
Структура - це складові частини виступу та їх розташування відносно один одного.
У вступі зазвичай ставиться проблема, повідомляється основна думка; в основній частині наводяться аргументи та докази; в ув'язненні підводяться підсумки, повторюється головна думка, міститься заклик до аудиторії.
У вступі розрізняють зачин (мета - підготувати аудиторію до сприйняття, змусити слухати, привернути увагу) і зав'язку (мета - пояснити тезу, заінтригувати постановкою проблеми, показати актуальність обговорення питання).
Основна частина містить аргументацію тези.
Висновок може включати нагадування (мета - нагадати основну тезу, повернутися до вихідної проблеми), узагальнення (мета - сформулювати словами узагальнюючий висновок) і заклик (мета - викликати реакцію слухачів).
Найважливішою вимогою, яким повинна задовольняти будь-яке публічне виступ, є наступне: в ньому повинна виявлятися структура (логіка), зрозуміла слухачам