Репресії, проведені радянською владою у міжвоєнний та повоєнний час.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Репресії, проведені радянською владою у міжвоєнний та повоєнний час.



Міжвоєнний період (1918-1939 рр.) на території України позначився двома голодоморами, масовими репресіями та депортаціями місцевого населення. Все почалося зі згортання процесу українізації (кінець 1920-х рр.) і розгрому "Українського національного центру", "Польської організації військової", "Блоку українських націоналістичних партій", "Всеукраїнського боротьбист-ського центру", "Троцькістсько-націоналістичного блоку" та ін. За допомогою фізичного і психологічного терору каральні органи змушували своїх жертв визнавати членство у цих сфабрикованих "таємних антирадянських органі-заціях" на показових судових процесах. У 1930 р. відбувся судовий процес над “Спілкою визволення України” (СВУ), який набув широкого розголосу. Відомі також масові розстріли кобзарів та лірників, яких вважали “буржуазними елементами.” У 1921-23 та 1932-33 рр. відбулося два голодомори, які замаску-вали під наслідки Першої світової війни та неврожай. Насправді це були наслід-ки невдалих продрозкладки та колективізації, а також цілеспрямовані дії, ске-ровані на винищення корінного населення Східної та Центральної України.

Проте якщо репресії кінця 1920-х – першої пол. 1930-х років були насам-перед спрямовані проти українців, то терор 1937-1938 рр. охопив увесь Радян-ський Союз і мав на меті змести всіх реальних та уявних ворогів комуністич-ного режиму. Очевидним є те, що керівники СРСР у міжвоєнний період масо-вими репресіями, депортаціями і голодомором поставили українство на межу етнокатастрофи; інспірували та фінансували прихід крайньо-правих до влади у багатьох європейських країнах і з їх допомогою бажали розпалити вогнище світової війни, а згодом здійснити т. зв. „визвольний похід” у Європу, як плац-дарм використавши землі, захоплені внаслідок дії договору Молотова – Ріббен-тропа.
Більшовицько-нацистська угода від 23 серпня 1939 р. була неприємною несподіванкою для західних українців. Голова впливової на західноукраїнських землях (ЗУЗ) партії – УНДО (Українське національно-демократичне об’єднан-ня) В. Мудрий змушений був визнати: „Раніше ми орієнтувалися, що буде зудар західного світу зі східним – большевицьким. Ця концепція зійшла з платформи актуальності, бо західні держави ігнорують справи недержавних народів. Ми тільки „сліпе знаряддя гри чужих сил”. І він був правий, так як репресивним відомством Радянського Союзу в рамках підготовки військової агресії проти Польщі завчасно розроблявся план нейтралізації усіх т. зв. „реакційних елемен-тів”, до яких входили і жителі Західної України.
Захоплення радянськими військами західноукраїнських земель у 1939 році часто супроводжувалося розстрілами, насильством та пограбуваннями, бійці та їхні командири поводилися як окупанти. Нерідко військові прокурори доносили в Москву про численні факти брутальних дій „визволителів”, в них акцентували увагу на мародерство, пограбування військовополонених, місцевих жителів, самочинні розстріли, самосуди, гвалтування жінок тощо. Тобто прихід Черво-ної армії далеко не був таким радісним, хоча мали місце непоодинокі теплі зу-стрічі з квітами, „хлібом з сіллю”, які проводили місцеві мешканці, але особи-вий ентузіазм при цьому проявляли тільки колишні капезеушники та москво-філи.
Населення захоплених земель відразу ж зазнало тотальної радянізації.[3] Оче-видці згадують, що одразу почалися переслідування української та польської інтелігенції. Засобом інкорпорації регіону стали масові депортації, які мали на меті ізолювати потенційно небезпечних для радянської влади суспільних класів – «класово ворожих» елементів. Селян же вивозили під видом “куркулів”. Осо-бливого розмаху такі дії набули у 1940 році. Проте, як згадують свідки тодішніх подій, «...ще не дійшло до такого стану, щоби нарід почав публічно, голосно бунтуватися. Бунт був індивідуальний: чи на праці, чи навіть то, що ми в школі робили, – то був певний спротив. Як ми йшли до церкви замість на години [уро-ки], то вже був бунт. І не тільки ми так робили. Так що спротив був, але такого спротиву, щоб робити демонстрації, не було» (Ірина Савицька, член ОУН). Тоб-то, з цієї інформації можна зрозуміти, що станом на той час український народ ще не був готовим до активної боротьби з “червоними визволителями”. [4]
Репресії набули наступних напрямків: виселення у віддалені райони СРСР, арешти (проводились здебільшого вночі з метою ліквідації можливості втечі підозрюваного, а також уникнення зайвих свідків) та ув’язнення інтелігенції, розстріли особливо небезпечних для радянської влади політичних в’яз-нів. Насамперед знешкоджували представників політичних кіл та інтелігенції, якщо розглядати проблему через призму соціальної структури. За національ-ною ознакою, в першу чергу під репресії потрапили поляки, і лише потім –українці. Це логічно, адже представники польської громади перебували на керівних посадах державних структур, були провідними викладачами вищих навчальних закладів та формували вищу наукову та промислову еліту. Також слід зазначити, що вони в той час втратили свою державність, вважали радянську владу окупаційною та розпочали формування підпільних організацій, метою яких було відновлення незалежної Польщі шляхом всенародного повстання. Керівниками та учасниками були переважно польські військові.
Одними з перших жертв радянських репресій стали полонені польські офіцери в ході бойових дій в Галичині у вересні 1939 року та представники польської влади, бізнесу та правоохоронних органів. У доповідній записці НКВД СССР (автор Лаврентій Берія ) адресованої ЦК ВКП(б), Йосипу Сталіну зокрема, йшлося про перебування у таборах для військовополонених «(не бе-ручи до уваги солдатів та молодших офіцерів) – 14 736 колишніх офіцерів, чиновників, поміщиків, жандармів, тюремників, осадників та розвідників – за національністю більше 97 % – поляки. Станом на 10 грудня 1939 р. праців-ники Народного Комісаріату Внутрішніх Справ (НКВС) заарештували в Захід-ній Україні 1057 осіб, в т.ч. 570 офіцерів, 487 учасників контрреволюційних організацій.

Відразу після Народних зборів відбулися арешти провідних діячів україн-ської інтелігенції, за наперед підготованими списками, складеними у радян-ському консульстві: наприкінці вересня-початку жовтня 1939 року було заарештовано лідерів УНДО, колишніх послів до польського сейму, сенаторів
Німчука І., Тершаковця Г., Целевича В., Левицького Д., Левицького К., Кузь-мовича В., Луцького О. та інших. Репресії не оминули й інших представників українських партій: під них потрапили Іван Новодворський та Андрій Гривняк (соціал-радикали), соціал-демократ Володимир Старосольський, редактори Іван Квасниця та Мелетій Голінатій, адвокат Альфред Говикович, професори Амвросій Березовський та Гриневецький, інженери Віктор Цебровський, Тимофій Ковалюк, Зиновій Ковалик. У газеті «Краківські вісті» за 1942 р. надруковано понад 250 прізвищ заарештованих та розстріляних НКВД або вивезених до Сибіру у вересні-жовтні 1939 р. осіб, які належали до галицької інтелігенції. Не постраждали від радянських репресій лише члени деяких полі-тичних партій: Василь Мудрий (УНДО), лідери Української соціалістично-радикальної партії (Михайло Стахів, Остап Павлів), Української соціал-демо-кратичної партії (Лев Ганкевич), Фронту національної єдності (Дмитро Палій), котрі виїхали до Польщі, окупованої Німеччиною.

У грудні 1939 р. відбулися арешти провідної львівської інтелігенції, зокрема, професорів Ґрабського С., Дворака Л., Ґломбінського С., докторівЯґляжа Є., Вахловського З., Веронського К, Ґржибовського К. та ін. Доктора Зубика Р. було заарештовано в січні 1940 р. (пізніше він загинув) за його позицію збереження НТШ. Не уникли арештів й відомі літератори, такі як Бро-нєвський В. , Ват А., Пайпер Т., Полєвка А., Скужа В., Штерн А.

У наступному 1940 році карально-репресивна діяльність НКВС набуває нових обертів. 13 травня 1940 р. прийнятий закон про «Заходи з покращення оперативно-чекістської роботи управлінь НКВС західних областей УРСР та БРСР». Виконуючи цей закон, було організовано групи для «чистки» органів НКВД, загальне командування проводив старший майор Антонов. У Львові та-ка група нараховувала 20 осіб. У травні 1940 р. у Львові було збільшено кіль-кість слідчих на 40 осіб. Ці факти підтверджують наростання опору населення процесам радянізації, зокрема, антирадянської діяльності польських військових організацій та ОУН. Саме тому проводиться ротація та збільшення контингенту співробітників НКВС для досягнення успішного результату у боротьбі про-ти цих підпільних угруповань.
Від 1940 р. розгорнулася боротьба НКВС проти польських військових орга-нізацій, у ході якої більшість з них припинили своє існування. Паралельно ці репресії розпочалися й проти ОУН, яка станом на той час мала широко розбудовану організаційну мережу з високим рівнем конспірації. Її головним керівним органом була Львівська крайова екзекутивна (КЕ), котру очолив Мирон Д.– «Орлик». Структура організації мала наступні відділи-референтури: організаційна (очолив Максимів І. – «Ромб»), пропаганди ( Вовк М. – «Анд-рій»), військова, розвідувальна (Матвійчик М. – «Лук»), Служба безпеки. КЕ підпорядковувалися окружні екзекутиви у Львові, Станіславові, Дрогобичі та на Волині. На той час головним завданням для ОУН стала підготовка т.зв. «пробоєвих груп», чисельністю від 5 до 20 осіб. Це були добре вишколені бойовики, навчені володіти зброєю, орієнтуватися на місцевості тощо. Голов-ним їх завданням був пошук інформації про розташування ворожих позицій, кількісні та якісні його переваги, а також настрої населення. Розроблялися пла-ни захоплення населених пунктів та інших важливих об’єктів, а також склада-лись «чорні списки» представників влади, силових структур, на які готувалися замахи. Створювали склади із зброєю (навіть у підземеллях собору св. Юра). З допомогою такого роду відомостей та вишколу бойових кадрів ОУН готували повстання проти радянської влади у Західній Україні.

Таким чином, ліквідувавши польський збройний опір, керівництво НКВС зосередило основні сили на нейтралізації ОУН. У жовтні 1940 р. було засуд-жено 11 керівників Організації (10-х – до розстрілу, одного – до ув’язнення). У 1941 р. репресії посилилися: в січні цього року відбувся т.зв. Процес 59-ти: судилище над провідними діячами ОУН, більшість з котрих було розстріляно. У травні 1941 р. заарештовано 62 члени ОУН, половину з яких стратили, а реш-ту ув’язнили. Цього ж самого місяця співробітники НКВС ліквідували ще 39 членів ОУН. В квітні-травні 1941 р. заарештовано, 1865 членів ОУН. Згідно польських джерел, у Львівському окрузі залишилося 25 % людей, що вели підпільну антирадянську роботу до червня 1941 р. Загалом протягом
1939-1941 рр. було розстріляно та ув’язнено від 16 тис. до 35 тис. членів ОУН.

Чітко відома кількість заарештованих НКВС осіб в Західній Україні: у
1939 р. – 5 406 поляків, 2 779 українців, 1 439 євреїв; в 1940 р. – 15 518 поляків,
15 024 українців, 10 924 євреїв; в січні-травні 1941 р. – 1 058 поляків, 5 360 українців, 797 євреїв. Отже всього в 1939-1941 рр. органами НКВД було заарештовано 21 982 поляки, 23 163 українців, 13 160 євреїв. Аналізуючи дина-міку арештів та кількісний й національних склад арештованих, можна ствердь-жувати, що в 1939 році арештам підлягали у своїй більшості поляки (представ-ники владних структур, інтелігенція та представники виробництва та бізнесу), менше – українці (інтелігенція, представники дрібного виробництва та бізнесу) та євреї (в їх руках перебував переважно бізнес). В 1940 р. посилюється опір радянській владі як поляків так і українців, про що свідчить кількість арештованих. Таким чином можна констатувати про найбільший розмах арештів як окремого елементу радянських репресій в Західній Україні.[5]
У 1939-1940 рр. також проводилися масові переселенські акції, які організовували як нацисти, так і більшовики з метою переманити якнайбільше українських людей на свій бік. Радянська окупаційна влада переслідувала римо- та греко-католицьку церкви, а також ОУН, яка становила для неї серйозну небезпеку. Енкаведисти вели активну боротьбу з оунівським підпіллям, проводили масові арешти, набирали так званих “сексотів” (“секретних сотруд-ников”) з місцевого населення, які видавали місця перебування оунівців.
Масові арешти підпільників ОУН почалися у березні 1940 р. Так, у м. Львові під час сходин були заарештовані майже усі члени Крайової Екзекутиви. У вересні пройшла нова хвиля арештів. Особливо зазнала втрат Організація на Волині. Тут у 1940 р. внаслідок боїв з енкаведистами загинуло багато активістів ОУН, арештів зазнало декілька сотень підпільників. Унаслідок зради була викрита юнацька сітка ОУН м. Львова. У січні 1941 р. проходив суд над 15–25-річними школярами та студентами, т. зв. „Процес-59”: судили 37 хлопців і 22 дівчат. Внаслідок цього 42 обвинувачених за членство в ОУН засудили до розстрілу, серед них – 11 дівчат, іншим – 10 років каторги.
У травні 1941 р. в м. Дрогобичі судили 62 оунівців, вирок жорстокий: 30 – до розстрілу, 24 – до 10 років ув’язнення, решта – 7–8,5 років таборів. Також відомий суд над 145 українськими підпільниками у м. Києві наприкінці травня 1941 р. Підсудних жорстоко катували: били, застосовували електричний струм, під нігті вбивали голки, виводили на лжерозстріл тощо.
Взагалі, у працівників НКВД був у наявності багатий арсенал способів знущання над арештантами. Так, у Львівській в’язниці „Бригідки” були знай-дені трупи з проламаними черепами, відрубані ноги, руки, скручені дротом ту-луби, спотворені обличчя. У тюрмі на вул. Лонцького – багато трупів дітей, а на стіні однієї з камер – розіп’ятий в’язень з розпоротим животом. У Стрийській тюрмі (Дрогобич) в’язням повідрубували вуха, ноги, пальці, повиколювали очі. У Золочеві трупи спалювали, обливаючи бензином, а в Щирці з людей заживо здирали шкіру. Відомий також випадок у Бібрці, де енкаведисти замордували адвоката Кульчицького, попередньо відрізавши йому вуха і ніс, після чого його кинули в окріп. Так само зробили з 17-ма іншими ув’язненими. Очевидці тих подій зазначають, що бували випадки, коли в’язнів годували людським м'ясом.
З початком війни більшовики, відступаючи, поспіхом знищували сліди своїх злочинів. Для вивозу ув’язнених на схід потрібні були сотні вагонів, яких не вистачало у зв’язку з бойовими діями. Тому з Москви був отриманий наказ: розстріляти засуджених. Також було немало випадків, коли відступаючі черво-ноармійці вбивали мирних людей. З приходом німців були викриті 147 жахливі картини мордування арештованих, незнані в цивілізованому світі. Нацистська влада була змушена навіть запросити журналістів та експертів з нейтральних держав для фільмування, що задокументувало злочини комуністичного оку-паційного режиму. Російські архіваріуси, які мають доступ до документів зловісного НКВД, змогли знайти тільки деякі сліди цих жахливих злодіянь: „На Ваш запит про масові безіменні захоронення на Янівському кладовищі м. Львова у 1941–1942 роках повідомляємо, що станом на 10.06.1941 р. у тюрмах №№ 1, 2, 4 УНКВС у Львівській області утримувалось відповідно 3638, 801 та 706 арештованих. Під час евакуації з цих тюрем у 1941 р. було розстріляно 2464 осіб, звільнено – 808, вивезено перебіжчиків – 201, залишилось у тюрмах – 1546, утекло у ніч з 23 на 24 червня 1941 р. – 300 арештантів. Усі розстріляні першої категорії були поховані у ямах, викопаних у підвалах тюрем, а у місті Золочеві вбитих закопали у саду. Усі документи та архіви у тюрмах було спалено, за винятком журналів з обліку арештованих, карток збереження цін-ностей, які були відправлені до Києва”.
Насправді, за сучасними підрахунками на західноукраїнських землях було замордовано понад 50 тис. людей. З їх числа у Луцькій тюрмі – понад 3 тис. в’язнів, в Бережанській – 1500, Буську – близько 100, Дрогобичі – 2 тис., Дубні – 527, Золочеві – приблизно 1300 вбитих, десятки з них живцем закопано у ями (у 1941 році місцеві жителі провели перепоховання). В Крем’янці було знищено 1500 осіб, у Самбірській тюрмі розстріляно 720. У Станіславові (нині – Івано-Франківськ) працівники НКВД вбили понад 1500 осіб (разом з околицею – близько 5 тис), в урочищі Саліна стратили 3600 осіб. [6]
Як було уже згадано, радянська влада репресувала і представників інших національностей, зокрема, поляків. Так, з 1939 до 1941 р. на території тюрми у Володимирі-Волинському (Луцька область) проводились масові розстріли в’яз-нів, серед яких більшість становили представники польської національності. Є гіпотеза, що працівники НКВС стратили там і вояків корпусу Мечислава Сморавінського, які під час відступу на Броди 18-20 жовтня 1939 року були оточені радянськими військами, після чого польські солдати безслідно зникли.[7]
Окремо слід згадати про репресії НКВС, спрямовані проти вояків Україн-ської повстанської армії (УПА). Вони здебільшого проводились під час другої радянської окупації Західної України (з лютого 1944 року)та в повоєнний час. За перші 17 місяців повторної окупації Західної України радянськими війська-ми (з лютого 1944 р. по червень 1945 р. включно) доповіді НКВС з грифом "цілком таємно" показують, що радянські частини провели 15733 військових і міліцейських операцій проти українських націоналістів.

Кількісні результати цих операцій вражають уяву: 91615 "бандитів" (тобто українських повстанців-націоналістів) було вбито, 96446 захоплено живими, 41858 здалося в полон. За перший рік після встановлення радянської влади на Західній Україні в ході жорстоких військових операцій було депортовано 10 139 українських сімей (26093 осіб). Десяткам тисяч ще належало бути депор-тованими протягом наступних кількох років.
В інформаційному донесенні під грифом "Цілком таємно", адресованому Хрущову і датованому 28 травня 1946, Міністр Внутрішніх Справ України
Т.А. Строкач підводив перші підсумки. Згідно з його даними, націоналістично-му підпіллю на Західній Україні було завдано нищівного удару: за 28 місяців, з лютого 1944 по 25 травня 1946 р. радянськими партійними органами та внут-рішніми військами МВС було проведено 87571 військових і міліцейських опе-рацій і влаштовано засідок, в результаті вбито 110825 "націоналістичних бандитів" та інших злочинців, заарештовано 250 676 чоловік. Хоча ці показни-ки набагато менші від тих оцінок, які наводилися українськими емігранта-ми на Заході, вони підтверджують грандіозний розмах тієї бійні, яка супровод-жувала встановлення радянського режиму в Галичині після Другої світової .[8]
У ході боротьби з повстанцями радянська влада використовувала метод масового терору шляхом публічної демонстрації військової переваги (слід зазначити, що УПА теж застосовували терор, але тільки відносно окремих осіб, здебільшого, сексотів та їх сімей) . У перші повоєнні місяці органи НКВД діяли навпаки – вони не завдавали точкових ударів по повстанцях, а замість цього встановлення контролю над суспільством досягалося залякуванням всього насе-лення. У той же самий час особливі загони, які маскувалися під бандитів-повстанців, здійснили велику кількість диверсій, операцій по дезорганізації і актів саботажу. Метою цих злочинів було збити з пантелику місцеве населення і вселити в народ недовіру, а то й ненависть до вояків УПА.

Радянські органи практикували свою особливу форму ритуального насиль-ства і наруги над трупами. Хоча в документах українського націоналістичного підпілля прямих вказівок на це немає, розповіді литовських повстанців відо-бражають стандартну практику керівництва НКВД, яка застосовувалася в кампаніях з упокорення у всіх західних прикордонних областях СРСР після війни. Після рішення 15 лютого 1946 року тіла всіх партизан звозили на найближчу площу населеного пункту, де виставляли всім напоказ. Практику-валося вирізання на грудях трупів національної символіки, засування в рот аркушів молитовника чи інших речей, мародерство.

Терор не був справою рук окремих офіцерів-садистів чи загонів, які не підкорялися командуванню, але являв собою наслідок недвозначних вказівок зверху. На це вказують навчальні керівництва для радянських груп спец при-значення. Інакше ніяк не можна пояснити огидні фотографії, які попадаються в архівних фондах радянських частин особливого призначення, –"трофеї" спец-груп, на яких відображено систематичну наругу над трупами повстанців, здій-снювану з очевидною метою залякати місцеве населення.
Велику роль у каральних заходах, які проводились радянськими спец-службами, були міжетнічні конфлікти, часто навіть в межах одного села. Так, у січні 1945 радянські частини провели операцію у Маневичах–селі у Волин-ській області, що налічувало 578 дворів. Агентурною інформацією їх забезпе-чили поляки з числа місцевих жителів, які співпрацювали з новою владою. Та-кож вартою уваги є інформація про с. Сновичі Золочівського р-ну Львівської області, яке у доповідях завжди називалося виключно пасивним селом, де укра-їнські повстанці майже не діяли. Однак донесення розвідки, засновані на таєм-них повідомленнях місцевих жителів-поляків, незабаром розкрили тільки в одному цьому селі повстанське підпілля, яке налічувало 120 активних членів.[9]
Було також створено цілу мережу агентурно-диверсійних відділів, які злагоджено діяли з метою виявлення і знищення нових вогнищ опору.
Практикувалося перевдягання працівників НКВД в однострої УПА та здій-нення провокацій з метою дискредитації повстанців у очах місцевого населен-ня, а також вчинення розбрату між окремими загонами упівців.
Окремої уваги заслуговують процес вербування осіб, які володіли цінною інформацією, психологічна обробка, методи проведення допитів та діяльність спецгруп МГБ, спрямованих на виявлення та ліквідацію вогнищ опору. Вищевказані групи часом працювали настільки добре, що розпізнати підступ було досить важко.
Слід також згадати репресії проти німецьких військовополонених, які проводилися у роки війни та повоєнний час (орієнтовно до кінця 1948 рр.) в СРСР. У радянський час ця тема не досліджувалась і взагалі була забороненою, проте цей факт не заважав вивченню, публікації матеріалів і статистичних даних та осуду нацистів за їх звірства, вчинені стосовно радянських полонених вояків. Звичайно, кількість загиблих в полоні німецьких вояків була меншою, ніж радянських, але тільки тому, що їх з самого початку було менше. Питаннями, пов’язаними з останніми, займалося Управління у справах військо-вополонених та інтернованих МВС СРСР (19 вересня 1939 р. воно було організоване як Управління у справах військовополонених та інтернованих (УПВІ) НКВС СРСР; з 11 січня 1945 р. — Головне управління у справах військовополонених та інтернованих (ГУПВІ) НКВС СРСР; з 18 березня 1946 р. — МВС СРСР; з 20 червня 1951 р. — знову УПВІ. За його попередніми даними, кількість військовослужбовців Вермахту та військ СС, які потрапили в радянський полон, — 2 638 679 чол., а разом із 14,1 тис. військових злочинців, 93,9 тис. тих, які не дожили до переміщення у табір, і 600 тис. звільнених, котрі минули табір, дає цифру 3 346 679 чол. — що навіть трохи вище, ніж оцінка ні-мецьких істориків. Слід також зазначити, що німці-військовополонені активно намагалися «маскуватися» серед інших національностей, — станом на травень 1950 р. таких «закамуфльованих трофейних німців», за офіційними радянськи-ми даними, було виявлено серед військовополонених інших національностей 58 103 чол. Щодо кількості загиблих – у радянський полон станом на 1 травня 1943 р. потрапило всього 292 630 військовослужбовців німецької та союзних їй армій. З них на той час померло 196 944 чол., частина – від нелюд-ських умов утримання, які практикувались у місцях позбавлення волі. [10]
Отже, можна зробити висновки, що репресивно-каральні органи радянської влади діяли поступово, знищуючи ті верстви населення, які становили для них небезпеку у конкретний історичний період (польська інтелігенція, оунівці, впливові представники єврейської громади, українці, яких знищували з метою залякування населення, польські солдати, вояки УПА та німецькі військо-вополонені). Масова загибель останніх пов’язана швидше з важкими умовами проживання та шкідливою працею, аніж з бажанням залякати нацистів. Спро-би обміну полоненими зазнавали краху.
Характерними ознаками репресій, які проводила радянська влада, є масовий терор з метою утримання населення підкорених територій в страху, а також різноманітність методів катування та вбивства, багато з яких були спрямовані на приниження людської гідності ув’язнених та зламання морального духу тих, хто залишився жити.
1.2. Репресії німецької окупаційної влади (1941-1944 рр.)

Виконання нацистськими військами стратегічного плану «Ост» під час Другої світової війни супроводжувалося масовим терором і геноцидом населення окупованих територій, а також знищенням матеріальних цінностей. На таких методах боротьби наголошував і сам Гітлер ще перед початком конфлікту : «…війна буде різко відрізнятися від війни на Заході. На Сході жорстокість є благом для майбутнього». Акцент робили на позасудове насилля, яке би забезпечило швидке та ефективне придушення будь-яких проявів опозиції.
Під час наради вищого партійного і військового складу нацистської Німеччини, що проходила 16 липня 1941 р. у Східній Прусії, Гітлер рекомендував застосовувати всі необхідні засоби для завоювання життєвого простору на Сході: розстріл, переміщення осіб тощо.

Спеціальним наказом головнокомандувача німецькими військами (літо
1941 р.) військовослужбовцям вермахту дозволялося відкривати вогонь без попередження по тих, хто порушує комендантську годину, уникає реєстрації, приймає на проживання немісцевих людей, не доносить на «більшовиків і бандитів», переховує зброю тощо.
Для підкорення загарбаної території нацисти створили розгалужений апарат терору й геноциду. Його особливістю було багатошарове поєднання цивільних і військових судово-каральних органів. Безпосередньо причетними до гітлерів-ського терору на окупованих територіях були підрозділи СС, СД, таємної поліції (гестапо), польової жандармерії (в компетенції якої перебувала система перепусток, облік і реєстрація населення, контроль за місцевою допо-міжною поліцією), а також вермахт.
У травні 1941 р. у складі вермахту були створенні 4 спеціальні групи поліції безпеки та СД («айнзатцгрупи») по 800-1200 осіб у кожній: «А», «В», «С», «D», останні дві з яких діяли на українській території. Вони поділялися на оперативні команди («зондеркоманди»), а ті, в свою чергу – на тайлькоманди. Ще до початку агресії Німеччини проти СРСР перед оперативними групами було поставлене цілком конкретне завдання: «умиротворення» населення завойованих територій шляхом фізичної ліквідації всіх потенційно небезпечних для Третього Рейху осіб (комуністів, радянського і господарського активів, євреїв, циганів, «неповноцінних азіатів», інвалідів, психічно хворих тощо). Крім цього, передбачалась екстермінація вищих прошарків суспільства (дер-жавних і партійних керівників усіх ланок, комуністів, діячів Комінтерну, політкомісарів ЧА, інтелігенції тощо).[11]

«Акції зачисток», які проводили айнзатцгрупи після вступу німецьких військ, першими на території України відбулися на Галичині. У Львові особливі команди «4-А» та «4-Б» вдалися до погромів та арештів у перші дні після окупації. Велику роль тут зіграла програма Третього Рейху під назвою «Остаточне вирішення єврейського питання» (Endlösungder Judenfrage), згідно з якою євреї оголошувалися расово неповноцінними та підлягали фізичному знищенню. Звинувативши в загибелі в’язнів радянських тюрем комуністів і євреїв, вони викликали сплеск антисемітизму в певної частини населення міста. Протягом тижня у Львові внаслідок погромів, ініційованих нацистами, було вбито 6 тис. євреїв.
З приєднанням дистрикту «Галичина» до Генерал-губернаторства відбувся «перехід від тотальних убивств у районах, де господарювали військові, до пла-номірного знищення за директивами, розробленими відомством Гіммлера».
Так, одразу ж після окупації Львова нацистами нова влада організувала репресії проти єврейської інтелігенції та комсомольців. Протягом цілого липня 1941 р.тривала акція виловлювання єврейських політичних діячів і лівої молоді (зокрема, комсомольців), яких вивозили і розстрілювали (звісно, без будь-якого судового процесу) в лисиницькому лісі під Львовом. Майже водночас 25, 26 і 27 липня були відновлені облави на вулицях і в будинках. Чоловіків і жінок, начебто забраних на роботи, переважно вбивали. Ці переслідування і вбивства були здебільшого справою рук української допоміжної поліції, а львівське населення охрестило їх "акція Петлюри". Кружляла версія, що німці дали українським колабораціоністам карт-бланш на триденну акцію помсти євреям. Це пояснення, звісно, фальшиве, оскільки Петлюра був застрелений в травні
1926 року.
Паралельно нацисти переслідували українських націоналістів. Як відомо, 30 червня 1941 р. було оприлюднено Акт проголошення Української Держави. Гітлер в ультимативному тоні звелів його відкликати, а у відповідь на відмову українських націоналістів у липні 1941 р. наказав заарештувати Степана Бандеру та Ярослава Стецька. 15 вересня німецька поліція перевезла їх до бер-лінської в’язниці на Александер­плац, а в січні 1942 р. вислала до концентраційного табору Заксенгаузен, де вони перебували до осені 1944 року. Одночасно почалися облави, внаслідок яких було ув’язнено сотні послідовників Бандери. Більшість заарештованих вислали до концентраційних таборів, інших стратили. Особливо полювали на Миколу Лебедя, для чого 4 жовтня 1941 р. навіть видали «гончий лист» (виключно для поліції) з фотографією та пересто-рогою, що розшукуваний має при собі зброю.
Треба зазначити, що керівники ОУН(б) передбачали німецькі радикальні заходи, і тому вже 10 липня 1941 р. скликали зібрання, на якому обговорювали навіть можливість повстання. Цю ідею відкинули як нереальну, аж доки український народ не буде готовий до цього у всіх планах. Діяльність ОУН(б) проти німецької влади, як про це звітувала нацистська служба безпеки, значно посилилася. Її доповіді від 22 і 27 серпня 1941 р. доводять, що прогнози керів-ництва ОУН справджувалися. Спершу українське населення вітало німецьке військо, але ситуація змінилася, коли нацисти довели, що вони прийшли аж ніяк не з метою визволяти український народ.[12]

Продовжувались репресивні заходи щодо євреїв. Так, у листопаді 1941 р. у Львові було відведено окрему ділянку міста для створення гетто (другого за розміром після Варшавського та Лодзького). З 16 листопада до 14 грудня 1941 року окупаційна влада переселила туди понад 136 тис. євреїв. Українці та поляки, що мешкали на цій території, до 14 грудня повинні були виселитися в інші райони міста. Управління гетто здійснювалось через єврейську раду («Юденрат»), яка забезпечувала господарське життя, збирала контрибуції, від-бирала кандидатів на роботи у трудових таборах, виконувала розпорядження адміністрації міста.
Одночасно райони для примусового виселення євреїв з’явилися в інших містах і містечках Галичини. «Остаточне вирішення» єврейського питання» відбувалося у таборах і гетто Дрогобича, Борислава, Тернополя, Сколе, Стрия, Камінки, Винників, Зборова, Куровичів,Плугова та інших населених пунктів.[13]
Особливої уваги заслуговує Янівський табір у Львові, створений у жовтні
1943 р. Тут утримували політв’язнів, військовополонених, а найбільше – євреїв. Це був, по суті, тимчасовий пункт утримання, з якого ув’язнених переправляли у Белжецький винищувальний табір, який знаходився на польсько-україн-ському кордоні, неподалік від залізничної станції Белжець. За час його існува-ня в ньому було знищено від 50 до 200 тис. людей. В’язні помирали від нелюд-ських умов утримання, важкої праці, поганого харчування, а також внаслідок вбивств, які здійснювалися з метою покарання та залякування.
За часів німецької окупації у Львові були три головні місця масових страт людей. За підрахунками, проведеними на підставі ретельних експертиз, після обстеження місць злочинів і заслуховування свідків Надзвичайною Державною Слідчою Комісією СРСР з розслідування гітлерівських злочинів у Львові (повний текст повідомлення Комісії опублікований у "Правде" № 307, Москва, 23.12.1944), у цих трьох місцях страти загинуло під час німецької окупації бли-зько 540 тис. осіб, а саме:
1) на цитаделі загинуло близько 140 тис. осіб (переважно радянських військо-вополонених).
2) у лисиницькому лісі (Лисиничі – село, розташоване за Львовом на Личаків-ському тракті у напрямі на Винники і Тернопіль) німці розстріляли понад
200 тис. осіб, здебільшого, євреїв.
3) В околицях табору на вулиці Янівській і в самому таборі нацисти вбили більш ніж 200 тис. осіб, майже винятково євреїв.
Головне місце масових убивств знаходилося в т.зв. "долині смерті", розтало-ваній приблизно на відстані півкілометра від табору, між єврейським кладо-вищем і так званою Горою Страт ("Гицлева Гора") біля підніжжя Кортумової
Гори.
Зрозуміло, що число 540 тис. жертв охоплює не лише львів'ян. У львівських стратах гинули десятки тисяч осіб, привезених для цього з провінції. Крім розстрілів, часто відбувався самосуд, який здійснювали над євреями представ-ники львівського люмпену здебільшого у вказаних вище місцях. [14]
Крім євреїв, каральні акції проводились також проти іноземних військо-вополонених, українських націоналістів, а також інтелігенції. Так, 5 липня 1941 року на Вулецьких пагорбах у Львові було розстріляно 45 поляків – 23 профе-сорів львівських університетів та 22 членів їх сімей, які були у квартирах на момент затримання. Даний злочин деякий час інкримінували воякам баталь-йону «Нахтігаль», проте у документах СРСР включно до 1958 р., результататах допитів підозрюваних та свідченнях місцевих жителів не знайдено жодного підтвердження участі представників даного військового угруповання у страті.[15]
Нацистська політика терору та геноциду на Тернопільщині здійснювалася, насамперед, проти євреїв, українських та польських націоналістів, комуніс-тичних активістів і службовців, радянських, французьких та італійських військовополонених.Для реалізації плану винищення діяла розгалужена систе-ма місць примусового утримання. За підрахунками, на території області в 1941–1944 рр. існувало 24 ґетто, 19 таборів примусової праці для євреїв, 7 табо-рів для військовополонених.
Найбільше постраждала єврейська громада Тернопільщини, яка була майже вся винищена. За даними «Енциклопедії Голокосту», під час нацистської окупа-ції на території області загинуло 132 тис. євреїв (із 540 тис. євреїв, що населяли Галичину до початку німецько-радянської війни). Більшість з них загинули до літа 1943 р. Євреїв з «галицької» частини області перевозили до «табору смерті» у Белжець на території Польщі. Тут у газових камерах загинуло бли-зько 40 тис. осіб. Більша ж частина представників місцевої єврейської громади була знищена внаслідок масових розстрілів поблизу місць примусового утри-мання.
За підрахунками обласної комісії з розслідування злочинів нацистів, на території Тернопільської області (враховуючи також волинські райони) було замучено й розстріляно 182 тис. 894 особи, серед них 172 тис. 367 мирних жителів, 5 тис. 506 радянських військовополонених, 4 тис. військовополонених-французів та 1 тис. італійців. За іншими даними, на території області німці знищили 190 тис. 979 осіб, серед них 180 тис. 472 мирних жителів, 5 тис. 486 полонених Червоної армії, 4 тис. французів, 1 тис. італійців, 21 польського

партизана. На роботи до Третього Рейху було вивезено 42 тис. 323 особи.[16]
На території Станіславської області (сьогодні Івано-Франківська, за часів окупації 16 її округів було включено до дистрикту «Галичина») репресії проти єврейського населення фактично розпочалися з 2 липня 1941 року. Їх про-ходження у різних формах (розстріли, вивезення до концтаборів) можна умовно розділити на чотири етапи: перший – липень-грудень 1941 р.; другий – 1942 рік; третій – січень-травень 1943 р.; четвертий – червень 1943 р.- липень 1944 р. Кожний із цих етапів характеризувався певною насиченістю репресивних акцій та кількістю жертв. На останньому з них репресії проводилися не тільки проти єврейського, а й проти польського та українського населення Станіславівщини.
У першу чергу було знищено єврейську інтелігенцію – за 6 днів німці розстріляли 2 865 осіб. Такий спосіб репресій є типовим для нацистів. Після знищення інтелігентів німці приступили до масових розстрілів єврейського населення;



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.165.57.161 (0.02 с.)