Інструменти і матеріали для в’язання спицями

а) Види спиць

Для ручного в'язання використовують спеціальний інструмент - спиці. Вони бувають металеві (сталеві, алюмінієві, латунні), дерев'яні, пластмасові, кістяні тощо. Учитель демонструє спиці, виготовлені з різних матеріалів, наголошуючи на тому, які переваги й недоліки мають ці інструменти. Під час розповіді учитель може використовувати таблицю.

При в'язанні необхідно враховувати матеріал, із якого виготовлені спиці. Так, пластмасові спиці краще використовувати для в'язання виробів із легкої пухнастої пряжі (мохеру), алюмінієві — для в'язання виробів із темної пряжі.

Спиці для в'язання мають різну форму: прямі довгі (з одним ро­бочим кінцем), прямі короткі (із двома робочими кінцями), кругові (з'єднані волосінню або пластмасовою трубочкою).

Визначити номер спиці (якщо він не зазначений на самих спицях) можна, приклавши її до лінійки або вимірявши діаметр отвору, зроб­леного спицею в папері. (Учитель демонструє описані прийоми).

Спиці розрізняють за номерами (товщиною) від № 1 до № 10.Номер спиці — це її діаметр у міліметрах.

Визначити номер спиці (якщо він не зазначений на самих спицях) можна, приклавши її до лінійки або вимірявши діаметр отвору, зроб­леного спицею в папері. (Учитель демонструє описані прийоми).

б) Матеріали для в'язання

Основним матеріалом для в'язання є пряжа: шерстяна, напівшерс­тяна (з акриловим волокном тощо) і синтетична, рідше — бавовняна, шовкова. Асортимент пряжі значно розширюється при додаванні фа­сонної пряжі, люрексу, металізованих ниток, поєднанні ниток кіль­кох кольорів (меланж) тощо.

Крім того, для в'язання можна брати пряжу зі старих, зношених виробів. Особливо це зручно для тренувальних занять і вив'язування перших зразків.

Далі вчитель розповідає про повторне використання пряжі. Ця пряжа має пройти попередню підготовку (прання, сушіння, перемо­тування).

в) Пристрої для в'язання

Учитель демонструє пристрої, які використовуються у в'язанні, розповідає про їхнє призначення й правила користування.

Розповідь учителя. Учитель знайомить учнів:

а) із загальними вимогами до спиць для в'язання: спиці мають бути добре відполірованими (найменші шорсткості заважають ковзанню нитки, утруднюють роботу і псують пряжу) і мати помірно загострені кінці;

б) правилами підбору спиць відповідно до товщини нитки: спиці мають бути удвічі товщі за нитку.

Бесіда.

Що буде, якщо спиці підібрані неправильно — товщі або тонші, ніж того вимагає пряжа?

Узагальнюючи відповіді учнів, учитель робить висновок: якщо спи­нці тонші, ніж потрібно, то отримане полотно буде щільним, нееластичним, петлі будуть пров'язуватися із зусиллям; якщо спиці товщі, ніж потрібно, то полотно буде дірчастим, не матиме необхідної форми.

Спиці розрізняють за номерами (товщиною) від № 1 до № 10.Номер спиці — це її діаметр у міліметрах.

Визначити номер спиці (якщо він не зазначений на самих спицях) можна, приклавши її до лінійки або вимірявши діаметр отвору, зроб­леного спицею в папері. (Учитель демонструє описані прийоми).

Прийоми роботи спицями.Технологія в’язання спицями. В'язання спицями починають з набирання певної кількості петель. Існує кілька способів набирання петель, які гармонійно поєднуються з різноманітними узорами в'язки. Розглянемо традиційний спосіб, який можна використати для будь-якого виробу.

Традиційний спосіб набирання петель. Нитку від клубка накидають петлею на великий і вказівний пальці лівої руки (мал. 101, а). Довжина кінця нитки, що звисає з великого пальця має бути приблизно в три ра­зи більшою за ширину полотна, для якого набирають петлі. Обидва кінці нитки затискують у долоні. Дві спиці, складені разом, підводять під на­тягнуту нитку між великим та вказівним пальцями лівої руки і відтягу­ють її на себе і вниз (мал. 101, б і в). Потім, притримуючи нитку на спи­цях вказівним пальцем правої руки, вводять спиці в петлю на великому пальці лівої руки (мал. 101, г). Захопивши нитку з вказівного пальця лівої руки, протягують її в петлю на великому пальці і скидають з великого пальця лівої руки (мал. 101, ґ). Кожну наступну петлю пров'язують так само. Таким чином набирають потрібну кількість петель.

Після цього одну спицю виймають. Спиця з набраними петлями по­винна бути в лівій руці, вільна — в правій. Можна починати в'язати виб­раний узор.

Під час в'язання трикотажного полотна основними петлями є лицьова і виворітна.

В'язання лицьової петлі. Цю петлю можна в'язати двома способами: за перед­ню стінку і за задню стінку. Розглянемо спосіб вив'язування лицьової петлі за пе­редню стінку (мал. 102). Цей спосіб вважа­ють класичним. Після зняття крайньої петлі, вводять кінець правої спиці в на­ступну петлю на лівій спиці рухом зліва направо. Захопивши нитку із вказівного пальця, протягують її у петлю. Нову пет­лю, що утворилась, скидають з лівої на праву спицю.

В'язання виворітної петлі. Розглянемо класичний спосіб вив'язування цієї петлі (мал. 103). Після зняття крайньої петлі ро­бочу нитку розміщують перед в'язанням на лівій спиці. Праву спицю кладуть на ро­бочу нитку і вводять у петлю на лівій спиці. Рухом справа наліво захоплюють нитку і протягують її в петлю. Нову петлю переводять на праву спицю, а пров'язану петлю скидають з лівої спиці.

Закріплення петель останнього ряду. Петлі закріплюють по-різному. Розгляне­мо спосіб вив'язування петель за узором (мал. 104). Для закріплення петель остан­нього ряду знімають першу петлю, не пров'язуючи, на праву спицю, наступну

петлю в'яжуть по узору, тобто лицьову – лицьовою, виворітну — виворітною. На правій спиці утворюються дві петлі — права й ліва. Кінець лівої спиці вводять у праву (крайню) петлю на правій спиці і, ледь відтягуючи її, протягують крізь неї правою спицею ліву петлю. На правій спиці залишається одна петля. Вив'язу­вання в такий спосіб повторюють до закінчення ряду. Тобто наступну петлю в'яжуть знову по узору і протягують її че­рез петлю на правій спиці.

Спосіб пров'язування двох петель разом (мал. 105). На початку ряду перші дві петлі пров'язують разом лицьовою або виворітною петлею. Кожну нову петлю перекидають з правої спиці на ліву і знову пров'язують дві петлі разом, як і попередні. Цим способом зручно закріплювати петлі панчішного в'язання, пров'язуючи по дві петлі разом лицьовою з лицьово­го боку або по дві разом виворітною з вивороту.

Крайні петлі. Першу й останню петлі в'язаного полотна називають крайніми. Вони не беруть участі в утворенні узору, але їх враховують під час набирання петель. Залежно від того, як в'яжуть останню петлю, край в'язаного полотна може бути ланцюжкоподібним (рівним) або вузлико-подібним. Першу (крайню) петлю завжди знімають не пров'язаною з лівої спиці на праву.

Щоб отримати ланцюжкоподібний край (мал. 106, а), першу петлю кожного ряду знімають, не пров'язуючи, і, залишаючи нитку за робо­тою, в'яжуть ряд до кінця. Останню петлю кожного ряду вив'язують ви­ворітною петлею.

Вузликолодібний край (мал. 106, б)- виконують так само, як і ланцюж­коподібний, тільки останню петлю ряду вив'язують лицьовою за перед­ню стінку.

Оволодіння прийомами ручного в'язання надихне тебе на створення красивих речей.

1.Умовні позначення петель. Запис узорів.

Під час в'язання можна користуватися текстовим описом узорів. Але зазвичай він займає дуже багато місця й важко читається. Тому доцільніше користуватися схемою узорів — записом в'язання за до­помогою умовних позначень петель.

Під час розповіді вчитель знайомить учнів з умовними позначен­нями петель і пропонує їм скласти таблицю в зошитах.

Умовні позначення петель на схемах для в'язання

Назва	Умовне позначення	Способи пров'язування
Лицьова	+ХІ	За задню стінку
Виворітна	-о	За передню стінку

Потім учитель формулює основні правила запису й читання схем узорів, які учні записують у зошитах.

1) Кожний ряд на схемі узору позначають цифрами: непарні за­писують із правого боку схеми, парні — із лівого.

2) У схемах узорів непарні ряди відповідають лицьового боку в'язання, а парні — виворітному.

3) Непарні ряди читають справа наліво, а парні — зліва направо.

4) У схемах не вказується початковий ряд (набирання петель).

5) Пружкові петлі ряду в схемах не позначаються, тому що завжди пров'язуються однаково: першу петлю знімають непров'язаною, а останню в'яжуть як виворітну.

6) Термін «в'язати, як показують петлі», що зустрічається в опи­сах, означає, що в'язати необхідно відповідно до того, який виг­ляд мають петлі на цьому боці в'язання: лицьові — лицьовими, виворітні — виворітними. Якщо в схемах узорів відсутній опис якого-небудь ряду, це означає, що його треба в'язати, як пока­зують петлі.

7) Група петель, що створює рисунок в'язання й повторюється під час пров'язування ряду кілька разів, називається рапортом. В описах рапорт виділяється знаками: *...*. Якщо до рапорта або після нього є петлі, то вони пров'язуються один раз у ряду: відповідно на початку або наприкінці ряду (для симетрії ри­сунка).

Учитель звертає увагу учнів на те, що при правильному про­в'язуванні петель утворюється пружок в'язаного полотна у вигляді ланцюжка (рис. а).

Якщо петлі пров'язувалися неправильно, то утвориться менш елас­тичний вузликоподібний пружок (рис. б).

Учитель розкриває поняття «однобічне» й «двобічне» в'язання.

Однобічне в'язання — це в'язання, у якого рисунок є лише з од­ного боку (тобто можна розрізнити лицьовий і виворітний боки), а у двобічному в'язанні кожен бік може бути лицьовим.

Узори описують текстом або у вигляді схеми за до­помогою умовних знаків. Схематичний запис читають і за ним в'яжуть знизу вгору. Непарні ряди схеми позначають лице узору; їх в'яжуть справа наліво. Парні ряди схеми — виворітні, в'яжуть їх зліва направо. Крайні петлі на схемі не позначають. Якщо виворітні ряди на схемі не зо­бражені, їх слід в'язати так, як виглядає в'язка: над лицьовими петлями — лицьові, над виворітними — виворітні.

В'язаний узор найчастіше складається з однакових елементів.

Частину узору, що періодично повторюється, називають рапортом. На схемі ширину рапорту виділяють горизонтальною прямою, а висоту — вертикальною (мал. 107). У текстовому записі рапорт позначають зіроч­ками (* *). Рапорт узору обов'язково враховують, набираючи петлі для в'язання, тобто число петель має ділитись на рапорт узору. Коли вив'язані усі ряди рапорту, продовжують в'язати знову з першого ряду.

Хусткову в'язку виконують або тільки лицьовими, або виворітними петлями (мал. 108). Цією в'язкою вив'язували хустки, через це її назива­ють «хустковою». Вона має однаковий вигляд з обох сторін (двосторон­ня), тому часто використовується для в'язання комірців, планок, шарфів, шапок тощо.

Панчішна в'язка — старовинна одностороння в'язка, яка ніколи не виходить з моди. Вона універсальна, оскільки підходить для жіночих, чо-ловічих та дитячих речей, нарядного і спортивного одягу, шапок, шкарпеток, рукавиць, купальників. Використовують її як фон для об'ємних і ажурних узорів, а також для орнаментів та вишивок. Нижній край в'язаного виробу бажано починати з двосторонньої в'язки, тому що полотно панчішної в'язки має властивість скручуватись.

Досить поширеними є різноманітні узори-«резинки» — «резинка 1x1», «англійська резинка», «резинка 1x1 із схрещених петель» (див. мал. 108).

На початку вив'язування зразків узорів у тебе можуть виникнути труднощі, але не засмучуйся. Виконуючи певну кількість вправ, ово­лодієш технікою й отримаєш справжнє задоволення від цього чудового виду рукоділля.

Макаронні вироби — поживний і цінний продукт. Вони добре засвоюються організмом, містять рослинний білок, вуглеводи, жири, клітковину, а калорійність на 100 г виробів становить у середньому 334 ккал.

Макаронні вироби виготовляють з пшеничного борошна на спеціаль­них пресах-автоматах. Борошно і вода у певних дозах поступають у тістозмішувачі й перемішуються. Коли тісто стане однорідним (без грудо­чок), воно автоматично подається у пресовий циліндр, з якого крізь отвори певної форми витискуються трубочки, стрічечки, палички. Фігурні мака­ронні вироби висікають спеціальним штампом з тонкої стрічки тіста. Сорт макаронних виробів залежить від сорту пшеничного борошна. За фор­мою вони бувають: трубчасті (мал. 122, а); макаронні засипки (мал. 122, в) — ріжки, вушка, зірочки, звірятка, алфавіт; вермішель (мал. 122, б) — тонка, павутинка, яєчна, звичайна; локшина (мал. 122, г) — коротка й дов­га вузька, гофрована, домашня (див. мал. на с. 182, 183). Макаронні виро­би дуже зручний напівфабрикат, тому що довго зберігається, його не треба спеціально обробляти перед приготуванням, швидко вариться, а су­часні технології дають змогу деякі види макаронних виробів тільки залити окропом на 3...5 хв — і страва готова.

Макаронні вироби мають бути сухими, правильної форми, з чітким візерунком, в основному білого або ледь жовтуватого кольору, без кис­лого присмаку та сторонніх запахів. Натуральні барвники надають мака­ронним виробам зеленуватого, червоного й рожевого кольору.

Зберігають їх у закритих банках або ящиках у сухому провітрювано­му приміщенні.

З макаронних виробів готують гарніри, запіканки, бабки, молочні й м'ясні супи. Як самостійну страву відварені макаронні вироби подають з маслом, сирами, соусами, овочами тощо.

Перед тим як варити, макаронні вироби розламують, якщо вони довгі. Під час варіння вони вбирають багато води і збільшуються в об'ємі втричі, а тому води треба брати в шість разів більше, ніж макаронів. На кожні 100 г макаронних виробів беруть 5 г солі. Закладають макаронні вироби у киплячу підсолену воду. У холодній воді вони злипаються. Після відварювання макаронні вироби відкидають на друшляк або сито, щоб стекла вода, добавляють вершкового масла й перемішують, щоб не склеїлись.

Залишати відварені макаронні вироби у воді не можна, тому що вони розкисають, стають водянистими й несмачними. Час варіння макарон­них виробів різний (табл. 10).

Вид виробу	Час варіння, хв
Макарони	30...40
Локшина	20...25
Вермішель	10...12
Вушка, ріжки	25...30
Засипки	7...10

Для приготування макаронів звичайно використовують той самий по­суд, що і для варіння каш.

До готових страв з макаронних виробів ставляться такі вимоги:

1. Відварені вироби мають бути м'якими, нерозвареними, несклеєними.

2. Запіканки повинні бути м'якими, з підрум'яненою кіркою.

3. Смак, колір і запах страви мають відповідати властивостям закла­дених продуктів.)

Запікання — це спосіб теплової обробки продуктів при температурі 200— 250 °С. Запікають зазвичай овочі, м'ясні, рибні та молочні про­дукти, із додаванням різних соусів, яєць тощо.

Для запікання використовують чавунний посуд або посуд зі спе­ціальним покриттям. Готовність страви визначають за запеченою рум'яною шкіркою на поверхні. Деякі продукти перед запіканням доводять до готовності (макаронні вироби), а такі продукти, як риба й овочі, запікають у сирому вигляді.

Такий спосіб приготування є характерним для української націо­нальної кухні (буженина, смаженина).

Ви вже ознайомились із поняттями про кулінарія і раціональне харчування, про нормування харчування для дітей, підлітків і дорослих. Ви також знаєте, що обмін речовин в ор­ганізмі людини — процес безперервний, у результаті якого утворюють­ся речовини, необхідні для побудови клітин і тканин організму.

Обмін речовин складається з білкового, вуглеводного, жирового, вітамінного, мінерального й водного обмінів, які тісно між собою пов'язані складними біохімічними реакціями.

Отже, для засвоєння їжі і забезпечення життєдіяльності організму потрібно постачати його необхідними харчовими речовинами в певному співвідношенні між собою. Це називається збалансованим харчуван­ням. Воно має відповідати віку людини.

А ще потрібно враховувати і те, що навіть при гарно збалансованому доборі продуктів витрата енергії за різними видами діяльності — неодна­кова. Так, наприклад, під час сну людина витрачає 60 ккал за годину.

Риболовля, гра на музичних інструментах, співи — до 150 ккал.

Ходьба, настільний теніс — 150...300 ккал за годину.

Гра в бадмінтон, футбол, хокей, волейбол, катання на ковзанах і вело­сипеді, плавання, танці — 300...450 ккал.

А от біг, гандбол, баскетбол, гребля, альпінізм — понад 450 ккал за го­дину.

В дітей і підлітків у зв'язку з високою інтенсивністю обмінних про­цесів підвищений основний обмін речовин, який порівняно з дорослою людиною вищий у 1,5—2 рази. Співвідношення білків, жирів і вуглеводів у молодшому віці має бути 1:1:3, у старшому — 1:1:4. При розрахунках раціонів за «1» беруть кількість білків. Наприклад, якщо в раціоні 90 г білків, 90 г жирів і 360 г вуглеводів, то співвідношення буде 1:1:4 (табл. 5). У збалансованому харчуванні енергетична цінність білків має складати 11—14 %, жирів — 33 %, вуглеводів 53—56 %. Для розрахунку добового раціону можна скористатись таблицею 6.

Найбільш корисним вважається раціон відносно невисокої ка­лорійності, але в якому оптимально підібрані всі необхідні харчові речо­вини. Висококалорійні раціони в умовах невеликого фізичного навантаження та під час розумової праці є шкідливими і сприяють розвитку ожиріння і раннього захво­рювання атеросклерозом.

Раціони, що за якісним і кількісним складом харчових речовин та інших компонентів є недо­статніми або перебільшеними, обумовлюють розвиток так званих «хвороб неправильного харчування», зниження стійкості організму до впливу різних хвороботворних чинників. При­чому паталогічні зміни, що викликаються пору­шеннями збалансованого харчування, прояв­ляються не зразу, а накопичуючись, сприяють ушкодженню відповідних ланцюжків обміну речовин в організмі.

Слід пам'ятати, що не тільки певний набір харчових продуктів впливає на якість харчування, а й те, яким чином обробляється страва, в якому посуді.

Неправильна теплова або хімічна обробки можуть викликати змен­шення біологічної цінності продуктів і утворення в них токсичних з'єднань.

Таблиця 1

Рекомендоване споживання білків, жирів, вуглеводів та їх енергетична цінність для дітей та підлітків *

 

 

 

Вік	Білки, г	Жири, г	Вугле­води, г	Енергетична цінність
усього	у тому числі тваринні	усього	у тому числі рослинні	кДж	ккал
1—3 роки
4—6 років
7 — 10 років
11—13 років хлопчики
11—13 років дівчатка
14—17 років хлопчики
14—17 років дівчатка

 

Наука про харчування є однією з найдавніших. У XVII—XVIII ст. були зроблені наукові відкриття щодо процесів, які протікають у живому організмі. Закон збереження матерії й енергії, який сформулював російський учений М. В. Ломоносов, став осно­вою для вивчення кількісного співвідношення між речовинами,

які поступають в організм, і процесами, що протікають у його внутрішньому середовищі.

М. В. Ломоносов брав участь у підготовці експедиції на Кам­чатку і піклувався про те, щоб у харчовому раціоні була достатня кількість вітамінів, особливо таких, які є протицинготними засоба­ми.

І. П. Павлов виявив низку важливих закономірностей, які керу­ють функціями різних органів і тканин, у тому числі й системами травлення.

Академік А. А. Покровський сформулював концепцію збалан­сованого харчування, засновану на принципі відповідності складу раціону потребі організму.

Проблемами гігієни харчування займаються НДІ громадського харчування, вищі навчальні заклади, академії харчових техно­логій.

Українська народна вишивка налічує більше як 100 різних швів. Але, не дивля­чись на таку різноманітність народних швів, в основі їх виконання лежать кілька найпростіших, які називають початковими швами. Це такі шви: «уперед голкою», «за голкою», «стебловий», «ланцю­жок», «петельний», «козлик».

Шов «уперед голкою» (мал. 46) використовують для ви­шивання контуру малюнка, для утворення настилу при ви­шиванні гладдю. Цей шов лежить в основі вишивання інших швів української народної вишивки.

Вимоги до виконання шва:

• Усі стібки робити однакової довжини.

• Проміжки між стібками мають бути також однакові.

• Шов не повинен стягувати тканину.

• Довжина стібків і проміжків залежить від призначен­ня шва і товщини тканини.

• Вишивають шов справа наліво.

Шов «за голкою» (мал. 47) називають також «назад гол­кою». Використовують його для обшивання контурів узорів. Цей шов лежить в основі багатьох інших швів української народної вишивки.

Вишивають шов справа наліво. При виконанні кожного стібка голку вколюють правіше від робочої нитки, а вико­люють - лівіше.

Якщо довжина проміжку дорівнює нулю, то стібки розміщуватимуться щільно один до одного. Цей різновид шва називають «строчка».

Вимоги до виконання шва:

• Усі стібки робити однакової довжини.

• Проміжки між стібками мають бути однакові.

• Шов не повинен стягувати тканину.

Шов «стебловий». Таку назву цей шов дістав тому, що його найчастіше застосовують для вишивання контуру сте­бел у рослинному орнаменті (мал. 49).

Шов виконують зліва направо. Кожний стібок частково перекри­ває попередній. Під час виши­вання голку вколюють завжди з одного боку вишитого стібка - знизу стібка або зверху. Шов по­винен виглядати з лицьового бо­ку ніби рівний кручений шнуро­чок. З вивороту він нагадує шов «строчка» (мал. 50).

Якщо стебловим швом вишивають по криволінійному контуру (наприклад, контур лис­точка, пелюстки, зігнуте стебло тощо), то нитку розміщують завжди в бік випуклої частини контуру (мал. 51). Вимоги до стеблового шва:

• Усі стібки шва повинні бути розміщені точно по наміче­ному контуру (пряма, випукла, хвиляста лінія тощо).

• Стібки мають бути однаковими і перекриватися на од­накову довжину.

• Стібки повинні щільно прилягати один до одного, утво­рюючи немовби рівний кручений шнурочок.

• Шов не повинен стягувати тканину.

У країнах Близького Сходу, Стародавньої Греції і Риму ви­шивки тамбурним швом створювали майстри майже 2 тис. років тому. З часом цей вид вишивального шва поширився і в інших країнах. Свою назву тамбурний шов дістав від назви круглих п'ялець, схожих на великий барабан - «тамбур». За допомогою таких п'ялець вишивали шовкові килими.

В Україні тамбурним швом особливо часто вишивали руш­ники на Харківщині, Сумщині, Полтавщині, Чернігівщині.

Тамбурний шов має велику кількість різновидів: «ланцю­жок», «складний тамбур», «петля вприкріп», «ялинка» та інші (мал. 52).

Шов «ланцюжок» є найпростішим видом тамбурного шва. З лицьового боку вишивки шов нагадує ланцюжок із дрібних петель, на зворотному боці він подібний до «строч­ки» (мал. 53).

Найчастіше «ланцюжком» обшивають контур малюнка. Цей шов можна використовувати як самостійний, вишива­ючи ним увесь малюнок вишивки, або поєднувати його з іншими швами. Прикладом такого поєднання є «рушнико­вий шов» (мал. 54), де контур малюнка вишитий ланцюж­ковим або стебловим швом, а середина заповнена іншими швами.

Швом «ланцюжок» вишивають переважно рослинні моти­ви. Традиційні народні узори - червоного кольору, іноді з додаванням синього, чорного, жовтого.

Шов «ланцюжок» виконують справа наліво. Кожна на­ступна вишита петля виходить із попередньої. В кінці шва виконують закріплювальний стібок, щоб шов не розпустив­ся. Довжина стібків може бути різною і залежить від товщи­ни ниток, характеру малюнка.

Вимоги до шва «ланцюжок»:

• Усі петлі ланцюжка повинні бути однакові.

• Петлі розміщувати на одній лінії.

• Кожна наступна петля має виходити з попередньої.

• У кінці шва виконувати закріплювальний стібок.

• Шов не повинен стягувати тканину.

У вишивці шов «козлик» використовують для оздоблен­ня одягу та різних побутових виробів. Він може бути са­мостійним елементом вишивки - декоративною смужкою або частиною рослинного мотиву.

Свою назву шов «козлик» дістав через схожість із прист­роєм для розпилювання дров - козли (мал. 57).

На лицьовому боці шов утво­рює ряд похилих стібків, що пере­хрещуються вгорі і внизу. На зво­ротному боці тканини - дві паралельні пунктирні лінії з дрібних стібків (мал. 58).

Шов вишивають зліва направо, але голка при цьому вколюється в тканину в зворотному напрямку справа наліво.

Шов може виглядати по-різно­му залежно від ширини шва, на­хилу стібків та відстані між стібками (мал. 59).

Вимоги до якості шва:

• Висота усіх стібків повинна бути однаковою, так щоб верхні і нижні проколи голок утворювали дві пара­лельні лінії.

• Стібки мають бути виконані на однаковій відстані. На основі шва «козлик» існує багато інших декоративних

швів. Так, якщо шов «козлик» обвити вишивальною нит­кою, дістанемо «козлик з верхоплутом» (мал. 60). Поверх шва «козлик» можна вишити ще один, два чи більше таких самих швів, змістивши їх на кілька ниток праворуч. Отри­маний шов називають «оксамитовий». Він також має бага­то різновидів (мал. 61).

«Петельний» шов утворюється рядом вертикальних петлеподібних стібків. Найчастіше його використовують для об­метування країв вишитих виробів. Крім обметування країв, петельний шов застосовують також для вишивання окремих елементів узорів - квітів, листя, стебел тощо.

Вишивати петельний шов можна справа наліво і зліва на­право (мал. 62). Крайовий петельний шов виконують частіше справа наліво, оскільки так зручніше тримати край виробу.

Вимоги до виконання петельного шва:

• Усі стібки шва повинні бути розміщені паралельно.

• Довжина стібків, відстань між стібками мають бути од­наковими на всій довжині шва.

• Переплетення ниток по краю тканини не повинно стягу­вати тканину і виглядати як рівний кручений шнурочок. Існує багато різновидів петельного шва (мал. 63).