Яку проблем. Сус-політ. Та духов. Життя висунула інтеліг. Укр. . В роки «перебудови»та початку укр. . Незалежн. Чим вона відрізнялась від росій. Інтелектуалів.

Проблема «інтелігенція і влада» належить по праву до числа вічних проблем суспільства. Специфічна роль інтелігенції, яка, з одного боку, як високоосвічена, інтелектуальна верства є інформаційною елітою суспільства і вихователем народу, чинить вагомий вплив на владу, а з другого, функціонально несе дух сумніву, заперечення, дух перманентної опозиційності до дій влади і до власної в них участі, – завжди викликали інтерес дослідників різних галузей наук.Історичний інтерес до проблеми взаємовідносин інтелігенції і влади в Україні доби перебудови зумовлений унікальністю політичної ситуації для створення конструктивного діалогу інтелігенції і влади, для впливу інтелігенції на владу, яка склалася після 1985 р. в СРСР та в Україні, зокрема завдяки спробам радянського керівництва здійснити реформування існуючої політичної системи.Навіть ті, хто не визнає політичної ролі інтелігенції в суспільстві, оскільки у цієї соціальної групи немає економічної бази, економічної платформи й економічних інтересів, а тому і немає політики, а за класичним визначенням «політика – концентроване відбиття економіки» (до послідовних критиків інтелігенції можна зарахувати, наприклад, представника російської інтелектуальної еліти Олександра Власова, який опублікував статтю в газеті «Известия»), навіть вони вважають, що горбачовські реформи дали відчутні матеріальні преференції і зробили на короткий строк інтелігенцію справді економічно вільною та незалежною від будь-якої влади й викликали потужний зріст політичної самосвідомості інтелігенції.Тема інтелігенції і влади в УРСР доби перебудови не досліджувалася окремо, різні її аспекти розглядалися в рамках висвітлення суспільно- політичних процесів 1985–1991 рр., формування опозиційних сил, створення системи багатопартійності в Україні, які здійснили в своїх працях В.К. Баран, О.Д. Бойко, О.В. Гарань, Г.І. Гончарук, А. Камінський, с. В. Кульчицький, В М. Литвин, А.М. Русначенко та інші історики.

Охаракт. механізм трансформації духовності культ.Укр.в умовах еволюції глобалізац.цих процесів в Укр.

Стан культ. в зах.укр.на початку 20ст.

ЗАХІДНА УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ

За Ризьким миром (березень 1921 року), між радянськими республиками і Польщею Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя увійшли до складу польської держави. А 14 березня 1923 року Рада ослів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської Республики.

Українське суспільне життя

Українці в Польщі творили дві етнокультурні групи. Перша (понад 3 млн.) жила в Галичині - колишній частині монархії Габсбургів. Галичани були переважно греко-католиками, відрізнялися вищою національною свідомістю та політичною організованістю. Друга - понад 2 млн. українців - проживала на Західній Волині, Холмщині, Поліссііі та Підляшші - землях, які донедавна входили до складу Російської імперії. Вони були переважно православними і в політичному, соціально- економічному та культурному відношеннях поступалися галичанам.

Частина інтелігенції прагнула розвивати "органічний сектор" українського суспільного життя - кооперацію, культурно-освітні товариства, українську школу. Кількість українських кооперативів зросла з 580 у 1921 році до 4 тис. у 1939 році. Кооперативний рух розглядався як школа самоврядування і засіб економічного самозахисту українців.

У 20 -30 роках у Західній Україні діяли культурно-просвітницькі товариства "Рідна школа" і "Просвіта", молодіжні організації "Сокіл", "Луг", "Пласт" та інші. Жиночий рух представляв "Союз українок".

Впливовою силою в галицькому суспільстві була греко-католицька церква. Вона мала мережу молодіжних організацій і жиночих товариств і навіть власні політичні організації - Українську католицьку народну партію (згодом - Українська народна обнова) і Український католицький союз. У 1933 році церква організувала збір "Українська молодь Христові", в якому взяло участь 50 тис. молодих людей. У 1929 році вона заснувала єдиний український вищий навчальний заклад у Польщі - Богословську академію у Львові (ректор - Йосип Сліпий).

Українці заснували у Львові таємний Український університет (1921-1925). Першим його ректором став літературознавець і поет Василь Щурат. У період свого піднесення університет налічував три факультети, 15 кафедр, 54 професори і близько 1500 студентів.

Ареною гострої польсько-української конфронтації стало шкільноцтво. Українці прагнули такої школи, яка б допомогала підносити національну культуру і свідомість,

У 1924 році сейм Польщі прийняв закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні. Внаслідок його впровадження кількість українських народних шкіл у Галичині скоротилася з 2426 в 1921/22 навчальних роках до 352 у 1937/38 навчальних роках. На Волині з 443 українських шкіл наприкінці 30-х років залишилося тільки 8. Закони, прийняті 1932 році, утруднювали дітям українських селян доступ до середньої і вищої освіти.

Спробу задовольнити потребу українців у середніх освітніх закладах зробило товариство "Рідна школа", що до 1938 року заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл.Велику частину витрат на ці заходи покривали внески його членів, число яких із 5 тис. у 1914 році перевершило 100 тис. у 1938 році, та внески іммігрантів у Сполучених Штатах та Канаді.

Головним осередком української культури залишалося Наукове товариство імені Т.Шевченка (НТШ) у Львові. Його членами у 20-30-х роках було понад 200 науковців.

Західноукраїнська література в цей час збагатилася багатьма новими іменами. Серед поетів виділілися Роман Купчинський, Олег Бабій, Юра Шкрумеляк, Микола Матіїв-Мельник, з молодшого покоління - Богдан Кравців, Богдан-Ігор Антонич, Святослав Гординський.

 

Великий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори Іван Труш, Антін Манастирський, Олена Кульчицька, Олекса Новаківський, Йосип Курилас, Леопольд Левицький.

У Західній Україні існували також польські та єврейські культурні осередкі. Важливим центром польської культури (поряд з українською) залишався Львів зйого Університетом Яна Казимира. Світової слави зажила львівсько-варшавська філософська школа. Польсько-український конфлікт позначився і на взаєминах національних культур. Траплялися випадки плідної співпраці польських та українських культурних діячів, але в цілому між інтелектуальними елітами двох націй панувало відчуження.

УКРАЇНЦІ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ

У 20-30-х роках Чехословаччина залишалася єдиною послідовно демократичною державою Центральної Європи. Тому ставлення до українського населення на її території було кращим ніж у Польщі та Румунії.

Але культурне життя Закарпаття не було позбавлене складнощів та конфліктів. Із поширенням освіти й по мірі залучення населення до демократичних політичних процесів на перший план стало виходити питання національної самобутності, що на той час було розв"язане у більшості українських земель.

.

У той час, коли на Східній Україні 20-30-ті роки були часом небувалого піднесення української культури: пробудження національної самосвідомості та духовне відродження; ліквідація неписьменності; вихід науки в багатьох галузях на світовий рівень; бурхливий розвиток української літератури та мистецтва,-соціально-економічні та культурні умови життя західних українців по суті лишалися без змін. Населені українцями землі Польщі, Румунії та Чехословаччини були нерозвиненими аграрними окраїнами, або внутрішніми колоніями, що постачали дешеву сировину, натомість купуючи дорогі готові товари.

Здійснювала політичне, культурне й навіть соціально-економічне керівництво західноукраїнським суспільством інтелігенція, яка у міжвоєнний період в переважній більшості була світською. Головною причиною відносно невеликого числа освічених українців була політика, спрямована на те, щоб ускладнити для українців доступ до освіти.