Визнач. Що принесло укр. Культ. Українізація 20-х Р. Чи можна вважати її продовженням нац. -культ. Відродж. 10-поч. 20ст.

Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти:1) українізація як така;2) створення необхідних умов для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин.країнізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 році питома вага газет українською мовою становила 56 % загальних тиражів, то у 1930 р. — 89 %. Вже у 1924—1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько,Олександр Шумський, Микола Скрипник.При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського етапу української історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбільше. Ліквідація неписьменності у 20-і роки, зростання загальної і професійної культури, прогрес науки обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освіти.У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійсько-Угорською (20% площі) і Російською (80% площі) імперіями. До того часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апаратповністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX столітті особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживанняукраїнської мови зберігається винятково у народному середовищі. Тобто, на рубежі XVIII—XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI столітті, коли значна частина найосвіченіших вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII століття козацька старшина стала частиною російськогодворянства і втратила колишню роль. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

Розкр. сутність «культ.револ»її головні завд.,хронолог. межі,рушійні сили.

Національно - визвольна та соціально - політична боротьба українського народу була обумовлена його становищем та розвитком в Речі Посполитій. Безпосередні причини повстання, як їх бачили сучасники, узагальнені в літописі Самовидця: незадоволення своїм становищем козаків-випищиків, яких перетворювали на кріпаків і слуг; утиски і несправедливості, що їх терпіли позбавлені власного суду реєстровці з боку шляхтичів у ролі старшини; незадоволення селян, пригноблюваних шляхтою, старостами та євреями - орендарями; переслідування православ’я, поширення католицтва у Східній Україні після придушення повстань козацтва. Характеру національної революції йому надали передумови, що визріли в українському суспільстві на середину ХVII ст.: 1. Досягнутий важкою працею українського народу розвиток продуктивних сил, 2. Етнічне згуртування і зростання самосвідомості українського народу, в якій викристалізовуються національні інтереси, утверджується рішучість знищити польське панування. 3. Станове оформлення козацтва, яке з 20-30-х рр. XVІІ ст. починає виступати як захисник загальнонаціональних інтересів і набуває досвіду взаємодії з селянством та міщанством. 4. Розвиток Запорозької Січі, що стала праобразом майбутньої козацької української держави. 5. Відродження в 1620-1630 –х рр. православної церкви, яка освятила боротьбу українців за визволення. Антифеодальна боротьба селянських мас забезпечила всеукраїнський масштаб революції. Метою селян було здобуття особистої свободи і вільної власності на землю. Хоча малочисельне українське міщанство не мало в Україні такої значної ролі, як городяни в національних революціях на Заході Європи, його матеріальна й ідеологічна підтримка, а в окремі періоди і масова участь у збройній боротьбі сприяли розвиткові революційного руху. Отже, боротьба мала національно-визвольний, релігійний, соціальний характер.

Що відстоював М.Хвильовий та його соратники в літер.дискусії серед.20р.До яких негатив. наслід. привела ця бородьба? Чим відрізнялися «молоді громади» від «старих громад».Хто був їх керів..? Охарактер. рівень процесу нау-культ. відродж. 2 пол.19ст.?

Плеяда молодих митців бачила своє призначення у творенні нової літератури, яка б рішуче відрізнялася від набутків попередників. Згодом М. Хвильовий без зайвої ностальгії напише: «Вмирала стара форма, як лицарство, як запорожці. По таємних лабіринтах мчав вітер із незнайомого краю»; «поет знав, як далеко одійшов запах тобілевичо-старицьких бур'янів, що прекрасно пахли після «Гайдамаків» і «Катерини», як далеко і «Тіні забутих предків», і все, що хвилювала юність». Засадничими принципами нового мистецтва стає відмова від точного повторення дійсності, митців вабить і цікавить тільки «комплексна система фактів, втілена в поетичний образ як в невмирущий символ жадань, турбот, поразок і перемог кляси та її епохи».1923 року виходить перша книжка оповідань М. Хвильового «Сині етюди», яка остаточно утверджує молодого автора в пореволюційній літературі як піонера і новатора. Авторитетні критики зустріли молодого прозаїка вельми компліментарними рецензіями. О. Білецький у відомій статті «Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року» назвав Хвильового «основоположником справжньої нової української прози». С. Єфремов відзначив «бистре око меткого спостережника разом з незалежною об'єктивністю художника, вміння різко й рельєфно, без страху зачеркнути контури, вложити в них промовистий образ, знайти відповідне слово без зайвої розволіклості, округлити цілу картину яким-небудь загальним штрихом...»М. Хвильовий починав як неоромантик, хоча в його новелістиці можна знайти впливи імпресіоністичної поетики, елементи експресіонізму, і навіть сюрреалізму. Автор більше переймався тим, щоб передати відчуття, враження. Зміст слова розкривається завдяки асоціаціям та аналогіям, воно є сугестивним і обов'язково співмірним із барвами, запахом, звуками. Музичний принцип організації тексту, «напрочуд тонка ритмічність — власне внутрішньомузикальна, а не зовнішньомеханічна» (за спостереженням Є. Маланюка) — стають важливими компонентами його ліричного настрою.Навесні 1925 року М. Хвильовий виступив з першим циклом своїх полемічних статей «Камо грядеши?». У пристрасних звертаннях до сучасників авторитетний письменник відверто декларує позиції, які мають бути програмовими для української літератури. Заклики орієнтуватися на «психологічну Європу», звільнятися від агресивної авторитарності російської літератури — «геть від Москви», перспективи нового культурного Азіатського ренесансу, в якому Україна посяде чільне місце, вражали новизною та відкривали нові можливості для творчості. Основні погляди на перспективи розвитку нового українського мистецтва, програма формування національної культурної еліти викладені в циклах памфлетів «Думки проти течії», «Апологети писаризму». Написаний 1926 року памфлет «Україна чи Малоросія?» був заборонений і став відомим читачеві лише 1990 року. Виступи Хвильового як прозаїка і полеміста збурили від основ всю українську інтелігенцію не тільки в Україні. В цьому герці зіткнулися представники різних світоглядних груп І різного рівня мистецьких поглядів. Розпочалася літературна дискусія, яка тривала до 1928 року і згодом переросла в політичну.Улітку 1926 року, в самий розпал літературної дискусії, М. Хвильовий відвідує селище німецьких колоністів під Херсоном. Саме тут пише роман «Вальдшнепи», анонсований автором як «сюжетний любовний роман». Твір має непросту творчу історію. Повний текст роману невідомий. Перша його частина була опублікована в п'ятому числі журналу «Вапліте» за 1927 рік, наступне число з другою частиною твору — було конфісковане. Зважаючи на ту напружену ідеологічну ситуацію, що склалася в мистецьких колах, і умови, в яких писався роман, у критиків виникає питання: чи є «Вальдшнепи» художнім твором, чи, як пише Є, Маланюк, «псевдонімом політичного трактату, який з причин цензурних не міг би ніколи побачити світу»