XXIX. Про те, за що нам докоряють щодо цього деякі латинники. Спростування їх докорів і відповідь на них

1. Тут деякі латинники заперечують нам. Вони кажуть, що після слів Господа «прийміть, їжте» і далі для освячення Дарів не потрібно ще жодної молитви, бо вони вже звершені словом Господнім. Тому той, хто після виголошення цих слів, називає [Дари] хлібом і вином і молиться за їхнє освячення, ніби вони ще не освячені, то він, кажуть, страждає невірством і робить марну і зайву справу. А що Дари освячуються саме цими словами, про це, кажуть, свідчить святий Йоан Золотоустий, мовлячи: як це творче слово множтеся і наповняйте (Бут. 1, 28), проречне Богом один раз, а діє завжди, так і це слово, яке раз прорік [Спаситель], діє постійно. Таким чином, ті, які більше покладаються на свою молитву, ніж на слово Господнє, по-перше, осуджують безсилля [цього слова], по-друге, здається, більше покладаються на себе, а по-третє, узалежнюють від сумнівної справи — людської молитви — таку справу, як таїнство, і коли треба вірувати у нього якнайнепохитніше, сумніваються. Немає потреби молільнику дослуховуватися, хоч би за доброчесністю своєю він був би подібний до Павла.

2. Але всі ці [закиди] неважко спростувати.

3. Насамперед треба почати від слів святого Йоана, на які латинники спираються. Погляньмо на те, що це слово справді має силу творчого слова.

4. Бог сказав: «Множтеся і наповняйте». То що ж? Чи після цього слова ми вже не потребуємо нічого иншого і в нас немає жодної потреби, щоб помножувалося щось инше? Чи ще потрібні шлюб, подружнє життя та инші турботи, без яких не може існувати і поширюватись рід людський? Отож, так як там для народження дітей ми вважаємо шлюб доконечним і після шлюбу знову ж молимося за нього, і не маємо на думці зневажати творче слово, знаючи, що воно є причиною народження, але усе-таки через шлюб, через їжу, через багато иншого, так і тут ми віруємо, що саме слово Господнє звершує таїнство — через священика, через його посередництво і молитву. Бо воно діє не просто через усе і не як-небудь, а потрібно багато що, без чого воно не виявить своєї дії. А смерть Христа: чи є хтось, що не знає, що вона є єдиним засобом, який приніс у світ відпущення гріхів? Але ж ми знаємо і те, що після тієї смерти є потреба у вірі, покаянні, сповіді і молитві священиків. І людина не може бути звільнена від гріхів, якщо цьому не передували всі ці дії. Що ж? Чи зневажаємо ми ту смерть і визнаємо її безсилля, коли думаємо, що звершене нею буде недостатнім, якщо з нашого боку не привнесемо того, що потрібно? Зовсім ні.

5. Таким чином, несправедливо докоряти тим, які моляться за звершення таких Дарів. Тому що ті, які покладаються на молитву, покладаються не на себе, а на Бога, який обіцяв дарувати [її плід]. На це вказує саме значення молитви. Бо ж для тих, які моляться, звершення молитви означає не те, що вони сподіваються самі по собі отримати, що просять, а вірують, що отримають те лише від Бога. Таким є волання того, хто молиться, коли, залишивши себе, він звертається до Бога, тому що, не знаходячи в собі сили, все довіряє тільки Богові. Не моє це діло, каже він, не моєї сили, тільки Тебе прошу і на Тебе все покладаю.

6. Особливо ж тоді, коли ми молимося за річ надприродну і вищу всього, якими є Святі Тайни. Тоді тим, які моляться, конче потрібно покладатися тільки на Бога. Бо людина, яку Бог не настановив, не здатна ні помислити про це, ані забажати цього, якщо Він не покличе, ані без надії на Його правдивість сподіватись отримати те, шо випрошує. Так що ніхто не відважився б і молитися за це, коли б Він сам чітко не показав, що Йому до вподоби, щоб за це молились, і що Він готовий дарувати це тим, які моляться. Тому молитва тут дуже щедра і мета її очевидна, оскільки сам дародавець Господь усіляко показав, що Він хоче дарувати.

7. Тому ми й віруємо в освячення за молитвою священика, покладаючись на неї не як на якусь людську молитву, а як на силу Божу. Покладаємось не через те, що молиться людина, а через те, що слухає Бог; не через те, що благають Його, а через те, що Істина обіцяла дарувати.

8. А що Христос засвідчив, що Він хоче дарувати нам цю благодать постійно, про те шкода й мови. Тому Він прийшов на землю, приніс себе в жертву і помер. Для цього є і святилища, і священики, і всіляке очищення, і всі заповіді, і настанови, і напучування, щоб запропонувати нам цю трапезу. Тому і казав Він, що бажав тої Пасхи (див. Лк. 22, 15), бо збирався тоді передати учням своїм Пасху істинну. Тому заповів: Чиніть це на мій спомин (Лк. 22, 19), бо хотів, щоб ми завжди її священнодіяли.

9. Тож який ще сумнів стосовно того, про що просять, може бути у тих, хто молиться, якщо вони сподіваються отримати те, про що просять, і якщо той, хто може дати, бажає давати?

10. Таким чином, ті, які вірують у молитву, якою освячуються Дари, ані не зневажають слова Спасителя, ані не покладаються на себе самих, ані не узалежнюють таїнство від сумнівної справи, якою є людська молитва, в чому нас даремно обвинувачують латинники.

11. Бо і всесвяте миро, яке святий Діонісій Ареопагіт назвав «єдиночинним» зі Святим Причастям, звершується і освячується молитвою. І нехай у побожних віруючих не буде сумніву, що вона має найбільшу дієву й освячуючу силу.

12. Рукопокладення священика й архиєрея таким самим чином тайнодіється через молитву. Бо той, хто покладає руки, говорить: «Помолімось за нього, щоб на нього зійшла благодать Всесвятого Духа», — так він звертається до клиру після покладення руки. І в латинській Церкві рукопокладення архиєрея звершується так, що після зливання мира на голову того, на якого покладаються руки, звершитель таїнства молиться за зшестя на нього щедрої благодаті Святого Духа.

13. І тим, які каються, даруються відпущення гріхів через молитву священиків.

14. І, нарешті, так само молитвою священиків звершується і таїнство єлеопомазання, яке має силу зцілення від тілесної недуги і відпущення гріхів для тих, які приймають його, як засвідчує апостольське передання: Нездужає хтось між вами, — каже воно, — хай прикличе пресвітерів церковних, і хай вони помоляться над ним, помазавши його олією в ім'я Господнє, і молитва віри спасе недужого, та й Господь його підійме; і як він гріхи вчинив, вони йому простяться (Як. 5, 14-15).

15. Що ж скажуть на це ті, які не схвалюють молитву в таїнствах?

16. Якщо, як вони кажуть, дія молитов непомітна, то не зрозуміло, чи священик той, який так себе називає, не зрозуміло, чи може він освячувати миро — і таким чином не може звершитися таїнство Пресвятої Євхаристії, тому що тоді справді немає ні священика, ні вівтаря. Бо вони і самі не скажуть, що слово Господнє, вимовлене особою, дієве і без вівтаря.

17. Бо вівтар, на якому треба класти хліб, освячується миром, а миро священнодіється через молитви.

18. Крім того, хто ще так упевнено дасть нам відпущення гріхів, якщо і священики, і їхні молитви непевні?

19. Відтак у послідовників їхніх нововведень не залишається нічого иншого, як знищити все христянство. Тож, очевидно, що швидше за все дії щодо доброчесности у тих, які так думають, сумнівні, а справа їхня таїть велику небезпеку, бо вони вимислюють чуже батьківським традиціям, які мають у собі запоруку безсумнівносте.

20. Що Бог чує, коли до Нього моляться, і що дає Духа Святого тим, які просять у Нього, і робить усе можливим для тих, хто благає Його з вірою, про це сказав сам Бог, і це аж ніяк не може бути неправдивим. Але щоб із тими, які лише переповідали якісь слова, траплялось щось подібне, ніде не говориться.

21. До того ж звершення таїнств молитвою передали отці, які прийняли від апостолів та їх наступників і все инше, як я уже казав, і Пресвяту Євхаристію; [передали] після багатьох инших і Василій Великий, і Йоан Золотоустий — великі вчителі Церкви. А тих, хто їм суперечить, ревнителі побожности не мають удостоювати навіть слова.

22. Що ж до того, що для освячення Дарів досить слова Господнього про Святі Тайни, слова, виголошеного у вигляді розповіді, то про це ніхто з апостолів чи вчителів явно не говорить. А що одного разу промовлене Господом — саме тому, що Він прорік його, воно, як слово творче, завжди діє, про це говорить і святий Йоан. Але що воно, виголошене тепер священиком, має силу, через те, що він його виголосив, цього нізвідки не можна бачити, бо саме творче слово діє не тому, що мовлене якою-небудь людиною з приводу якогось випадку, а тому, що одного разу його прорік Бог.

XXX. Про те, що і в латинській Церкві таїнство [Євхаристії] звершується таким самим чином, як і у нас

1. Повністю ж змушує мовчати їх те, що латинська Церква, на яку вони, очевидно, покликаються, не відмовляється після слова Господа молитися за Дари. Вони забувають про це, бо моляться не одразу після слова [Господнього], і що про освячення і переміну в Тіло Господнє просять неясно, а вживають инші назви, які стосуються до цього, хоч вони мають ту саму силу.

2. Що ж це за молитва? «Звели вознестись цим Дарам рукою ангела у пренебесний Твій жертовник».

3. Нехай вони скажуть, що означає «вознестися цим Дарам?»

4. Вони моляться або за їх місцеве перенесення від землі і від нижчих місць на небо, або за якесь особливе перенесення: із стану упослідженого у високий.

5. Але якщо тут мається на увазі перше, то яка користь нам від цієї молитви за відбирання у нас святині, коли ми молимося і віруємо, що вона у нас і з нами перебуває, бо якраз саме це і означає, що Христос з нами аж до кінця віку (Мт. 28, 20)? Як же вони не вірять, що якщо визнавати це Тілом Христа, то воно і в нас є — і пренебесне, і сидить праворуч Отця, а яким чином — знає лише Він? Як би воно могло бути пренебесним, коли б не було самим пренебесним Тілом Христовим? Як же йому і вознестись рукою ангела, коли воно є вище всілякого начала і влади, і сили та всілякого названого імени?

6. Якщо ж вони моляться за перемінення особливе — за перемінення у щось краще, то я не знаю, наскільки вони піддаються надмірному безвір'ю, якщо визнають, що це — справді Тіло Христа, і водночас вірять, що воно прийде до кращого і святішого стану.

7. Із цього цілком очевидно, що латинники ще не визнають хліб і вино освяченими, тому вони моляться за них, бо ті ще мають потребу в молитві, моляться за їхнє вознесення, оскільки вони ще лежать унизу, оскільки ще не покладені на вівтар [небесний], щоби уже там присутніми, стати жертвою. Вони ж бо потребують руки ангела, так як перша єрархія, єрархія ангелів, за словами святого Діонісія Ареопагіта, приходить на допомогу другій єрархії, єрархії людській.

8. Отже, молитва ця стосовно Дарів може означати не що инше, як перемінений їх у Тіло і Кров Господа. Тому не якесь віддалене на небі місце, на якому треба приносити жертву, слід розуміти під назвою того вівтаря. Инакше ми не набагато відрізнялися б від тих, які говорять, що в Єрусалимі чи на горі в Самарії є місце, де треба поклонятися Богові. Оскільки, за словами апостола Павла, Один бо Бог, один також і посередник між Богом та людьми, Ісус Христос (1 Тим. 2, 5), то все, що має силу посередництва і дарує нам освячення, виходить лише від самого Спасителя. Але хто може здійснювати посередництво й освячення? Священик, жертва, жертовник. Бо, за словом Господа, жертовник освячує те, що є принесене у жертву. Жертовник, — каже Він, — є святий дар (пор. Мт. 23, 19).

9. Отож, якщо той, хто освячує — Він сам, то і священик, і жертва, і жертовник є одне.

10. І що священик, і жертва — одне й те ж, Він сам сказав: Віддаю себе, — каже, — за них у посвяту (Йо. 17, 19).

11. А що стосується жертовника, то святий Діонісій Ареопагіт свідчить, кажучи у трактаті «Про миро»: «Якщо найбожественнішим нашим жертовником є Ісус — богоначальне освячення святих умів, до Нього, за [його] висловом, ми, будучи, освяченими і таємно спаленими, маємо прийти (пор. Еф. 2, 18), то духовними очима спогляньмо на сам найбожественніший жертовник».

12. Саме на цей пренебесний жертовник благає священик вознести Дари, тобто благає освятити їх, перемінити в саме пренебесне Тіло Господа, а не змінити їм місце чи із землі перенести на небо, тому що і після молитви ми ще бачимо їх перед собою.

13. Бо якщо жертовник освячує покладені на нього Дари, то це одне й те ж — чи молитися за освячення Дарів, чи за їхнє покладення на жертовник.

14. Що ж це за освячення, яким освячує жертовник покладені на нього Дари? Це те освячення, яким сам Священик освятив себе, приносячи себе Богові і ставши пожертвуваним.

15. І оскільки Він сам є і Священик, і жертовник, і жертва, то все це одне й те ж: бути освяченими від того Священика, бути перетвореними у ту жертву і бути покладеними на той пренебесний жертовник. Тому, якщо ти почнеш молитися за щось одне із цих трьох, то молитимешся за все, і ти маєш те, що просиш, ти звершив жертву.

16. Отже, ваші священики, дивлячись на Христа як на жертву, моляться за покладення на Нього Дарів — моляться за одне й те ж, тільки иншими реченнями і словами. Тому наші священики, після того, як помолились за перемінення Дарів у Пресвяте Тіло і Кров, і спом'янувши пренебесний жертовник, уже не моляться за саме вознесення на нього Дарів, а оскільки Дари вже вознесені туди і прийняті, то вони натомість моляться за зсилання нам благодаті і дару Святого Духа. «Помолімось, — каже, — за освячення Дарів». Хіба для того, щоб вони освятились? Ні, вони вже освячені. А щоб освятились ними ми, щоб Бог, який їх освятив, освятив і нас через них.

17. Таким чином, стає зрозуміло, що і латинська Церква не нехтує молитву за Дари після слів Господа, так чинять лише деякі, їх небагато, і вони недосвідчені та й у иншому їй нашкодили. Ні на що инше вони не мали часу, лиш тільки на те, щоб або щось говорити, або слухати новин (Ді. 17, 21).

18. І це — про молитву.