Стерилізація шприців та голок багаторазового використання

Кип'ятіння. Розібрані шприци та голки добре промива­ють під струменем теплої води. Забруднені кров'ю чи ліка­ми шприци миють спеціальною щіточкою. Голки прочища­ють мандреном. Треба впевнитися у тому, що всі голки, які необхідно простерилізувати, є прохідними. Шприци та гол­ки замочують на 20 хв у 5—10 % розчині, що складається з 950 мл води, 20 мл пероксиду водню та ЗО г миючого засобу «Сульфанол», «Лотос». Потім шприци та голки протягом 5 хв промивають під струменем холодної води.

Наявність залишків крові у шприцах та голках переві­ряють за допомогою так званої бензидинової проби. Змі­шують декілька кристалів бензидину з 2 мл 50 % розчину оцтової кислоти та 2 мл 3 % розчину перекису водню. Де­кілька крапель цього розчину вносять у шприц та пропус­кають через голку.} Зелене забарвлення розчину свідчить про наявність у шприці чи голці лишків крові. Шприци та голки знову миють і перевіряють за допомогою бензидино­вої проби.

Перевірку шприців та голок на наявність залишків ми­ючих засобів проводять за допомогою проби з фенолфта­леїном. Основна реакція, що її дає миючий розчин, зумов­лює появу рожевого забарвлення після додавання кількох крапель 1 % розчину фенолфталеїну. Шприци та голки треба знову помити і перевірити.

Шприци в розібраному вигляді та голки кип'ятять у сте­рилізаторах. Стерилізатор — це прямокутна металева ко­робка з кришкою та решіткою, що вставляється всередину. Решітка має ручки або вушка, за допомогою яких після кип'ятіння її виймають з води разом зі шприцами та гол­ками. Циліндри, поршні та голки (без мандренів) обгорта­ють марлею та укладають на сітку стерилізатора, на якій також лежить товстий шар марлі. Це роблять для того, щоб шприци не тріснули під час їх занурювання та кип'ятіння. Окрім шприців та голок у стерилізатор кладуть 2 пінцети, за допомогою яких потім збирають шприци, а також крюч­ки для підняття сітки стерилізатора. У стерилізатор нали­вають дистильовану воду, що набагато зменшує утворення накипу на стерилізаторі, шприцах та голках. Вода має пов­ністю покрити інструментарій. Кип'ятять шприци протягом 40—45 хв.

Треба пам'ятати, що в окремих стерилізаторах кип'ятять шприци, що використовують тільки у хворих, які перенесли сироватковий гепатит, і шприци, що застосовують для вве­дення масляних розчинів лікарських препаратів.

Метод кип'ятіння має свої недоліки: не гинуть віруси та спори, крім того, на нього витрачається багато часу.

Стерилізація в сухожарових шафах. Підготовка шпри­ців та голок така сама, як для кип'ятіння, але дуже важ­ливо добре їх просушити після миття. Шприц у розібраному вигляді разом із голкою кладуть у крафт-пакет, який за­клеюють з обох боків. Стерилізацію проводять у сухожаровій шафі при температурі 180 °С протягом 1 год. Якщо стерилізацію проведено правильно, то білий порошок цук­ру, покладений у шафу для контролю, перетвориться на темно-брунатну желеподібну масу.

Стерилізація в автоклавах. Підготовка шприців така сама, як; вказано вище. їх добре просушують. П'ять пар шприців у розібраному вигляді та голки до них кладуть у спеціальну укладку, пошиту з бавовняної тканини. Уклад­ку щільно згортають, закутують у бавовняну пелюшку, за­в'язують і кладуть в автоклав. Стерилізація в автоклаві проводиться парою, яка подається під тиском 1,5 атм, при температурі 115—130 °С протягом ЗО—40 хв. Контроль пра­вильності стерилізації здійснюють за допомогою бензоль­ної кислоти, яка при температурі 120 °С набуває фіолето­вого забарвлення, і сірки, яка при температурі ПО—120 °С плавиться.

Слід знати, що стерильність шприців у такій укладці зберігається протягом ЗО днів.

Внутрішньошкірні (інтракутанні) ін'єкції

При внутрішньошкірних ін'єкціях лікарську речовину вводять у товщу шкіри, не доходячи до підшкірної основи.

Застосовують такі ін'єкції при виконанні алергічних проб (виявлення різних природних та штучних алергенів), імунологічних проб на туберкульоз (Манту), бруцельоз (Бюрне), ехінококоз (Каццоні), проб на переносність ан­тибіотиків, на приховані набряки (Мак-Клюра — Олдрича), для місцевого знеболювання, для вакцинації.

Підшкірні (субкутанні) ін'єкції

Підшкірні ін'єкції набули широкого застосування, бо, по-перше, вони технічно легкі у виконанні, по-друге, існує безліч ліків, які в розчиненому вигляді швидко і добре всмоктуються в підшкірній основі. Для виконання цих ін'­єкцій потрібні шприци ємкістю від 1 до 10 мл та голки довжиною 2,5—4 см і діаметром 0,5—0,6 см.

Внутрішньої язові ін'єкції

Цей метод ін'єкцій дуже поширений. Його застосову­ють у випадках, коли потрібно одержати більш швидкий ефект, ніж при підшкірній ін'єкції, бо м'язи краще, ніж підшкірна основа, постачаються кров'ю та лімфою. Деякі препарати при підшкірному введенні викликають біль та погано розсмоктуються, що призводить до утворення інфіль­тратів. У таких випадках застосовують внутрішньом'язовий метод ін'єкцій. Це дає змогу ввести більшу, ніж при внутрішньошкірному введенні, кількість препарату — до 10 мл.

Венепункція

Венепункцію — проколювання периферичних вен — ви­конують з метою введення у вену медикаментозних засобів у незначній кількості — до 20—50 мл (внутрішньовенне впорскування), необхідної лікувальної рідини в значній кількості — 200—500 мл і більше (внутрішньовенне пере­ливання, або інфузія).

Внутрішньовенні ін'єкції (впорскування)

Внутрішньовенні впорскування — це внутрішньовенне струминне введення в організм хворого невеликої кількості (10—20 мл) лікарських препаратів. олійних розчи­нів), сепсис.

Внутрішньовенні вливання (інфузії)

Внутрішньовенні інфузії звичайно здійснюються кра­пельним шляхом, щоб не перевантажувати рідиною серце­во-судинну систему та мати змогу забезпечити тривале або на деякий час постійне введення ліків, рідини.

Цю процедуру виконують при важких серцево-судинних захворюваннях (гостра серцева недостатність, інфаркт міо­карда, інсульт, колапс, шок), важких приступах бронхіаль­ної астми, важких захворюваннях нирок з нирковою недо­статністю, уремією, захворювання печінки (гепатит, цироз) з печінковою недостатністю (комою), інтоксикаціях, при септичному стані, значних втратах рідини, наприклад, не­стримному блюванні, поносах, надмірних крововтратах, при порушенні водно-сольового балансу, при необхідності па­рентерального харчування хворих.

 

 

ЗАСОБИ ВПЛИВУ НА КРОВООБІГ

Загальні механізми дії засобів впливу на кровообіг

Шкіра виконує найважливіші функції в організмі, тому вона добре постачається кровоносними та лімфатичними судинами, нервами, містить багато рецепторів, за допомо­гою яких зв'язується з різними органами і тканинами че­рез центральну і вегетативну нервову систему.

Тому різні подразнюючі, теплові та холодові засоби, впливаючи на шкіру, можуть діяти на метаболізм та функ­ції різних тканин, органів, організм у цілому.

Подразнення периферичних нервових закінчень шкіри викликає рефлекторне розширення або звуження крово­носних судин (як артеріальних, так і венозних) не тільки у шкірі, а й у глибоко розташованих органах (легенях, головному мозку). Наприклад, гірчичник, прикладений на литки, відтягує кров з головного мозку.

У разі дії подразнюючих речовин, вакууму, тепла, хо­лоду виникає місцева гіперемія, підсилюється кровообіг у тканинах та органах, що сприяє підвищенню захисних функцій організму, розсмоктуванню запальних процесів, зменшенню спазмів, болю, покращанню метаболізму, секреторної та моторної функцій внутрішніх органів.

Тому ці процедури показані при різних запальних та спазматичних процесах, венозному застої, випотах різної етіології.

Застосування банок

Банки застосовують, щоб викликати місцевий приплив крові та лімфи до шкіри та підшкірної основи з тканин та органів, розташованих глибоко в організмі.

Дія банок ґрунтується на утворенні негативного тиску повітря, внаслідок чого у них втягується шкіра. Від швид­кого припливу крові виникає не тільки сильне розширення кровоносних та лімфатичних судин, але й розрив крово­носних капілярів, що призводить до утворення крапкових крововиливів. Виникає рух крові з глибших ділянок ор­ганізму у підшкірну основу. Тому банки можна віднести до відтягуючих засобів.

Таким чином, застосування банок викликає: 1) рефлек­торне розширення кровоносних та лімфатичних судин; 2) посилення крово- та лімфообігу; 3) відтягування крові та лімфи від глибоко розташованих ділянок організму на периферію; 4) у місцях крововиливів у шкіру відбу­вається послідовне зсідання крові, а пізніше — розсмок­тування продуктів її розпаду та аутолізу (саморозчинення). Усмоктування продуктів розпаду крові, що являють собою біологічно активні речовини, чинить стимулюючий вплив на кровотворення та імунну систему організму, під­вищує обмін речовин подібно до дії аутогемотерапії і може викликати короткочасне підвищення температури тіла, яка, проте, швидко нормалізується.

Це свідчить про те, що банки чинять загальну дію на організм, а саме: стимулюючу, протизапальну, розсмокту­ючу, болезаспокійливу.

Показання до застосування банок див. у табл. 3.

Протипоказання. Температура тіла понад 38 °С, різко підвищена чутливість шкіри; зміни шкіри місцевого ха­рактеру (гноячкові захворювання, висип, нейродерміт, мок­нуча та суха екзема, садна, опіки, пролежні); пухлини злоякісного і доброякісного походження (незалежно від локалізації пухлини та місця постановки банок); схильність до кровоточивості (гемофілія, тромбоцитопатія, лам­кість судин); значне загальне виснаження; туберкульоз легенів, міліарна форма туберкульозу; гнійні запалення легенів (абсцес, бронхоектатична хвороба, гангрена); сеп­тичний стан хворого, психічне збудження хворого, судоми. У медичній практиці банки ставлять переважно на по­верхні тіла, що не має складок, заокруглень та виступів, особливо кісткових, тобто там, де м'язовий та жировий шари товстіші, підшкірні судини менше розвинені.

Найбільш придатними ділянками для постановки ба­нок є спина, крім лопаток та хребта, бокова частина груд­ної клітки, у чоловіків — передня поверхня грудної кліт­ки праворуч; сідниці, стегна.

Необхідно пам'ятати, що ні в якому разі не можна ста­вити банки на хребет, ділянку серця, молочні залози у жінок, шию, обличчя, місця проекції нирок на спині. На спині відстань від банки до хребта з обох боків повинна складати не менше як 2 см.

Будова банки. Медична банка являє собою скляну по­судину з потовщеними стінками та заокругленим дном об'ємом ЗО—60 мл. Діаметр отвору банки складає 5 см.

Вимоги до приміщення, де ставлять банки. Температу­ра повітря у приміщенні має бути у межах 20—23 °С, без протягів, підвищеної вологості.

Техніка постановки банок (мал. 54). Звичайно банки ставлять на ніч, щоб хворий добре відпочив після цієї про­цедури та перебував у сталих температурних умовах. Не­обхідно пам'ятати, що перед постановкою банок слід пе­ревірити, щоб не було тріснутих банок з ушкодженими краями.

1. На біляліжковий столик ставлять великий чотирикут­ний емальований лоток, на якому мають знаходитися на­бір чистих сухих банок (15—20 шт.), флакон з 96 % ети­ловим спиртом.

Слід пам'ятати, що застосовувати ефір та інші горючі суміші категорично забороняється, бо вони дають великий факел, що може бути причиною опіку хворого та пожежі, а також неприємний запах, внаслідок чого може виник­нути приступ бронхіальної астми.

Необхідно мати металевий зонд довжиною 15—20 см з нарізками або металевий затискач (ні в якому разі не слід застосовувати для фіксації ватного тампона пінцет або дерев'яну паличку), банку з чистою сухою ватою, бан­ку з вазеліновою олією, коробку з сірниками, банку з во­дою (на випадок займання якогось предмета).

2. Повністю звільняють від одягу ту ділянку тіла, на яку будуть ставити банки.

3. Хворого кладуть на живіт або на бік.

4. Готують шкіру хворого до постановки банок таким чином: шкіру, де будуть ставити банки, розтирають воло­гим рушником, насухо витирають. Якщо шкіра вкрита волоссям, її голять, миють теплою водою, насухо витирають рушником.

Якщо у хворої (або хворого) на голові довге волосся, його підіймають догори якомога вище або зв'язують та накривають рушником.

5. Щоб краї банки щільно прилягали до шкіри, остан­ню змащують тонким шаром вазелінової олії.

6. Щільно накручують вату на зонд або затискають її металевим затискачем і щільно накручують на нього.

7. Ватний тампон змочують спиртом.

Щоб запобігти опікам шкіри, які можуть виникнути при стіканні з вати надлишків спирту, що горить, ватний тампон зі спиртом до запалювання треба віджати.

8. Вату зі спиртом (гніт) підпалюють. Зонд (затискач) з факелом тримають у правій руці, а банку в лівій якомо­га ближче (на відстані 7—10 см) до тіла хворого.

9. Миттєвим рухом руки обводять полум'ям внутрішню поверхню банки, щоб викликати в ній розрідження повітря.

Необхідно пам'ятати, що довго тримати полум'я у бан­ці не можна, тому що може виникнути перегрів банки, вна­слідок чого настає опік шкіри або банка тріскається та викликає поранення того, хто її ставить.

10. Миттєво банку всією окружністю ставлять до шкіри хворого.

Банки ставлять на відстані 2—3 см одна від одної, тер­мін тримання їх на шкірі становить 10—15 хв.

11. Хворого зверху вкривають рушником та легкою ков­дрою.

За рахунок розрідженого повітря, що утворилося все­редині банки, банка присмоктується до шкіри хворого. Шкіра поступово втягується всередину банки (на 1—2 см), набуваючи темно-червоного кольору з крапковими крово­виливами.

Необхідно знати, що при правильній постановці банок у хворого не повинно виникати неприємних, болісних від­чуттів.

Техніка зняття банок. Щоб зняти банку, не викликаю­чи болю, треба лівою рукою трохи нахилити банку вбік. Вказівним пальцем правої руки злегка натиснути на шкі­ру біля краю банки. При цьому виникає щілина, повітря проникає всередину банки, і вона легко та безболісно від­падає.

Місце, де стояли банки, витирають сухим рушником, сухим ватним тампоном або марлевою серветкою. Надя­гають на хворого чисту суху білизну.

Ускладнення, що можуть виникнути при постановці ба­нок, бувають двох видів.

І — патологічна реакція на банки, внаслідок чого можуть виникнути: а) значне підвищення температури тіла. Хворому необхідно дати антипіретики (анальгін, димед­рол), при наступній постановці банок слід тримати їх на шкірі удвічі менше; б) відшарування верхніх шарів шкіри при її підвищеній чутливості (у хворого, якому банки ні­коли не ставили) з утворенням кривавих пухирців. Пухир­ці змащують концентрованим розчином перманганату ка­лію; вони швидко підсихають та загоюються.

II — порушення техніки постановки банок, внаслідок чого можуть виникнути: а) опіки від нагрітих країв банки, які лікують за звичайною методикою; б) багрові пухирі, заповнені кривавою рідиною від довгого тримання банок. Вони легко лопаються і можуть стати вхідними воротами для інфекції.

Слід обережно ставити банки у важкохворих, виснажених, а особливо у хворих, що знаходяться у непритом­ному стані. У цих хворих ослаблена або відсутня чутли­вість шкіри, і вони не можуть поскаржитися на виникнен­ня будь-яких неприємних, болісних відчуттів, тому в них легко можуть виникнути ускладнення.

Як правило, постановка банок чергується (через день) з гірчичниками.

Застосування гірчичників

Гірчичники є відтягуючою процедурою і засобом, який подразнює шкіру.

Гірчичник фабричного виготовлення — це листок щіль­ного паперу розміром 8X12,5 см, прямокутної форми, з одного боку вкритий тонким шаром знежиреного сухого порошку з насіння гірчиці. Основою гірчичників є ефірне гірчичне масло, при контакті якого з водою температури 35—40 °С утворюється фермент мірозин, що подразнює шкіру. Він проникає у підшкірні ділянки, викликаючи гі­перемію шкіри та підшкірної основи, що супроводжується відчуттям тепла та печіння.

Ознаки придатного гірчичника. Має гострий запах, що підсилюється при змочуванні; гірчичний шар з нього не обсипається, при змочуванні теплою водою не відпадає.

Необхідно знати, що на кожному 10-му гірчичнику сто­їть термін виготовлення, якого треба суворо дотримува­тися. Термін придатності гірчичника складає 8—11 міс.

Зберігати гірчичники слід у сухому прохолодному міс­ці, загорнутими у вощений папір, інакше їхній склад змі­ниться, і вони втратять свою подразнюючу дію. Показання до застосування гірчичників див. у табл. 4.

Протипоказання до накладання гірчичників ті самі, що й до банок, а також наявність у хворого алергічної реак­ції на гірчицю, що нерідко трапляється.

Не можна ставити гірчичники на хребет, молочні зало­зи, шию, обличчя.

Методика і техніка накладання гірчичників.

Треба мати ниркоподібний лоток, гір­чичники, термометр, вату, сухий чис­тий рушник.

1. Хворого кладуть у зручне для накладання гірчичників положення.

2. Шкіру готують таким чином, як для постановки банок; тільки не тре­ба змащувати її вазеліновою олією.

3. Наливають у лоток воду температури 35—40 °С. Це оптимальна температура для утворення подразню­ючих речовин гірчичника. Температура води понад 45 °С веде до їхнього руй­нування.

4. Гірчичник швидко змочують у воді та щільно прикладають до тіла хворого гірчичною масою донизу. При підвищеній чутливості шкіри, коли хворий швидко відчу­ває печіння шкіри, необхідно підкласти під гірчичник мар­леву серветку, що складається з двох-трьох шарів і має розмір гірчичника.

Треба знати, що ні в якому разі не можна накладати гірчичник через газету, тому що значною мірою зменшує­ться його подразнююча дія на шкіру. Разом з гірчичними ефірними речовинами під шкіру можуть проходити шкід­ливі речовини із газетної фарби, що вміщують свинець.

5. Місце накладання гірчичників прикривають сухим рушником, а зверху — ковдрою. Якщо гірчичники накла­дені правильно, через декілька хвилин хворий відчуває тепло та невелике печіння шкіри. Якщо виникають значні болісні відчуття та печіння шкіри, гірчичники треба зняти.

6. Через 5—15 хв гірчичники знімають. Шкіра під ни­ми має бути гіперемійованою.

7. Шкіру обтирають злегка вологою (щоб зняти залиш­ки гірчиці), а потім сухою серветкою.

8. Одягають хворого в суху білизну, вкривають ковдрою. Не рекомендується прикладати гірчичники на одне й те саме місце, щоб не викликати пігментації шкіри або опіків.

Звичайно при бронхіті та пневмонії гірчичники накла­дають через день, чергуючи їх з банками. При трахеїті гірчичники ставлять на груднину.

Застосування тепла

Зігріваючий компрес

Це тривала теплова процедура, що являє собою ліку­вальну пов'язку з непромокаючим шаром, який затри­мує на місці його накладання випаровування та тепловід­дачу.

Механізм дії. Рівномірне та тривале розширення судин веде до збільшення притоку крові не тільки до шкіри, а й до тканин та органів, які лежать глибше і розташовані за грудниною та черевною стінкою.

Протипоказання до накладання компреса. Гарячка з високою температурою тіла, алергічні та гноячкові захво­рювання шкіри, септичний стан хворого, гнійне ураження прилеглих органів, порушення цілості шкіри.

Позитивні сторони компреса. Не потребує частої зміни, як, наприклад, грілка. За бажанням хворий може не ле­жати в ліжку. Компрес може бути накладений на ділянки, де незручно або неможливо ставити банки, накладати гір­чичники, грілку (шия, кінцівки тощо).

Зігріваючий компрес може бути сухий чи вологий. Во­ни відрізняються між собою тільки першим шаром: у пер­шому випадку — це суха марля, а в другому — волога.

Усі види компресів накладають тільки на чисту суху шкіру.

Вологий компрес. Для накладання вологого ком­преса необхідно взяти марлю, компресний (во­щений) папір або клапоть поліетиленової плівки, вату, бинт, гарячу воду або 40 % етиловий спирт, або одеколон, або 9 % розчин оцту.

Вологий компрес складається з чотирьох шарів, кожен з яких з метою герметизації, починаючи з нижнього шару і до верхнього, повинен бути на 2—3 см більшим за попе­редній.

Перший, нижній шар: змочують клаптик марлі необхід­ного розміру (6—8 шарів) у воді температури 25—ЗО °С або 40 % етиловому спирті. Віджимають надлишки рідини.

Другий, герметизуючий, шар, складається з компрес­ного (вощеного) паперу або клаптика поліетиленової плів­ки, його краї повинні бути на 2—3 см більшими, ніж краї попереднього шару.

Третій, утеплюючий, шар. Найчастіше для цього шару використовують вату. Він також має бути на 2—3 см біль­шим за попередній.

Четвертий, укріплюючий, шар. Це звичайна марлева серветка, більша за попередній шар на 2—3 см, яка при клеюється клеолом до шкіри, або марлевий бинт, яким компрес щільно прибинтовується.

Треба слідкувати, щоб прибинтовування не було надто слабким, бо тоді компрес буде зсуватися, що призведе до порушення його герметичності та зникнення теплозберігаючого ефекту, а також, щоб прибинтовування не було над­то міцним, особливо на кінцівках, бо можна перетиснути кровоносні судини.

Такий компрес тримають на хворому місці протягом 8—10 год, змінюючи його двічі на добу (вранці та уве­чері).

 

Ознаки правильно накладеного ком­преса

Марля внутрішнього шару залишається вологою та теплою і через 8—12 год. Шкіра під компресом волога, теп­ла, злегка гіперемійоваиа.

Після зняття компреса шкіру протирають теплою во­дою, потім сухим рушником досуха. Щоб не було мацера­ції, протирають шкіру 70 % етиловим спиртом.

Через 2—3 год компрес можна накладати знову.

При виникненні мацерації шкіру протирають 70 % ети­ловим спиртом, у місці ушкодження присипають її цинко­вою присипкою або змащують цинковою маззю чи концентрованим розчином перманганату калію. Необхідно зробити перерву на 2—3 доби або застосувати сухий ком­прес.

Для підсилення дії вологого компреса слід викорис­товувати грілку, покладену поверх компреса, різні мазі (Вишневського, вазелінову, міновазинову), жовч, димексид.

У цьому випадку такий компрес можна назвати меди­каментозним.

Необхідно також знати, що спиртові компреси швидше висихають, ніж водяні. Тому їх треба змінювати через. кожні 4—6 год. Не слід накладати компрес на шкіру, зма­щену йодом, тому що виникає велика небезпека глибокого опіку або мацерації шкіри. Якщо компрес зсунувся, 1-й шар охолов та висох, його треба зняти та накласти новий компрес.

Особливості накладання компреса на різні ділянки тіла

1. Компрес на грудну клітку: а) звичайний компрес, щоб не сповзав, треба закріпити за допомогою бинта і обов'язково перекинути його через одне плече або через обидва передпліччя навхрест; б) зручним є застосування компреса у вигляді жилет­ки (на один бік) з внутріш­нім шаром, що відстібується.

2. Компрес на шию (гор­ло) при ангіні, трахеїті має вигляд стрічки завширшки
6—8 см; довжина її відповідає окружності шиї.

3. Компрес на вухо (при негнійних запаленнях се­реднього вуха). Перші З шари накладають на соско­подібний відросток, а 4-й, фіксуючий, шар утворюється за допомогою циркуляр­ного прибинтовування цих шарів до голови.

 

 

Застосування грілок

Місцевий зігріваючий ефект можна одержати за допо­могою грілки. Ефект грілки залежить не стільки від ін­тенсивності температури, скільки від тривалості процеду­ри. При застосуванні грілки відбувається рефлекторне розширення кровоносних судин органів черевної порожни­ни та розслаблення непосмугованих м'язів. Болезаспокій­ливий ефект грілки застосовують при лікуванні виразкової хвороби, ниркової коліки, радикуліту тощо (табл. 6).

Протипоказання до застосування грілок. Біль у животі невідомого генезу, кровотечі різного виду, гострі запальні явища в черевній порожнині: апендицит, гнійний холецистит, перитоніт, будь-які панкреатити (підшлункова залоза дуже чутлива до тепла, і при її запаленні відбувається самоперетравлення залози), злоякісні і доброякісні пухли­ни, туберкульоз будь-якої локалізації, тромбофлебіт, на­гнійні та алергічні захворювання шкіри, свіжі травми, за­биті місця, обмороження, інфіковані рани, септичний стан хворого.

Для накладання водяної грілки необхідно наповнити її водою температури 70 °С до двох третин об'є­му. Витісняють з грілки повітря, поклавши її на якусь площину горизонтально і піднявши верхній кінець до по­яви у горловині води. Це можна робити й іншим чином: тримати грілку вертикально і натискати її посередині до появи у горловині води. Повітря з грілки слід витискати з метою надання їй плоскої еластичної форми і щоб вона щільніше прилягала до тіла. Потім грілку герметично за­кривають корком. Перевіряють герметичність. Для цього грілку перевертають дном догори, а отвором донизу. Як­що вода починає підтікати, відкривають корок і знову за­кривають та перевіряють на герметичність. Якщо з отвору постійно підтікає вода, така грілка не придатна для корис­тування.

Сухим рушником витирають грілку.

Гумову грілку, ніколи не прикладають безпосередньо до тіла, а завжди обгортають її чистим сухим рушником. Спочатку, коли грілка ще надто гаряча, під неї підклада­ють рушник, складений у декілька шарів. У міру охоло­дження грілки кількість шарів зменшується.

Якщо грілку слід накласти до хворого місця на трива­лий час (години, доби), через кожні 2—3 год воду в ній треба міняти. Дуже важливо слідкувати за правильністю положення грілки та загальним станом важкохворих і хво­рих, які перебувають у непритомному стані. Якщо через негерметичність грілки намокла білизна, її обов'язково слід перемінити. У разі виникнення значної гіперемії, пу­хирів або сильних больових відчуттів грілку слід негайно зняти.

За умови дотримування показань та протипоказань, а також техніки накладання грілки ускладнення при її за­стосуванні зустрічаються надто рідко. Серед них трапля­ються опіки. Вони, як правило, виникають у хворих, які перебувають у непритомному стані, важкохворих, у яких шкіра стає нечутливою, зі зменшеною опірністю. Опіки, особливо II—III ступеня, стають вхідними воротами для інфекції та виникнення септичного стану або ранової ін­фекції.

Якщо чутливість шкіри підвищена, можуть виникнути пухирі алергічної етіології. Поширюються запальні та сеп­тичні процеси. У разі неправильного накладання грілки на живіт виникають кровотечі, перфорації, перитоніт. Вна­слідок тривалого застосування грілки може виникнути гіперпігментація шкіри. Щоб запобігти їй, шкіру на місці накладання грілки греба змащувати вазеліновою олією.

Електрична грілка має переваги перед водяною, бо во­на сприяє поступовому наростанню теплової дії, тривало­му застосуванню тепла, регулюванню необхідного рівня температури та рівномірного постійного тепла. Вона м'я­ка, пластична.

Для кожного хворого електричну грілку слід загортати у_ чисту наволочку та індивідуально підбирати необхідний рівень температури.

При користуванні електричною грілкою необхідно су­воро додержуватися правил техніки безпеки. Для цього необхідно перевіряти цілість електричного шнура, слідку­вати, щоб грілка не була вологою, не залишати хворого, який перебуває у непритомному стані, самого, не накри­вати електричну грілку ковдрою, бо це загрожує перегрі­ванням та виникненням пожежі.

Застосування холоду

До лікувальних процедур шкіри належить застосуван­ня холоду. Місцеві холодові процедури викликають дію, протилежну дії тепла.

Протипоказання. Виснаження хворого. Хвороби, яким притаманні артеріальні спазми (облітеруючий ендартеріїт, хвороба Рейно). Підвищена чутливість до холоду. У хво­рих, що втратили чутливість шкіри (паралічі). У хворих з гострою затримкою сечі. При трофічних ураженнях шкіри. Холодові процедури слід обережно застосовувати у хво­рих, які перебувають у непритомному стані.

Міхур з льодом

Міхур для льоду виготовляють з гуми. Він має пласку, круглу форму з отвором у центрі, що загвинчується корком з нарізкою. Лід має знаходитися у морозильнику у вигляді великої грудки.

Перед застосуванням міхура лід дрібно розколюють для зручнішого розміщення у міхурі та щоб міхур був лег­шим і краще моделювався за формою тіла. Лід набирають у совок і на дві третини заповнюють ним міхур.

Не можна наливати воду у міхур, а потім заморожува­ти його, тому що внаслідок цього утворюється велика холодова поверхня, що може призвести до сильного охоло­дження або навіть обмороження місця прикладання міху­ра. Такий міхур стає надто важким і сильно давить на під­леглі органи (але його можна застосовувати при маткових кровотечах), він погано набуває форму ураженого місця.

З міхура витісняють повітря, надавивши на дно, щоб в отворі з'явився лід. Отвір герметично закривають корком. Міхур насухо витирають рушником, обгортають його сухим рушником та прикладають до тіла хворого.

Дітям та виснаженим хворим міхур з льодом слід під­вішувати на висоті 3—5 см від тіла.

Тримати міхур з льодом можна 1—2 год, але кожні 20— ЗО хв робити перерву на 10—15 хв. Необхідно слідкувати, щоб шкіра під міхуром, не побіліла, щоб на ній не виникли пухирі. При необхідності тривалого тримання міхура з льо­дом (протягом доби) через 2—3 год лід треба поновлюва­ти.

Примочки (холодні компреси)

Правила накладання. Змочують у холодній (льодяній) воді велику марлеву серветку. Віджимають її і приклада­ють до хворого місця. Змінюють серветку кожні 2—3 хв, тому що вона швидко набуває температури тіла. Примоч­ки прикладають протягом 5 хв — 1 год.