З питань нотаріального посвідчення заповітів

 

Відповідно до ст.1233 Цивільного кодексу України, заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Заповіт є одностороннім правочином – дією особи, спрямованою на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Відповідно до ч.3 ст. 202 Цивільного кодексу України одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Застосування цього положення Цивільного кодексу України стосовно заповіту пов’язане із заповітом подружжя, який складається двома особами – подружжям.

Правові наслідки заповіту виникають тільки після смерті особи, яка його видала – заповідача.

За життя заповідач вправі у будь-який час скасувати заповіт, змінити його або скласти новий заповіт.

Заповіт як правочин має відповідати всім вимогам, які звичайно пред’являються до правочинів, що містяться у статті 203 ЦК. Слід звернути увагу на те, що законодавець відокремив норми про заповіт від правил про правочини і договори. Це означає, що розпорядження на випадок смерті не можуть включатися як окремі положення до цивільно-правових договорів, за винятком спадкового договору та договору банківського вкладу.

Найважливіша ознака заповіту випливає з самого його визначення і полягає в безпосередньому зв'язку заповіту з особою заповідача. Ніхто інший крім заповідача не може скласти (скасувати, змінити) заповіт за заповідача. Законом не допускається відчуження права на складання заповіту, його обмеження або відмова від права на заповіт. Виходячи зі змісту ст. 27 ЦК правочин про відмову від права на заповіт або його обмеження є нікчемним.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч. 2 ст. 1234 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 34 Цивільного кодексу України повністю дієздатними є фізичні особи, що досягли вісімнадцяти років (повнолітні).

Особа у віці до 18 років може набути повну цивільну дієздатність, а як результат і право на заповіт у разі реєстрації цією особою шлюбу до досягнення повноліття, надання їй повної цивільної дієздатності коли вона записана матір’ю або батьком дитини, надання їй повної цивільної дієздатності після досягнення шістнадцяти років у випадку, коли вона працює за трудовим договором, надання їй повної цивільної дієздатності після досягнення 16 років у випадку, коли вона бажає займатися підприємницькою діяльністю.

Надання повної цивільної дієздатності є остаточним, й у випадку, наприклад, розірвання шлюбу чи припинення трудових відносин до досягнення особою 18 років, повна цивільна дієздатність у цієї особи зберігається, як і зберігається право на заповіт.

Цивільний кодекс України окремо називає такі заповіти як:

- заповіт з умовою;

- заповіт подружжя;

- секретний заповіт.

Також у науці цивільного права виділяються й інші види заповітів, зокрема: пропорційні (залежно від співвідношення розміру часток спадкоємців) та часткові (охоплюється певна частина спадщини).

Заповідач має право в заповіті:

- призначити спадкоємців (ст. 1235 Цивільного кодексу України);

- підпризначити спадкоємців (ст. 1244 Цивільного кодексу України);

- визначити обсяг спадщини, що має спадкуватися за заповітом (ст. 1236 Цивільного кодексу України);

- зробити заповідальний відказ (ст. 1237 Цивільного кодексу України);

- покласти на спадкоємця певні обов’язки (ст. 1235 Цивільного кодексу України);

- встановити в заповіті сервітут (ст. 1247 Цивільного кодексу України).

При посвідченні заповітів нотаріус керується вимогами що встановлені Цивільним кодексом України від 16.03.2003 року № 435-IV (з подальшими змінами і доповненнями) (далі за текстом – «ЦКУ») (ст.ст. 27, 202, 1233-1257 ЦК), Законом України «Про нотаріат» від 02.09.1993 року № 3425-XII (з наступними змінами та доповненнями) (далі по тексту – «Закон») (ст.56, 57 Закону), Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 22.02.2012 року № 296/5 (з наступними змінами та доповненнями) (далі за текстом – Порядок) та Правилами ведення нотаріального діловодства,, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 №3253/5 (далі за текстом – «Правила»).

 

Нормативна база

 

- Цивільний кодекс України від 16.03.2003 року № 435-IV (з подальшими змінами і доповненнями) (далі за текстом – «ЦКУ») (ст.ст. 27, 202, 1233-1257 ЦК);

- Закон України «Про нотаріат» від 02.09.1993 року № 3425-XII (з наступними змінами та доповненнями) (далі по тексту – «Закон») (ст.56, 57 Закону);

- Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затверджена наказом Міністерства юстиції України;

- Правила ведення нотаріального діловодства, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 22.12.2010 №3253/5 (далі за текстом – «Правила»).

 

Загальні вимоги до посвідчення заповіту.

Вимоги до форми та змісту заповіту

Форма заповіту регулюється загальними нормами щодо форми правочинів (ст. 209 ЦК) і спеціальним нормами щодо форми заповіту (ст.1247 ЦК).

Зазначені вище норми включають наступні вимоги:

- письмова форма заповіту із зазначенням в заповіті місця і часу його складання, а також дати та місця народження заповідача;

- нотаріальне посвідчення заповіту.

Під письмовою формою заповіту необхідно розуміти те, що текст заповіту має бути викладений на паперовому носії із обов’язковою наявністю підпису особи, яка виразила свою волю, вчинивши правочин (заповідача).

Зі змісту ст. 1248 ЦК слідує, що нотаріус посвідчує заповіт:

- написаний заповідачем власноручно і власноручно ним підписаний;

- написаний заповідачем за допомогою технічних засобів та власноручно підписаний;

- записаний зі слів заповідача нотаріусом власноручно і власноручно підписаний заповідачем;

- записаний зі слів заповідача нотаріусом за допомогою технічних засобів і власноручно підписаний заповідачем.

У двох останніх випадках заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним, про що зазначається перед його підписом.

У випадку, якщо особа внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин не може особисто підписати заповіт, за її дорученням та в її присутності, а також у присутності нотаріуса чи іншої посадової особи цей документ, відповідно до ч.3 ст. 45 Закону, ч.4 ст.207 ЦКУ та п.1.8 Розділу 3 Порядку, підписує інша особа. При цьому зазначаються причини, з яких заповідач не міг підписати заповіт власноручно. Заповіт не може підписувати особа, на користь якої його складено.

 

Вимоги до змісту заповіту.

 

Відповідно до п.2.1. Порядку заповіт має бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало незрозумілостей чи суперечок після відкриття спадщини.

Зміст заповіту складають розпорядження заповідача відносно його майна, майнових прав та обов’язків. Заповідач самостійно визначає обсяг того, що передається у спадок, він може охопити заповітом права та обов’язки, які йому належать на момент складання заповіту, а також ті, які можуть йому належати в майбутньому, заповідати все майно або його частину. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається. Якщо в заповіті буде вказане майно, яке на момент відкриття спадщини буде втраченим чи взагалі не придбаним, то в цій частині заповіт буде недійсним. Частина спадщини, яка не включена до заповіту, спадкується за законом.

До заповіту може бути включено розпорядження немайнового характеру (наприклад, визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання заповідача, бажання призначити опіку над неповнолітнім, виконання дій, спрямованих на здійснення певної суспільно корисної мети тощо).

Заповідач може покласти на спадкоємця, до якого переходить, зокрема, житловий будинок, квартира або інше рухоме чи нерухоме майно, зобов'язання надати іншій особі право користування цим майном або певною його частиною. Окрім цього, заповідач може обумовити виникнення права на спадщину в особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо).

Заповіт не може містити розпоряджень, які суперечать чинному законодавству. Наприклад, не можна посвідчувати заповіт, за яким майно передається в користування спадкоємцеві, оскільки майно заповідають лише у власність. Не можуть бути висунуті умови щодо подальшого розпорядження успадкованим майном, як-от: продаж майна та передача виручених сум іншим особам, заборона відчуження успадкованого майна протягом певного строку тощо, оскільки це обмежує право власності спадкоємця на успадковане майно.