Зміст колективного договору.

Зміст колективного договору.

Стаття 7 Закону України "Про колективні договори і угоди" встановлює примірний перелік зобов'язань сторін, які визначають зміст колективного договору. У колективному договорі можуть бути визначені випадки змін в організації виробництва і праці, положення щодо забезпечення продуктивної зайнятості, режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку, умов праці та охорони праці, умов регулювання фондів оплати праці та встановлення міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці тощо.

Сторони визначають зміст колективного договору шляхом: конкретизації правових норм, встановлених державою; встановлення умов праці, якщо таке згідно з законодавством віднесено до компетенції суб'єктів договірного регулювання; підвищення рівня пільг і гарантій, встановлених законодавством, або заповнення прогалин у трудовому праві.

В юридичній літературі всі умови, що становлять зміст колективного договору, поділяються на 3 групи:

• інформативні, які здебільшого містять норми централізованого законодавства, угод вищого рівня регулювання з питань оплати праці, робочого часу і часу відпочинку, охорони праці тощо, що і дало підстави іменувати такі умови колективного договору інформативними;

 

• зобов'язальні — це взаємні зобов'язання сторін. Виходячи із загальних засад договірного регулювання, ця частина колективного договору є основною і визначальною в забезпеченні взаємних прав і обов'язків учасників договору;

• нормативні — це такі умови, в яких сторони на виробничому рівні встановлюють локальні норми права, що регулюють умови праці.

Сторони самостійно визначають структуру колективного договору, враховуючи особливості діяльності юридичної особи. До колективного договору можуть долучатися додатки, переліки, положення тощо, які є його складовою частиною, уточнюють і конкретизують його положення і, як правило, мають нормативний характер (наприклад, перелік посад працівників, яким надається додаткова відпустка за ненормований робочий день).

 

14 Контроль за виконанням колективного договору та відповідальність його сторін.

На відміну від законодавства багатьох зарубіжних країн, в Україні відповідальність сторін за порушення й невиконання колективного договору встановлено в Законі «Про колективні договори і угоди», і вона не підлягає регулюванню на договірних засадах.

Відповідно до ст. 16 цього Закону, на осіб, які представляють власника або вповноважений ним орган чи профспілки або інші вповноважені трудовим колективом органи та з вини яких порушено чи не виконано зобов’язання за колективним договором, накладається штраф у розмірі до ста встановлених мінімальних заробітних плат, і вони також несуть дисциплінарну відповідальність аж до звільнення з посади.

За вимогою профспілок, іншого вповноваженого трудовим колективом органу власник або вповноважений ним орган зобо­в’язаний ужити заходів, передбачених законодавством, до керівника, з вини якого порушуються чи не виконуються зобов’язання за колективним договором.

 

15. Система та функції трудового права

Функції трудового права

Захисна функція. Стосується охорони інтересів працівника як сторони, певною мірою слабшою у трудових відносинах. Захисна функція трудового права виявляється ще й в тому, що трудове право створює рівні можливості для реалізації громадянами своєї здатності працювати, встановлюючи єдині правила щодо умов праці на підприємствах різних форм власності. Відображується в нормах більшості інститутів трудового права: інституті забезпечення зайнятості та працевлаштування; трудового договору; робочого часу і часу відпочинку; оплати праці; охорони праці; нагляді і контролі; вирішенні трудових спорів.

Виробничафункція значно змінилася в сучасних умовах. Від традиційного її розуміння як функції, що забезпечувала виробництво, належну продуктивність праці і суворе дотримання правил трудової дисципліни, вона переросла у функцію захисту у трудових відносинах інтересів роботодавців.

Трудове право, незважаючи на його соціальну природу, не може не захищати інтереси другої сторони у трудових відносинах. Інакше воно або вступить у колізію з іншим законодавством, у першу чергу з законодавством про власність і про підприємництво, або ті ж самі роботодавці змушені будуть ігнорувати трудове законодавство і шукати інших правових шляхів для використання робочої сили, поза тими, що передбачені цим законодавством. Якщо захисна функція забезпечує, наприклад, обмеження утримань із заробітної плати працівників, то виробнича, повинна гарантувати роботодавцю можливості стягнути повністю збитки, завдані йому в результаті заподіяння шкоди працівником.

Виховна функція хоч і загальноправова, але стосовно трудового права сьогодні є особливо виразною. Вона стосується забезпечення відповідної правової культури у трудових відносинах. Розвиток підприємництва з його основною метою – досягненням прибутку, низька на перших порах оплата праці, а подекуди взагалі її не сплачують, нерідко призводять до ігнорування, передусім з боку роботодавців загальних приписів трудового права. Тому дуже важливо домогтися належної правової культури учасників трудових правовідносин в умовах ринкової економіки і тут свою роль повинне відіграти трудове право України.

 

Контракт – особливий вид трудового договору.

Контракт - це насамперед строковий трудовий договір. Строковий трудовий договір може автоматично трансформуватися в договір на невизначений термін, якщо трудові відносини фактично продовжуються і жодна зі сторін не вимагає їх припинення. Однак до контракту зазначене положення не застосовується. Він може бути переукладений на новий термін тільки за згодою сторін, тобто вимагаються активні юридичні дії - підписання контракту.

Як правило, законодавство не встановлює ні мінімальних, ні максимальних термінів для контракту. Питання терміну вирішується за угодою сторін контракту. Але стосовно керівників державних підприємств установлено, що контракти можуть укладатися терміном від 1 до б років.

Змістом контракту є взаємні зобов'язання сторін. Контракт не повинен повторювати обов'язки з посадових інструкцій. У ньому мають бути виділені основні обов'язки, основні результати, необхідні для підприємства, за які буде виплачено визначену винагороду. У контракті повинні обумовлюватися режим робочого часу, зокрема використання гнучкого режиму праці, тривалість відпустки працівника, у тому числі додаткової. Можуть бути обумовлені іспит та інші форми і наслідки оцінки трудової діяльності працівника. Обов'язкам працівника повинні відповідати обов'язки власника, зокрема щодо матеріального забезпечення працівника: розміру посадового окладу, дотримання умов підвищення оплати праці, показників преміювання, показників і умов винагороди за підсумками роботи за рік.

У контракті можуть бути визначені додаткові порівняно з чинним законодавством пільги і компенсації за рахунок підприємства: додаткова винагорода до щорічної відпустки, при переукладанні контракту на новий термін, у зв'язку з виходом на пенсію чи одержанням трудового каліцтва. Можуть бути передбачені матеріальні санкції в разі дострокового припинення контракту з ініціативи працівника або роботодавця без поважних

ОСОБЛИВОСТІ СЕЗОННОЇ РОБОТИ

Випробування при прийнятті на сезонну роботу не встановлюється.

Сезонним працівникам, аналогічно як тимчасовим, відпустка надається пропорційно до відпрацьованого ними часу. Допомога з тимчасової непрацездатності внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання виплачується на загальних підставах, а допомога по тимчасовій непрацездатності, що настала внаслідок інших причин, видається не більше, ніж за 75 днів протягом календарного року (п. 22 Положення про порядок забезпечення допомогами по державному соціальному страхуванню та ст. 35 Закону України „ Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, та витратами, зумовленими народженням та похованням" від 18 січня 2001 р. (із змінами).

Сезонний працівник має право достроково розірвати трудовий договір, попередивши про це власника за три дні. Власник має право звільнити сезонного працівника до закінчення строку трудового договору, крім загальних підстав, і за додатковими підставами:

а) в разі призупинення робіт на підприємстві на строк більше як два тижні з причин виробничого характеру чи скорочення робіт на підприємстві;

б) в разі відсутності працівника на роботі безперервно протягом одного місяця внаслідок тимчасової непрацездатності. Проте, у разі тимчасової втрати працездатності внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання робоче місце зберігається за сезонними працівниками до поновлення працездатності чи встановлення інвалідності, але не більше ніж до закінчення строку роботи за договором.

Сезонним працівникам вихідна допомога при звільненні виплачується крім випадків, зазначених у статті 44 КЗпП України, також при звільненні у зв'язку з призупиненням робіт на підприємствах на строк більше 2 тижнів з причин виробничого характеру або скорочення робіт на підприємстві.

Проте, розмір допомоги для сезонних працівників встановлюється менший, ніж для інших працівників. За загальним правилом розмір вихідної допомоги, що виплачується сезонним працівникам при звільненні за підставами, зазначеними у статті 44 КЗпП України, становить середній заробіток за тиждень, а у разі призову чи вступу на військову службу - середній заробіток за два тижні.

Оплата праці здійснюється за фактично виконану роботу згідно норм, розцінок, тарифних ставок, які діють на підприємстві, і не може бути нижчою за мінімальну зарплату за умови виконання норм праці.

 

Договір про надомну роботу

Громадяни можуть укладати з підприємствами, їх об’єднаннями, іншими роботодавцями трудовий договір про виконання робіт особистою працею вдома, використовуючи матеріали, знаряддя і засоби праці, які виділяє роботодавець або такі, що придбані за його рахунок.

Праця надомників спрямовується зазвичай на виробництво товарів широкого вжитку і надання окремих видів послуг. Адміністрація підприємства може використовувати працю надомників і для виготовлення інших видів виробів (робіт), якщо за характером і технологією виробництва це можливо в надомних умовах і економічно доцільно.
Завдання роботодавця можуть виконуватися за участю членів сім’ї надомника.

Переважне право на укладення трудового договору про роботу на дому надається:
— жінкам, що мають дітей віком до п’ятнадцяти років;
— інвалідам і пенсіонерам (незалежно від віку і розміру пенсії), особам із зниженою працездатністю, яким рекомендована праця в надомних умовах;
— особам, що доглядають за інвалідами або за членами сімей, які тривалий час хворіють і потребують постійного догляду;
— особам, зайнятим на роботах із сезонним характером виробництва (в міжсезонний період), а також тим, які навчаються в стаціонарних навчальних закладах;
— особам, які через об’єктивні обставини не можуть бути зайняті безпосередньо в певній місцевості.

Особи, що володіють майстерністю виготовлення виробів народних художніх промислів, сувенірних виробів чи оригінальної упаковки для них, можуть бути прийняті на роботу як надомники незалежно від роду їх діяльності і роботи на інших підприємствах.

Звернути увагу
Обмеження, встановлені законодавством про сумісництво, на надомників не поширюються.

Особи, що бажають влаштуватися на роботу як надомники, подають стандартний набір документів:
— паспорт (особи у віці від 15 до 16 років подають свідоцтво про народження);
— трудову книжку (якщо є);
— довідку податкового органу про ідентифікаційний номер фізичної особи.

Трудовий договір про роботу вдома (див. зразок) укладається зазвичай в письмовій формі. У ньому повинні бути найповніше викладені як основні, так і додаткові умови, які визначають зобов’язання сторін. Прийняття на роботу надомника оформлюється наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу. На надомників, які раніше не працювали в суспільному виробництві, заводять трудові книжки після того, як вони здадуть перше виконане завдання. У такому самому порядку заносять записи в трудові книжки тих надомників, які мають ці книжки. Оплачують працю надомників за відрядними розцінками за фактично виконані роботи або вироблену продукцію, що відповідає встановленим вимогам щодо якості.

Набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, що виключає можливість продовження даної роботи (п. 7 ст. 36 КЗпП)

Неосновний робочий час

Розрізняють основний та неосновний робочий час. Основний — це встановлена законом або трудовим договором тривалість робо­чого часу, яку безумовно повинен відпрацювати працівник. До цього виду робочого часу належить: нормальний, скорочений та неповний робочий час. Неосновним робочим часом вважається законодавчо закріплене відхилення від основного робочого часу. Це передусім — надурочні роботи, тривалість робочого часу у ви­хідні, святкові та неробочі дні.

Надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня. Як правило, застосування надурочних робіт не допускається. Проведення іх можливе у виняткових випадках, визначених законодавством.

Законодавством України про працю передбачені такі святкові дні:

1 січня — Новий рік;

7 січня — Різдво Христове;

8 березня — Міжнародний жіночий день;

1 і 2 травня — День міжнародної солідарності трудящих;

9 травня — День Перемоги;

28 червня — День Конституції України;

24 серпня — День незалежності України.

Робота також не проводиться і в дні великих релігійних свят. Такі дні, згідно зі ст. 73 КЗпП, називаються "неробочими", чим наголошується на їх недержавному характері. Проте держава, шануючи релігійні традиції більшості населення, закріпила це положення у законі:

7 січня — Різдво Христове; один день (неділя) — Пасха (Великдень); один день (неділя) — Трійця.

За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, особам, які сповідують відповідні релігії, надається до трьох днів відпочинку впродовж року для святкування їхніх великих свят із відпрацюванням за ці дні.

Робота у святкові й неробочі дні допускається у виняткових випадках, аналогічно як і у вихідні дні та на тих же умовах. Робота у ці дні компенсується або подвійною оплатою, або наданням іншого дня відпочинку.

Нормування праці.

Нормування праці — це основа її організації на підприємстві. В загальному визначенні нормування праці — це вид діяльності з управління підприємством, спрямований на встановлення оптимальних співвідношень між витратами та результатами праці, а також між чисельністю працівників різних груп та кількістю одиниць обладнання.

Зміст роботи з нормування праці на підприємстві включає: аналіз виробничого процесу; поділ його на частини; вибір оптимального варіанта технології й організації праці; проектування режимів роботи обладнання, прийомів і методів роботи, систем обслуговування робочих місць, режимів праці і відпочинку; розрахунок норм згідно з особливостями технологічного і трудового процесів; їх впровадження і подальше коректування у зв'язку зі зміною організаційно-технічних умов трудової діяльності.

Норма праці є тією першоосновою, з якої починається і на якій ґрунтується весь процес планування праці і виробництва: на основі норм праці розраховують трудомісткість виробничої програми, визначають необхідну чисельність персоналу і його структуру на підприємстві, розраховують економічну ефективність науково-технічних та організаційних нововведень тощо.

Норми праці — це складова частина організації оплати праці на підприємстві, це активний засіб забезпечення оптимального співвідношення між мірою праці та мірою її оплати, що відповідає вимогам соціальної справедливості у розподілі фонду споживання. Встановлення точних, рівнонапружених норм праці для кожного робочого місця дає можливість об'єктивно визначити розмір трудового внеску окремих колективів та виконавців у загальний результат діяльності підприємства. Це означає, що науково обґрунтовані норми є ефективним засобом позитивної мотивації праці, спрямованої на активізацію трудової віддачі працівників.

Отже, нормування праці є важливою ланкою як технологічної та організаційної підготовки виробництва, так і оперативного управління ним. Будь-які суттєві зміни в технології та організації праці і виробництва повинні супроводжуватися зміною норм праці.

 

Системи оплати праці.

У практиці роботи підприємств найбільш поширеними формами оплати праці є відрядна і погодинна, які відображені в різновидах систем оплати праці (рис. 7.6).

Усі різновиди форм і систем оплати праці ґрунтуються на тарифній системі та нормуванні праці.

Відрядна форма оплати праці

За відрядної форми оплати праці заробіток працівника прямо залежить від кількості та якості виготовленої продукції або обсягу виконаних робіт.

Розрізняють такі різновиди відрядної форми оплати праці:

o пряма відрядна;

o відрядно-преміальна;

o відрядно-прогресивна;

o непряма відрядна;

o акордна;

o акордно преміальна;

o колективна відрядна тощо.

Відрядно-прогресивна система є оплатою праці за відрядними розцінками в межах установленої норми, а виконання роботи понад норму - за прогресивно зростаючими відрядними розцінками. Така оплата праці може запроваджуватися на обмежені терміни в тих виробництвах, де потрібні додаткові заходи для стимулювання інтенсивності праці для досягнення прогресивних норм виробітку. При відрядно-прогресивній системі заробіток робочого зростає швидше, ніж його виробіток.

Непряма-відрядна система застосовується зазвичай для оплати праці допоміжних робітників, які обслуговують основне виробництво (наладчики, кранівники, стропальники тощо.). Заробітна плата робітника при непрямій-відрядній оплаті праці залежить від результату праці основних робітників, а не від його особистого виробітку.

При акордній системі загальна сума заробітку визначається до початку виконання роботи за нормами, що діють, і відрядних розцінок. Відрядна розцінка встановлюється відразу на весь обсяг робіт, які повинні бути виконані в строк. Якщо при акордній системі за термінове або якісне виконання робіт виплачується премія, то вона називається акордно-преміальною системою оплати праці. Акордна оплата праці стимулює виконання всього комплексу робіт з меншою чисельністю працюючих і в коротші терміни.

При колективній відрядній системі заробіток кожного працівника поставлений у залежність від кінцевих результатів роботи всієї бригади, дільниці тощо.

Погодинна форма оплати праці застосовується в разі неможливості або недоцільності встановити кількісні параметри праці; за цієї форми оплати праці працівник отримує заробітну плату залежно від кількості відпрацьованого часу і рівня його кваліфікації. Розрізняють такі різновиди погодинної форми оплати праці:

o проста погодинна;

o погодинно-преміальна;

o окладна;

o контрактна.

 

Зміст колективного договору.

Стаття 7 Закону України "Про колективні договори і угоди" встановлює примірний перелік зобов'язань сторін, які визначають зміст колективного договору. У колективному договорі можуть бути визначені випадки змін в організації виробництва і праці, положення щодо забезпечення продуктивної зайнятості, режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку, умов праці та охорони праці, умов регулювання фондів оплати праці та встановлення міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці тощо.

Сторони визначають зміст колективного договору шляхом: конкретизації правових норм, встановлених державою; встановлення умов праці, якщо таке згідно з законодавством віднесено до компетенції суб'єктів договірного регулювання; підвищення рівня пільг і гарантій, встановлених законодавством, або заповнення прогалин у трудовому праві.

В юридичній літературі всі умови, що становлять зміст колективного договору, поділяються на 3 групи:

• інформативні, які здебільшого містять норми централізованого законодавства, угод вищого рівня регулювання з питань оплати праці, робочого часу і часу відпочинку, охорони праці тощо, що і дало підстави іменувати такі умови колективного договору інформативними;

 

• зобов'язальні — це взаємні зобов'язання сторін. Виходячи із загальних засад договірного регулювання, ця частина колективного договору є основною і визначальною в забезпеченні взаємних прав і обов'язків учасників договору;

• нормативні — це такі умови, в яких сторони на виробничому рівні встановлюють локальні норми права, що регулюють умови праці.

Сторони самостійно визначають структуру колективного договору, враховуючи особливості діяльності юридичної особи. До колективного договору можуть долучатися додатки, переліки, положення тощо, які є його складовою частиною, уточнюють і конкретизують його положення і, як правило, мають нормативний характер (наприклад, перелік посад працівників, яким надається додаткова відпустка за ненормований робочий день).

 

14 Контроль за виконанням колективного договору та відповідальність його сторін.

На відміну від законодавства багатьох зарубіжних країн, в Україні відповідальність сторін за порушення й невиконання колективного договору встановлено в Законі «Про колективні договори і угоди», і вона не підлягає регулюванню на договірних засадах.

Відповідно до ст. 16 цього Закону, на осіб, які представляють власника або вповноважений ним орган чи профспілки або інші вповноважені трудовим колективом органи та з вини яких порушено чи не виконано зобов’язання за колективним договором, накладається штраф у розмірі до ста встановлених мінімальних заробітних плат, і вони також несуть дисциплінарну відповідальність аж до звільнення з посади.

За вимогою профспілок, іншого вповноваженого трудовим колективом органу власник або вповноважений ним орган зобо­в’язаний ужити заходів, передбачених законодавством, до керівника, з вини якого порушуються чи не виконуються зобов’язання за колективним договором.

 

15. Система та функції трудового права

Функції трудового права

Захисна функція. Стосується охорони інтересів працівника як сторони, певною мірою слабшою у трудових відносинах. Захисна функція трудового права виявляється ще й в тому, що трудове право створює рівні можливості для реалізації громадянами своєї здатності працювати, встановлюючи єдині правила щодо умов праці на підприємствах різних форм власності. Відображується в нормах більшості інститутів трудового права: інституті забезпечення зайнятості та працевлаштування; трудового договору; робочого часу і часу відпочинку; оплати праці; охорони праці; нагляді і контролі; вирішенні трудових спорів.

Виробничафункція значно змінилася в сучасних умовах. Від традиційного її розуміння як функції, що забезпечувала виробництво, належну продуктивність праці і суворе дотримання правил трудової дисципліни, вона переросла у функцію захисту у трудових відносинах інтересів роботодавців.

Трудове право, незважаючи на його соціальну природу, не може не захищати інтереси другої сторони у трудових відносинах. Інакше воно або вступить у колізію з іншим законодавством, у першу чергу з законодавством про власність і про підприємництво, або ті ж самі роботодавці змушені будуть ігнорувати трудове законодавство і шукати інших правових шляхів для використання робочої сили, поза тими, що передбачені цим законодавством. Якщо захисна функція забезпечує, наприклад, обмеження утримань із заробітної плати працівників, то виробнича, повинна гарантувати роботодавцю можливості стягнути повністю збитки, завдані йому в результаті заподіяння шкоди працівником.

Виховна функція хоч і загальноправова, але стосовно трудового права сьогодні є особливо виразною. Вона стосується забезпечення відповідної правової культури у трудових відносинах. Розвиток підприємництва з його основною метою – досягненням прибутку, низька на перших порах оплата праці, а подекуди взагалі її не сплачують, нерідко призводять до ігнорування, передусім з боку роботодавців загальних приписів трудового права. Тому дуже важливо домогтися належної правової культури учасників трудових правовідносин в умовах ринкової економіки і тут свою роль повинне відіграти трудове право України.