Навчальний елемент 2.3: лекція

Навчальний елемент 2.3: лекція

Клініко-психологічна інтервенція: види, методи, функції

1. Поняття психологічної інтервенції.
2. Методи психологічної інтервенції:

2.1. Вибір засобів

2.2. Функції клініко-психологічної інтервенції.

2.3. Цільова орієнтація.

2.4. Теоретичне обґрунтування.

2.5. Оцінка.

2.6. Професій ні дії.

1. Клініко-психологічна інтервенція як частина лікування в цілому.
2. Клініко-психологічна інтервенція і консультування.
3. Площини клініко-психологічних інтервенцій.
4. Місце психопрофілактики й психореабілітації в клініці.

Психологію і медицину можна розрізняти за їхніми найважливішими прикладними сферами інтервенцій; головний критерій при цьому – тип використовуваних засобів.

Якщо у медицині вплив здійснюється в основному медикаментозними, хірургічними, фізичними та іншими методами, то у психології - психологічними.

Всередині психології виділяють зазвичай 3 групи методів інтервенції, які пов’язані із трьома великими сферами:

- психологією праці – організаційно-психологічні інтервенції (наприклад, "дискусійний тренінг", "тренінг мотивацї", ділові ігри, тренінг комунікативної компетенції тощо);

- педагогічною психологією – педагого-психологічні інтервенції (напр., програми розвитку мислення у дітей);

- клінічною психологією – клініко-психологічні інтервенції.

 

У сучасній психологічній літературі термін „психологічна інтервенція” став дуже популярним. Ним інколи замінюють термін „психотерапія”. Однак, більшість науковців, наприклад М.Перре та У.Бауманн, розглядають психотерапію як функцію психологічної інтервенції. За їхнім визначенням, психологічна інтервенція характеризується використанням психологічних засобів для досягнення короткочасних чи тривалих змін шляхом впливу на емоції та поведінку.

 

Окрім поняття "психологічна інтервенція", часто, особливо у вітчизняній літературі, зустрічається поняття "психологічна допомога".

Поняття "психологічна допомога" відображає певну реальність, деяку психосоціальну практику, полем діяльності якої є сукупність питань і проблем психічного життя людини. За визначенням О.Ф Бондаренка, психологічна допомога – це галузь та спосіб діяльності, що призначені для сприяння людині й суспільству у вирішенні широкого кола проблем, породжених душевним життям людини у соціумі. Зміст психологічної допомоги полягає у забезпеченні емоційної, смислової та екзистенційної підтримки людини або суспільства в ситуаціях ускладнення, які виникають у ході їх особистісного та соціального буття.

Сьогодні психологічна допомога – містке поняття, зміст якого складається з великої кількості теорій і практик, що варіюються від специфічного застосування такого методу соціологічних обстежень як глибинне інтерв’ю до різноманітних технік соціально-психологічного тренінгу, понять та методів, що сходять до медичної психотерапії.

 

У появі психотерапії як соціального інституту і професії можна виділити ряд основних передумов і джерел:

1. Розвиток експериментальної психології, що розпочався зі створення 1879 року першої психологічної лабораторії В.Вундта у Лейпцігу. З цього часу розпочалася нова – наукова – епоха розвитку психологічної допомоги.
2. Формування нового, гуманного і наукового підходу до людей, що страждають психічними захворюваннями: Ф.Пінель, який наприкінці ХVІІІ ст. зняв ланцюги з пацієнтів психіатричної лікарні; Ж.Шарко, З.Фрейд, які описали й обгрунтували катарсично-гіпнотичний метод лікування "істерії".
3. Розвиток психологічного тестування та руху за розумову гігієну (пов’язаний з діяльністю Ф.Гальтона та Ф.Біне, а також К.Бірса, який організував на початку ХХ ст. у США Товариство розумової гігієни).
4. Бурхливий розвиток наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. психіатрії і психофізіології, зокрема російських психіатричної (В.А.Гіляровський, О.В.Кербіков,С.С.Корсаков, Є.К.Краснушкін) та психофізіологічної (І.П.Павлов, В.М.Бехтерєв) шкіл.
5. Виникнення й утвердження у 40-х роках в США "недирективної психотерапії" К.Роджерса, який запровадив у психотерапії філософію екзистенціалізму, відмовився від терміну "пацієнт" на користь найменування "клієнт" і закріпив у свідомості розуміння можливості отримання психотерапевтичної допомоги здоровими людьми.
6. Інститут релігійного опікування (counselors) та соціальних працівників, що сходить до американських традицій протестантизму і виник напередодні другої світової війни. Будучи випускниками факультетів соціології, філософії та теології, ці спеціалісти призначалися для надання психологічної допомоги особам, що потрапили до складної емоційної та життєвої ситуації.

Важливу роль відіграв також соціально-економічний та соціально-політичний контекст епохи краху імперій у ХХ ст., звільнення людського "Я" від будь-яких форм закріпачення, визнання людини вільною й такою, що має невід’ємні права від народження ("Декларація прав людини", прийнята ООН у 1949 році). Разом з тим, подальший розвиток суспільства пов’язаний з таким негативним для здоров’я людини чинниками як урбанізація, індустрі-алізація, підвищення рівня напруженості в соціальних стосунках, пришвидшення темпу життя, інформаційна перенасиченість тощо.

 

 

Методи клініко-психологічної інтервенції мають ряд характеристик, які представлені в таблиці 1. Тут потрібно зазначити, що специфічною саме для клініко-психологічної інтервенції є друга з виділених характеристик.

Таблиця 1

Основні характеристики методів клініко-психологічної інтервенції

Вибір засобів	Психологічні засоби, точка прикладання яких – емоції та поведінка. Вони здійснюються у соціальній інтеракції між допомагаючим і тим, хто шукає допомоги.
Функції інтервенції	Соціальна гігієна і профілактика, лікування/психотерапія, реабілітація. Функції пов’язані зі здоров’ям і розладами/хворобами (психічними і соматичними).
Цільова орієнтація процесів	Для досягнення змін
Теоретичне обгрунтування	Через теорії психології
Оцінка	Експериментальна перевірка (особливо перевірка ефективності)
Професіоналізм дій	Спеціалісти-психологи

 

2.1

Сутність психологічної інтервенції не втому, щоб викликати зміни психічних характеристик і процесів, а в тому, що вплив здійснюється психологічними засобами (а орієнтуватися можна і на зміни соматичного стану – напр., кров’яного тиску): через бесіду, тренінг чи міжособистісні взаємостосунки.

2.2

Методи клініко-психологічної інтервенції можна відмежувати від методів, прийнятих в педагогічній психології, психології праці чи організаційній психології, якщо визначити спеціальні функції інтервенції:

· функція гігієни (масштабні санітарні заходи, які сприяють психічному, фізичному і соціальному здоров’ю – все, що сьогодні стосується "психології здоров’я") і профілактики (методи і стратегії психологічної інтервенції, які допомагають попередити розлади, знизити рівень захворюваності); кризова інтервенція належить саме до функції профілактики, оскільки вона допомагає адаптуватися у важких, критичних життєвих обставинах і так попередити виникнення розладів;

· функція лікування/терапії (терапія розладів, які мають характеристики захворювань); поняття " психотерапія " охоплює лише частину цієї функції і стосується терапії порушених психічних паттернів функціонування й впливу на порушення, які виникають в інтер-індивідуальній площині;

· функція реабілітації (допомога людині заново у повному обсязі включитися в роботу, соціальну сферу й суспільство після того, як з’явився розлад чи хвороба, чи недостатність); тривалі наслідки будь-якого розладу можуть бути попереджені або зведені до мінімуму.

2.3

В описанні кожного методу клініко-психологічної інтервенції мають бути чітко викладені цілі, для яких його потрібно використовувати; завдяки цьому він утворює основу для структурованих і орієнтованих на ціль процесів інтервенції.

Метод може бути частиною деякої множини чи системи методичних правил, які разом використовуються для досягнення віддалених цілей, чи макрорезультатів.

Окремі психотерапевтичні техніки ("емпатійне слухання", "фокусування", вправи на релаксацію) призначені для досягнення конкретних ближніх цілей, або мікро результатів.

Конкретні, сформульовані в поняттях спостереження цілі є передумовою для регуляції конкретних терапевтичних дій (табл. 2).

Таблиця 2

2.4

Науково обґрунтовані методи клініко-психологічної інтервенції теоретично співвідносяться з раціональним змістом (теоріями, гіпотезами, емпіричними методами дослідження та емпіричними даними) психології та суміжних дисциплін.

Психотерапевтичні методи можна інтерпретувати як технологічні правила у тому випадку, якщо описання методів містить таку інформацію:

1) для яких проблемних вихідних станів і діагнозів,

2) з якою терапевтичною метою і

3) які психотерапевтичні дії рекомендовано.

 

Психотерапевтичні методи можна вважати теоретично обґрунтованими при відповідності їх таким критеріям:

основні критерії

1. докази їх ефективності;

2. методи не повинні базуватися на передумовах, несумісних з науковим пізнанням;

3. основи методу повинні виводитися із підтверджених психологічних законів;

додаткові критерії

4. етична правомірність тих терапевтичних цілей, які можуть бути досягнуті через даний метод;

5. етична виправданість самого методу;

6. якість і ймовірність очікуваних побічних ефектів;

7. об’єм затрат, пов’язаних із використанням самого методу.

Критерії 1,6,7 орієнтовані на технологічних аспект ефективності (співвідношення затрати-користь); критерії 2,3 – на епістемологічний аспект істини (доказовість/спростовуваність); критерії 4,5 стосуються етичної сторони при обґрунтуванні технологічних правил.

Психотерапевтичні посібники чи керівництва являють собою системи описання принципів терапевтичних дій для рішення конкретних проблем. Головний критерій їхньої якості – е забезпечення такою інформацією, яка може гарантувати, що різні терапевти, використовуючи одне й те ж керівництво, будуть однаково діяти при вирішенні суворо визначеної проблеми.

 

2.5

Методи клініко-психологічної інтервенції потребують емпіричної перевірки стосовно 2 пунктів:

1)теорії – теорії можна вважати підтвердженими тільки тоді, коли вони пройшли емпіричну перевірку; у цьому сенсі методи інтервенції потребують емпірично перевірених теорій, які пояснюють їхню ефективність;

2)інтервенції виявляються етично і науково виправданими лише тоді, коли проводилася емпірична перевірка їхньої ефективності.

Окрім перевірки ефективності, оцінюється ще й рентабельність (затрати/користь чи затрати/результат) і враховується оцінка пацієнта.

2.6

Функції інтервенції, згадані вище, реалізуються спеціалістами-психологами, які у ході освіти, спеціалізації і підвищення кваліфікації отримали специфічну компетентність.

У німецькомовних країнах станом на другу половину 90-х рр. ХХ ст. приблизно 60% психологів працюють в охороні здоров’я і біля двох третин з них мають психотерапевтичну кваліфікацію.

Схема отримання навичок і вмінь у галузі психології:

У німецькомовних країнах (згідно з постановами Федерації союзів німецьких психологів, Товариства психотерапевтів, і німецьким законом про психотерапію):

1. тривалість спеціалізації: повна освіта – 3 роки;

без відриву від виробництва – 5 років;

2. теорія: 600 годин;

3. практика: містить такі елементи

- діяльність – у певних визнаних закладах мінімум 600 год лікування у формі самостійно проведеної психотерапії під супервізією;

- супервізія – критичне осмислення практики під керівництвом – мінімум 10 пацієнтів чи мінімум 100 год супервізії;

- самостійний досвід у формі навчальної терапії, навчального аналізу окремо чи в групах.

4. (інколи!) самостійне навчання – 1200 год.

 

Американські концепції підготовки фахівців (слідують цільовому уявленню, встановленому на Боулдерській конференції 1949 році – комбінації науки і практики: модель вченого-практика)

1. чотирирічне основне навчання з отриманням ступеня бакалавра

2. післядипломне навчання до отримання ступеня магістра – 2 роки

3. післядипломне навчання до отримання ступеня доктора (філософії чи психології) – 3 роки

4. отримання ліцензії (у деяких штатах)

 

У німецькомовних країнах існує єдина думка про те, що отримання ступеня бакалавра, магістра чи ліцензіата не достатнє для незалежної діяльності з юридичною відповідальністю – потрібна спеціалізація, яка може бути реалізована за трьома різними моделями:

Ø за конкретним терапевтичним напрямком (для клінічної психології відсутня), наприклад набуваються навички психоаналізу, розмовної чи поведінкової психотерапії – проблематичний варіант, оскільки пов’язаний зі звуженням підходу;

Ø у галузі конкретних сфер діяльності, напр., набуття навичок для лікування патологічних прагнень, для педагогічного консультування – це найчастіше рання спеціалізація всередині клінічної галузі;

Ø профільна спеціалізація в клінічній психології чи психотерапії – набуття кваліфікації, яка необхідна для певної професійної галузі, напр., спеціалізація клінічних психологів/психотерапевтів чи лікарів-психіатрів тощо; гарантує найбільшу широту вмінь і є пріоритетною порівняно із двома попередніми.

Клініко-психологічна інтервенція вкладається в більш широкі рамки інтервенції взагалі. У сфері психічних розладів передбачені, відповідно до основних принципів охорони здоров’я, комплексні інтервенції, куди, окрім клініко-психологічної, входять також медична, соціально-трудова та інші. При комбінуванні інтервенції у сфері психічних розладів першочергове значення мають психофармакологічні засоби.

Комбінування інтервенції може призвести до наступних наслідків:

- Немає ефекту комбінації: окремі інтервенції ефективні настільки, наскільки і їхня комбінація.

- Позитивний ефект комбінації: комбінація інтервенцій більш ефективна, ніж кожна з них окремо; ефект комбінації може (а)являти собою суму окремих ефектів (адитивний ефект); (б)бути меншим, ніж сума, але більшим, ніж самий сильний з окремих ефектів чи (в)бути більшим, ніж сума окремих ефектів (потенціюючий ефект).

- Негативний ефект комбінації: комбінація окремих інтервенцій менш ефективна, ніж кожна окрема інтервенція.

Питання комбінованого лікування щоразу ставиться по-різному в залежності від загальної мети терапії.

 

Консультативна допомога надається не лише у сфері охорони здоров’я і не лише психологами. Але питання про розмежування консультування і клініко-психологічних форм інтервенції особливо гостро постає саме у сфері охорони здоров’я.

Ю.Б.Альошина виділяє два напрямки психологічної допомоги: 1)психологічне консультування і 2)психотерапію. Консультування використовується, коли клієнт скаржиться на міжособистісні конфлікти, і передбачає зміну його ставлення до своїх труднощів, а психотерапія – при потребі глибинної особистісної корекції внутрішньо-особистісних проблем. Але й таке розмежування досить умовне. У деяких випадках важко точно кваліфікувати роботу з клієнтом як консультативну чи психотерапевтичну.

Деякими авторами висловлюються думки про те, що психотерапія – це система спеціально організованих методів лікувального впливу на невротиків, тобто хворих, а психокорекція вплив на людей з дезадаптованою поведінкою і невротичним реагуванням. Відповідно, психотерапією займаються лікарі, а психокорекцією – психологи.

У Перре і Бауманна не зустрічається термін "психокорекція". Автори описують консультування, виходячи з основних ознак психологічної інтервенції:

1) Засоби – точка прикладання (так само, як і клініко-психологічна інтервенція) в емоціях і поведінці; серед психологічних засобів на першому місці передача інформації.

2) Функції інтервенції – консультування передусім стосується гігієни і профілактики, однак інколи мова йде і про реабілітацію та лікування.

3) Цільова орієнтація – у процесі консультування виробляються альтернативні рішення проблеми з метою вдосконалення бази для прийняття рішення чи дій, при цьому рішення приймає сам клієнт; у клініко-психологічній інтервенції спеціаліст допомагає вдосконалити не лише базу, але й провести в життя плановані зміни (в основному зміни особистості самого пацієнта), у процесі чого спеціаліст відіграє важливу активну роль.

 

Часто консультування й інтервенції розрізняють і за часовими затратами: консультування 1-5 сеансів; інтервенція – понад 5 сеансів.

 

Головна відмінна ознака, за Перре і Бауманном: при консультуванні зміни наступають після самого консультування без супроводу спеціаліста; при інтервенції сутністю є сам процес змін, який супроводжується спеціалістом.

На практиці консультування та інтервенція пересікаються один з одним.

Виділяють 3 площини клініко-психологічної інтервенції:

§ площина психічних функцій чи порушення цих функцій;

§ площина паттернів функціонування чи відповідно їхніх порушень (представлена синдромами і діагнозами);

§ площина міжособистісних систем чи відповідно порушення цих систем (діада, сім’я, школа, підприємство тощо) (див. табл. 3).

Клініко-психологічна інтервенція використовується і у сфері соматичних хвороб, і у сфері психічних розладів. В обох цих сферах можна розрізняти ті ж самі площини і функції, які були розглянуті вище. При цьому часто пересікаються між собою галузі інтервенцій психології здоров’я (охорона і профілактика психічних розладів і соматичних хвороб) і поведінкової медицини (інтервенції при надмірній вазі, курінні, хронічному болю, порушеннях сну).

Поняття психотерапія, як правило включає в себе клініко-психологічну терапію порушених паттернів функціонування чи порушених інтерперсональних систем при психічних розладах; інколи поняття психотерапії відносять і до лікування соматичних хвороб; також воно використовується і для інтервенції при клініко-психологічні реабілітації.

Таблиця 3

Форми раннього лікування

Раннє лікарське обслуговування	Початок і координація заходів ранньої допомоги, попередні обстеження і медичне лікування (медикаментозне, хірургічне і т.д.)
Лікувальна гімнастика	Ро0звиток сенсомоторних здібностей і лікування церебральних рухових розладів
Психологічне обслуговування	Психотерапевтичне лікування психопатологічних порушень у дитини, проведення конкретних вправ, спрямованих на розвиток моторики, покращення мовлення, соціальної поведінки; робота з сім’єю, батьками; інструктаж батьків як медіаторів у психотерапевтичному процесі і лікуванні
Соціальна робота	Інформація і підтримка при соціально-правових проблемах; посередницька допомога при підключенні служб по догляду
Логопедія	У дітей з порушеннями слуху та мовленнєвих функцій
Лікувально-педагогічний тренінг	Для розвитку тонкої моторики, тактильного сприйняття, розумового та емоційного розвитку
Педагогічне раннє обслуговування	Дітей з фізичною чи/і розумовою недостатністю

2. Допомога сім’ям з неповноцінними дітьми.

3. Допомога у подоланні хронічного соматичного захворювання.

4.Професійна інтеграція психічно хворих.

5. Суспільна інтеграція осіб з фізичними вадами і порушенням органів чуттів.

 

Форми раннього лікування

Раннє лікарське обслуговування	Початок і координація заходів ранньої допомоги, попередні обстеження і медичне лікування (медикаментозне, хірургічне і т.д.)
Лікувальна гімнастика	Ро0звиток сенсомоторних здібностей і лікування церебральних рухових розладів
Психологічне обслуговування	Психотерапевтичне лікування психопатологічних порушень у дитини, проведення конкретних вправ, спрямованих на розвиток моторики, покращення мовлення, соціальної поведінки; робота з сім’єю, батьками; інструктаж батьків як медіаторів у психотерапевтичному процесі і лікуванні
Соціальна робота	Інформація і підтримка при соціально-правових проблемах; посередницька допомога при підключенні служб по догляду
Логопедія	У дітей з порушеннями слуху та мовленнєвих функцій
Лікувально-педагогічний тренінг	Для розвитку тонкої моторики, тактильного сприйняття, розумового та емоційного розвитку
Педагогічне раннє обслуговування	Дітей з фізичною чи/і розумовою недостатністю

 

Об’єктивні

Вік Стать Етнічна належність	Професійне тло Терапевтичний стиль Терапевтична інтервенція
Тип особистості й вид копінгу Емоційне самопочуття Цінності, установки	Терапевтичні стосунки Очікування Ознаки соціального впливу

Незалежні від Специфічні

Ситуації для терапії

величини
Суб’єктивні

 

Рис. 1. Класифікація характеристик психотерапевта

Стосовно впливу на терапевтичний процес змінних віку, статі й етнічної належності (див. перший квадрат на рис.1) немає чітких наукових даних. Але М.Перре й У.Бауманн висловлюють припущення, що, коли терапевт і пацієнт схожі між собою за цими змінними, то ця обставина позитивно впливає на терапію.

Велике значення в плані особистісного розвитку надається змінним досвіду (див. другий квадрат на рис.1) терапевта. Але вплив цього чинника на пацієнта однозначно поки-що не доведено. Відомо, що навіть непрофесійні психотерапевти, котрі не мають медичної і психологічної освіти, після інтенсивних терапевтичних тренінгових курсів здатні успішно допомагати пацієнтам з важкими психологічними проблемами. Однак, не відомо, наскільки довго такі непрофесіонали можуть підтримувати свою "діяльність допомагаючого". Вважається, що професіонали мають вищу толерантність до фрустрації і завдяки професіоналізму можуть краще впорядковувати і переробляти не завжди однозначні процеси, які відбуваються з клієнтом, що підвищує термін їхньої професійної спроможності й ефективності.

Особистісні характеристики терапевта (третій квадрат) виступають для пацієнта в якості моделі. Особливо цей факт підкреслюється стосовно впевненості в собі, прийняття себе, відсутності тривоги чи толерантності до стресу, а також стосовно ціннісних і загальних установок.

У сучасній науковій літературі зустрічається дуже багато досліджень, присвячених групі чинників, які можна описати як здатність встановлювати теплі, поважаючі стосунки з пацієнтом (четвертий квадрат). Наприклад, К.Роджерс вказував на три основних змінних "теплота, емпатія й справжність". Ці змінні пов’язані з підвищенням у пацієнта відчуття самоцінності. Чинник "терапевтичні стосунки" є основною змінною психотерапевта як в індивідуальній, так і в груповій терапії, маючи великий вплив на терапію в цілому.

Змінна очікування – установки очікування терапевта стосовно пацієнта – має найбільший вплив, коли очікування терапевта і пацієнта позитивні.

Змінні пацієнта – це, відповідно, характеристики пацієнта, які функціонально впливають на процес і результат терапії.

До цього часу найбільшу увагу дослідників приваблює питання терапевтичного очікування або моделі очікуваних результатів лікування як змінної пацієнта. Міра відповідності конкретної терапевтичної пропозиції терапевтичним очікуванням пацієнта може суттєво вплинути на перебіг і результат терапії. Як терапевтичне очікування розглядається також очікування успіху (вважається значущим при всіх видах допомоги), компетентність, яку приписує пацієнт терапевту, а також те, наскільки пацієнт вважає терапевта таким, що заслуговує на довіру.

Різними авторами наголошується на важливості таких змінних пацієнта як "готовність приступити до терапії", реактивність, особливості особистості, (стать, вік, сила Я, рівень інтелекту), інтенсивність і форма розладу.

Ні змінні пацієнта, ні змінні терапевта не можна вважати незалежними одні від одних. Вони знаходяться в інтеріндивідуальній взаємодії, що й забезпечує реалізацію психотерапевтичного процесу й досягнення психотерапевтичних змін.

Структуру стосунків між терапевтом і пацієнтом характеризують ознаки, які не можна назвати характеристиками одного чи іншого партнера по інтеракції – це ознаки діади психотерапевт-пацієнт:

взаємна міжособистісна привабливість,

відповідність характеристик у сенсі подібності чи доповнення особистісних ознак,

формальні ознаки (ритм обміну репліками, взаємна прийнятність соціального підкріплення чи покарання тощо).

М.Перре та У.Бауманн розглядають декілька класифікацій психотерапевтичних форм лікування: за формальними ознаками, за терапевтичною метою, за теоретичними підходами.

За формальними ознаками:

Ø за кількістю партнерів у терапевтичній взаємодії – індивідуальна, групова і сімейна психотерапія;

Ø за фактором часу – довготривала (декілька років, як наприклад, класичний психоаналіз), "нормальна" або "звичайна" (10 – 40 сеансів або 30 – 40 годин) та короткочасна терапія (одна зустріч або 10 – 20 годин);

Ø за сферою компетенції психотерапевта – прямі методи (коли терапевти працюють напряму з окремими пацієнтами, групами, сім’ями), медіаторні методи (коли вплив спрямовується не на пацієнтів, а на релевантних осіб), методи самодопомоги (характерна самоорганізація індивіда, який шукає допомогу, і відсутність спеціалістів чи їх недоступність);

Ø за площинами впливу – інтраперсональні функції і паттерни функціонування, інтерперсональні системи.

За терапевтичними цілями (застарілий варіант класифікації, але все ж нерідко зустрічається у науковій літературі):

Ø напрямки, орієнтовані на інсайт, тобто зміну розуміння, когнітивної репрезентації;

Ø напрямки, орієнтовані на поведінку, тобто на зміну реакції.

Врешті всі напрямки орієнтовані на усунення психічних розладів чи психологічних порушень.

За теоретичними підходами:

Спосіб класифікації за теоретичними підходами чи психо-терапевтичними школами найбільш поширений у літературі. Цей принцип має перевагу в тому, що різні методи узагальнюються за критерієм "теоретичні ідеї" та "каузальні атрибуції".

Так, T.B.Karasu представляє 4 психотерапевтичних підходи, які порівнює за декількома параметрами (див. Табл. 2).

Таблиця 2

Навчальний елемент 2.3: лекція