Закон як джерело конституційного права. Проблема конституційних законів.

Закони України - це нормативно-правові акти, прийняті найвищим представницьким органом державної влади або через безпосереднє волевиявлення населення (референдумом), які регулюють найбільш важливі суспільні відносини та мають вищу юридичну силу в системі законодавства України.

Закони як джерела конституційного права України поділяються на декілька видів:

а) Конституційні закони - це особливі нормативно-правові акти в системі українського законодавства, що за своїм політико^ правовим змістом, предметом правового регулювання та юридичною силою посідають особливе місце після Конституції України, органічно розвивають і доповнюють її.

В офіційному законодавстві поняття "конституційний закон" не вживається, але в науковій літературі цей термін набув значного поширення, хоч єдиної думки про зміну таких законів та їхнє функціональне призначення й особливості не існує. Серед конституційних законів виділяють органічні, номінальні й ординарні.

Органічні закони - це закони, за допомогою яких вносяться зміни та доповнення до чинної Конституції України. Номінальні закони - закони, перелік і назва яких передбачені конституцією, є своєрідним її продовженням, але їхні положення до тексту Основного Закону не долучаються. Ординарні закони - закони, на які є лише посилання в Конституції України без зазначення їхньої назви ("Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом"-ст. 128 Конституції України);

Чинні міжнародні договори, Європейська Конвенція про захист прав людини й основних свобод і практика Європейського суду з прав людини як джерела права.

Право людини - це гарантоване законом і забезпечене державою можливість поведінки особи, а свобода - область людської поведінки, до якої гос-во зобов'язується не втручатися. У сучасному світі для більшості держав характерно певний збіг поглядів на те, які права мають бути представлені індивідом, і закріплені в національних законах. Міжнародно-правові зобов'язання, що розвивають і конкретизують принцип поваги прав людини складають зміст міжнародних стандартів у галузі прав людини. Існують наступні міжнародні акти про права людини: загальна декларація прав людини 1948г./ООН /; Декларація про права осіб належать до нац. або етнічних, релігійних і мовних меньшинствам/1992г. /; Декларації про захист всіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження чи покарання / 1975р. /; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права. Відповідно до зазначених актів усі особи, які проживають у державі-учасниці актів або на яких поширюється юрисдикція такої держави, отримують можливість користуватися правами, передбаченими цими актами, без обмежень за будь-якими ознаками. Згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Також у Конституції України можна знайти положення, яких немає у міжнародних документах про права людини. Остання обставина зумовлена загальністю формулювання прав і свобод у міжнародних актах, а також фактором часу. Наприклад, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, передбачене у ст. 50 Конституції України, не міститься у текстах головних міжнародних документів1. У другій половині XX ст. було також прийнято значну кількість міжнародних конвенцій з окремих груп прав людини і громадянина. Геополітичні зміни в Європі та у світі потребують розроблення нових міжнародних договорів, наприклад, Хартії прав людини для третього тисячоліття, в якій необхідно об'єднати всі існуючі договори ООН з прав людини, а також передбачити нові гарантії і принципи в галузі прав людини і громадянина, враховуючи всі соціальні, політичні, економічні, екологічні та інші зміни світі.

Основні етапи конституційних перетворень в Україні.

Конституційні традиції українського народу сягають глибини століть. Це і "Руська правда" (XI століття), і Статті Богдана Хмельницького (1654 p.), і Конституція Пилипа Орлика (1710 p.), інші нормативно-правові акти.

Найімовірніше потрібно вважати, що першим актом, який започаткував національне конституційне право, був IV Універсал Центральної Ради (січень 1918 p.), який політико-правовим чином оформив Україну як незалежну, самостійну, суверенну державу. На його основі було розроблено багато правових документів, зокрема й Конституцію УНР (1918 p.), яка хоч і не набула чинності, але стала своєрідним акумулятором традицій і надбань українського конституційного досвіду. Український конституціоналізм того часу досить плідно використав надбання світового конституціоналізму.

Так розпочався період становлення українського конституційного права, розвиток якого, на жаль, був перерваний встановленням промосковської державної влади, юридичним оформленням якої стали Конституції України радянського періоду 1919, 1929, 1937, 1978рр. Усі вони відповідали конкретному етапові розвитку соціалістичного ладу, але мали й спільні риси - проголошували народовладдя та зосередження всієї влади в руках Рад, закріплювали широкий перелік демократичних прав і свобод, скасовували приватну власність і інші соціальні перетворення. З формально-юридичного боку Конституції Радянської України відзначалися демократизмом, чіткістю формулювань, широкими соціальними гарантіями, що забезпечувало їхній порівняно високий світовий авторитет. Однак слабким їхнім місцем була декларативність більшості положень, відчутний пріоритет держави над особою, до того ж, втілюючи ідеї марксизму-ленінізму, вони були лише передавальним ланцюгом, своєрідним дублікатом Конституції СРСР.

Про окреме конституційне право України тоді навіть не йшлося. Та тріумфальне верховенство радянської концепції конституціоналізму було ліквідоване з прийняттям Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 р. і Акта про проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.

Сучасний етап конституційних перетворень в Україні.

Конституційний процес в Україні після здобуття нею незалежності пройшов такі етапи:

1) підготовка кількох нових проектів Конституції України, що відображали позиції різних політичних партій і угруповань;

2) створення Конституційної комісії та її робочих груп, які за період 1991-1996 pp. підготували та розглянули кілька проектів Конституції України;

3) винесення одного з проектів на загальнонародне

обговорення, що тривало кілька місяців; аналіз результатів обговорення та внесення відповідних змін до тексту проекту Конституції України;

4) активізація роботи над проектом Конституції України після обрання Верховної Ради України нового скликання та Президента України в 1994 р.;

5) укладення в червні 1995 р. між Верховною Радою України та Президентом України Конституційного договору;

6) підготовка нового проекту Конституції України;

7) прийняття Конституції України Верховною Радою України 28 червня 1996 р.

Конституційна законність у правовій державі.

Конституційна законність є реально діюча система конституціоналізму, що забезпечує повну дію правової Конституції (проф. Н.В. Вітрук).

Конституційна законність передбачає:

а) правовий характер самої Конституції україни як Основного Закону держави;

б) верховенство Конституції у правовій системі;

в) верховенство Конституції україни на всій території держави.

У Російській Федерації створено Конституційний Суд як вищий судовий орган по захисту її конституційного ладу. Конституційне правосуддя покликане забезпечити суверенітет Росії, основні права і свободи людини, верховенство Конституції Росії і її безпосереднє дію на всій території Російської Федерації, відповідність положень законодавства та практики їх застосування Основному Закону країни.