Органи державної влади та місцевого самоврядування в Автономної Республіки Крим. Конституція та акти Автономної Республіки Крим.

На відміну від родоплемінної організації влади, публічна влада су­часного суспільства являє собою колективність, жорстко «прив'язану» до певної території. Влада державних і муніципальних органів поши­рюється на підвладних суб'єктів не за соціальною (родинною, корпо­ративною, релігійною тощо), а за територіальною ознакою. Цій владі мають підкорятися всі суб'єкти, які перебувають у межах відповідної просторово-географічної одиниці, визначеної законодавством. Тери­торіальними межами діяльності органів публічної влади обумовлена й дія у просторі тих правових актів, що їх вони приймають.

При цьому особливості організації та діяльності публічної влади значною мірою залежать не тільки від політико-правових характерис­тик чи рівня фахової підготовки службовців, але й від географічних ха­рактеристик відповідної території. «Як свідчить історичний досвід, — підкреслюється в сучасній теоретичній літературі, — сама земля, тери­торія держави становить той стратегічний ресурс, який, за значущістю, можливо, переважає всі інші ресурси»1.

Територіальною основою організації та діяльності органів публічної влади називається певна частина соціального, природного (у тому числі природно-ресурсного та екологічного), економічного, інфраструктур-ного, культурно-історичного і просторового потенціалів країни, що перебуває в юрисдикції загальнодержавних чи місцевих органів публіч­ної влади. Під «територією» в цьому разі розуміють сукупність частин соціального, природно-ресурсного та інших потенціалів країни, що просторово збігаються, стосовно яких з боку органів державної влади і з боку органів місцевого самоврядування можна здійснювати відповідні регулятивні дії.

Територіальна осно ва діяльності органів публічної влади включає низку ознак, які дають кількісну та якісну характеристику того гео­графічного простору, на який поширюється влада зазначених органів. До них належать географічні розміри і масштаби підвладної території, місце, де знаходяться органи влади, топографію, умови для певного виду економічної діяльності, наявність природних ресурсів, доступ до транс­портних вузлів та комунікацій та ін. Ці аспекти мають суттєве значен­ня для з'ясування потенційних і реальних можливостей держави і місце­вого самоврядування, визначення місця й ролі певних місцевостей се­ред аналогічних територіальних одиниць.

Територіальну основу вищих органів Української держави та цент­ральних органів виконавчої влади становить уся державна територія України загальною площею 603,7 тис. км2 на якій проживає близько 48 млн людей. Територія України складається з території природних поселень (міст, селищ, сіл) та територій між ними в межах Державного кордону України. Державна територія України може бути змінена тільки шляхом всеукраїнського референдуму.

У місцевих органів публічної влади в Україні територіальна основа діяльності визначається адміністративно-територіальним устроєм. Так, для Верховної Ради, Ради міністрів і республіканських органів виконав­чої влади Автономної Республіки Крим територіальною основою є ви­ключно територія автономії. Територіальною основою місцевих держав­них адміністрацій і територіальних підрозділів центральних органів ви­конавчої влади є територія відповідних адміністративно-територіальних одиниць України (областей, міст районів, міст, районів у містах Києві та Севастополі). Територіальною основою органів місцевого самовря­дування є територія відповідних областей, районів, міст, районів у містах, селищ, сіл. Уразі добровільного об'єднання за рішенням місце­вого референдуму кількох територіальних громад сусідніх сіл, що мають спільний адміністративний центр, в єдину територіальну громаду, тери­торіальну основу відповідних органів місцевого самоврядування може становити загальна територія об'єднаних сіл.

Адміністративно-територіальними одиницями України є 24 області, одна адміністративно-територіальна автономія (Автономна Республіка Крим), два міста зі спеціальним статусом (Київ і Севастополь), 612 ра­йонів (з них у містах — 121), 165 міст обласного і 279 районного значен­ня, 907 селищ міського типу, 490 сільських і 121 міський район, а також 28 839 сільських населених пунктів, об'єднаних у 10 190 сільських окру­гів («сільрад»). У середньому на область припадає 24,1 тисячі км2 сільськогосподарських земель, 19 районів, шість міст обласного підпо­рядкування, 1207 населених пунктів2.

Регіони України суттєво відрізняються за багатьма показниками. Поряд з регіонами, що розвиваються, існують так звані депресивні регіони. Тому регіональна політика має бути спрямована на недопущен­ня і нівелювання різких територіальних диспропорцій, забезпечення цілісності державної території та поступального розвитку всіх тери­торіальних одиниць. Саме з таких міркувань виходив законодавець, на­голошуючи в ст. 132 Конституції України на тому, що територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної те­риторії, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з ура­хуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демо­графічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Згідно з п. 13 ч. 1 ст. 92 Конституції України, територіальний устрій нашої держави має визначатися спеціальним законом. На сьогодні про­ект такого закону розроблений і перебуває на розгляді в парламенті. Водночас вищими органами державної влади прийнято низку актів політико-правового характеру, спрямованих на удосконалення тери­торіальної основи органів публічної влади, забезпечення поступально­го розвитку всіх частин території України. Серед таких актів слід назвати, насамперед, Концепцію державної регіональної політики, затвер­джену Указом Президента України від 25 травня 2001 року № 341/2001, Концепцію сталого розвитку населених пунктів, схвалену постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 року № 1359-XIV, та Основні напрями забезпечення комплексного розвитку малих монофункціональних міст, схвалені постановою Кабінету Міністрів України від 17 бе­резня 2000 року № 521.

Конституція Автономної Республіки Крим — нормативно-правовий акт, який визначає статус і повноваження Автономної Республіки Крим та діє відповідно до Конституції України.

Конституція прийнята на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим 21 жовтня 1998 року; дійсна від 12 січня 1999 року. Керуючись інтересами кримчан, Верховна Рада АРК, відповідно доКонституції України, Закону України від 10 лютого 1998 року «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим», прийняла дійсну Конституцію Автономної Республіки Крим. Верховна Рада України надала чинності Конституції АРК, прийнявши Закон України «Про затвердження Конституції Автономної Республіки Крим» від 23 грудня того ж року, відповідно до Конституції України.^[1]

Із прийняттям Закону України «Про відновлення Кримської АРСР» у лютому 1991 року, Кримській області надано статус автономії: тодішнє кримське керівництво, використовуючи прогалини у законодавстві та слабкість державної влади України, узялося за будування своєї моделі устрою Криму. Верховна Рада Криму прийняла декларацію «Про державну самостійність Республіки Крим»,^[2] а 6 травня 1992 року Конституцію Республіки Крим. Хоч ці документи і суперечили тодішньому законодавству України, їх скасовано Верховною Радою України лише 17 березня 1995 — після затяжних конфліктів на півострові. Згодом Президент України підписав низку указів, які визначали статус органів влади АРК. Конституція Криму від 4 квітня 1996 року знову проголосила Верховну Раду АРК законодавчим органом і визначила порядок виборів депутатів до неї. Оскільки ці норми суперечили новій Конституції України 1996 року, виникла необхідність визначення статусу АРК; завдання це було розв'язано ухваленням та затвердженням чинної нині Конституції АРК від 23 грудня 1998 року.

Конституція Автономної Республіки Крим належить до кодифікованих конституційних актів. Це єдиний нормативно-правовий акт, що складається з преамбули та п'яти розділів, позначених римськими цифрами. Розділи включають 48 статті, а сама конституція розбита на дев'ять глав. Розділи I і III містять 4 і 3 глави відповідно. Статті складаються з пунктів, позначених арабськими цифрами; окремі пункти містять підпункти, які позначаються арабськими цифрами, відокремлені дужками.