І етап. Підходи на засадах виділення різних шкіл.

Школа наукового управління (1885-1920 рр.). Фредерік Тейлор, Френк і Лілія Гілберт, Генрі Грант займались спостереженнями, замірами і аналізом операцій ручної праці, стимулюванням трудового вкладу, нормуванням праці з метою підвищення її ефективності.

Класична (адміністративна) школа управління (1920-1950 рр.). Анрі Файоль, Ліндал Урвік та Джеймс Д. Муні описали функції та розвинули принципи управління.

Школу людських стосунків (1930-1950 рр.) заснували Мері Паркер Фоллет та Елтон Мейо, які рекомендували використовувати прийоми управління людськими взаєминами шляхом впливу безпосередніх керівників на працівників, консультацій з працівниками, забезпечення широких можливостей спілкування на роботі.

Школа поведінських наук (з 1950 р.) формувалась Крісом Арджирісом, Ренсісом Лайкертом, Дугласом Мак-Грегором, Фредеріком Герцбергом та іншими вченими – біхевіорістами. В основі лежать методи налагодження міжособистісних відносин, підвищення ефективності людських ресурсів.

Школа науки управління (кількісного підходу) (з 1950 р.). Її представники – Р. Аккоф, С. Бір, Д. Екман та інші розглядали управління як логічний процес, що може бути відображений математично. Основою школи є дослідження моделей, тобто форм подання реальності, і операцій.

Особлива роль тут відводиться застосуванню математики, теорії імовірностей, статистики та комп’ютерних технологій.

ІІ етап. Процесійний підхід. Управління розглядається як процес, тобто як сукупність безперервних взаємопов’язаних дій. Ці дії, кожна з яких є також процесом, називають функціями менеджменту. Сучасний підхід (згідно з підходами Майкла Мескона, Майкла Альберта та Франкліна Хедоурі) виділяє чотири функції (планування, організація, мотивація і контроль).

ІІІ етап. Системний підхід базується на використанні теорії систем у менеджменті з кінця 50-х років. Система – це сукупність взаємопов’язаних елементів (частин), які постійно взаємодіючи, визначають її характер. Усі організації (об’єкти управління) є системами, які складаються з таких елементів як структура, завдання, технологія, люди і цілі. (Представники: Бернард, Друкер, Вінер та ін.).

ІV етап. Ситуаційний підхід. Розроблений наприкінці 60-х років ситуаційний підхід випливає з поняття ситуації як конкретного набору обставин, що діють на організацію протягом певного часу. Він спрямований на підбір прийомів управління для розв’язання конкретних управлінських ситуацій з метою найбільш ефективного досягнення цілей організації. (Представники: Джоан Вудворд, Том Бернс, Пол Лоуренс).

Розвиток української наукової управлінської думки відбувається з початку в умовах Російської імперії, а пізніше Радянського Союзу. Одним із її основоположників є М.І. Туган-Барановський (1865 – 1919 р.р.), всесвітньовідомий учений, який займався проблемами економічної психології, соціальної, мікро-, макроекономіки.

Значний внесок у науку управління зробили інші українці: М.П. Ясно польський (1846 – 1937 р.р.) – обґрунтував теорію місцевого самоврядування; М. Грушевський вивчав державний устрій Київської Русі; Д. Яворницький вивчав устрій Запорізької Січі та інші.

 

Управління органами внутрішніх справ– це свідома та вольова дія на систему цих органів та її структурні підрозділи з метою підвищення ефективності їх функціонування для забезпечення публічної безпеки і порядку, а також протидії злочинності.

ЛЕКЦІЯ 2. Механізм соціального управління, зміст його елементів

Питання 1. Поняття механізму соціального управління та характеристика категорії «Ціль».

Механізм соціального управління – це сукупність цілей, функцій, принципів та методів, які забезпечують ефективне функціонування соціальної системи.

Ціль – передбачення в свідомості результату, на досягнення якого направлені дії; інформаційна причина функціонування системи.

 

Класифікація цілей в системі управління правоохоронними органами

 

Цілі – завдання Цілі – орієнтації

Цілі - власно системи

Латентні цілі

 

Цілі також можуть бути класифіковані за такими ознаками:

За соціальною ознакою

За етапами досягнення За сферами застосування За ступенем конкретності

Питання 2. Поняття функцій соціального управління та їх класифікація.

Функція управління – особливий вид управлінської діяльності, який відособився в процесі розподілу та спеціалізації управлінської праці.

Класифікація функцій соціального управління

Загальні функції управління – це особливі види діяльності, які виражають напрям або стадію здійснення суб’єктом управління цілеспрямованої дії на об’єкт управління - аналіз, прогнозування - планування, організація - регулювання, контроль

Функції системи управління (функції-завдання) – функції які визначають основні напрями діяльності системи управління. - основні, забезпечуючі - штабні - зовнішні, внутрішні

Функції процесу управління (функції-операції) – функції процесу управління, що як процесу, що здійснюється в часі та знаходять своє відображення в стадіях управлінського циклу. - формулювання проблеми; - висунення управлінської гіпотези; - оперування інформацією; - вироблення та прийняття рішення; - контроль в процесі управління; - коригування; - діагноз нового стану системи; - організація виконання рішення.

Питання 3. Характеристика загальних та спеціальних принципів управління.

В принципах управління розкриваються підходи до створення і вибору способів, форм і методів здійснення управлінського впливу, характеру взаємодії в системі управління.

У своєму ставленні до принципів слід виходити з того положення, що наука управління вивчає загальні та специфічні закономірності соціального управління і виробляє на основі їх пізнання принципи, правила, методи і прийоми управлінської діяльності. Аналіз принципів соціального управління нерозривно пов’язаний з аналізом законів та закономірностей розвитку суспільства в цілому та його окремих систем.

Закон виражає порядок необхідного та міцного зв’язку між явищами та властивостями матеріальних об’єктів, їх істотні відносини, які повторюються (у тому числі і такі, при котрих зміна одних явищ, викликає цілком певну зміну інших).

Умовно ці закони можна поділити на три групи:

- закони матеріального світу (фізичні, хімічні, біологічні тощо);

- закони суспільного життя (історичні, економічні тощо);

- філософські закони, тобто ті, які діють та управляють і матеріальним світом, і суспільним життям (заперечення заперечення; єдності й боротьби протилежностей; переходу кількості в якість).

 

До основних законів соціального управління можна віднести:

- закон єдності соціальної системи управління, що обумовлений культурними, політичними та економічними умовами суспільного розвитку;

- закон участі різних верств населення в соціальному управлінні;

- закон єдності організаційно-методологічних засад функціонування на всіх рівнях управління системою;

- закон збереження пропорційності та оптимальної співвідносності всіх елементів системи управління;

- закон оптимального співвідношення централізації та децентралізації функцій соціального управління;

- необхідної різноманітності.

Закономірність — це стійкі, повторювані зв’язки та відносини між явищами, що визначають об’єктивні умови існування та розвитку даного соціального феномену.

 

До загальних закономірностей управління можна віднести закономірності:

- необхідність приведення систем та механізму соціального управління до відповідного рівня розвитку суспільних відносин;

- закономірність співвідношення керуючої та керованої систем, суб’єкта й об’єкта управління, що означає співвідношення сфери управління вимогам об’єкта управління;

- переважна ефективність свідомого планомірного управління;

- посилення процесів поділу та кооперації праці в управлінні;

- потреба встановлення демократичних процедур зворотного зв’язку, який регулює життєдіяльність систем управління.

Якщо загальні закономірності властиві управлінню в цілому, то спеціальні, їх ще називають часткові, закономірності характерні для окремих сторін і систем управління.

До часткових закономірностей можна віднести:

- закономірність зміни функцій управління, що означає зростання деяких функцій управління і знищення інших на різних ієрархічних рівнях управління;

закономірність оптимізації числа ступенів управління, яка припускає усунення зайвих ланок управління, що підвищує його гнучкість і оперативність;

- закономірність концентрації функцій управління полягає, що кожна ступінь управління прагне до більшої концентрації функцій, тобто до розширення і росту чисельності управлінського персоналу;

- закономірність поширення контролю відображає залежність між числом підлеглих і можливостями ефективного управління їх діяльністю і контролю їхніх дій з боку керівника. (Оптимальним вважається наявність 7 – 10 підлеглих у безпосереднім підпорядкуванні в одного керівника)

Принципи управління похідні від загальних законів і відображають відносини, згідно з якими має створюватися, функціонувати і розвиватися система управління.

Принципи управління – вихідні положення, основні правила, які витікають з об’єктивних законів суспільного розвитку, і якими потрібно керуватися при проведенні досліджень та в практичній діяльності по удосконаленню управління.

 

 

Принципи управління

Загальні – це основні закономірності, які відображають об’єктивні закони сучасного розвитку суспільства. - об’єктивність; - конкретність; - ефективність; - поєднання централізації та децентралізації; - поваги особи; - участі громадян в управлінні; - рівності прав і свобод людини та громадянина; - законності та дисципліни.	Спеціальні (організаційно-технічні) – це основоположні ідеї, основ-ні правила діяльності, у відповідності з якими повинні бути побудовані і функціонувати системи соціального управління
а) побудови системи управління: - територіально-виробничий; - лінійний; - функціональний; - галузевий.	б) здійснення процесу управління: - плановості; - розподілу функцій - управління та праці; - цілеспрямованості; - зворотного зв’язку; - циклічності.

Питання 4. Особливості методів соціального управління.

Методи управління – науково обґрунтовані, дозволені законом способи дії на об’єкти управління для досягнення цілі, вирішення завдання, реалізації функцій.