Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Будова серця. Властивості серцевого м'яза↑ Стр 1 из 4Следующая ⇒ Содержание книги
Поиск на нашем сайте
ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 6 ТЕМА: ФІЗІОЛОГІЯ СЕРЦЕВО – СУДИННОЇ СИСТЕМИ Кровообіг — це рух крові у кровоносних судинах тіла за рахунок рушійної сили серця або пульсуючих судин. Кровообіг у людини був експериментально встановлений видатним англійським лікарем і вченим Уїльямом Гарвеєм (1628). Гарвей довів, що кров не виникає в печінці з їжі і не зникає в різних органах тіла у процесі їх життєдіяльності, як вважали раніше, а що вона відтікає від серця через артерії і повертається до нього венами, безперервно циркулюючи в колах кровообігу, багаторазово проходячи їх за годину. Це було винятковим відкриттям, і рік публікації книги Уїльяма Гарвея було визнано датою народження фізіології як експериментальної науки. Системи циркуляції рідин організму забезпечують їх рух і виконання ними основних функцій: живлення, дихання, виділення, обміну інформацією між клітинами тощо. Для забезпечення нормального кровопостачання всіх органів і тканин тіла існує розділення великого і малого кіл кровообігу. Велике коло кровообігу починається з лівого шлуночка серця, звідки виходить аорта. Через аорту та її гілки артеріальна кров розноситься по всьому тілу. Артерії різного калібру підходять до органів, розгалужуючись і закінчуючись капілярами, в яких кров віддає тканинам кисень, поживні речовини і забирає продукти обміну речовин. Далі капіляри сходяться у венули, дрібні, а згодом великі вени, які у людини зливаються в нижню (від тулуба й нижніх кінцівок) і верхню (від голови й верхніх кінцівок) порожнисті вени і несуть венозну кров до правого передсердя. З правого шлуночка бере початок мале коло кровообігу. Від нього відходить легеневий стовбур і поділяється на праву та ліву легеневі артерії, якими венозна кров надходить до обох легень. Пройшовши через легеневі капіляри і обмінявшись газами з альвеолярним повітрям, уже артеріальна кров по чотирьох легеневих венах повертається до лівого передсердя, а звідти до лівого шлуночка і знову виштовхується в аорту.
РОБОТА СЕРЦЯ ТА ЇЇ ПРОЯВИ Механічні прояви роботи серця. Фонокардіографія. Приклавши вухо або фонендоскоп до грудної клітки людини, можна почути, як під час кожного скорочення серця виникають звуки (тони серця): глухий і протяжний перший тон і значно коротший та різкіший другий тон. Їх виникнення пов'язане головним чином із роботою клапанного апарату серця. Запис тонів серця — фонокардіограма (ФКГ). Початок першого тону збігається із закриттям передсердно-шлуночкових клапанів на початку систоли шлуночків, а його продовження — з дрижанням сухожильних струн, що утримують стулки клапанів. Другий тон виникає в момент закриття клапанів аорти і легеневого стовбура і початку розслаблення шлуночків, коли тиск у них стає нижчим, ніж в аорті та легеневому стовбурі, і кров з цих судин рухається у зворотному напрямку, закриваючи клапани. Таким чином, тривалість інтервалу між першим і другим тонами відповідає механічній систолі серця. На фонокардіограмі можна помітити також третій і четвертий тони. Третій тон зумовлений швидким припливом крові на початку наповнення шлуночків, а четвертий — скороченням передсердь. Ці два тони слабкі й на слух не сприймаються. Шуми серця між першим і другим тонами є ознакою вад серця: внаслідок деформації стулок герметичність клапанів порушується і кров, просочуючись крізь клапани у зворотному напрямку, спричинює ці шуми. Електричні прояви роботи серця. Електрокардіографія. Серце, як і будь-який м'яз, у процесі своєї діяльності продукує електричні струми. Кожному скороченню серця передує комплекс електричних коливань, який є сумарним потенціалом дії всіх волокон міокарда. Серце є генератором електричних потенціалів, а прилеглі до нього тканини передають ці потенціали на поверхню тіла. Проекція потенціалів на симетричні точки поверхні тіла є неоднаковою, і цю різницю потенціалів можна зареєструвати, приклавши до певних ділянок шкіри відвідні електроди і посиливши сигнали від них. Такий запис дістав назву електрокардіограми (ЕКГ), а метод запису і подальшого аналізу потенціалів серця — електрокардіографії. Отже, ЕКГ — це запис різниці потенціалів між точками поверхні тіла, що відображає процеси збудження серцевого м'яза.
Фази серцевого циклу. У ритмічній роботі серця розрізняють три фази: скорочення — систолу, розслаблення — діастолу і паузу. У кінці діастоли лівого шлуночка перед початком його скороченнятиск у шлуночку становить 5 мм рт. ст. (1 мм рт. ст. =0,133 кПа), у передсерді він дещо вищий. Передсердно-шлуночковий клапан відкритий, а клапан аорти закритий, оскільки тиск в аорті в цей час набагато вищий, ніж у шлуночку. Коли збудження досягає верхівки серця, починається скорочення міокарда. Спочатку скорочується лише невелика група волокон і це не впливає на тиск у шлуночках, але швидко збудження охоплює весь шлуночок. Тиск у шлуночку починає зростати, закривається передсердно-шлуночковий клапан — виникає І тон ФКГ. Ця перша фаза серцевого циклу — дістала назву фази асинхронного скорочення: у цей час кардіоміоцити скорочуються неодночасно — асинхронно. Внаслідок закриття лівого передсердно-шлуночкового клапана лівий шлуночок герметизується. Кров до нього не надходить і з нього не виходить, клапан аорти також закритий. Подальше скорочення міокарда не може змінити об'єму лівого шлуночка, але різко підвищує тиск крові у ньому, аж поки він не перевищить тиск в аорті, коли відкривається її клапан, і кров починає виходити в аорту і підвищувати в ній тиск, а об'єм шлуночка починає зменшуватись. Фазу від закриття лівого передсердно-шлуночкового клапана до відкриття клапана аорти називають фазою ізометричного (ізоволюметричного) напруження. Ці перші дві фази об'єднуються в період напруження — період серцевого циклу, коли напружуються стінки шлуночка, але не змінюється його об'єм. По закінченні періоду напруження настає наступний — період вигнання, коли кров виштовхується зі шлуночків. Він також поділяється на дві фази: швидкого і повільного вигнання крові. На початку цього періоду, коли шлуночок виштовхує в аорту більше крові, ніж з неї витікає за той самий час, тиск в аорті зростає. Поступово швидкість вигнання крові з шлуночка зменшується (адже до нього в цей час кров не надходить) і зрівнюється зі швидкістю відтоку крові з аорти, тиск в аорті й шлуночку виходить на плато. Згодом, унаслідок подальшого зменшення об'єму крові в шлуночку, швидкість її вигнання стає меншою, ніж швидкість відтоку з аорти, і тиск починає знижуватись, незважаючи на те що шлуночок продовжує скорочуватись. Систола закінчується, і шлуночок починає розслаблюватись — настає діастола. З цього моменту тиск у шлуночку починає швидко падати і через короткий час, який називають протодіастолою (протодіастолічним інтервалом), клапан аорти закривається — II тон ФКГ — і шлуночок знову герметизується. Настає фаза ізометричного розслаблення, коли відбувається подальше розслаблення шлуночка і зниження тиску в ньому до рівня нижчого, ніж у передсерді. У цей момент відкривається передсердно-шлуночковий клапан і починається період наповнення шлуночка кров'ю. Цей період також поділяється на кілька фаз. Відразу після відкриття передсердно-шлуночкового клапана більша частина крові з лівого передсердя переходить до шлуночка, де тиск у цей час нижчий — фаза швидкого наповнення шлуночка, а далі, у фазі повільного наповнення шлуночок наповнюється кров'ю, що надходить із вен і транзитом проходить через передсердя. І, нарешті, фаза активного наповнення шлуночказдійснюється за рахунок активного скорочення передсердя. Оскільки ця фаза ініціює наступну систолу шлуночка, її називають пресистолою (пресистолічним періодом). Аналогічним є перебіг пресистолічного циклу в правій половині серця, однак з меншою амплітудою. Значення часових параметрів наведено для частоти скорочень серця (ЧСС) 75 ударів за 1 хв і тривалості серцевого циклу 0,8 с Збільшення або зменшення ЧСС відбувається переважно за рахунок фази повільного наповнення шлуночків, що відповідає паузі між скороченнями. Коли можливості цієї фази вичерпуються, зокрема у разі тахікардії, починає також зменшуватись тривалість інших фаз, у тому числі й фази швидкого наповнення. Це призводить до того, що при високій ЧСС шлуночок не встигає наповнюватись належним чином і виштовхує в аорту крові менше, ніж потрібно, ефективність роботи серця при цьому знижується — розвивається недостатність функції серця. Показником функціонального стану системи кровообігу є хвилинний об'єм крові (Q), який змінюється у широких межах залежно від стану організму, його вимог. У стані фізіологічного спокою хвилинний об'єм крові дорослої людини в середньому становить 5 л за 1 хв, в умовах фізичного навантаження у добре тренованих спортсменів він збільшується до 30 л за 1 хв. Хвилинний об'єм крові (ХОК), або серцевий викид, — це кількість крові, яку шлуночок (правий або лівий) викидає за 1 хв. Крім того, розрізняють ударний об'єм крові (УОК), або систолічний об'єм крові (СОК) — об'єм крові, що виштовхується шлуночком за одне скорочення. Ці об'єми однакові для обох шлуночків серця.
КРОВОНОСНІ СУДИНИ Кровоносні судини, сполучаючись, розгалужуючись, а потім з'єднуючись знову, утворюють два кола кровообігу. Вони приймають кров від серця, забезпечують безперервність її руху і повернення до серця. Стінка переважної більшості судин складається з трьох оболонок внутрішньої, середньої і зовнішньої. Внутрішня оболонка — це тонкий шар, що складається з одною ряду плоских ендотеліальних клітин. Внутрішня оболонка суцільним шаром вистеляє всю систему судин. Вона відокремлена від середньої оболонки тонким прошарком неклітинної речовини — внутрішньою еластичною (основною, або базальною) мембраною. Ендотеліальні клітини здатні виробляти низку фізіологічно активних речовин, які запобігають ушкодженню й руйнуванню клітин крові під час їх руху через кровоносні судини, перешкоджаючи спонтанному згортанню крові. Середня оболонка стінки судин є найпотужнішою. Вона утворена переважно коловими і меншою мірою поздовжніми гладком'язовими волокнами. Від зовнішньої оболонки відділена зовнішньою еластичною мембраною, утвореною еластичними і колагеновими волокнами. Гладком'язові волокна, скорочуючись чи розслаблюючись, змінюють діаметр судин, тоді як еластичні надають стінці судини пружності, а колагенові волокна забезпечують міцність судини. Зовнішня оболонка стінки утворена колагеновою сполучною тканиною, яка відокремлює кровоносну судину від прилеглих тканин. У дрібних судинах цієї оболонки може не бути.
ОСНОВИ ГЕМОДИНАМІКИ Гемодинаміка вивчає закономірності руху крові у кровоносних судинах. Вона грунтується на законах гідродинаміки, за якими швидкість руху крові у кровоносних судинах (Q) прямо пропорційна різниці тиску (ΔР)на кінцях судини і обернено пропорційна судинному опору R: Основні гемодинамічні показники. Згідно з рівнянням (6), до основних гемодинамічних показників відносять судинний (гідродинамічний) опір, тиск, а також швидкість руху крові. Судинний опір. Кровоносна система є дуже складною системою послідовно і паралельно сполучених судин. Аналогію із законом Ома у випадку однієї судини (рівняння (6)) можна продовжити і на всю систему судин. Згідно з правилами Кірхгофа, при послідовному сполученні судин так само, як і електричних резисторів, їхній загальний опір (Ro)дорівнює сумі опору кожної судини: Коли ж судини сполучені паралельно, Roзменшується пропорційно кількості паралельно сполучених судин. Артеріальний тиск (AT) — це, по суті, потенційна енергія, що надається крові серцем для подолання опору стінки артерій і переміщення крові у кровоносній системі. Зрозуміло, що на початку системи артеріальний тиск має бути найвищим, а в міру її просування артеріями потенційна енергія його частково переходить у кінетичну енергію руху крові, і артеріальний тиск поступово знижується. Існує дві групи методів визначення артеріального тиску: прямі (інвазивні) і непрямі (неінвазивні). Прямі методи пов'язані з необхідністю проколювання або розрізання шкіри та стінки судини і введення в неї катетера, з'єднаного з манометром. Ці методи широко використовують в експериментах на тваринах і в клініках під час операцій на серці та деяких інших органах. Непрямі методи використовують переважно для вимірювання артеріального тиску в людей без будь-якого ушкодження тканини і судин. Серед цих методів найбільшого поширення набув метод, розроблений М. С. Коротковим, ще в 1905 р. На плече людині накладають гумову манжетку, за допомогою якої створюють навколо плечової артерії тиск. Цей тиск у манжетці й вимірюється в той момент, коли він дорівнює артеріальному тиску. Метод Короткова відрізняється від інших непрямих методів саме способом визначення моменту рівності тисків у артерії і манжетці. Для цього слугують так звані коротковські звуки, яких за нормальних умов немає, але вони виникають у частково перетиснутій манжеткою артерії нижче від місця перетиснення лише тоді, коли кров у артерії рухається переривчасто. Вони вислуховуються за допомогою фонендоскопа, прикладеного до внутрішньої поверхні ліктьового суглоба, і сприймаються як глухі ритмічні удари, синхронні зі скороченнями серця. Спосіб визначення артеріального тиску. У манжетці, накладеній на плече, за допомогою гумової груші створюється тиск, що перевищує тиск в артерії. При цьому артерія перетискується, рух крові припиняється і ніяких звуків у артерії не чути. Проте в міру випускання з манжетки повітря і зниження в ній тиску настає момент, коли цей тиск дорівнює артеріальному, точніше на 1—2 мм рт. ст. нижчим, ніж в артерії. А ми вже знаємо, що тиск в артерії не сталий, а пульсуючий: під час систоли серця він зростає — систолічний тиск, а під час діастоли знижується — діастолічний тиск. Отже, в момент, коли тиск у манжетці стає хоч трохи нижчим від систолічного тиску в артерії, остання на якусь частку секунди розкривається і пропускає порцію крові — виникає перший коротковський звук. Тиск у манжетці в цей момент дорівнює систолічному тиску. З подальшим зниженням тиску в манжетці час відкритого стану артерії і порція крові, що проходить через неї під час кожної систоли, збільшуються, наростає й сила звуків. Далі, коли тривалість зупинки крові в артерії зменшується, звуки поступово слабшають, і коли тиск у манжетці стає хоч трохи нижчим, ніж діастолічний тиск в артерії, потік крові стає безперервним і звуки Короткова зникають. У цей момент за шкалою манометра визначають діастолічний тиск. У нормі ідеальним артеріальним тиском вважають: систолічний 120 ± 15 мм рт. ст., діастолічний 80 ± 15 мм рт. ст. З віком артеріальний тиск зростає і може досягати 160/100 мм рт. ст., що є в межах норми для певної вікової групи. Рівень артеріального тиску залежить і від функціонального стану організму. Так, під час фізичного навантаження він зростає. При великих навантаженнях систолічний AT може досягати 200 мм рт. ст. і більше, а під час сну знижується до 100 — 80 мм рт. ст. Крім систолічного і діастолічпого розрізняють ще пульсовий тиск. Пульсовий тиск — це різниця між систолічним і діастолічним тиском, у нормі він становить 30-40 мм рт. ст. Швидкість руху крові. Розрізняють лінійну (V)та об'ємну (Q) швидкість кровотоку. Перша визначається як відстань, яку проходить будь-яка часточка крові за одиницю часу, і вимірюється в сантиметрах за 1 с, друга — це кількість (об'єм) крові, що проходить через певну судину за одиницю часу, і вимірюється в мілілітрах за 1 с або літрах за 1 хв. Хвилинний об'єм крові є по суті об'ємною швидкістю кровотоку в аорті чи легеневій артерії. Лінійна швидкість кровотоку, як і артеріальний тиск, за ходом судин змінюється, проте характер цих змін інший. Найбільшою є швидкість руху крові в аорті — 20—25 см/с. Так само, як і артеріальний тиск, у капілярах вона різко зменшується — до 0,3-0,5 мм/с, але, виходячи з капілярів, венозна кров збільшує швидкість, незважаючи на те що тиск у венах продовжує знижуватись. Це пов'язано з тим, що вирішальним чинником, який зумовлює швидкість руху рідини в замкненій системі трубок, є не стільки тиск, скільки загальна площа поперечного перерізу трубок. Як це не парадоксально, але найбільша судина — аорта є найвужчим місцем у всій кровоносній системі. Площа поперечного перерізу її у людини становить 4 см2, тоді як загальна площа перерізу всіх відкритих капілярів досягає 3000 см2. Проте якщо врахувати, що у стані спокою в організмі функціонує не більш як 35% капілярів, то загальна площа поперечного перерізу усіх без винятку капілярів великого кола кровообігу становитиме понад 10 000 см2. Капіляри поступово збираються у венули, вени, і кров повертається до серця через дві (верхню і нижню) порожнисті вени, площа перерізу яких у сумі становить 6 см2. Відповідно до цього лінійна швидкість кровотоку в порожнистих венах менша, ніж в аорті, і становить 10-15 см/с. Що стосується об'ємної швидкості кровотоку, то вона вподовж усієї кровоносної системи однакова і становить у середньо му 80-90 мл/с, або 5 л/хв. Проте в різних артеріях об'ємна швидкість кровотоку є різною залежно від їх радіуса. Цим досягається перерозподіл кровотоку між різними органами і тканинами.
РУХ КРОВІ В СУДИНАХ Рух крові в артеріях. На запису артеріального тиску завжди помітні коливання різної періодичності. Розрізняють хвилі першого, другого і третього порядку. Хвилі першого порядку — це пульсові коливання, зумовлені роботою серця. Серце під час кожного скорочення виштовхує в аорту крові більше, ніж відтікає з неї за той самий час. Тому в момент систоли серця початкова ділянка аорти розтягується і вміщує весь об'єм крові, виштовхуваної шлуночком. У цей час тиск в аорті дорівнює тиску в лівому шлуночку. Під час діастоли тиск у шлуночку падає майже до нуля, клапани аорти закриваються, і кров до аорти не надходить. Завдяки еластичності стінки аорти розтягнута ділянка аорти скорочується, що спричинюється до відтікання частини крові на периферію, тиск в аорті знижується до діастолічного рівня — 80-70 мм рт. ст. Еластичність аорти та інших артерій породжує явище артеріального пульсу — ритмічних коливань стінки судин, зумовлених підвищенням тиску в період систоли серця і поширюваних вздовж артерій у вигляді пульсової хвилі. У будь-якій пружній системі механічна, деформація спричинює коливання, що поширюються зі швидкістю, яка залежить від еластичних властивостей системи. Розтягнення аорти, зумовлене викиданням в неї систолічного об'єму крові, і є початком пульсової хвилі, яка поширюється по аорті й усіх артеріях, що відходять від неї, зі швидкістю 4-6 м/с. Що більше напружена стінка судини, то швидкість пульсової хвилі вища. Ця швидкість набагато (в 15 — 20 разів) перевищує швидкість руху крові в артеріях. У міру віддалення від серця форма пульсової хвилі згладжується і тим сильніше, чим більшою є здатність судин розтягуватися. Хвилі другого порядку збігаються з дихальними рухами, отже, мають дихальне походження. На вдиху артеріальний тиск знижується, на видиху підвищується. Ці хвилі зумовлені змінами тиску в грудній клітці під час вдиху й видиху. Хвилі другого порядку об'єднують по 5—6 пульсових хвиль кожна і тривають 3-4 с. Хвилі третього порядку (хвилі Траубе — Герінга) мають значно довший період (15-40 с) і за нормальних умов у організмі не виникають. Їх поява свідчить про порушення регуляції артеріального тиску, що може трапитись у разі передозування засобів для наркозу або після значних крововтрат. Швидкість руху крові в артеріях не є сталою. Вона має пульсуючий характер: під час систоли прискорюється, а під час діастоли сповільнюється, хоча не припиняється. Рух крові у венах. Вени збирають кров від капілярів, підводять її до серця, а крім того, завдяки високій здатності стінок вен до розтягнення вони можуть депонувати більший або менший об'єм крові, регулюючи таким чином повернення венозної крові до серця. Як відомо, тиск крові у венозному руслі значно нижчий, ніж в артеріальному, і поступово, але невпинно знижується вподовж цього русла від 15—20 до 2—4 і навіть 0 мм рт. ст. в порожнистих венах на рівні впадання їх у праве передсердя. Загальна площа дрібних і середніх вен значно більша, ніж однойменних артерій. Завдяки цьому лілійна швидкість руху крові у венах менша, ніж в артеріях. Повільній течії крові у венах сприяє також малий градієнт тиску і низький рівень тиску у венах. Проте в організмі є засоби, що прискорюють рух крові у венах. Це насамперед клапани — складки, вирости внутрішньої оболонки венозної стінки. Клапани є у венах кінцівок, особливо нижніх, діаметром більш як 0,5 мм. Вони пропускають кров лише в одному напрямку — до серця, а її поступальний рух від одного сегмента вени до іншого відбувається завдяки скороченню прилеглих до вени скелетних м'язів або механічних впливів через шкіру на поверхневі вени.
ФІЗІОЛОГІЯ КАПІЛЯРІВ Функціонально капіляри є найважливішою частиною кровоносної системи. Якщо серце нагнітає кров, артерії приносять, а вени відводять кров від капілярів, то капіляри здійснюють обмін речовин між кров'ю і тканинною рідиною, тобто виконують основну функцію системи кровообігу. Кількісна характеристика капілярів. Діаметр капілярів більшості органів варіює від 4 до 10 мкм, а довжина коливається в межах 400-900 мкм. Якщо взяти середні розміри одного капіляра — 8 і 600 мкм, то поверхня його становитиме 15-20 тис мкм2. Враховуючи, що в тілі людини міститься (4—5) • 1010 капілярів, їх загальна поверхня становить близько 1000 м2, а разом з венулами, які також беруть участь в обміні між кров'ю і тканинною рідиною, вона досягає 1500 м2. Щільність капілярів у різних тканинах і органах неоднакова і залежить головним чином від метаболічної активності органа. Так, у серці, головному мозку та інших органах з високим рівнем обміну речовин на 1 мм2 площі перерізу тканини припадає 2-2,5 тис капілярів, а в скелетних м'язах — усьою 400-800. Стінка капіляра побудована з одного шару плоских ендотеліальних клітин і тонкого шару неклітинної речовини — базальної мембрани, загальна товщина яких не перевищує 1 мкм. Рух крові в капілярах найповільніший порівняно з іншими судинами — 0,3-0,8 мм/с. Ця обставина, а також значна пористість і пов'язана з нею проникність стінки капіляра та надзвичайно велика поверхня капілярів організму забезпечують виконання основної функції капілярного русла — здійснення обміну речовин між кров'ю і тканинною рідиною, а через неї з клітинами тіла, тобто транскапілярний обмін. Транскапілярний обмін відбувається за допомогою різних механізмів: дифузії, фільтрації, реабсорбції та активного транспорту. Дифузія відбувається за наявності різниці концентрацій речовини і в напрямку від більшої концентрації до меншої, коли немає будь-яких перешкод (непроникних мембран, електростатичної взаємодії йонів, густини розчинника). Обмін речовин шляхом дифузії крізь стінку капіляра, незважаючи на наявність перешкод, надзвичайно ефективний. За добу через капіляри дифундує 80 000 л води і 20 000 г глюкози. Фільтрація і реабсорбція. Фільтрацією називають процес проходження розчину чи суспензії з часточками крізь пористу перегородку, причому розмір профільтрованих часточок обмежується розміром пор. На відміну від дифузії рушійною силою фільтрації є не осмос, а різниця гідростатичного тиску по обидва боки мембрани, тобто між тиском крові в капілярі і тиском тканинної рідини зовні капіляра. Рух рідини крізь стінку капіляра відбувається під впливом двох протилежних сил: гідростатичного і онкотичного тиску крові. Перший виштовхує плазму крові крізь пори за межі капіляра, а другий, створений білками плазми крові, які не проникають крізь стінку капіляра, навпаки, утримує її. В артеріальному кінці капіляра гідростатичний тиск крові (Ргк) становить 30 мм рт. ст., а онкотичний (Рок) — 25 мм рт. ст. Унаслідок переважання першого відбувається фільтрація. У венозному кінці капіляра Ргкпадає до 15 мм рт. ст., а Рокзалишається майже без змін, що спричинює зворотний процес — реабсорбцію тканинної рідини назад у кров.
РЕГУЛЯЦІЯ КРОВООБІГУ Щоб відповідати постійно змінюваним вимогам організму, його органів і тканин, серцево-судинна система повинна змінювати режим своєї роботи, пристосовувати її до цих вимог, забезпечувати органи і тканини живленням, адекватним до їх потреб. Головну роль у цих процесах відіграє нервова система, а також гуморальні чинники: гормони, метаболіти, різні фізіологічно активні речовини.
ЛІМФАТИЧНА СИСТЕМА. БУДОВА У людини лімфатичних вузлів більше 400. Розміри вузлів коливаються від 1 до 20 мм. Лімфатична система складається з лімфатичних капілярів, лімфатичних судин з клапанами, лімфатичних вузлів, а також лімфатичних проток. Вона охоплює майже всі органи і тканини, за винятком поверхневих шарів шкіри, хрящів, кісток, центральної нервової системи, органа зору. Лімфатичні капіляри мають діаметр від 10 до 100 мкм, на відміну від кровоносних капілярів вони замкнені з одного боку — сліпі. їхня стінка складається з одного шару клітин ендотелію, між якими є широкі проміжки — щілини. Завдяки цим проміжкам лімфатичні капіляри мають високу проникність, крізь їхню стінку можуть проникати практично всі компоненти тканинної рідини, в тому числі високомолекулярні сполуки, білки, краплинки емульгованого жиру, часточки графіту і навіть лімфоцити та еритроцити. Лімфатичні судини. Кілька капілярів, зливаючись, утворюють лімфатичну судину, в стінці якої з'являються гладкі м'язові клітини. У стінці більших лімфатичних судин кількість гладком'язових клітин зростає, з'являються еластичні й колагенові волокна і вона набуває будови, типової для кровоносних судин. Проте стінка лімфатичної судини залишається значно тоншою і більш розтяжною порівняно з кровоносною. Ендотелій лімфатичної судини періодично, через кожні 310 мм, утворює складки — клапани, які підтримують однобічний рух лімфи. Гладком'язові клітини лімфатичних судин здатні до автоматизму, який має міогенне походження. Вони спонтанно скорочуються з частотою 10-20 разів на 1 хв. Лімфатичні вузли — це скупчення лімфоїдної тканини, вкриті сполучнотканиною капсулою, пронизані густою сіткою кровоносних судин і нервових волокон. У капсулі вузлів є гладкі м'язові волокна, які, скорочуючись, проштовхують лімфу через вузол. Кожна лімфатична судина перед впадінням у лімфатичну протоку підходить до лімфатичного вузла, причому вузол отримує лімфу від 4-8 судин, а віддає лише 2-3 судинам. У лімфатичних вузлах відфільтровуються і знешкоджуються чужорідні часточки, бактерії тощо. Лімфатичні протоки. У людини їх дві: грудна протока і права лімфатична протока. Перша впадає в ліву, а друга в праву підключичну вени. Через ці протоки до кровоносної системи повертається у вигляді профільтрованої і збагаченої лімфоцитами та різними речовинами та частина тканинної рідини, що не реабсорбувалась у кровоносні капіляри і яка і є лімфою. ФУНКЦІЇ ЛІМФАТИЧНОЇ СИСТЕМИ Серед багатьох функцій лімфатичної системи розглянемо лише основні: дренажну, транспортну, захисну, кровотворну. Дренажна функція. Через певні причини у кров реабсорбується тканинної рідини менше, ніж її утворюється внаслідок фільтрації з капілярів. Ця різниця становить близько 2-4 л на добу. Якби вона залишалась у тканинах, то це швидко призвело б до набряку тканин, припинення їх кровопостачання і некрозу. Відведення цієї залишкової рідини з тканин відбувається через лімфатичну систему, основною функцією якої є збирання "зайвої" тканинної рідини, тієї, що не реабсорбувалась, і повернення її до кровоносного русла, тобто дренаж тканин. Транспортна функція. Тканинна рідина, що потрапила до лімфатичних судин і стала називатись лімфою, побіжно захоплює у тканинах і переносить до кровоносного русла речовини, що важко або зовсім не проникають крізь стінку кровоносних капілярів. Найдрібніші часточки ресинтезованого у ворсинках кишок жиру — хіломікрони потрапляють лише у лімфу і за її допомогою переносяться у кров. З лімфою не тільки повертаються у кров білки, що вийшли з крові в тканинну рідину, а й переносяться нові білки, синтезовані в органах і тканинах. Так, у лімфі, що відтікає від печінки, міститься близько 60 г/л білка, в тому числі практично всі фактори системи згортання крові. Лімфа транспортує у кров також білки імуноглобуліни, що синтезуються в лімфатичних вузлах та інших тканинах. Захисна функція лімфатичної системи здійснюється головним чином лімфатичними вузлами. Вони виконують роль механічного фільтра, який не пропускає у кров чужорідні мікроскопічні часточки будь-якого походження, в тому числі й мікроорганізми, що потрапили в лімфатичні судини. Крім того, в лімфатичних вузлах є фагоцити, які перетравлюють біологічні часточки, бактерії. Захисна функція лімфатичної системи полягає також у виробленні плазматичними клітинами лімфатичних вузлів антитіл, що з течією лімфи надходять до кров'яного русла. Кровотворна функція лімфатичної системи полягає в тому, що лімфатичні вузли безперервно продукують клітини крові — лімфоцити. Частка лімфоцитів становить близько 90% усіх клітин лімфи, а загальна їх кількість у лімфі коливається від 1 до 20 • 109 в 1 л.
ЛІМФОУТВОРЕННЯ І ЛІМФООБІГ Утворення лімфи найтіснішим чином пов'язане з процесами фільтрації й реабсорбції тканинної рідини і підпорядковується силам гідростатичного та онкотичного тиску, процесам дифузії й осмосу. У міру збільшення об'єму і тиску тканинна рідина починає профільтровуватись у лімфатичні капіляри і переміщуватись далі по лімфатичних судинах. Завдяки наявності в останніх гладком'язових клітин і клапанів відбувається проштовхування лімфи у проксимальному напрямку по лімфатичних судинах, а дистально при цьому створюється негативний тиск, що зумовлює приплив тканинної рідини всередину капіляра. Висока проникність стінки лімфатичних капілярів пояснює однаковий склад тканинної рідини й лімфи. Гідростатичний і онкотичний тиск як тканинної рідини, так і лімфи, а також їх різниці між обома рідинами дуже малі. Це й зумовлює надзвичайно повільне утворення лімфи. У людини за добу утворюється всього 1,5-2 л лімфи, хоча швидкість цього процесу може змінюватись у досить широких межах і досягати 4 л за добу і більше. Посилення кровопостачання органа чи тканини внаслідок розширення їхніх кровоносних судин, збільшення кількості функціонуючих капілярів та підвищення тиску в них, збільшення проникності стінки капілярів зумовлює зростання лімфоутворення.
РЕГУЛЯЦІЯ ЛІМФООБІГУ Регуляція лімфообігу значною мірою є вторинною відносно регуляції кровообігу. Будь-які зміни мікроциркуляції в органах і тканинах позначаються на лімфоутворенні в них, а отже, і на швидкості відтоку лімфи від цих органів. Проте й функціонування самої лімфатичної системи також регулюється. По-перше, лімфатичні судини і вузли мають симпатичну іннервацію, і під час її збудження вони звужуються, що зумовлює тимчасове прискорення лімфотоку в грудній протоці. По-друге, м'язові волокна лімфатичних судин виявляють високу чутливість до різних гуморальних чинників і відповідним чином реагують на них. Наприклад, адреналін, як і подразнення симпатичних нервів, зумовлює збільшення частоти й амплітуди скорочень лімфатичних судин, підвищує тиск у грудній протоці, збільшуючи швидкість лімфотоку. Гістамін і гепарин також збільшують швидкість руху лімфи, але переважно за рахунок підвищення проникності стінки лімфатичних капілярів і посилення лімфоутворення. АТФ, а також гіпоксія, навпаки, пригнічують спонтанну ритмічну активність гладких м'язів лімфатичних судин. ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ № 6 ТЕМА: ФІЗІОЛОГІЯ СЕРЦЕВО – СУДИННОЇ СИСТЕМИ Кровообіг — це рух крові у кровоносних судинах тіла за рахунок рушійної сили серця або пульсуючих судин. Кровообіг у людини був експериментально встановлений видатним англійським лікарем і вченим Уїльямом Гарвеєм (1628). Гарвей довів, що кров не виникає в печінці з їжі і не зникає в різних органах тіла у процесі їх життєдіяльності, як вважали раніше, а що вона відтікає від серця через артерії і повертається до нього венами, безперервно циркулюючи в колах кровообігу, багаторазово проходячи їх за годину. Це було винятковим відкриттям, і рік публікації книги Уїльяма Гарвея було визнано датою народження фізіології як експериментальної науки. Системи циркуляції рідин організму забезпечують їх рух і виконання ними основних функцій: живлення, дихання, виділення, обміну інформацією між клітинами тощо. Для забезпечення нормального кровопостачання всіх органів і тканин тіла існує розділення великого і малого кіл кровообігу. Велике коло кровообігу починається з лівого шлуночка серця, звідки виходить аорта. Через аорту та її гілки артеріальна кров розноситься по всьому тілу. Артерії різного калібру підходять до органів, розгалужуючись і закінчуючись капілярами, в яких кров віддає тканинам кисень, поживні речовини і забирає продукти обміну речовин. Далі капіляри сходяться у венули, дрібні, а згодом великі вени, які у людини зливаються в нижню (від тулуба й нижніх кінцівок) і верхню (від голови й верхніх кінцівок) порожнисті вени і несуть венозну кров до правого передсердя. З правого шлуночка бере початок мале коло кровообігу. Від нього відходить легеневий стовбур і поділяється на праву та ліву легеневі артерії, якими венозна кров надходить до обох легень. Пройшовши через легеневі капіляри і обмінявшись газами з альвеолярним повітрям, уже артеріальна кров по чотирьох легеневих венах повертається до лівого передсердя, а звідти до лівого шлуночка і знову виштовхується в аорту.
БУДОВА СЕРЦЯ. ВЛАСТИВОСТІ СЕРЦЕВОГО М'ЯЗА Серце — це порожнистий м'язовий орган, функція якого полягає у перекачуванні крові із судин з низьким тиском (вен) до системи судин високого тиску (артерій) і забезпеченні її плину в кровоносних судинах. Серце людини складається з чотирьох камер. Обидва передсердя так само, як і шлуночки, відокремлені одне від одного суцільною перегородкою, а передсердя і шлуночок кожної половини серця сполучаються між собою передсердно-шлуночковим (атріовентрикулярним) отвором з однойменним клапаном. Стінка серця має неоднакову товщину, що залежить від навантаження на той чи інший відділ серця: найтоншою є стінка обох передсердь, найтовщою —лівого шлуночка (8-15 мм). Будова стінки в усіх відділах однакова. Це три шари: внутрішній — ендокард — вистеляє поверхню камер серця зсередини, утворює серцеві клапани і складається з шару ендотеліальних клітин та підстилаючої його підендокардіальної основи — сполучнотканинно
|
||||
Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; просмотров: 527; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы! infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.142.54.153 (0.017 с.) |