Правовідносини що тісно пов язані з трудовими

Види трудових відносин

Предмет правового регулювання складають якісно відособ­лені суспільні відносини, правове забезпечення яких досяга­ється за допомогою норм певної галузі. В трудовому праві ними в першу чергу є трудові відносини.

Однак у суспільстві існує кілька видів трудових відносин. Аналіз сучасного стану трудових відносин виявляє різні під­стави їх фактичного виникнення і залежно від цього — різний ступінь їх правового забезпечення. В кооперативах, наприклад, можна виділити два види трудових відносин: між членами кооперативу (власниками) і органами управління кооперативу, а також між найманими працівниками (не власниками) і тими ж органами управління. Підставою виникнення перших є вступ громадянина у члени кооперативу з наступним визначенням його трудової функції, підставою виникнення других — трудовий договір, договір найму.

Ще одним видом суспільно-трудових відносин є відносини, які умовно можна назвати службово-трудовими. Йдеться про відносини військовослужбовців Збройних Сил України, При­кордонних військ, Управління охорони вищих посадових осіб України, Служби безпеки, інших військових формувань, утво­рених відповідно до законодавства України, осіб начальниць­кого і рядового складу органів внутрішніх справ та податкової міліції.

Від цього виду трудових відносин дещо відрізняються від­носини, що настають у разі проходження альтернативної (не­військової) служби. Згідно з Законом України від 12 грудня 1991 р. "Про альтернативну (невійськову) службу" (в редакції Закону від 18 лютого 1999 р.) трудові відносини між гро­мадянином, який проходить альтернативну службу, та підпри­ємством, установою, організацією здійснюються на підставі письмового строкового трудового договору і регулюються за­конодавством про працю, за винятками, передбаченими цим Законом (ст. 15). Незважаючи на те, що тут йдеться про трудовий договір і поширення на трудові відносини цих осіб трудового законодавства, ми маємо справу скоріше не з трудовими від­носинами у їх класичному вигляді, а з особливим видом служ­бово-трудових відносин. Праця осіб, призваних на альтерна­тивну (невійськову) службу, є результатом не реалізації ними свого права на працю, а виконання військового обов'язку. І трудовий договір, який укладають у цьому випадку, не є воле­виявленням обох сторін, що характерне для трудових відносин найму, і факт поширення на такі трудові відносини законодав­ства про працю не вирішує проблему видової належності. Тим більше, що застосування трудового законодавства для регулю­вання зазначених трудових відносин є досить обмеженим і умовним. Закон "Про альтернативну (невійськову) службу", проголосивши поширення трудового законодавства на осіб, які проходять альтернативну службу, встановлює спеціальні пра­вила регулювання їх відпусток, обчислення строків служби, її припинення тощо. Отже, можна вважати, що у даному випадку ми маємо справу із самостійним різновидом службово-трудових відносин.

Видом трудових відносин можна вважати відносини, що виникають у результаті відбування засудженими криміналь­ного покарання у виправних центрах. Трудові відносини цієї категорії осіб мають примусовий характер, і їхньою метою є виправлення та перевиховання засуджених, зокрема щодо чесного ставлення до праці.

 

 

Права працівника

Основні трудові права працівників визначені у нормах Конституції України та у ст. 2 КЗпП, що має аналогічну назву. Варто врахувати, що можливості громадянина як суб’єкта трудового права визначені в його правовому статусі, що включає основні трудові права та найважливіші їх гарантії. Юридичні гарантії трудових прав (закріплені в трудовому законодавстві способи й засоби реалізації і захисту трудових прав) поділяються на загальні, що застосовуються до всіх працівників, і спеціальні, які поширюються лише на певні категорії осіб (працівників зі шкідливими і тяжкими умовами праці, а також жінок, молодь, інвалідів, осіб похилого віку та інших спеціальних суб’єктів трудового права).

Спеціальні гарантії доповнюють загальні й застосовуються замість них.

Право на працю, визначене у ст. 2 КЗпП, передбачає такі можливості громадянина як суб’єкта трудового права: одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру; право на вільний вибір професії, виду занять і роботи, що забезпечується державою. Гарантією цього права є те, що держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці та підвищенню трудової кваліфікації, а за необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові й безпечні умови праці, на об’єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру роботи, що виконується, або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.Вказані можливості змісту права працівників забезпечуються конкретними нормами інститутів особливої частини трудового права.

Наприклад:

1. принцип забезпечення свободи трудового договору, права на працю — конкретизується в нормах інституту працевлаштування, трудового договору, робочого часу і часу відпочинку, охорони праці, трудових спорів;

2. принцип рівності трудових прав громадян України — у всіх інститутах трудового права. У ст. 2-1 КЗпП встановлено, що Україна забезпечує рівність трудових прав усіх громадян незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Поняття безробітні

Законодавчого тлумачення терміну безробіття немає, проте у Законі України " Про зайнятість населення " є визначення безробітного (безробітними визнаються особи віком від 15 до 70 років, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів як джерела існування та які готові і здатні приступити до роботи).

Безробіття – соціально-економічне явище, за якого частина осіб не має змоги реалізувати своє право на працю та отримання заробітної плати (винагороди) як джерела існування.

Також цей закон визначає, що кожен має право на соціальний захист у разі настання безробіття, що реалізується шляхом:

1) участі в загальнообов'язковому державному соціальному страхуванні на випадок безробіття, яке передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття;

2) надання безоплатних соціальних послуг, зокрема, інформаційно-консультаційних та профорієнтаційних, професійної підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації з урахуванням попиту на ринку праці, сприяння у працевлаштуванні, зокрема, шляхом фінансової підтримки самозайнятості та реалізації підприємницької ініціативи відповідно до законодавства;

3) надання особливих гарантій працівникам, які втратили роботу у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці;

4) надання додаткової гарантії зайнятості окремим категоріям населення, які не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці.

Факт безробіття встановлюється на підставі Положення про порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних, виплати допомоги по безробіттю, а також умови подання матеріальної допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. N 578.

Працюючі пенсіонери у разі звернення до державної служби зайнятості за сприянням у працевлаштуванні мають право на соціальні послуги щодо пошуку підходящої роботи, перенавчання та підвищення кваліфікації, а також на інформаційні та консультаційні послуги, пов'язані з працевлаштуванням профілактичні заходи.

Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» виділяє такі види забезпечення безробітного:

§ допомога по безробіттю, у тому числі одноразова її виплата для організації безробітним підприємницької діяльності;

§ допомога на поховання у разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриманні.

Безробітними визнаються

Відповідно до статті 2 Закону України «Про зайнятість населення», безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи. Безробітними визнаються також інваліди, які не досягли пенсійного віку, не працюють та зареєстровані як такі, що шукають роботу.

У разі неможливості надати підходящу роботу безробітному може бути запропоновано пройти професійну перепідготовку або підвищити свою кваліфікацію.

Не можуть бути визнані безробітними громадяни:

а) віком до 16 років, за винятком тих, які працювали і були вивільнені у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, реорганізацією, перепрофілюванням і ліквідацією підприємства, установи і організації або скороченням чисельності (штату);

б) які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), в тому числі випускники загальноосвітніх шкіл, у разі відмови їх від проходження професійної підготовки або від оплачуваної роботи, включаючи роботу тимчасового характеру, яка не потребує професійної підготовки;

в) які відмовились від двох пропозицій підходящої роботи з моменту реєстрації їх у службі зайнятості як осіб, які шукають роботу;

г) які мають право на пенсію за віком, у тому числі на пільгових умовах, на пенсію за вислугу років та скористалися цим правом або досягли встановленого законом пенсійного віку.

У разі відсутності підходящої роботи рішення про надання громадянам статусу безробітних приймається державною службою зайнятості за їх особистими заявами з восьмого дня після реєстрації у центрі зайнятості за місцем проживання як таких, що шукають роботу. Реєстрація громадян провадиться при пред'явленні паспорта і трудової книжки, а в разі потреби - військового квитка, документа про освіту або документів, які їх замінюють.

Порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних державною службою зайнятості визначається Кабінетом Міністрів України.

 

Поняття підходяща робота?

Поняття “підходяща робота”. Поняття “підходяща робота” для різних категорій громадян, які звертаються щодо працевлаштування до державної служби зайнятості, неоднозначне2.

Для громадян, які втратили роботу і заробіток (трудовий дохід), підходящою вважається робота, що відповідає освіті, професії (спеціальності), кваліфікації працівника і надається в тій місцевості, де він проживає.

Зауважимо, що заробітна плата повинна відповідати рівню, який особа мала на попередній роботі, з урахуванням середнього рівня заробітної плати, що склався у відповідній галузі за минулий місяць.

При пропонуванні підходящої роботи враховується трудовий стаж громадянина за спеціальністю, його попередня діяльність, вік, досвід, становище на ринку праці, тривалість періоду безробіття. Вимоги щодо надання підходящої роботи знижено: • для громадян, які вперше шукають роботу і не мають професії (спеціальності), підходящою вважається робота, яка потребує попередньої професійної підготовки, або оплачувана робота (включаючи роботу тимчасового характеру), яка не потребує професійної підготовки;

• для громадян, які бажають відновити трудову діяльність після перерви тривалістю понад шість місяців, підходящою вважається робота за спеціальністю, що потребує попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації, а в разі неможливості її надання — інша оплачувана робота за спорідненою професією (спеціальністю);

• для громадян, які працювали не за професією (спеціальністю) понад шість місяців, підходящою вважається робота, яку вони виконували за останнім місцем роботи, а робота за основною професією (спеціальністю) може бути підходящою за умови попередньої перепідготовки чи підвищення кваліфікації з урахуванням потреб ринку праці у цій професії (спеціальності);

• у разі неможливості надати громадянинові роботу за професією (спеціальністю) протягом шести місяців безробіття підходящою вважається робота, що потребує зміни професії (спеціальності) з урахуванням здібностей, здоров’я громадянина та минулого досвіду, доступних для нього видів навчання й потреб ринку праці у цій професії (спеціальності);

• при зміні громадянами професії (спеціальності) за направленням державної служби зайнятості підходящою вважається робота як за новим, так і за попереднім фахом (спеціальністю) за останнім місцем роботи.

 

Робочий час та його види

Робочим часом вважається час, протягом якого працівник згідно із законодавством, колективним і трудовим договором, з підпорядкуванням правилам внутрішнього трудового розпорядку повинен виконувати свої трудові обов'язки на підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи - роботодавця. Це означає, що в робочий час включаються час простоїв не з вини працівника, короткочасні перерви для обігрівання та відпочинку й інші періоди, коли працівник не працював, але за ним зберігалося місце роботи і зарплата цілком чи частково. Разом з тим робочим є і час роботи понад встановлену тривалість У випадках, передбачених законодавством.

Види робочого часу розрізняються за його тривалістю. Трудове законодавство встановлює такі види робочого часу:

1) нормальної тривалості;

2) неповний робочий час;

3) скорочений робочий час.

Згідно із ст. 45 Конституції України максимальна тривалість робочого часу визначається законом. У статті 50 КЗпП України встановлено, що нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень як при п'яти, так і при шестиденному робочому тижні.

Скорочена тривалість робочого часу-це вид робочого часу, який встановлюється законодавством (ст. 51 КЗпП), є обов'язковим для роботодавця і оплачується як робочий час нормальної тривалості.

Скорочений робочий час встановлюється:

1) для працівників віком від 16 до 18 років - 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) 24 години на тиждень.

2) для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, - не більш як 36 годин на тиждень.

3) для окремих категорій працівників розумової праці, діяльність яких пов'язана з підвищеним інтелектуальним і нервовим напруженням у випадках, передбачених законодавством. До таких працівників віднесені лікарі, вчителі, викладачі середніх спеціальних і вищих навчальних закладів тощо. Наприклад, наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 травня 2006 р.

Робота у нічний час розглядається у трудовому праві як виняток, вона може негативно вплинути на стан здоров'я. Тому в трудовому законодавстві встановлено обмеження її застосування, а для окремих категорій працівників - повна заборона. Забороняється залучення до роботи у нічний час:

1) вагітних жінок, а також жінок, що мають дітей віком до трьох років (ст. 176 КЗпП);

2) осіб молодше вісімнадцяти років (ст. 192 КЗпП);

3) інших категорій працівників, передбачених законодавством.

Робота жінок у нічний час не допускається, за винятком випадків, передбачених ст. 175 КЗпП України. Обмеження не поширюється на жінок, що працюють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї родини.

Ненормований робочий день

ненормований робочий день – це особливий режим робочого часу, який встановлюється для певної категорії працівників у разі неможливості нормування часу трудового процесу. У разі потреби ця категорія працівників виконує роботу понад нормальну тривалість робочого часу (ця робота не вважається надурочною). Міра праці у даному випадку визначається не тільки тривалістю робочого часу, а й колом обов'язків і обсягом виконаних робіт (навантаженням).

Міра праці в такому випадку визначається не тільки продовж-тельностью робочого часу, а й колом обов'язків і обсягом виконуваних робіт.

На працівників з ненормованим робочим днем поширюється встановлений на підприємстві, в установі, організації режим робочого часу та правила внутрішнього трудового розпорядку. Ненормований робочий день не означає, що власник або уповноважений ним орган має право систематично залучати працівників, які працюють з таким режимом, до роботи до понад встановлену тривалість робочого часу. У законодавстві не встановлено тривалість переробок, які допускаються для виконання трудових обов'язків, не обмежена і кількість випадків таких переробок понад нормального робочого дня. Все залежить від характеру та обсягу виконуваної роботи. Разом з тим, як зазначено в «Рекомендаціях щодо порядку надання працівникам з ненормованим робочим днем додаткової відпустки за особливий характер праці», затверджених Наказом Міністерства праці та соціальної політики України № 7 від 10 жовтня 1997 із змінами від 5 лютого 1998 р.2, такі переробки не можуть носити систематичний характер. Якщо працівнику з ненормованим робочим днем, який має відповідну кваліфікацію, досвід, знання, доводиться систематично переробляти понад нормального робочого дня, то потрібно ставити питання або про введення додаткових одиниць штатного розкладу, або переглянути, скоротити коло трудових обов'язків і впорядкувати режим роботи.

 

Надурочна робота

Надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня. Як правило, застосування надурочних робіт не допускається. Проведення іх можливе у виняткових випадках, визначених законодавством.

До таких випадків належать:

1) роботи, необхідні для оборони країни, а також для відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

2) при проведенні громадсько необхідних робіт по водо-, газопостачанню, опаленню, освітленню, каналізації, транспорту, зв'язку — для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують правильне їх функціонування;

3) при необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин або випадкової затримки з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її може призвести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також у разі необхідності невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх викликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;

4) при необхідності виконання вантажно-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу або скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;

5) для продовження роботи при нез'явленні працівника, який заступає на зміну, якщо робота не допускає перерви; в цих випадках роботодавець зобов'язаний негайно вжити заходів до заміни змінника іншим працівником, оскільки неприпустимо залучення працівника до роботи протягом двох змін підряд. Забороняється залучати до надурочних робіт:

• вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років;

• осіб, молодше 18 років;

• працівників, що навчаються в загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах без відриву від виробництва, в дні занять.

Жінки, що мають дітей у віці від 3 до 14 років або дитину-інваліда, можуть залучатися до надурочних робіт лише за їх згодою. Залучення інвалідів до надурочних робіт можливо лише з їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям.

Необхідно розрізняти надурочну роботу і ненормований робочий день. До надурочних робіт можуть залучатися будь-які працівники, а по режиму ненормованого робочого часу — лише ті, професії і посади яких містяться в списку, що с додатком до колективного договору підприємства, установи, організації.

32)категорії працівників яких забороняється залучати до надурочних робіт
До надурочних робіт забороняється залучати:

1) вагітних жінок, а також жінок, які мають дітей віком до трьох років (стаття 176);

2) осіб, молодших вісімнадцяти років (стаття 192);

3) працівників, які навчаються в загальноосвітніх школах і професійно-технічних училищах без відриву від виробництва, в дні занять (стаття 220).

Законодавством можуть бути передбачені й інші категорії працівників, яких забороняється залучати до надурочних робіт.

Жінки, що мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, можуть залучатися до надурочних робіт лише за їх згодою (стаття 177).

Залучення інвалідів до надурочних робіт можливе лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям (стаття 172).

Час відпочинку та його види

Під часом відпочинку розуміється час, протягом якого працівник є вільним без виконання трудових обов’язків і в праві використовувати його на власний розсуд. Законодавством встановлені такі види часу відпочинку: перерви протягом робочого дня (зміни); щоденний відпочинок (міжзмінна перерва); вихідні дні (щотижневий відпочинок); святкові і неробочі дня; відпустки.

Відповідно до статті 66 КЗпП для відпочинку і харчування працівникам надається перерва тривалістю не більше двох годин. Ця перерва не включається в робочий час. Така перерва повинна надаватися, як правило, через чотири години після початку роботи. Але точний час початку і закінчення перерви встановлюється правилами внутрішнього розпорядку. На тих роботах, де через умови виробництва таку перерву встановлювати не можна, працівникові повинна бути надана можливість приймання їжі протягом робочого часу.

Жінкам, які мають дітей віком до 1,5 року, крім загальної перерви для відпочинку і харчування, надаються додаткові перерви для годування дитини. Ці перерви надаються не рідше ніж через 3 години після початку роботи не менше 30 хвилин кожна. За наявності двох і більше грудних дітей тривалість такої перерви має бути не менше години.

Тривалість щотижневого безперервного відпочинку, відповідно до статті 70 КЗпП, повинна бути не менш як сорок дві години. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, погодженим з профспілковим комітетом, і, як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем. У випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого.

На підприємствах, в установах, організаціях, де робота не може бути перервана в загальний вихідний день у зв’язку з необхідністю обслуговування населення, вихідні дні встановлюються місцевими Радами народних депутатів.

На підприємствах, зупинення роботи яких неможливе з виробничих умов, вихідні дні надаються в різні дні тижня почергово кожній групі працівників згідно з графіком змінності.

Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи в ці дні допускається тільки з дозволу профспілкового комітету і лише у виняткових випадках. Залучення працівників до роботи у вихідні дні провадиться тільки за письмовим наказом (розпорядженням) власника. Робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі.

Стаття 73 КЗпП встановлює наступні святкові дні:

1 січня - Новий рік;7 січня - Різдво Христове;8 березня - Міжнародний жіночий день;1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих;28 червня - День Конституції України;24 серпня - День незалежності України.Робота також не проводиться в дні релігійних свят:7 січня - Різдво Христове;один день (неділя) - Пасха (Великдень);один день (неділя) - Трійця.

За поданням релігійних громад інших конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств може надавати особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

 

Відпустка та види відпусток

відпустка - це час відпочинку, що обчислюється у календарних днях і надається працівникам із збереженням місця роботи і заробітної плати.
Для набуття права на відпустку працівник повинен перебувати у трудових відносинах з підприємством, установою, організацією (а також з фізичною особою) незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої приналежності.
Працівник має право на відпустку незалежно від сфери докладання його праці, від ступеня його зайнятості, розміру і форми оплати праці, займаної посади, режиму роботи, умов праці.

надаються такі види відпусток:
1) щорічні трудові відпустки;
2) соціальні відпустки.
Щорічний трудову відпустку призначений для відпочинку працівника, відновлення працездатності, зміцнення здоров'я та інших особистих потреб працівника і надається на певну кількість календарних днів із збереженням місця роботи (посади) і середньої заробітної плати.
Під соціальною відпусткою розуміється звільнення працівника від роботи на певний період з метою створення сприятливих умов для материнства, догляду за дітьми, отримання освіти без відриву від виробництва і для інших соціальних цілей. Працівникам надаються такі види соціальних відпусток:
1) відпустку без збереження заробітної плати
2) навчальний відпустку
3) відпустки у зв'язку з народженням дитини (дітей)
4) по догляду за дітьми
5) творчу відпустку.

36) праця осіб зі зниженою працездатністю

Особи із зниженою працездатністю володіють усією пов­нотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і обов'язків. Відповідно до ст. 1 Закону України від 21 березня 1991 р. «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» дискримінація інвалідів заборонена і переслідується законом.

Інвалідами вважаються особи із стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм, або з уродженими дефектами, що призводять до обмеження життє­діяльності, необхідності в соціальній допомозі і захисті. Як міра втрати здоров'я інвалідність визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністер­ства охорони здоров'я України. Положення про порядок орга­нізації та проведення медико-соціальної експертизи втрати пра­цездатності затверджене постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 4 квітня 1994 р. № 221.

Відповідно до цього порядку громадяни можуть бути виз­нані тимчасово або постійно непрацездатними за станом здо­ров'я до професійної або іншої діяльності, пов'язаною з підви­щеною небезпекою для оточуючих. Рішення про обмеження прав громадян, пов'язані із станом їх здоров'я, можуть бути оскаржені в судовому порядку.

Підбір робочого місця здійснюється органами Міністерства праці і соціальної політики України, місцевими Радами народ­них депутатів, громадськими організаціями інвалідів на підприє­мствах, де сталася інвалідність. При цьому повинні враховува­тись побажання інваліда, наявність у нього професійних нави­чок і знань.

Інваліди війни мають право на першочергове працевлашту­вання за спеціальністю відповідно до підготовки та висновків медико-соціальної експертизи, переважне право на залишення на роботі при скороченні чисельності або штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці та на пра­цевлаштування у разі ліквідації підприємства. Інваліди війни мають право на використання щорічної оплачуваної відпустки у зручний для них час, а також на одержання відпустки без збереження заробітної плати до двох тижнів на рік.

Визнано, що робоче місце інваліда — це окреме робоче місце або ділянка виробничої площі на підприємстві, незалежно від форм власності і господарювання, де створено необхідні умови для праці інваліда. Робоче місце інваліда може бути звичай­ним, якщо за умовами праці та з урахуванням фізичних мож­ливостей інваліда воно може бути використано для його пра­цевлаштування, і спеціалізованим, тобто обладнаним спеціаль­ним технічним оснащенням, пристосуванням і пристроями для праці інвалідів залежно від анатомічних дефектів.

сплачених сум пенсій здійснюється підприємством, у період роботи на якому сталася інвалідність.

Заробітна плата

Заробі́тна пла́та, скорочено зарплата (також заробітна платня, зарплатня) — винагорода, обчислена, зазвичай, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір зарплати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.

Заробітна плата входить в структуру валового внутрішнього продукту, є складовою частиною в сукупному попиті, має високу питому вагу в структурі доходів населення, є складовою частиною витрат підприємства на оплату праці

Структура зп

Структура заробітної плати. В Україні склалася така структура заробітної плати:

Основна заробітна плата. Це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норм часу, виробітку, обслуговування, посадові обов"язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Основна заробітна плата є головним стимулом для працівників. Але в останні роки її питова вага у структурі заробітної плати знижується, що негативно позначається на заінтересованості працівників у високопродуктивній і якісній праці.

Додаткова заробітна плата. Це винагорода за працю понад встановлені норми, за трудові успіхі та винахідливість, особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов"язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Державне регулювання заробітної плати. У країнах з розвинутою ринковою економікою роль держави у регулюванні заробітної плати обмежена. Проблеми оплати праці вирішуються роботодавцем та найманим працівником на основі заключеного контракту, а також профспілкою, яка захищає інтерес працівників.

Мін.розмір зп

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств, установ, організацій усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників.

Мінімальна зарплата в Україні регулюється ст. 95 Кодексу законів про працю України та ст. 3 Закону України "Про оплату праці". Відповідно до цих статей, мінімальна заробітна плата - це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт).

До мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється і переглядається відповідно до статей 9 і 10 Закону України "Про оплату праці" та не може бути нижчим від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Мінімальна заробітна плата встановлюється на національному рівні (однакова для всіх, відсутній регіональний, галузевий чи ін. поділ). Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України не рідше одного разу на рік законом про Державний бюджет України на відповідний рік.

1550 грн мін.зп

Норми праці

Норми праці — норми виробітку, часу, обслуговування, чисельності — встановлюються для працівників відповідно до досягнутого рівня техніки, технології, організації виробництва і праці. В умовах колективних форм організації та оплати праці можуть застосовуватися також укрупнені і комплексні норми. Норми праці підлягають обов'язковій заміні новими в міру проведення атестації і раціоналізації робочих місць, впровадження нової техніки, технології та організаційно-технічних заходів, які забезпечують зростання продуктивності праці. Досягнення високого рівня виробітку продукції окремим працівником, бригадою за рахунок застосування з власної ініціативи нових прийомів праці і передового досвіду, вдосконалення своїми силами робочих місць не є підставою для перегляду норм.

Нормальні умови праці

Нормальні умови праці для працюючих на відкритому повітрі досягаються при раціональному режимі праці та відпочинку (особливо в зимовий час); пристрої укриттів (наметів, тентів, пересувних вагончиків) для короткочасногознаходження там робітників; забезпеченні працюючих засобами індивідуального захисту.
Нормальні умови праці забезпечуються також застосуванням фізкультурних пауз, музики, дотриманням чистоти і порядку на робочих місцях.

Системи оплати праці

Види трудових відносин

Предмет правового регулювання складають якісно відособ­лені суспільні відносини, правове забезпечення яких досяга­ється за допомогою норм певної галузі. В трудовому праві ними в першу чергу є трудові відносини.

Однак у суспільстві існує кілька видів трудових відносин. Аналіз сучасного стану трудових відносин виявляє різні під­стави їх фактичного виникнення і залежно від цього — різний ступінь їх правового забезпечення. В кооперативах, наприклад, можна виділити два види трудових відносин: між членами кооперативу (власниками) і органами управління кооперативу, а також між найманими працівниками (не власниками) і тими ж органами управління. Підставою виникнення перших є вступ громадянина у члени кооперативу з наступним визначенням його трудової функції, підставою виникнення других — трудовий договір, договір найму.

Ще одним видом суспільно-трудових відносин є відносини, які умовно можна назвати службово-трудовими. Йдеться про відносини військовослужбовців Збройних Сил України, При­кордонних військ, Управління охорони вищих посадових осіб України, Служби безпеки, інших військових формувань, утво­рених відповідно до законодавства України, осіб начальниць­кого і рядового складу органів внутрішніх справ та податкової міліції.

Від цього виду трудових відносин дещо відрізняються від­носини, що настають у разі проходження альтернативної (не­військової) служби. Згідно з Законом України від 12 грудня 1991 р. "Про альтернативну (невійськову) службу" (в редакції Закону від 18 лютого 1999 р.) трудові відносини між гро­мадянином, який проходить альтернативну службу, та підпри­ємством, установою, організацією здійснюються на підставі письмового строкового трудового договору і регулюються за­конодавством про працю, за винятками, передбаченими цим Законом (ст. 15). Незважаючи на те, що тут йдеться