Виникнення в Україні перших історикр-архітектурних заповідників та їх значення для розвитку туризму.

Державний історико-архітектурний заповідник «Стародавній Київ» (ДІАЗ «Стародавній Київ») — комплекс пам'яток історичного центру Києва. Межі заповідника охоплюють північно-східний виступ Старокиївської гори, Cтарий Поділ і ряд окремих пам'яток архітектури Старого Міста. Заповідник є спеціально уповноваженим органом охорони, використання, реставрації та популяризації пам'яток архітектури, історії і культури, що включені в його межі.Заповідник «Стародавній Київ» має статус комплексної пам'ятки містобудування, а вся його територія має статус землі історико-культурного призначення. У 1987 році постановою Ради Міністрів УРСР на території Стародавнього Подолу і сусідньої із ним частині Старокиївської гори був створений Державний історико-архітектурний заповідник «Стародавній Київ».[1] Кордони заповідника визначалися на основі результатів наукових досліджень. Рішенням Київського Виконкому у 1988 році вони були документально зафіксовані.З 1998 року заповідник діє у складі Київського науково-методичного центру по охороні, реставрації та використанню пам'яток історії, культури і заповідних територій.Постановою Кабміну України у 2001 році всі об'єкти заповіднику були занесені до реєстру пам'яток національного значення.

Націона́льний істо́рико-архітекту́рний запові́дник «Кам'яне́ць» (скорочено — НІАЗ «Кам'яне́ць»). Розташований в Кам'янці-Подільському Хмельницькій області. Ще 23 березня 1928 у Харкові Рада Народних Комісарів УРСР видала Постанову «Про оголошення замку-фортеці в м. Кам’янці-Подільському державним історико-культурним заповідником». Відповідно до цієї Постанови замок у межах старовинних його стін і земляних валів з усіма старовинними фортечними спорудами, Руською та Польською брамами, вежею Стефана Баторія було оголошено державним історико-культурним заповідником і передано з усім майном, що мало історико-культурне значення, у відання наркомату освіти УРСР. Постановою від 18 травня 1977 Рада Міністрів УРСР оголосила, що Старе місто Кам'янця-Подільського — це Кам’янець-Подільський державний історико-архітектурний заповідник (ДІАЗ).Указом Президента України від 30 квітня 1998 Кам'янець-Подільський ДІАЗ перетворено на НІАЗ «Кам’янець».14 жовтня 1998 Міністерство культури й мистецтв, а наступного дня Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики затвердили (за поданням Хмельницької облдержадміністрації) Положення про НІАЗ. Згідно з цим Положенням, НІАЗ «Кам’янець» є національним закладом культури у підпорядкуванні Хмельницької облдержадміністрації. А основними завданнями НІАЗу є охорона належних йому об’єктів, організація реставрації та використання пам’яток, регенерація архітектурного середовища, пам’яткоохоронна, науково-дослідницька, культурно-освітня робота для популяризації містобудівельної архітектурної спадщини Старого міста як національного культурного надбання.

Кремене́цько-Поча́ївський держа́вний істо́рико-архітекту́рний запові́дник — науково-дослідний і культурно-освітній заклад. Заповідник засновано згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 2001 року для вивчення, охорони, реставрації та популяризації історико-архітектурної спадщини міст Кременець і Почаїв. Підпорядковується Міністерству регіонального розвитку і будівництва України (реорганізованому в грудні 2010 року в Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України).На балансі заповідника перебуває 17 пам'яток 14—20 століть, розташованих у містах Кременець і Почаїв. Найцікавішими серед них є: руїни Кременецького замку 14—16 століть, Свято-Миколаївський собор (споруда колишнього Кременецького францисканського монастиря, 17—18 століття), ансамблі архітектурних споруд Кременецького Свято-Богоявленського монастиря (18—20 століття), Кременецького єзуїтського монастиря (18 століття) та Почаївської Свято-Успенської лаври (18—20 століття).

55. Туристсько-екскурсійна справа і краєзнавчий рух у Радянській Україні в період "українізації" (1923-1933 pp.). Політика "українізації", яку проводили більшовики в 1923 - 1933 pp., сприяла національно-духовному відродженню України. Справді, в той період спостерігався потужний розвиток української мови, освіти, літератури, театру, преси, краєзнавства, екскурсійної справи. Ці процеси відбувались на тлі сподівань української інтелігенції на можливість розвивати в нових умовах українську культуру, нести в народ знання, освіту. Тому українські митці, вчені, краєзнавці в своїй праці виявляли високу самовідданість, жертовність, ентузіазм. Незважаючи на вкрай складну політичну кон'юнктуру (громадянська війна), вже в 1919 р. за ініціативою місцевої інтелігенції в Чернігові при Спілці працівників освіти виникло Бюро з організації екскурсій. Наступного, 1920 року його було підпорядковано екскурсійно-виставковій (згодом екскурсійно-виставково-музейній) частині - структурному підрозділу губернського відділу народної освіти. У 1931 р. під грифом Українського комітету охорони пам'яток культури з'явився друкований путівник, призначений для туристів по Новгород-Сіверському державному заповіднику, щойно створеному на території тамтешнього Спасо-Преображенського монастиря.Краєзнавчий рух набував поширення і в інших регіонах України. Водночас більшовицький уряд і партійні органи не ставили собі за мету зберегти для майбутніх поколінь козацькі могили та церкви над Дніпром. Вони прагнули використати туризм і екскурсії як важіль ідеологічного впливу на населення з метою формування соціалістичної свідомості, переконання людей у перевагах соціалістичної системи. Екскурсійна робота визначалася однією з основних у мережі політичної освіти та виховання трудящих мас і посідала важливе місце в культурній розбудові країни. Утвердження її на державному рівні потребувало впровадження централізованого керівництва екскурсійними установами з метою їх організаційного та фінансового зміцнення. Отже, виникла об'єктивна потреба їх об'єднання в єдиному культурно-господарському комплексі. Процес створення туристсько-екскурсійної системи відбувався поетапно, з впровадженням різних форм керівництва та регулювання взаємин з вищими органами управління. Практично в 20-ті роки туристсько-екскурсійну роботу в Україні організовували такі структури: Екскурсійно-виставково-музейний відділ Наркомосу УСРР (ЕВМ, 1919-1928), Українське мішане пайове екскурсійне товариство (УМПЕТ, 1928-1929), акціонерне товариство Укртуре (1926-1930). Екскурсійні пункти відкривалися у віддалених містечках і селах при клубах промислових підприємств, сільбудах. Екскурсійні бази - в місцях, багатих на історичні пам'ятки, а також з привабливими природно-кліматичними умовами. Екскурсійні комуни - в повітових, губернських і обласних містах. Вони керували роботою екскурсійних пунктів і баз, домагаючись найефективнішого їх використання. В екскурскомунах діяли: екскурсійно-виставкові кабінети, бібліотеки, лабораторії для дослідження матеріалів, зібраних під час екскурсій, монтажні майстерні для створення в них музейних експонатів, гуртожитки для туристів і екскурсантів. Загалом екскурсійна мережа ЕВМ була двоступінчастою. Перший ступінь - осередки масової екскурсійної роботи, що діяли при селянських будинках; другий - керівні заклади губернського, обласного та всеукраїнського значення. Отже, система туристсько-екскурсійних закладів ґрунтувалася на основі міцного внутрішнього зв'язку та вертикальної схеми керівництва. Діяльність і зміцнення системи залежали від її розширення, відкриття нових екскурсійних закладів. До мережі ЕВМ входило також багато екскурсбаз, що працювали при великих підприємствах і установах, де часто проводилися екскурсії. Тільки в Харкові їх налічувалося 39. Екскурсійно-виставково-музей-ний відділ за свою майже десятирічну діяльність заклав основні підвалини державної системи туристсько-екскурсійних закладів і створив усі передумови для їх подальшого розвитку. А потреба в цьому була надзвичайно великою, бо кінець 20-х pp. характеризувався різким зростанням туристсько-екскурсійного руху, який мав не тільки організовані, а й стихійні форми. Діючі екскурсійні заклади вже не могли задовольнити потреби всіх бажаючих взяти участь у туристських подорожах, їх маршрути прокладалися не тільки по Україні, а й по Союзу. Значно збільшився прийом туристів на екскурсбазах. Отже, для подальшого розвитку туристсько-екскурсійної справи потрібно було сконцентрувати її в новій структурі, яка б займалася розвитком тільки екскурсійної справи. Нагадаємо, що ЕВМ, крім екскурсій, керував також виставками та музеями. Тому в 1928 р. за ініціативою Наркомосу УСРР було створено нову структуру - Українське мішане пайове екскурсійне товариство (УМПЕТ), або Екскурсійне товариство. ВУЦВК і Раднарком УСРР у 1929 р. прийняли постанову "Про сприяння роботі УМПЕТу". У ній зазначалося, що УМПЕТ має стати справді провідним центром екскурсійної роботи в Україні. УМПЕТ почав швидко розгортати свою діяльність, використовуючи весь господарський і методичний потенціал, що був накопичений ЕВМ відділом Наркомосу. Основний напрям його роботи полягав у подальшій розбудові мережі екскурсійних закладів.

56.

57.

58. Групи готелів та їхнє призначння кінця ХІХ поч.ХХ ст. Розвиток туризму в XIX ст. мав сприятливий вплив на зростання будівництва готелів. Основним центром забудови став Київ.До початку XIX ст. Київ, з його прекрасними природно-кліматичними умовами, вигідним географічним положенням і багатою архітектурно-історичною спадщиною, мав усі можливос-ті для того, щоб у найкоротші терміни стати великим туристськимцентром Східної Європи. Для цього треба було реалізувати потужний місцевий потенціал, залучити видатних архітекторів того часу і перебудувати центр міста, створивши один із найкращих уРосії готельно-розважальних комплексів.

У Києві до 1901 р. було збудовано 64 готелі, які можна було умовно поділити на такі великі групи:

1)готелі, розміщені поруч із вокзалом. Функціонували чоти-ри готелі і безліч мебльованих кімнат. Вони знаходились на вули-ці Безаківській (нині Комінтерну). Така скупченість пояснюваласябезпосередньою близькістю вокзалу і Ботанічного саду. Прак-тично всі готелі на цій вулиці були збудовані в 1880-90-х рр.;

2)суперзіркові готелі. Заможні відвідувачі Києва, що жадали«шумного» життя, зупинялись у готелі «Європейському» у центріміста на Царській (нині Європейській) площі. Цей готель був най-старішим у Києві. Саме в «Європейському» функціонував один ізнайкращих київських ресторанів ХІХ ст. Як повідомлялось у рек-ламі, готель мав на вокзалі свого представника, який дбав про ба-гаж і зручну карету, що доставляла постояльця з готелю до поїзда.Популярнішим був «Гранд-Готель» (на цьому місці нині стоїтькорпус Головпоштамту). Фешенебельний і дорогий (люкс - 30 крб.за добу), на 110 номерів, «Гранд-Готель» мав власний омнібус навокзалі, чудовий ресторан, телефон безпосередньо в номері та всінеобхідні зручності тих часів.Неподалік розміщувався відомий блискучою репутацією«Hotel de France». Напередодні Першої світової війни Київ по-повнився ще одним першокласним готелем на 100 номерів - «Ко-нтиненталь», спеціально відкритим для дуже заможних клієнтів.Престижний номер тут коштував пожильцю 15 крб. за добу. Ниніна місці розкішного готелю знаходиться оперна студія Націона-льної музичної академії. До першокласних готелів варто віднестиі «Готель-Савой» (також на Хрещатику).Отже, вибираючи готель, вельможне панство отримувало всізручності: омнібус або екіпаж для поїздок містом, окремий кабінет уресторані, старанну прислугу (під час добору обслуговуючого пер-соналу цих готелів пильну увагу приділяли культурі мови, володін-ню принаймні російською та французькою мовами), а в номері -парове опалення, ванну, електричне освітлення, телефон. Окрім того,кожний готель передплачував чимало періодичних видань, надававбезоплатну допомогу в пошуках у місті необхідного адресата;

3) готелі другого класу. Ними мали можливість скористатисяособи середнього достатку. Таких готелів у Києві було набагатобільше, ніж суперзіркових. Назви готелів столиці Південно-Західного краю (офіційна назва Правобережної України в Російсь-кій імперії) відображали всю географію Європи: «Австрія», «Анг-лія», ««Америка», «Брістоль», «Версаль», «Ліон», ««Марсель», «Іта-лія», «Прага», «Берлін», «Краків», «Сан-Ремо» і навіть «ВеликийНаціональний». Вони розміщувалися на центральних вулицях, які,на відміну від інших, були вимощені, мали електричне освітлення,а також спеціально обладнані стоянки для екіпажів. У 1913 р. умісті було 80 таких готелів.

Номери облаштовували за останнім словом моди, для чого час-то запрошували майстрів з Німеччини і Франції. У номерахз'явилася гаряча вода, стало модним використовувати різні запашнітрави. Прототипом нинішніх саун були лазні, де ціни коливалисявід 8 коп. до 3 крб. залежно від класності та поділу на номери, зага-льні або окремі ванни.В усіх готелях їжу подавали в номери. Вранці пропонували ка-ву, чай або какао. Пізніше - сніданок, який можна було замовитище звечора або вранці. Обідали й вечеряли гості зазвичай у ресто-рані. При кожному великому готелі був погріб для вин, які раз надень подавали клієнту безкоштовно. При готелях функціонував цілий штат комісіонерів-посильних,які виконували різні доручення: доставку листів і посилок, квітів,наймання візника, невеликі покупки тощо. Клієнти могли найматипосильних за згодою - погодинно, подобово і помісячно. Із появоютелефону всі великі готелі миттєво скористалися новим досягненнямцивілізації і потреба в послугах комісіонерів-посильних відпала;

4)«мебльовані кімнати» - один із різновидів тогочасних готе-лів. Вони знаходились на всіх гомінких вулицях, конкурували зпершокласними готелями, не поступаючись їм у сервісі. Найбіль-шою популярністю користувалися мебльовані кімнати «У Ільїнсь-кої» - на Володимирській вулиці, «У Іваницького» - на Золотово-рітській, «У Діякова» - на Миколаївській площі (нині площаІ.Франка), «У Лознякова» - на Золотоворітській площі. Номери ймебльовані кімнати, що знаходились далі від центральної частиниміста (переважно на Подолі), коштували всього 30-40 коп. за добу;«подвір'я», заїжджі та постоялі двори. Особи, які зупиня-лись у Києві на тривалий час, наймали мебльовані кімнати в прива-тних будинках. Довгострокова оренда кімнати «з самоваром і прис-лугою» обходилась квартирантові в 15-20 крб. за місяць, а на око-лицях і в передмісті плата становила всього 5 крб.Під час щорічних контрактових ярмарків, що проходили в Києвів лютому, в зв'язку зі значним зростанням кількості гостей і ажіотажним попитом на житло, ціни в готелях і приватних будинкахзростали в 5-10 разів. Хоча при готелях й існу-вали служби з наймання екіпажів, однак ці послуги коштували ду-же дорого, і бідніші клієнти оглядали Київ з трамвайного віконця.Однак на той час усе ще тільки створювалось, накопичувавсяєвропейський і світовий досвід, удосконалювалася сфера готельно-го господарства, з кожним роком займаючи дедалі більші площі.