Затримання особи, що вчинила злочин

Ч.1 ст 38 КК встановлює, що не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

Проаналізуємо детально зміст положень ч.1 ст. 38 КК.

Підставою для затримання особи з метою доставлення її відповідним органам влади законодавець називає вчинення нею суспільно небезпечного посягання. Отже підставою затримання служить очевидне для потерпілих або інших осіб злочинне посягання на правоохоронювані інтереси (наприклад, розбійний напад, крадіжка, посягання на життя або здоров'я людини та ін.). Затримання особи в разі відсутності такої підстави може свідчити про незаконність дій і тягти за собою відповідальність за ст. 146 КК як за незаконне позбавлення волі.

Під дію ст. 38 КК підпадає лише затримання особи, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, що здійснюється "безпосередньо після вчинення посягання". Головною умовою є те, що суспільно небезпечне посягання або вже закінчилось, або особа застигнута під час його вчинення чи вимушена припинити посягання з не залежних від неї причин. Під вчиненням суспільно небезпечного посягання розуміється як вчинення закінченого злочину, так і замаху на злочин чи навіть готування до нього. При цьому про затримання особи, яка вчинила посягання, йтиметься лише у разі, якщо посягання нею припинено. Якщо насильство до особи застосовується з метою припинення посягання під час його вчинення, то правомірність його застосування визначатиметься за правилами необхідної оборони, а застосування насильства після припинення посягання для затримання особи, котра його вчинила, уже буде оцінюватися за правилами затримання особи, яка вчинила суспільно небезпечне посягання. Під дію зазначеної обставини не підпадають випадки затримання особи, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, через тривалий час по його вчиненні, що, очевидно, є недоліком чинної редакції ст. 38 КК.

Коло суб'єктів, які можуть затримувати особу, що вчинила суспільно небезпечне посягання, визначено законом: потерпілий та інші особи. Потерпілим є особа, щодо якої вчинено посягання та інтересам якої посяганням заподіяна шкода чи створена реальна загроза її заподіяння. До інших осіб слід віднести тих, які були свідками вчинення суспільно небезпечного посягання чи яким достовірно відомо про його вчинення. До таких належать і особи, для яких боротьба зі злочинністю є їхнім професійним обов'язком – працівники правоохоронних органів.

Затримання злочинця виражається в діях потерпілих або інших осіб, пов'язаних із позбавленням злочинця особистої свободи, а також заподіянням йому (у разі необхідності) шкоди. Такі дії можуть збігатися з фактичними ознаками об'єктивної сторони деяких злочинів, наприклад незаконного позбавлення волі, вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень, знищення або пошкодження майна та інших насильницьких дій. В подальшому затримання може визнаватися правомірною дією, якщо воно було здійснено на короткий час, тобто було короткостроковим. Час затримання, що є необхідним і достатнім для передання злочинця органам влади, визначається конкретними обставинами затримання. Але в будь-якому разі затриманий злочинець за першої реальної можливості має бути переданий органам влади. Затримання злочинця на тривалий строк за відсутності в тому необхідності не виключає відповідальності особи за ст. 146 КК (незаконне позбавлення волі).

Заподіяння шкоди особі, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, для її затримання і доставляння відповідним органам буде правомірним у разі, коли особа протидіє затриманню, намагається уникнути затримання, втекти з місця вчинення суспільно небезпечного посягання тощо. Якщо така особа веде себе пасивно і просто не підкоряється вимогам прямувати до відповідних органів, то питання про правомірність застосування до неї насильства для доставляння до відповідних органів влади, повинно вирішуватися в залежності від тяжкості вчиненого нею суспільно небезпечного посягання і необхідності її негайного доставляння до відповідних органів влади.

Розмір допустимої шкоди при затриманні особи, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, обумовлюється; 1) характером і ступенем суспільної небезпечності вчиненого нею посягання; 2) даними, що характеризують особу затримуваного (його попередня поведінка, схильність до вчинення правопорушень, небезпечність для оточуючих, наявність судимості тощо); 3) обстановкою затримання (час, місце, ситуація вчинення суспільно небезпечного посягання, реакція на затримання, поведінка затримуваного, інтенсивність опору, що чиниться затримуваним, тощо). При цьому, шкода, яка заподіюється затримуваній особі, має бути мінімально допустимою, необхідною в конкретній обстановці здійснення затримання та співрозмірною.

Небезпечність посягання визначається: а) цінністю блага, на яке спрямоване посягання, та б) характером і розміром шкоди, заподіяної цьому благу, або реальною загрозою заподіяння цієї шкоди. Тому чим більш небезпечним є посягання, тим більш широкими визнаються межі заподіяння шкоди для затримання особи, яка його вчинила. Так, при ухиленні від затримання, наприклад, вбивці, ґвалтівника чи учасника розбійного або бандитського нападу тощо співрозмірним є заподіяння йому тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень). І навпаки, при вчиненні посягання порівняно невеликої суспільної небезпечності граничним є заподіяння злочинцю нетяжкої шкоди (у будь-якому разі такої, що не перевищує середньої тяжкості тілесних ушкоджень), оскільки більш тяжка шкода явно не відповідала б невеликій небезпечності самого посягання.

Однак заподіяння злочинцю шкоди, яка навіть відповідає небезпечності посягання, не завжди свідчить про його співрозмірність. Так, якщо в особи була реальна можливість затримати злочинця із застосуванням більш м'яких засобів, але вона, усвідомлюючи цю можливість, тим не менш заподіює йому тяжку шкоду, то така шкода не може бути визнана співрозмірною, оскільки вона була явно більшою, ніж це було достатньо для успішного затримання. Тому закон і передбачає, що співрозмірною може бути визнана лише така шкода, яка відповідала не тільки небезпечності посягання, а й обстановці затримання злочинця, тобто тим умовам, що характеризують реальні сили, можливості та засоби потерпілого або іншої особи для успішного затримання злочинця. Така обстановка може варіюватися від відносно сприятливої до несприятливої для особи, що затримує.

Відносно сприятлива обстановка свідчить про те, що потерпіла чи інша особа має явну, наприклад фізичну, перевагу над злочинцем і усвідомлює, що у неї є реальна можливість успішно затримати його без заподіяння йому тяжкої шкоди. І навпаки, несприятлива обстановка затримання означає, що особа, яка затримує, перебуває у невигідному, програшному становищі порівняно з протидіючим злочинцем і усвідомлює, що успішне затримання можливе лише у разі заподіяння злочинцю тяжкої шкоди. У той же час слід мати на увазі, що внаслідок хвилювання, переляку, несподіванки нападу тощо особа може добросовісно помилятися в оцінці небезпечності посягання або характеру обстановки затримання, що, природно, може призвести до заподіяння злочинцю і більш тяжкої шкоди, за яку особа, що затримує, не може підлягати відповідальності.

Згідно із ч.2 ст. 38 КК перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця.

Як перевищення меж, необхідних для затримання, має, зокрема, розглядатись:а) заподіяння тяжкої шкоди особі, котра вчинила незначне за ступенем і характером суспільної небезпечності посягання; б) заподіяння без необхідності тяжкої шкоди за можливості заподіяти меншу за розміром шкоду; в) заподіяння при затриманні шкоди, якщо взагалі була можливість здійснити затримання без заподіяння будь-якої шкоди; г) заподіяння шкоди у разі, якщо взагалі не було необхідності негайно здійснювати затримання і доставляти особу, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, до відповідних органів. По суті, у всіх наведених випадках заподіяння шкоди більшої, ніж необхідно, є актом помсти, самочинної розправи за вчинене суспільно небезпечне посягання.

Перевищення меж дій, необхідних для затримання особи, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, тягне відповідальність лише за наявності умисної вини у випадках, спеціально передбачених ст. 118 та ст. 124 КК.

Отже затримання особи, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, буде правомірним при наявності таких умов:

1. Особою вчинено суспільно небезпечне посягання, характер і ступінь якого, обстановка вчинення і наявність даних, що характеризують особу, яка його вчинила, потребують затримання такої особи для доставляння її відповідним органам влади.

2. Метою застосування насильства є затримання особи, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, і доставляння її відповідним органам влади; насильство не повинно переслідувати мети помсти, самочинної розправи за вчинене посягання.

3. Затримання здійснюється безпосередньо одразу ж після фактичного припинення суспільно небезпечного посягання на будь-якій його стадії.

4. Насильство до особи, котра вчинила суспільно-небезпечне посягання, є вимушеним заходом, без застосування якого затримати особу і доставити її відповідним органам влади неможливо.

5. Заподіяна шкода має бути мінімально допустимою, необхідною і достатньою для затримання.

Основні розбіжності між необхідною обороною і діями по затриманню особи, що вчинила злочин полягають в тому, що вони різняться між собою:

– метоюїх вчинення (метою необхідної оборони є припинення наявного посягання, а метою затримання особи, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, — доставляння її органам влади після здійсненого нею посягання);

– часом їх вчинення (необхідна оборона допускається лише щодо реального суспільно небезпечного посягання під час його здійснення, а дії по затриманню особи, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, можуть бути вчинені після його закінчення);

– колом осіб, якими вони можуть бути вчинені (необхідну оборону може здійснювати будь-яка особа, а затримання – потерпілий та інші особи, в т.ч. службові особи правоохоронних органів, на яких покладено такі обов'язки законом);

– розміром шкоди, що може бути заподіяна (при необхідній обороні заподіяна шкода може значно перевищувати відвернену, зокрема за наявності підстав, передбачених ч. 5 ст. 36, а при затриманні особи, яка вчинила таке посягання, заподіяна їй шкода має бути мінімально допустимою, необхідною за умов обстановки затримання).

Крайня необхідність

Крайня необхідність полягає у зіткненні охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб, суспільних інтересів чи інтересів держави, коли захистити один із них можна тільки шляхом заподіяння шкоди іншому. У разі дотримання передбачених кримінальним законом умов, таке заподіяння шкоди вважається правомірним.

Крайня необхідність як кримінально-правова категорія має тривалу історію розвитку. Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності виникло ще за часів Стародавнього Риму і поряд з необхідною обороною вважалось одним із природних прав кожної людини. Сьогодні є всі підстави вважати інститут крайньої необхідності міжгалузевим, оскільки він відомий не тільки кримінальному, а й іншим галузям права, зокрема цивільному і адміністративному (ч.1 ст. 1171 ЦК та ст. 18 КупАП).

Ч.1 ст. 39 КК встановлює, що не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в дати обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Стан крайньої необхідності буде правомірним за наявності низки умов, які можна поділити на 2 групи:

– умови, що характеризують небезпеку;

– умови, що характеризують дії з її усунення.

До першої групи умов, що характеризують небезпеку належать: наявність небезпеки; реальність небезпеки; неможливість усунення небезпеки іншим чином.

1. Небезпека повинна бути об’єктивно існуючою, наявною, тобто здатною заподіяти шкоду правоохоронюваним інтересам (все, що визначало ознаки наявності небезпеки при необхідній обороні, стосується і її характеристик для ситуації крайньої необхідності), а не такою, що є результатом уявлень (очікувань) особи. Джерело небезпеки при крайній необхідності суттєво відрізняється від джерела небезпеки при необхідній обороні. Якщо в останньому випадку ним є виключно суспільне небезпечні дії людей, то в ситуації крайньої необхідності ними можуть бути: природні явища (пожежі, повені, землетруси, снігопади, буря, заметіль і т.ін.); будь-які дії (бездіяльність) людей; фізіологічні (біологічні) стани людей (хвороба, спрага, голод і т.ін.); дії машин та механізмів, технологічні процеси; дії тварин; дії людей, які не можуть визнаватись суб'єктами злочину.

2. Небезпека повинна бути реальною – вона вже розпочалася, але ще минула і вимагає від особи рішучих дій по її усуненню. Якщо реально загрози заподіяння шкоди не існує, або ж вона вже минула, чи можливість заподіяння шкоди віддалена в часі, а не є негайною і неминучою, то заподіяння шкоди інтересам, які охороняються, не може бути визнане правомірним і йому має даватися оцінка на загальних підставах із урахуванням положень про вплив помилки на кваліфікацію дій винного. Але якщо особа щиро помиляється щодо наявності загрози, її реальності, то її дії мають розглядатись як вчинені в стані крайньої необхідності.

Наприклад, якщо особа вимагає від касира магазину віддати їй гроші, що є в касі, погрожуючи у разі невиконання вимоги застосувати зброю, а в дійсності або предмет, яким вона погрожує, є непридатним для стрільби, або є лише імітацією зброї (іграшковий пістолет), то дії касира, який, сприймаючи загрозу як реальну, віддає наявні у касі гроші, мають розглядатись як вчинені у стані крайньої необхідності.

3. Неможливість усунення наявної небезпеки інтересу, що охороняється, без заподіяння шкоди іншому інтересу. Ця умова відображає, власне специфіку крайньої необхідності як обставини, що виключає злочинність діяння, і в юридичній літературі розглядається як фактична підстава крайньої необхідності. Поведінка особи, викликана критичною ситуацією, є крайнім заходом, до якого за звичайних умов заподіював шкоди не вдався би. Вимушеність, необхідність заподіяння шкоди одному з інтересів, що охороняються правом, за крайньої необхідності є єдиною реальною можливістю відвернути ще більшу шкоду іншому інтересу за умов, що склались. У разі можливості відвернення шкоди інтересу, який охороняється законом, без заподіяння шкоди іншому інтересу стан крайньої необхідності відсутній, а заподіяння шкоди має розцінюватись як неправомірне, навіть якщо відвернена шкода більша, ніж заподіяна.

Класичним прикладом, який наводиться в літературі для ілюстрації цього положення, є такий: якщо розлючений бугай напав на людину, то у разі можливості втекти, а не вбивати його, особа не повинна вбивати бугая для відвернення загрози заподіяння ним шкоди.

До другою групи умов, що характеризують дії з усунення небезпеки у стані крайньої необхідності, належать: захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства чи держави; заподіяння шкоди третім особам; заподіяна шкода не повинна перевищувати відвернену шкоду.

1. Захист правоохоронюваних інтересів особи, суспільства, держави як умова правомірності означає, що шкода при вчиненні діяння заподіюється охоронюваним законом об’єктам як групам суспільних відносин, що перебувають під охороною кримінального закону. При цьому доречно вести мову про 2 об’єкти діяння. До першого слід віднести ті суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом і яким завдається шкода, а до другого – суспільні відносини, що також перебувають під охороною кримінального закону і внаслідок такого діяння були збережені (захищені) від небезпеки.

2. Шкода при крайній необхідності заподіюється третім особам, тобто тим, хто не має до джерела небезпеки ніякого відношення. Шкода, заподіювана у стані крайньої необхідності не може бути абстрактною і завжди є реальною, конкретизованою та має конкретного адресата. Шкода може заподіюватись фізичним та юридичним особам, безпосередньо державі як суб’єкту правовідносин, органам державної влади та місцевого самоврядування, різноманітним громадським об’єднанням та організаціям (партіям, спілкам, асоціаціям, релігійним громадам) та іншим неурядовим структурам, що не мають статусу юридичної особи.

Проте шкода може спричинятись також інтересам особи, яка певним чином причетна до створення небезпеки заподіяння шкоди інтересам, що охороняються правом. Так, при гасінні пожежі знищується майно громадянина, необережне поводження якого з вогнем спричинило пожежу, тощо.

3. Шкода, яка заподіюється при вчиненні дій у стані крайньої необхідності, повинна бути меншою, ніж шкода відвернута. При заподіянні більшої чи рівної шкоди стан крайньої необхідності відсутній. Оцінювати наслідки відверненої і заподіяної шкоди, необхідно з урахуванням як пріоритетності цінностей, так і їх кількісного виразу. У кожному конкретному випадку це питання має вирішуватись індивідуально. Проте за всіх інших умов на перше місце за важливістю необхідно ставити людину, її життя, здоров'я, честь, гідність, свободу.

Наприклад для термінового транспортування тяжко хворого до лікарні громадянин А. заволодів транспортним засобом громадянина Б., доставив його вчасно до лікарні і тим самим врятував життя. В даному випадку гр.. А перебував в стані крайньої необхідності, оскільки відвернена школа (життя людини) є більш вагомою і більшою, ніж шкода завдана відносинам власності.

До речі у ч.4 п.15 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005р. № 14 ”Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті” роз’яснено, що не є незаконним заволодіння транспортним засобом у стані крайньої необхідності, наприклад для того, щоб терміново доставити тяжко хвору людину до лікарні, приборкати стихійне лихо, усунути іншу небезпеку, яка загрожує людям, інтересам суспільства чи держави.

Найбільш принциповим питанням при вирішенні змісту умов правомірності крайньої необхідності є питання про допустимість (можливість)заподіяння шкоди життю чи здоров'ю однієї людини (кільком людям) для відвернення загибелі чи завдання шкоди здоров'ю більшої кількості людей. Щодо цього питання в науковій літературі висловлюються діаметрально протилежні погляди: від простої констатації висновку про те, що рятування власного життя за рахунок життя іншої людини є неправомірним, а у разі наявності загрози одночасно власному життю та життю іншої особи, тобто за наявності дилеми — загинути обом чи врятуватися комусь одному — суспільна небезпечність дій відсутня і складу злочину вони не мають, бо загибель одного із двох неминуча, – до висновку, що заподіяння смерті людині, непричетній до створення небезпеки, може бути визнано правомірним лише у випадку, якщо це було єдиним засобом зберегти життя кількох осіб.

Наприклад під час катастрофи судно затонуло у морі, а у шлюпці перебуває 20 врятованих пасажирів. За борт шляпки хапаються ще двоє людей внаслідок чого шлюпка починає набирати воду і тонути. Пасажири шлюпки відштовхують цих двох потопаючих від шлюпки і тим самим рятують життя 20 людей.

Проте жоден з наведених висновків не можна вважати однозначно правильним. При вирішенні питання про можливість позбавлення життя іншої особи в стані крайньої необхідності слід, перш за все, чітко розрізняти психічне ставлення до заподіяної шкоди особи, яка її заподіяла. Про стан крайньої необхідності може йтися лише при умисному, конкретизованому заподіянні конкретної шкоди. Необережне чи невинне заподіяння іншої шкоди при вчиненні дій у стані крайньої необхідності знаходиться за її межами, і йому має даватись оцінка на загальних підставах.

Крайня необхідність має ряд спільних ознак з необхідною обороною, але вони мають і ряд відмінностей:

1. Джерелом небезпеки при необхідній обороні є лише суспільно небезпечне посягання, що вчиняється фізичною особою, а джерелом небезпеки за крайньої необхідності можуть бути будь-які фактори.

2. Шкода при необхідній обороні може бути заподіяна лише особі, яка вчинила суспільно небезпечне посягання, а в стані крайньої необхідності шкода заподіюється, як правило, третім особам, тобто не особі, яка здійснила посягання, і не власним інтересам особи, котра заподіяла шкоду в стані крайньої необхідності.

3. При виникненні стану необхідної оборони заподіяння шкоди не є обов'язковим, посягання може бути припинено шляхом звертання за допомогою до органів влади чи інших осіб, або особа може ухилитися від посягання (втекти), за крайньої необхідності заподіяння шкоди є обов'язковим і вимушеним.

4. Шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, може бути різною і навіть перевищувати шкоду, яка могла бути заподіяна суспільно небезпечним посяганням, за умови, що межі необхідної оборони не були перевищені; за крайньої необхідності заподіяна шкода завжди має бути меншою відверненої шкоди.

5. Згідно норм ЦК, шкода, заподіяна в стані необхідної оборони, не підлягає відшкодуванню, якщо не були перевищені межі необхідної оборони, а шкода, заподіяна у стані крайньої необхідності згідно зі ст. 445 ЦК повинна бути відшкодована особою, яка її заподіяла.