Утворення Кримського ханства.

Середина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Нескінченні чвари та суперечки суттєво ослабили центральну владу, посилили відцентрові тенденції в Орді. У контексті цих подій та процесів, очевидно, і слід сприймати відокремлення 1449 р. від Золотої Орди кримських татар і утворення ними своєї держави — Кримського ханства з правлячою династією Гіреїдів.

Новостворена кримськотатарська державність була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Постійна боротьба за владу, в основі якої лежало як протистояння претендентів на кримський престол, так і змагання місцевої знаті з централізмом, уособленням якого був хан, суттєво дестабілізувала ситуацію в країні. Не сприяло зміцненню держави і становище в економічній сфері. Достатньо сказати, що навіть на початку XVI ст. кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя.

Наприкінці XIV — на початку XV ст. економіка Кримського ханства розвивалась екстенсивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню. Свої внутрішні проблеми кримські хани розв´язували шляхом зовнішньої експансії. Маючи у своєму розпорядженні численну армію (на початку XVI ст. у ній було 100 тис. озброєних вершників), Кримське ханство робило постійні набіги на сусідні землі. Зухвалим грабункам сприяло і те, що з 1475 р. ханство стало васалом Турецької імперії й завжди відчувало підтримку могутнього сюзерена.

Українські землі були одним з основних об´єктів татарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для розгортання експансії углиб українських та російських земель. Крім того, польсько-литовська держава, у складі якої перебували тоді українські території, була не в змозі надійно захистити свої південні кордони.

У 1448 p., підтримуючи претендента на титул Великого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. Засновник Кримського ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Литви і тому не прагнув агресії на литовські володіння, до складу яких входили й українські землі, але це зовсім не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває ознак систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм, сином і спадкоємцем Хаджи-Гірея, союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів татар на українські землі.

Вже 1482 р. кримський хан спустошив та пограбував Київ. Татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регулярно (від 1450 до 1556 р. татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу.

Отже, з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об´єктом експансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку розв´язувати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності — союзів з тією чи іншою державою та грабіжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV — початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності українських земель.

 

Литовсько-московські взаємовідносини кінця XV – першої половини XVI ст.

В 1480 році Московське князівство не без допомоги українців і білорусів повалило ординське іго. Ця подія засвідчила появу сильної Московської держави. Великий князь Іван III офіційно проголосив своїм головним завданням у галузі зовнішньої політики боротьбу за возз'єднання всіх земель, що входили до Київської Русі, в єдиній державі, але під проводом Москви. Це відбилося у прийнятті Іваном титулу "великий князь всея Русі". Литва, звісно, не мала наміру віддати Москві українські та білоруські землі. Це стало приводом російсько-литовських війн, які тривали з перемінним успіхом досить довгий час. В останній чверті XVст. чернігівські князі подалися під зверхність Москви.\

Прискорюється процес об'єднання земель під владою московського князя.

Активно розповсюджувалась ідея, що Москва — спадкоємиця Києва, а московські князі — нащадки Мономаха.

Забуваючи про існування Галицько-Волинської держави, коронацію Данила, московські політики твердили про спадкові права московських князів, про шапку Мономаха, яка нібито доводить їхні спадкові права на Візантію і на Київ. Цей мотив—ідеологічне оформлення політики Москви, червоною ниткою проходить через усі події XV — XVIII ст., коли виправдовується загарбання українських земель при розподілах Польщі. Внаслідок цих подій українське населення Великого князівства Литовського опинилося в скрутному становищі. З одного боку йому загрожували латинізація і полонізація, а з другого—на нього наступало православне Московське князівство, яке поки що заманювало пільгами і в усякому разі — рівноправністю. Скрутність становища ускладнювалася розрухою, яку терпів український народ від кримських татар. Останні були в союзі як з Литвою, так і з Москвою. У 1482 році кримський хан Менглі-Гірей зруйнував Київ, багато киян забрав в полон, пограбував та спалив церкви.

Литва також не хотіла псувати відносини з Кримом і не вступилася за українське населення. Казимир написав ханові, що розгром Києва — "кара за гріхи". Так монархи двох християнських держав реагували на пограбування та знищення колиски християнства Східної Європи. Татарське лихоліття над українськими землями тривало кілька століть і залишило негативний глибокий слід у свідомості народу.

 

Монгольська навала на Русь.

Наприкінці XII ст. у степах Центральної Азії утворилася могутня військово-феодальна держава. З 1206 р. господар всієї Монголії Чингісхан здійснював широку завойовницьку політику. Йому підкорились Східний Туркестан, Китай, Західний Туркестан. В 1222 р. монголо-татари вдерлися через Кавказ у Причорноморські степи і завдали поразки половцям. Половці відступили до Дніпра і звернулися по допомогу до руських князів. 31 травня 1223 р. відбувся основний бій на р. Калці. Княжі дружини і полки бились хоробро, проте через неузгодженість дій князів і зраду половців руські війська зазнали поразки. Не наважившись продовжувати похід вглиб Русі, монголи повернули назад. Монголо-татарська навала застала Давньоруську державу роз'єднаною, загрузлою в міжкнязівських чварах, у зіткненні егоїстичних інтересів різних князівських кланів. Вона була ослаблена усобицями; то був апогей роздрібненості. Новий похід на Русь очолив онук Чингісхана Батий. Весною 1239 р. татари рушили на Україну. Вони захопили і спалили Переяслав, така ж доля спіткала й Чернігів. Восени 1240 р. монголи взяли в облогу Київ, штурм укріплень міста тривав понад 10 тижнів. Останні захисники на чолі з воєводою Дмитром розмістилися в Десятинній церкві і були поховані під руїнами храму. Звістка про зруйнування Києва поширилася по всій території України. Однак політична роздрібненість і місцеві інтереси навіть у такий складний момент взяли гору: жоден з князів не очолив відсіч ворогу. Війська Батия, не зустрівши після падіння Києва значного опору, швидко підкорили південно-західні землі Русі. На початку 1241 р. вони вдерлися на територію Центральної Європи. У далекій Європі Батия застала звістка про смерть великого хана Удегея, і він повернувся в Азію. У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу — Золоту Орду із столицею в місті Сарай. Руські землі не входили до складу заснованої ханами держави, а перебували у васальній залежності від неї. Для північно-східних земель Русі (пізніше Великоросії) татарське панування продовжувалось до 1480 р. Для українських земель іго було коротшим. В Україні монгольське панування залишило значно менше слідів в соціально-політичній і культурній сфері. На південно-східних землях, користуючись зручним зв'язком по Волзі, татари безпосередньо впливали на внутрішній розвиток та економічні відносини. Ординські хани володіли правом призначати великих князів на Русі, тобто видавати «ярлики» на владу. Вони намагалися посварити руських князів, зіткнути їх між собою, щоб нікому з них не дати змоги зміцніти. Населення було обкладене даниною, яку збирали ординські представники. Все це виснажувало країну, вело до консервації феодальної роздробленості. В цей період Володимиро-Суздальська земля була відірвана від інших держав, за винятком Новгородської республіки. Таким чином, тривала монголо-татарська навала підірвала соціально-економічну міць руських земель, руйнівно вплинула на політичний розвиток всієї Східної Європи. Остаточно були розірвані династичні, господарські, політичні й культурні зв'язки між колишніми землями Київської Русі.

 

Русь і Хазарський каганат.

Хазари — напівкочовий тюркомовний народ, що з'явився в Південно-Східній Європі після відходу гунів (IV століття) і проіснував до XI ст.; східні сусіди східнослов'янських племен, пізніше Київської Русі.

Хазарія була першою могутньою країною, з якої Древня Русь зіштовхнулася на початку своєї історії; і, як вважають багато вчених, новоспечені давньоруські кагани будували свою країну, у значній мірі, по образу й за прикладом Хазарського каганату.

«Повість временних літ» та інші літописи часто-густо згадують про стягнення данини хозарами з різних союзів племен: полян, сіверян і в'ятичів. На цій підставі вчені слушно вважають, що східні слов'яни, а також їхня держава на початку існування були залежні від хозарів.

Хазарська держава у VIII ст., під час найбільшої могутності, сягала до Десни, Дніпра та Дагестану. Хазари підкорили багато племен: аланів, які жили по Сіверському Дінцю, слов'янські племена, радимичів, в'ятичів, полян та сіверян. Вони накладали данину й не втручалися в життя підкорених.

Відомо, наприклад, що хозарські урядовці стягали митні збори з руських купців не лише у власній столиці Ітілі, а й у Керченській затоці. Хозарський каганат, що загрожував незалежності Київської Русі й душив її зовнішню торгівлю.

За літописним описами, 862 року київське військо під проводом Аскольда і Діра визволило Київ від хазарської влади.

У 883-885 рр. князь Олег визволив і племена полян та сіверян з-під хазарської залежності.

Похід князя Святослава Ігоревича 964-965 рр. на Хазарський каганат завдав йому, після 300-річного існування остаточного удару.

985 року князь Володимир Великий пішов походом на болгар та хазар і після перемоги примусив платити данину.

Остання літописна згадка про хазар датується 1079 роком (про їх участь у змові проти князя Олега Святославича, якого схопили в Тмуторокані й відправили у Візантію). 1083 року князь Олег, повернувшись до Тмуторокані, стратив хазар-змовників.

 

 

7. Хотинська війна.

Після поразки, фку турки завдали польській армії під Цесорою у 1620 році, Річ Посполита виявилася практично беззахисною перед загрозою турецько-татарського вторгнення. Польський уряд звернувся за допомогою до українських козаків. Морські походи козаків до турецько-татарських володінь, підтримка польською владою антитурецьких повстань у Валахії та Молдавії спричинили війну Речі Посполитої та Османської імперії. Її кульмінацією стала Хотинська війна 1621 року – збройний конфлікт між Річчю Посполитою та Османською імперією.

На початку липня 1621 року на спільній раді реєстрові та нереєстрові козаки вирішили виступити на боці поляків, оскільки вторгнення загрожувало також і українським землям. Козаки поставили перед польським урядом ряд вимог - розширення реєстру, визнання прав козацтва, рівноправність православної церкви з католицькою, визнання відновленої православної церковної ієрархії. На чолі посольства, відрядженого козаками з цими вимогами до короля, був поставлений П. Сагайдачний.

40-тисячне козацьке військо під командуванням наказного отамана Якова Бородавки в серпні 1621 року підійшли до фортеці Хотин (на території сучасної Чернівецької області). Воєнні дії козаків очолив Сагайдачний, який на той час повернувся з Варшави. Під його керівництвом козаки відбили 9 турецько-татарських штурмів фортеці, здійснили ряд успішних нічних атак. На козаків припав основний тягар ведення війни,оскільки поляки обмежувалися обороною фортеці. Після 5-тижневих боїв, у ході яких турецько-татарська армія зазнала поразки, наприкінці вересня між Річчю Посполитою і Туреччиною був укладений мир.

Наслідки війни:

- Кримське ханство і Туреччина зобов’язувалися не нападати на українські та польські землі. Р.П. брала на себе обов’язок заборонити козакам судноплавство по Дніпру і не допускати походів запорожців до Криму і Туреччини.

- У результаті героїчних дій українських козаків у битві під Хотином, був розвіяний міф про непереможність турецької армії

- Були взяті під сумнів плани завоювання Османською імперією європейських країн.

- Спричинила внутрішню кризу Османської імперії (повстали яничари в 1622 році і вбили султана Османа 2).

- Сприяла активізації визвольної боротьби слов’янських народів проти турецького поневолення

- Українські і польські землі були врятовані від завоювання турками.

 

Неоліт

8(7)-5 тис років тому.

Головною особливістю неоліту є неолітична революція: її суть полягає в переході від привласнюючого (збиральництво та полювання) до відтворюючого (землеробство, скотарство) господарства.

Основними рисами неолітичної революції є:

· Поширення нових способів обробки камею – свердління шліфування, пиляння.

· Перехід від кочового до осілого способу життя.

· Приручення більшості світських тварин: биків, свиней, кіз, овець.

· Виникнення виробництва кераміки, винахід прядіння, ткацтва та прядильного колеса.

· Перехід від привласнюю чого до відтворюючого господарства: від мисливства і збиральництва до землеробства та скотарства.

· Унаслідок збільшення населення помітно зростає кількість та розміри поселень.

· Відбуваються суттєві зміни в духовному світі та світобаченні людини. Помітно прискорюється розвиток людського суспільства.

На території України археологами виявлено більше десятка неолітичних культур. Неол. культури України досить чітко поділяються на дві зони: хліборобсько-скотарську на пд..сході та рибальсько-мисливську на півночі та пн.сході. Це свідчить про нерівномірність господарського розвитку різних регіонів у період неоліту.

Доба енеоліту на українських землях:

Перехідний етап від кам’яного віку до доби металів, період остаточного утвердження домінуючої ролі відтворюючого господарства.

Мідні знаряддя праці поступово витісняють кам’яні, відбувається перехід від мотичного до орного землеробства з використанням тягової сили (бика).

Поділ праці. Землероби вели осілий спосіб життя,будували укріплення,винайшли рало; скотарі мешкали в постійних або тимчасових поселеннях, винайшли колісничний транспорт, удосконалили зброю, приручили коня.

Поширення в лісостеповій зоні трипільської культури землеробів, у степовій – середньостогівської культури скотарів.

 

Характерні риси трипільської культури(поч. 5 – середина 3 тис до н е)

Назва походить від с. Трипілля під Києвом, відкритого в 1893 році В.Хвойкою. Відомо понад 3 тис поселень та 200 поховальних пам’яток. Основу господарства складало орне землеробство та скотарство. Вирощували пшеницю, ячмінь, горох. Землеробство було екстесивним, переложним: кожні 50-70 років ділянки і поселення переносилися на нові місця. Основу стада скл велика рогата худоба. Дрібну рогату худобу та свиней розводили на м'ясо. Унаслідок екологічної та господарської кризи 3 тис до н е трип к-ра розпалась на окремі локальні групи.

 

Остаточно не відомо походження трипільців, але можна твердо стверджувати, що вони не були предками сучасних українців. Адже відомо, що кожна 50 років вони переміщалися на різна території, тому цілком можливо, що після того, як вони пожили на території України – перемістилися просто на інші території.

 

Русько-половецькі зв’язки.

У Х ст. на історичній арені з'являються половці — народ, що залишив глибокий слід в історії не лише Київської Русі, а й інших держав Східної і ПІвденно-Західної Європи, Африки, Малої Азії.

Вперше в полі зору давньоруського літопису половці опинилися у 1055 р., коли вони на чолі з ханом Блушем уклали мир з Руссю, а вже 1061 р. почали з нею воювати. Перші зіткнення з половцями для русичів закінчилися невдачею. Однак кочівники після цього не нападали на Русь майже 20 років. Після такого тривалого терміну перемир'я розпочалася велика русько-половецька війна 1093—1117 рр. Дізнавшись про смерть великого князя Всеволода, половці прийшли укладати договір з Руссю. Однак наступник Всеволода князь Святополк Ізяславич відмовився від миру з половцями і останні взяли в облогу Торчеськ. Запропонованої після цього угоди з боку Святополка не прийняли вже половці. Лише у наступному 1094 р. Святополку вдалося укласти з ними мир, одружившись з дочкою хана Тугоркана. Однак вже у 1095 р. руські князі оголосили війну половцям, вбивши послів Ітларя й Кітана, які прийшли до Володимира Мономаха з мирною місією. У відповідь половці кілька разів нападали на Русь, стаючи для неї головною проблемою. Події довели, що в степу з'явився сильний супротивник і необхідно виробити політику взаємовідносин з ним. У 1103 р. відбувся славнозвісний з'їзд руських князів біля Долобського озера, на якому обговорювалися питання взаємовідносин Русі з половцями. Володимир Мономах запропонував об'єднати зусилля дружин всієї Руської землі і перейти від оборони до активного наступу на кочівників. У 1103, 1111 рр. відбулися походи, в яких брали участь усі руські князі, крім Олега, князя Чернігівського, який дотримувався політики мирних стосунків з кочівниками. Половці вперше понесли значні втрати і зазнали поразки на власній землі.

Потім розпочався новий період русько-половецьких відносин, що характеризується участю половців у міжусобній боротьбі руських князів. Розділившись на два ворогуючих табори — Мономаховичів і Ольговичів — князі вели непримиренну боротьбу один з одним. Ольговичі спиралися на східних половців, з якими нерідко родичалися, мали своїх у степах. У другій половині XII ст. ситуація в степу змінюється. У половецькому суспільстві відбуваються процеси консолідації племен, розбитих Мономахом на початку століття. Посилюється східне угруповання половців, центр якого знаходився в середній течії р. Сіверський Донець.

Серед донецьких половців з'являється яскрава особистість, хан Кончак, який об'єднує всі половецькі землі. Він розпочинає новий період русько-половецьких відносин, що характеризується намаганням половців відстояти незалежність і подальшим зближенням двох народів. Розпочалася нова двадцятирічна русько-половецька війна, явна перевага в якій була за русичами. 1185 р. русичі організовують нові походи на половців. Один з них, підготовлений Ігорем Святославичем, який спішив випередити інших князів й отримати найбагатшу здобич, закінчився нищівною поразкою руських військ. Цій події присвячений один з найпоетичніших творів давньоруської літератури — "Слово о полку Ігоревім". Після розгрому Ігоря половці практично перестали нападати на Русь, обмежуючись участю в міжусобній боротьбі галицьких князів. Татаро-монгольську навалу половці сприйняли як спільне з русичами велике лихо й виступили разом з ними проти спільного ворога. Однак, як відомо, у битві на р. Калка об'єднані русько-половецькі війська зазнали нищівної поразки.