зав’язування хусточки магічно

 

«Наприклад, так: я беру від кого–будь хусточку і в’яжу її двома кінцями на два ґудзі. Тепер беру накриваю цього ґудзя тією самою хусточкою і даю кому–будь, щоб він помацав скритий ґудзь. Але я весь час тримаю його в одній руці, і от, коли всі [нерозбірливо], що ґудзь насправді зав’язаний, тоді я дмухаю на ґудзь і він стане розв’язаний. Це робиться у простий спосіб, але хто не знає, то йому здається, що то велика таємниця».

А що, дідуньо був ще той фокусник! Звичайно, наївно, але ж як зворушливо. Тим більше для мене, його онука… За кожною таємницею — свій фокус, це дід Яків ще тоді зрозумів.

Читаю далі:

«І от я хочу вам витлумачити, як же все робиться. І от так, коли всі починають в’язати хусточку, то в’яжуть обидва рази одним кінцем, а другий щоб цілий час був рівний, так що коли ви закриєте вузол, то щоб легко можна було б витягнути в одній руці. І от, коли маєте розв’язувати, то дмухніть на хусточку і [нерозбірливо], і, напевно, хусточка буде розв’язана.

Дня 25/IV 1939 р. Яків Фінюк».

А нижче був малюнок, що нагадував хмаринку або квітку конюшини, й підпис: «Хусточка».

Пожовклі сторінки погано трималися купи, а кілька при перегортанні випало й розлетілося по траві перед льохом. Я збирав їх і читав назви: «Фокус з ножем і палкою», «Фокус з коромислом, шнурком і купками», пісня «До дівчини ходжу», «Фокус з картами», «Любовна пісня», «Любовна пісня дівчини»… Пізніше саме цей «Фокус із зав’язуванням хусточки магічно» я навіть пробував показати Джонові–молодшому. Фокус його прадіда Якова, записаний дідовою рукою більше сімдесяти років тому! Ці пожовклі рукописні сторінки, над якими ми з малим схилялися, й справді виглядали, наче магічний код у минуле.

Тітка Мартоха дивилася на мене й мовчала, а я їй подякував за зошита й, аби не забути, відніс його у машину, поклав у бардачок, а вже потім відновив пошуки невловимого Орка.

 

 

Перші опеньки

 

Я шукав Орка, а знайшов гриби. Пізніше я знайшов і його, але спершу все–таки опеньки на старому ясеновому пеньку за криницею, що, мов цвяшки, обліпили його зверху й донизу. То був найгрубіший пеньок від дороги, і колись на ньому вже з’являлися опеньки, але не так багато. Пухкенькі, приємні на дотик, із мошком на тім’ячку — це було таки справжнє повернення у дитинство.

— Мамо, диви, опеньки! — мимохіть вирвалося, немов колись, але мама була десь на городі і мене не чула, зате почула тітка Мартоха.

— О, диви–но, як добре, що ти приїхав, — сказала тітка. — Ти нам ще й гопеньки знайшов!..

— Та то ще мацьопі! — відповів я тітці, торкаючи пальцями їхні ніжні голівки–цвяшечки. — Ще хоч пару днів!

Стаючи правою ногою у вибитий дощами рівець, розлякуючи курей, я пройшов попід хлівом далі. І враз — наче якесь тривожне відчуття, а чи передчуття, начеб якийсь давно забутий спогад… А вже потім — чітка картинка. Ну, звичайно, саме з цього місця за хлівом, із–за криниці, я малим найчастіше виглядав тата. Часом — сам, а частіше мама посилала виглядати, чи не дуже п’яний, і прибігти їй сказати!.. А бувало, що тато мене виглядав, коли я вже у темряві вертався з риболовлі, і також на цьому місці.

— Ну, як улов? — зустрічав він мене бадьорим запитанням. — У–у, і то треба було сидіти заради такої мульки? — майже завжди однаково реагував на вміст моєї торбини, бо навіть карасики на долоню були для тата мулькою.

Треба визнати, що хоч сам тато в останні роки рідко ходив зі мною на канал, але щоразу йому щастило витягти щось більше, ніж мені. І це при тому, що тато завжди ловив лише на одну вудку і з одним гачком. Пам’ятаю, якось у серпні, коли зранку над водою вже стояв туман, він з першої ж покльовки виволік з того туману на берег такого, як до ліктя, дзеркального! А тепер я знову стояв на нашому з татом місці за хлівом, з якого то він виглядав мене, то я — його. Частіше — все ж я його…

З цієї ж хвіртки чи, точніше, з її попередниці, зіпершись на неї, я також часто дивився вслід тітці, коли вона цілувала мене, малого, і йшла. То був ще один мій дитячий ритуал. Тепер тітка сидить на рядні посеред подвір’я, а тато лише у телевізорі — в образі молодого Роберта Де Ніро. Сьогодні о 20.30 він знову буде по «плюсах» у «Бронкській історії», треба буде мамі сказати. Вона, хоч і буркає на всіх тих гангстерів, але, ми з Інкою це точно знаємо, все одно дивиться.

— Реблята, реблята! Дайте сигарету, і ви ні при чому!.. — це враз до мене долинає голос сусіда, дядька Михася, найсвітліший спогад молодості якого — це коли він у 68–му на радянському танку в’їздив у Прагу.

А це він знову когось перепиняє на вулиці, тільки за сливами, що розрослися, мені тепер нічого не видно. Тата також часом було чути здалеку, можна було й не виглядати. І щодо подій у Празі вони з Михасем також стояли на різних позиціях, та й у хокей тато завжди вболівав за збірну Чехії.

— Реблята! Тільки не в обіду!.. Не в обіду! — добродушним речитативом бубонить дядько Михась — і веселі хлопчачі голоси у відповідь.

Тато у свій час також умів бути голосним, ще й яким голосним! Часом ми з мамою його голос аж з долини чули… Я нарешті відкручую дріт на хвіртці і виходжу з іншого боку хліва і за стодолою, на купі торішньої кукурудзи, бачу Орка. Здається, я навіть чую його хропіння. Втім, коли я на підході наступаю на бляшанку, у якій мама ставить курям воду, він піднімає з кукурудзиння свій червоний писок.

— Ну, що там? — спросоння протирає очі.

— Реблята, реблята! — скрушно хитаю головою і кажу голосом дядька Михася (у Кулі це краще виходить). — Щось пияків на нашій вулиці побільшало.

— А що? Вже всю викопали? — щулиться Орко. — Ти вже вибач мені… Я і так, гляди, з літа тримався.

— Ну, але постарайся вже хоч…

— Ні, ти краще принеси пива.

— О, тобі ще й принеси!.. А завтра будеш помирати, мінімум три дні будеш помирати, я ж тебе знаю.

— Але ж то буде завтра, — бурмоче Орко.

— Ми, до речі, вже закінчуємо. Вилазь до нас. Зараз поїдемо в ліс, на озеро… А то вже перед мамою і тіткою незручно, їй–бо!

— А чого? Ну, ясно… Ну, добре, вибач, — стиснув долонями скроні Орко. — Пробач, старий!

І я раптом помічаю, що він починає схлипувати. Як мала дитина. Таким його я вже давно не бачив. Плечі його здригнулися, й по бурячкових щоках потекли сльози. Раптово, без попередження, хіба так можна лякати людей? Мене ж аж щось під пахвою кольнуло, а валідол я знову забув… А Орко тим часом схлипував і шморгав. І я подумав, що краще, поки ніхто не бачить, залишити його тут, за стодолою, на кукурудзі.

— Ну, добре, ти тільки нікуди не тікай і заспокойся, будь ласка!

— Старий, пробач! — тягнув своєї заплаканий Орко. — Все пішло якось дуже по–дурному…

— Та перестань. Нічого не сталося. З ким не буває…

Коли я виходив із–за стодоли, знову попав у поле зору тітки, і вона гукнула мені через подвір’я, що згадала ще один фокус діда Якова. Але я сказав їй, що підійду трохи пізніше, і повз стару грушу прослизнув на город.

 

 

Йоханийбабай

 

Тим часом, поки мене не було, наша збірна бригада вже докопала картоплю і зайнялася пошуками черв’яків.

— Гино, який робак! — показав Куля на великого, просто–таки гігантського, наче маленький вужик, дощового черв’яка. — Йоханийбабай! Ми на рибу йдем чи нє?

— Ой, я сі бою! — при вигляді цієї дощової зміюки видала своїм коропецьким прононсом Анжелка і цим майже виказала себе перед мамою.

Моє щастя, що мама з повним відром відійшла до межі, до мішка з малими бульбами. А то б я мав що слухати, і про американську журналістку також.

— Можна взяти, — погодився я, щоб якось згладити ситуацію. — На таких виповзків, я чув, там, у лісі, великі коропи й амури беруть.

— Шукай! На такого що хоч візьме, — кинув Куля. — Тільки треба його у якусь манєрку…

Я бачив під яблунею сплющеного одноразового стаканчика і не полінувався принести. А коли вернувся, сказав Кулі:

— Ну, давай свого коханого бабая, ми його тут землею затрамбуємо, а потім зверху ще трохи глини кинемо для смаку. Він, як напакується глини, твердішим стає…

— Тільки де ти до нього такого гачка знайдеш? — висловив сумнів Вікя.

— Шукай–шукай! — додавав азарту Куля.

Ми з Кулею, як досвідчені рибалки, просто проігнорували слова цього молокососа. Але потім, як Куля не старався придивлятися, й усі ми як не старалися, але викопати ще одного такого ж гіганта не вдалося. Тепер, з легкої руки Кулі, ми їх інакше, як йоханими бабаями, і не називали.

— А наші сосни, гино, ростуть! — показав я Кулі на Попову гору, на ті сосни, що ми вчотирьох, ще з його сестрою і малим Колькою, колись на осінніх канікулах там посадили.

З тих, що ми тоді посадили, викопавши саджанці у соснині, тепер залишилася хіба третина, але по схилу горба вони тепер виглядають навіть дуже живописно.

— Ага, хтось траву підпалив був, то деякі обгоріли, не знаю, чи й відживуть, — бідкався Куля.

— А о, диви який! — підійшла з–за плечей мама й показала палицею на такого ж, як палиця, виповзка позад мене, вона також взяла участь у цій черв’яковій лихоманці.

— О, бачите, мамі пощастило, — оголосив я на весь город, чомусь радіючи, як мала дитина.

— То що, ночувати не будеш? — ще раз запитала про те саме мама.

— Ну, а хлопців відвезти? Та й кіт, ти ж знаєш, його треба годувати…

— Нічого не зробиться тому котові. І хлопців знайдемо, де покласти!.. — стояла мама на своєму. — А через того твого кота я й сина не бачу…

— То не мій, а Інчин, — мабуть, ще за дитячою звичкою перевів я все на сестру. — Та й хлопцям на роботу ще нині, в охорону, — згадав я про Вікю в множині.

Всі так хотіли на риболовлю, що ми за десять хвилин завантажилися. І Орка також привели з–за стодоли, та ще й Кулю взяли шостим у лежачій позі. Бідолашна «туфелька» загарчала, але рушила без проблем.

 

 

Осінній марафон

 

Перед «Лісовою казкою» Куля виліз разом зі мною, і я послав його одразу до води подивитися, як там нижні ворота, а сам пішов за сторожем. А коли я привів сторожа, молодого хлопця, і він прийшов разом із маленьким гавкітливим песиком і відчинив нам верхні ворота, і коли ми, проїхавши асфальтованою доріжкою між стіною навислого лісу, з одного боку, та рядом ялин упереміж із туйками та плакучими вербами, з іншого, скотилися через нижні ворота до бетонної пристані і нарешті всі повилазили й розігнулися, то просто стали як укопані, заворожені красою, що відкрилася нашим очам.

На протилежному березі, що вигинався літерою «г», від самої води починаючи, у золотаво–жовтому з червленими вкрапленнями — граби, клени, буки й усе ще соковита смарагдова зелень дубів, що вивищувалися над ними, — нас зустрів казкової краси ліс. І сам ліс, і його проекція у воді — ті ж самі кольори, від золотого до смарагдового, у дзеркалі лісового ставка — ця подвійна краса приголомшила навіть Орка. Хоч і ненадовго.

— О, така калабаня! Я думав, хоч як тернопільський став, — розкидає руки, мов крила, Орко.

— Ну, то що? Будемо закидати? Давай вудки, — заметушився Вікя. — Ну, де ті наші йохані бабаї?..

Я — до машини, а Орест — до води. І починає на ходу роздягатися.

— О, то така калабаня, я думав, озеро, хоча б як тернопільський став!..

— Орку, ти куди? — в один голос і я, і мій Вікя.

Подумалося, начеб і справді «двійник».

— Ну як, купатися будемо? — гукає Орко і пробує стягнути через голову светра, і це йому врешті–решт вдається.

— Орку, ти що, здурів? — пробує охаменути його Вікя.

— Гей, ти куди? — Куля й собі.

Тим часом Сашуня — в інший бік, віддаляється від нас в обхід озера у напрямку вже потемнілих на осінь верб та іржавого басейну під відкритим небом, точніше до того, що від нього залишилося.

— Сашуню! А ти куди?..

Орко лізе купатися просто у штанах, Сашуня віддаляється. І враз щось начеб тріснуло, начеб якась невидима нитка.

Десь саме тоді я і відчув перший поштовх у скронях, але якось навіть і не подумав, що це може бути воно. Аж коли вже вдруге стиснуло, наче клешнями, от тоді вже і думка про запах кропу й про те, що і пігулки, і куртка залишилися на городі, на дошках під хлівом. Тоді воно й почалося. Це був дарунок, якого я не чекав. Саме тут чомусь не чекав. На череп знову наче хтось наступив, ні — просто вперся ногами, усіма ногами, ратицями і щупальцями, усім, що у нього було і що тепер стискало мою бідну голову. І я побіг. Туди ж, довкруж озера, услід Сашуні.

Через болото, де колись Джон утопив новенькі румунські ґумаки, я просто перелетів. Над болотом я ще раз подумав про повну молодого кропу кишеню на рукаві рибальської куртки, якого я нащипав на маминих грядках цілу жменю. І аж тоді я згадав, що ховав той кріп не в куртку, а в кишені штанів.

Не зупиняючись, я поліз у кишеню, хапнув його цілу пучку й почав тулити до носа, хекаючи вдихати, мняти у пучці і знову вдихати… Але чи то кріп був молодий, чи я швидко гнався понад берегом через кущі, але його запах я відчував якось дуже слабо. «Порошок від рвоти», — чомусь згадав я Орків вислів і, закриваючись від кущів руками, проскочив долинку й почав дертися під гору. Це вже було якось аж надто під гору, де лише густа папороть і трухляві пеньки з–під папороті. Зачепився за пеньок, ледь не збив носом сухостою й таки сповз у яму, наче вирву від снаряда. Тут їх кілька, люди кажуть, що це залишки від колишніх упівських криївок.

Коли вилазив з тієї ями, чув начеб позаду від болота чиїсь голоси, але голову й далі стискали клешні. Тільки тепер вони вп’ялися ще глибше, у саму середину мого мозку. Здавалося, цей біль уже несила терпіти, я хрипів і стогнав, і навіть не пам’ятаю, як побіг далі, вже з горбка, знову до води. І лише там, біля води, відчув, як ті клешні начеб поволі почали розтискатися, щупальці розмотуватися. А може, мене врятувала вода? Я навіть набрав її у жменю, окропив лице і приклав до чола разом з мокрим кропом.

І знову через кущі ліщини і папороть напролом понад водою, а далі кущі ще густіші. Невже то запах кропу і вода, і навіть без цитрамону? Кріп чи крос? І перша хвиля тепла, все, як має бути, головне — не зупинятися. Уже як бігти, то бігти!..

 

 

Стара дорога. woodland

 

Коли закінчилися густі кущі, я спочатку побачив машину, а вже потім — людей. А вони побачили мене… Я зупинився й видихнув, і знову вдихнув і видихнув, і повторив це ще кілька разів, як це зазвичай роблять бігуни після фінішу. «Тепер ще треба знайти дуба», — майнуло в голові. Я піднімав угору руки і повільно йшов лісовою стежкою в обхід Старих ставків ще одного озерця — «лісового ока», що тулилося до великого озера, і враз несподівано почув голоси, а потім побачив людей. Саме у такій послідовності: спочатку почув, а тоді вже побачив їх, у лісі найчастіше саме так. Я вже почав упізнавати і Джона, і Йосипа, й інших, коли раптом до моїх вух долинуло скандування хором:

— Дов–га–ань! Дов–га–ань! Дов–га–ань!.. — Вони також мене впізнали.

Всі свої, і всі були тут! А я ще й думав, де вони поділися.

— Яшо! — ще прорізалося одиноке Джонове волання, і наступної миті все стихло: ні гомону, ні сміху. Було враження, що лише на ті вигуки їх і вистачило.

Бо коли я підійшов ближче, то побачив якісь жалюгідні недобитки, а не веселу армаду. Понурі, заюшені потом, у болоті з голови до п’ят, розляглися на траві біля верхнього джерела, де розходилися дороги. Джон, Йосип, Паша і ще якась дебела жінка років п’ятдесяти, у джинсах і босоніж, з давно немитим волоссям і великим животом. Десь я її вже бачив. Вона єдина була не в болоті і єдина курила, тримаючи між товстими чоловічими пальцями довгу тоненьку цигарку.

— Ну у вас тут і дороги, — першою озвалася жінка.

— Дов–га–ань! — подав голос Йосип, коли я підходив до них, і це було більше схоже на скигління.

— А де Карлсон? — запитав я замість привітання, про всяк випадок лівою рукою обмацуючи власну голову.

— У машині, — відповів Джон, що з усіх був найбільше замазаний болотом.

— А де машина?

Там, — показав рукою Йосип на дорогу позад себе у напрямку просіки й високовольтної лінії, що ховалася на горбі, за деревами.

— Що, не дали ради?

— Ще трохи, — видихнув із себе Джон.

— Ой, хлопці, ви як хочете, а я більше не можу, — подала голос дебела. — Треба якогось трактора на підмогу.

— Знайомся: це — Аня Потапенко! — буркнув Джон. — Анька! Київська школа. Нова класика… А це — наш Яша, про якого ми всі тут уже третій день згадуємо, — кивнув він їй на мене.

«О, ще одна на «а» знайшлася! — подумав я про цю Аньку. — Щось вони вже зовсім докотилися», — подумав я про хлопців.

— Приємно. А я вас ще у Харкові виглядав! — кинув я їй.

— На жаль, у Харків мені не вийшло, — якось наче приречено зітхнула вона. — Зате тут он засіли… Скажіть, як нам тепер виїхати? — Останнє речення прозвучало майже як звернення до офіційної особи.

— Це її машина, — уточнив Джон.

— А як вас сюди занесло, на цю дорогу?

— Там же був проїзд, я точно пам’ятаю, — розвів руками Джон.

— То стара дорога. Нею вже давно ніхто не їздить, — пояснив я.

— Я там знаю, стара чи не стара? Але ж ми колись звідти заїздили.

— Коли то ще було? І чим — велосипедами?..

Цієї миті позад мене почувся якийсь рух. Бо ж у лісі майже завжди так: спершу чуєш. Я оглянувся і побачив на стежці позад себе Сашуню, а за ним — і всю нашу бригаду. Очолював ходу схвильований і прямий, як струна, Сашуня, за ним дріботіла Анжелка з моїм «Ніконом» на шиї, потім — Вікя і Куля, що виглядав найбільш переляканим, а замикав ходу Орко у мокрих штанах.

— А це мої, — сказав я, перестав триматися за голову і зробив кілька кроків їм назустріч. — Знайомтеся…

— Ну ти й налякав нас, слухай! — першим подав голос «двійник». — Як твоя голова?..

— О, Яшко, то що таке, не шуткуй, ти так рвонув!.. — дивився на мене круглими очима Куля.

— А що таке? — здивувався Джон.

— Т–с–с! — я приклав вказівного пальця до рота. — Тихо. Все в нормі…

— Ого! Як у Сенегалі, — подав голос Йосип, і я здогадувався, що викликало його здивування.

— А чого ж ти так побіг? — не вгавав Вікя.

— І ми за тобою, — додав Сашуня.

— Я просто сцяти захотів, а ви чого?..

Хоч я намагався говорити майже пошепки, Анжелка все чула й також дивилася на мене великими очима, повними тривоги. Я підморгнув їй:

— Все нормально.

— Ну, диви! — відповів замість неї Вікя.

— Хлопці, давайте знайомитися! — подав голос Паша. — О, а цього я вже знаю, — кивнув він на Орка. — Колись під одним дубом напроти Верховної Ради стояли.

Орко також зрадів, вони обнялися. Потім він ухопив за руку Аньку, нагнувся поцілувати, але послизнувся на траві й з розгону сів на гепу, і вже Анька нагнулася над ним, почала підводити. А коли Орко нарешті встав, то якось ніжно, майже по–материнськи, почала обтрушувати йому спину.

— А чого ви такі, наче після побоїща? — звернувся я до Йосипа.

— А о — Сусанін! — показав він на Джона. — Завів нас у ліс і каже, що так має бути… Там машина, і бідний Ростик у ній. Ну, ти ж розумієш, Ростик… — Йосип почухав себе нігтем по шиї.

Коли черга дійшла до Анжелки, а зацікавлені погляди й до того кидали на неї і Йосип, і Паша, і Аня, і сам Джон (коли вона тільки з’явилася у супроводі моїх хлопців, Джон підвівся й почав обтрушувати з болота джинси), я сказав:

— А це — Анжелка, гарна дівчина!

Друга частина фрази була, очевидно, зайвою, але ж уже вилетіло… Анжелка знітилася, хоч і намагалася не показати цього. Пізніше, коли всі уже перезнайомилися і гуртом подалися лісовою дорогою до високовольтної «колисати Ростика» (вирішили назвати це саме так), я нарешті знайшов можливість обмінятися кількома фразами зі своїм шоколадним щастям.

— Дякую, ше–м так ніколи не відпочивала… У тебе такі прикольні друзі!

— Та ти що? Ти називаєш це приколом? Наробилась тільки, понагиналася як–не–як.

— Та скільки того нагинання. Така робота в радість! Правда! Не можу тобі сі надякувати, — Анжелка торкнулася носиком мого плеча й нишком ущипнула за литку.

Гаряча кров мулатки. Я мимохідь почав оглядатися.

— А видиш, я цілий день мовчала–м! — нагадала Анжелка про свій найбільший подвиг.

— Ти також молодчина.

— Молодчина сі втішила! — відповіла вона начеб скоромовкою.

Старенький «Форд–ескорт» з київськими номерами брудно–сірого кольору, і завдяки болоту також, яким він був густо заляпаний, сидів по саме пузо разом із задніми колесами у ямі на виїзді з просіки, по якій тягнулася високовольтна. Анька сіла за кермо, і ми почали штовхати. І вливання свіжих сил у лави випихачів одразу далося взнаки, й «колисання Ростика» тривало не більше трьох хвилин. Піднатужилися, і на: «Раз–два–три!» — ще раз піднатужилися, і ще раз… І «фордяка» завищав, обволік нас ядучим димом і вже був на сухому.

— Сідайте, рятувальники! — гукала Анька з–за керма. — Не бійтеся, посуньте Ростика.

— Та всі не вліземо.

— Мала, сідай хоч ти! — звернулася вона до Анжелки, й моє шоколадне щастя, не вагаючись, заскочило на переднє сидіння. — Па–па! — зробила нам ручкою Анька.

— Все, па–па! — повторила вслід за нею Анжелка.

— Хлопчики, щасливо залишатися! — ще раз зробила нам ручкою Анька й, легенько рушивши, покотилася старою лісовою дорогою вниз, до ставків.

— Оце леді — оце я, хлопці, признав. Ньо–ньо! — помахав їм услід пальцем Джон.

 

 

«форд–ескорт»

 

Потім ще й Джон потерся мені лобом об плече. Як завжди, просто витер лоба.

— До тещі не будеш заходити? — вирішив я допомогти йому одразу зняти всі недомовки.

— Та ні, ти ж знаєш. Чого вже тепер? — відповів він, і я з ним мовчки погодився. — Ми — на Тернопіль. А там — поїздом до Вінниці… А та Анжела — то хто? — кивнув він услід машині, що покотилася вниз старою дорогою.

— Майбутня дружина.

— Еге ж, — не повірив Джон.

— О, чувак! — навалився на мене ззаду Йосип, коли Джон відстав перезуватися. — А ту сенегалку ти де знайшов?

— Майбутня дружина, — продовжував я жартувати, не роздумуючи.

— Ти що, серйозно?

— А що? Гарна дівчина?

— Так, нічого, — по–ведмежому пробурмотів Йосип і також відстав.

Останнім уже внизу, коли між деревами ми знову побачили і машину, і Аньку з Анжелкою біля неї, мене наздогнав наш Паша.

— Яшо, а де ти таку шоколадку знайшов?

— До речі, моя майбутня дружина, — ще спокійніше відповів я йому.

— Ва! Ну ти, Яшец, молодець! — голосніше за інших відгукнувся Паша, але розвинути тему не дала нова пригода.

У долині, на розвилці старої дороги, машина знову заглухла.

— Хлопці, лажа! — подала голос Анька. — Знову потрібна ваша допомога.

— А може, бензин закінчився? — першим пострибав до машини Орко.

— Та ні, ще півбака. При виїзді з Кременця заправляла.

Першими добігли мої — Куля, Сашуня, Вікя і, звичайно, Орко у своїх мокрих штанах, що тоді, здавалося, вже достатньо протверезів. Анька керувала, а вони знову підпихали, і Анжелка серед усіх також вперлася у задній бампер обома руцями. Потім — Джон, Йосип і Паша, і я з ними також підпряглися.

— Що сьогодні? Понеділок?.. Не хріновий понеділочок! — крякав Йосип у мене над головою.

— Сьогодні тільки субота, — відповів я йому.

— Та йди! — щиро здивувався він. — А я думав, що вчора була неділя…

— А вчора була п’ятниця, — серйозним тоном доповнив мене Сашуня.

Так ми й допхалися до греблі, а по греблі попід вербами, по прямій — то вже зовсім легко пішло. За греблею, на пляжі, — перекур!

Умивалися, витиралися, чистили одяг. Ще раз, тепер уже всі, помилувалися золотом у смарагді протилежного берега. Хлопці пороздягалися і хлюпалися, як діти, а потім полізли до багажника, де були їхні речі, й витягли свої апарати. Клацали і ліс, і його проекцію у воді, й очерет, і плетені тини, й будиночки на цьому березі… Такий собі імпровізований «степшот» вийшов. Анжелка також цілилася моїм «Ніконом» у всі боки. А мені варто було роззутися, намочити у холодній воді ноги — і оптимізм поволі почав повертатися. Все це й справді нагадувало веселу пригоду з друзями на природі. Анжелка підійшла до мене, сіла поряд на траві, поклала свою долоньку на моє чоло й сказала, що витягає хоробу.

Після нападу я й справді почував себе ще не зовсім упевнено, а участь у пханні Аньчиного драндулета з непритомним Карлсоном на задньому сидінні також далася взнаки. Подальше пхання не мало ніякого сенсу. Вихід із ситуації був, але я відтягував його озвучення, скільки міг. Питання було лиш в одному: чи потягне Інчин «Матіс» Аньчиного «Форда» і що мені потім зробить сестра, коли щось станеться з її «туфелькою»? І ще — чи знайдеться у Аньки підходящий шнурок.

Куля запропонував розпалити вогонь, а через п’ять хвилин на березі вже палахкотіло й іскрилося вогнище. Іскри вихором здіймалися до неба.

— Ввечері буде ще гарніше! — волік від греблі ще якісь сухі кілки Куля. — Ото що від бобрів залишилося, — коментував він.

Тим часом Йосип знайшов мого покинутого на березі спінінга і за п’ять хвилин викинув на траву окунця, випадково підсік його за живіт. Новачкам завжди щастить. Хлопці знову взялися за апарати — і, повторно причеплений на гачок, бідний окунець ще разів вісім усіма по черзі закидався й витягався (навіть Паша із рукою в гіпсі пробував), аж поки не відчепився.

— Старий, ну що там? — потирав руки Орко. — Давай–но щось!

— Орку, Орку… — тільки й залишалося, що зітхати.

Анька дістала з багажника покривало, розстелила на траві. Ми виставили все з наготованого мамою кошика, хлопці дістали своє, й Анжелка з Анькою швидко усе це порозкладали. Карлсона, що спокійно похропував у «Форді», вирішили не будити. Відтак горілку пили лише Орко й Куля, і ще Анжелка з ними. Я ще трохи погомонів з хлопцями під томатний сік і канапки з оселедцем і нарешті зважився на рішення: «Чому бути, того не минути!..». Та й пора мені вже віддавати борги. Бо ж скільки у свій час мене перетягнули, коли я ще мав першого свого «запора», а тепер начеб і моя черга. Бо про те, щоб залишатися тут на ніч, ніхто не хотів і слухати, хоч я міг би й домовитися у «Лісовій казці». Хлопці квапилися на Вінницю, а потім — на Райгород, де їх уже чекав Кузя. А коли я нарешті поцікавився в Аньки, чи є у неї підходящий для буксирування шнурок, вона відповіла, що є надійна стальна линва. Це врешті–решт і вирішило проблему.

І все ж, коли я приїхав від «Казки» на Інчиній «туфельці» і хлопці побачили у ній мої габарити, то мимоволі знову потяглися за апарати… Як і слід було очікувати, Орко після третьої знову втратив орієнтацію і ще раз хотів лізти у воду, але молодці Вікя і Сашуня взяли його під микитки й запхали поміж себе на задню сідушку. Вирішили рушати. Попереду — «Матіс», за ним — «Форд–ескорт» на шнурку. А Куля залишився на лісовому березі разом з усією недопитою горілкою, й закускою також. І це, стопудово, був один із найщасливіших днів у його житті.

Куля підпихав, і хлопці підпихали, коли я відпустив щеплення і поволі рушив. І по рівному пішло без проблем. Проте під перший горбочок біля «Лісової казки», та ще й без розгону, бо його там просто ніде набрати, довелося всім виходити, крім Аньки і, звичайно, Карлсона, якого хлопці перевели у сидячу позу, але тепер і у мене в машині був ще один непритомний — Орко. Бідолашний Сашуня підпер його до вікна і, як завжди, тихо говорив щось сам до себе. А коли Вікя з Анжелкою на підйомі виходили з «туфельки», я наказав Сашуні сидіти біля Орка й не рухатися.

Хлопці ще трохи підіпхнули — й Інчина «туфелька» спокійно й упевнено, наче мураха–гусінь, потягла Аньчиного «Форда». Канає! На горбку всі знову повсідалися й з Богом рушили далі. За лісом, на узгірку, самотньо бовваніли дві цегляні стіни — все, що залишилося від старого складу міндобрив. «Стоп! Та це ж у Сеньовому романі також був склад міндобрив на узліссі, де ті чудаки у війну бавилися», — згадав я раптом те, що вже, здавалося, мав би давно забути. Але ж скільки їх, тих покинутих складів міндобрив, навкруги! Міндобрива скінчилися, залишилися одні склади… Тепер — завдання: як так проскочити нашою вулицею, щоб мама не помітила мене з тим «ескортом» на линві, а особливо, щоб не помітила Джона. Бо ж для чого намарне її хвилювати? Завдання не з легких, тим більше, що мама нас уже виглядала. Я прокотився повз наше подвір’я й лавку з мамою й загальмував метрів за двадцять, й Анька — молодець: майстерно тримала дистанцію. Джон принишк, зіщулився і, — я це помітив, — як міг, утискався в сидіння. Не хотів би я у цей момент опинитися на його місці. Мабуть, у такій ситуації кожен колишній зять так само втискався б у сидіння, як і він.

— Ну як там? — гукала від хвіртки мама.

— Все добре, мамо… Я ще забіжу попрощатися з тіткою.

— Я там тобі кошика наготувала. Ну, і мішечок картоплі… Інка дзвонила, просила моркви, якусь нову дієту на моркві почне… А може, залишишся?

— Та я ж з котом, ти забула? Та й хлопців треба відвезти. А ще буксир, бач, то також мої друзі.

— Гарні у тебе хлопці, — похвалила мама. — Тепер — черга за буряками, — будувала вона плани на майбутнє. — Тільки того, з червоним лицем, більше не вези.

— Добре, на буряки я привезу полковників… Справжніх. Тільки вже у відставці.

— Ти–но сам приїжджай, без нікого. А та чорна — то справді хто?

— А як тобі вона?

— Так гарно збирала. Слухай, якась вона, по–моєму, ніяка не американка… Ти мені не чуди! — йшла за мною до хати мама. — Чуєш, не чуди: воно ще ж таке молодюнє! — виховувала мене мама.

Тітка Мартоха, коли притулився до її щоки, то так обхопила за шию, що мусив проситися: «Тьотю, та пускайте вже!».

— А бач, я ще всто! Ще можу боротися з тобою… Тільки якби хто ноги позичив.

Коли вирвався від тітки, то обняв маму. Мама, коли прощаємось, завжди примовляє: «Ой сину, сину! Ангеле мій…» — і цього разу знову.

— Добре, на тому тижні виберу день…

— У, день! Хоч би два!.. Дивись, я там у кошик слоїк огірочків маринованих для Іванка поставила, щоб не розбилися.

— Не переживай, довезу.

На тому я і вийшов за хвіртку, а слідом — і мама, а за нею Мурка з Томиком вигулькнули з–за криниці. Справжні проводи! Мама помахала рукою хлопцям біля машини, а вони — їй у відповідь. Навіть Сашуня виліз. Тільки Джон залишався у кабіні. Я й не казав мамі, що він тут.

— По конях! — командую, і всі знову починають всідатися.

З горбочка рушаємо плавніше плавного, котимося як по маслу… Не вистачало ще потягти замість «Форда» лише його бампера, бо й таке траплялося.

— Реблята, реблята! — чую з–за плоту голос спантеличеного дядька Михася, не встиг друзяка, якби хоч на хвилину раніше.

Всі три горбки до рибгоспу ми взяли махом, за решту я також не хвилювався. Перше випробування — княжий Вижгородок. Там уже доведеться розім’яти ноги.

— Ой, чорна–я сі, чорна!.. — раптом спросоння затягнув Орко.

— Ой, чорна–я циганка! — підтримав його Вікя й усі інші.

— Чом сі полюбила–а! Чом сі полюбила–а чорня–явого–о Іванка–а!.. — напрочуд гарним голосом підхопила Анжелка, і я разом з нею.

І тоді я подумав, що, можливо, ця осінь не така вже й погана і що кращі часи у нас ще попереду. Якщо доживемо до зими, то обов’язково повезу свою шоколадку на лижах покататися. Це також її мрія, а мрії треба, аби хоч інколи збувалися. А ще повезу її до Польщі, вона ще ніколи не була за кордоном. Це має бути ще до зими, і це має бути екскурсія вихідного дня, залишилося лише закордонного паспорта дочекатися. Ну, якщо й не у Польщу, то хоча б в уманську «Софіївку»…

— Ого, мені в таку фігню борше навіть сі не вірило! — кинула мені Анжелка, поки хлопці у нас за спинами ще доспівували.

Орко — на все горло, Вікя старався потрапляти другим, а Сашуня, як завжди, начеб сам до себе.

— Яку ще фігню? — перепитав я.

— В те, що мрії колись навіть можут сі збувати, — стенула вона плечками й посміхнулася, і я багато віддав би, аби бачити ту її посмішку частіше.

Я не лише вів машину й дивився вперед, а мусив постійно глипати у дзеркала, як там Анька на линві. Поки хлопці співали, я підспівував, а коли замовкли і хвилин з десять ми їхали мовчки, то раз чи два клюнув носом: утома, що назбиралася за день, плюс уже звичка відсипатися після нічної роботи.

Анжелка це помітила і знову почала, по другому колу:

— Ой, чий то кінь стої–їть! Що біла гри–ивонька–а!..

— Хоу! Анжеліка! — заволав у неї за спиною Орест і одразу ж з азартом підхопив: — Сподо–обала–ась ме–ні–і!..

— Орку, а ми ж твого рискаля забули! — раптом згадав я.

— То й що! Доведеться іще раз приїхати покопати! — Спо–одобалась мені! Тая дівчи–инонька–а!.. — затягнув Орко, та так голосно, що аж наш «ескорт» почув нас.

Я побачив у дзеркальце, як засміялася Анька і Джон виставив через вікно руку з піднятим догори великим пальцем… Аньку з машиною вони вирішили залишити на ремонт у Тернополі. Відтак мені завтра належало ще й нею весь день опікуватися. А хлопці на Вінницю вирушать потягом, а далі — через Кліщів на Райгород… Паша ще на ставках біля вогню переповідав мені історію про сома, що ледь не відірвав Кузьмі руку. Зі слів самого Кузі, що розказував, як тягнув його з човна, намотавши жилку на руку, а коли з–під каменя ту тварюку витяг, той так пішов, так пішов!.. Ледь не з рукою і ледь не з човном… А я собі думаю: на який кучерявий уся ця блатна бригада там Кузі здалася? Тим паче, коли пішли соми?

Але нехай їдуть. Їхню Аньку завтра ще містом поводимо, Анжелка з нею вельми заприязнилася. Нам з Анжелкою тепер головне, щоб хоч до грудня закордонний паспорт виробити, аби ще встигнути до польського Різдва і поїхати, і вернутися. Візи купимо через турагенцію, поселимося у «Металувці» на Длугій, а на пиво ходитимемо на Півну. Вдень — по музеях, а під вечір поїдемо у Лазєнки дивитися на живих павичів та годувати горішками ручних білочок, постараємося, щоб нас там не замкнули. А як буде настрій, то і з Анною–Марією Кі побачимося. Бо ж вона до Різдва завжди прилітає з Венеції… Нехай це виглядає як похвальба, але я мрію їх обох потягти в ірландський паб на Краківському передмісті, чомусь саме туди. Із нас може вийти непогана компанія.

Принаймні я мріяв про це ще тоді, після копання картоплі, коли ми мчали по шосе, здавалося, навздогін сонцю, що вже ховалося за лісосмугою. І на першому великому горбі у Вижгородку також уявляв собі казкові картинки нашої майбутньої подорожі, сидячи у «туфельці» із мигаючою аварійкою та «Форд–ескортом» на шнурку, з дебелою Анькою за кермом та сплячим Карлсоном на задній сідушці позад неї, поки всі інші, висаджені у долині, на мосту через Свинорийку, наздоганяли нас попід горбом. І Орко, що знову протверезів, і Сашуня, і Вікя, і Паша з Йосипом, і Джон, і Анжелка з букетом яскраво–жовтого кленового листя серед усіх, і наче б іще хтось, може, з місцевих, що дорогою пристав до гамірного, веселого гурту… Грошей поки що позичу у сестри, а віддам із «Чорної кішки». Але то вже після персоналки в «Узвозі». Джон підтвердив, що є домовленість на січень: тоді у них мертвий сезон, є шанс уклинитися. Лише б не забути сказати Джонові, що «Чорна кішка» вже продається, нехай уже зараз шукає покупців.

 

Харків — Київ — Тернопіль — Смиківці

2008—2009

[1] Cam Ок — польський письменник індіанського походження, автор повісті «Земля солоних скель».

[2] Роман Е. Гемінґвея.

[3] Feroux gens nullam este vitam sine armis rati. — Це погане плем’я, для нього нема життя без війни (лат.).