Бульвар шевченка, люди і дерева

 

Того дня на бульварі взагалі було багато води: працювали фонтани, а потім пішов дощ, і під час дощу вони працювали також. Це була засторога на місяць наперед, але тоді я ще цього не міг знати. Спочатку я ховався під каштаном якраз навпроти входу у «Пінгвін», — під другим із шести, якщо рахувати від рогу вулиці Сагайдачного, а потім вернувся назад, у бар, узяв каву і вже дивився на дощ, перехожих та каштани через скляні двері.

Колись я мав нагоду перерахувати усі ці каштани. І по цей бік бульвару, і по той також. Але по той — це вже було по п’яній і нецікаво. Це вже було як повторення того перформенсу, що його якось влаштував Грицько Глюк. Грицька з деякою натяжкою також можна зарахувати до невизнаних геніїв цього міста. Він ще з одним кентом начепив квадрат із номером на кожне дерево, а я з іще старим своїм широкоформатним «Києвом» лазив усе це фоткати. Що ці цифри на деревах мали означати, я й досі не знаю. Та й сам Грицько, мабуть, також здогадувався про це вельми приблизно… Але на те він і геній, хоч і невизнаний.

Отож, якщо врахувати, що наш сквер на бульварі Тараса Шевченка, з клумбами і фонтаном у центрі й смугами газонів по боках, умовно складається з трьох розділених поперечними доріжками частин, то, якщо йти від театру, до першої доріжки буде сім каштанів, між першою і другою — шість, ну, і далі, в напрямку універмагу, — ще одинадцять. І плюс одна липа на самому початку, де ріг скверу виходить на Руську. Ця липа є початком іншої алеї, що йде вздовж Руської повз аптеки, «Пензу–Роксолану» і далі, але їх Грицько під час своєї акції не нумерував. Інші дерева: липи, клени, особливо живописні восени, якісь ялини й туї, розлогі екзотичні кущі, та ще акації, що ростуть другим рядом ближче до фонтанів, — нас тоді не цікавили. Їх за густим рядом каштанів з «Пінгвіна» майже не видно.

За тими каштанами, на найближчих лавках, часто тусуються і наші назавше втрачені брати — «синяки», бомжі та інший пропащий елемент. Хоч останнім часом вони вподобали собі Привокзальну, зсунуті докупи лавки на зупинці під липами, на яких вони і випивають, і сплять, та критий прохід, у якому завжди можна заховатися від дощу. Не те що на бульварі, де порядному бомжеві й заховатися ніде…

Я дивився на дощ, на перехожих, на ці каштани–красені і думав, скількох уже нема з тих, що під ними стояли. А ті, що є, де вони тепер? Сюди я приводив і Кі, і просто Марію, та й крім них також вистачало, а тепер ще й Анжелка. Я і їй призначаю тут побачення.

Тут, на бульварі, мене не раз несло на любов, тут ту любов і проносило. І перша тернопільська повія, все воно відбувалося тут, на бульварі… Ця мала зняла мене на лавці під плетивом дикого винограду, коли підійшла припалити цигарку… Двадцять п’ять крислатих каштанів — з одного боку, і приблизно стільки ж — з іншого, а в сумі — «стометрівка». Стараюсь не згадувати, просто дощ за вікном завжди наганяє трохи жури. І час від часу вся ця лажа спливає.

Ці каштани на бульварі, їм також не позаздриш. Сумна доля міських дерев. Чим старіше дерево, тим частіше його обсцикують і люди, й собаки… А взимку вони, ці старі, репані каштани, ще схожі на чудернацькі ієрогліфи, хоч деколи й притрушені снігом. Око не втомлюється, навіть коли дивитися на них і півгодини, й довше, наприклад, із–за крайнього від входу столика крізь скляні двері «Пінгвіна».

…Ми домовлялися під каштанами, але Анжелка, звісно, здогадалася, де я ще міг від неї ховатися. Коли вона зайшла у «Пінгвін» і відкинула на плечі капюшон, я подумав, що це краплинки дощу у неї на лиці, але очі також були мокрими.

— Що сталося? Ти чого?..

— Банкомат картку ззів, — мовила вона, шморгаючи носом, з повними очима сліз.

І хоч я й намагався відігнати це, але цієї миті Анжелка справді нагадала мені маленьку нещасну милу мавпочку.

— І це все? І ти?.. Тю–ю! — видав я цей, запозичений у просто Марії, черкасько–полтавський вигук щирого здивування. — Просто треба піти у відділення банку.

— Я знаю, я вже там була.

— І що там сказали?

— Шо нову карточку дадут аж через тиждень.

— От бачиш?..

— Думала–м, шо зніму, — шморгнула носиком Анжела.

— Але ж із паспортом можна гроші взяти й без картки.

— Знаю, але я паспорт також забула на квартирі.

— То, може, чаю? Міцного–преміцного?..

— Ти сі смієш?

— Двом без грошей значно веселіше, ніж одному, — підморгнув я їй, і вона ще крізь сльози, але посміхнулася мені тією своєю щирою дитячою посмішкою, яка так мені подобалася, блиснувши рівним рядом сліпучо–білих зубів.

— Ти сі смієш з мене! — повторила вона.

— Але на чай у мене наразі ще є, навіть на два чаї!.. А післязавтра сестра із племінником від’їжджають у санаторій, так що, коли будеш чемною, можеш приходити до мене на обід, і я не дам тобі померти з голоду.

— Шо, знов буде риба на молоці? — уже без сліз засміялася Анжела, бо ж я сам розповідав їй про свої кулінарні експерименти.

— Ні–ні–ні!.. Це пройдений етап. Для тебе я придумаю щось іще цікавіше. Наприклад, тушкований восьминіг. —

Моє монотонне бубніння під шурхіт дощу на бульварі її остаточно заспокоїло.

— Ти шо! І де ти взєв того восьминіга? — Від недавніх сліз уже й сліду не було.

— Упіймаю на спінінг у нашому озері… Ну, у крайньому випадку куплю замороженого у «Подолянах».

— А, то ти ше його не злапав? — удала розчарування Анжелка.

— Та ні, ще тільки збираюся.

— А я хтіла–м зробити зачіску.

— Цікаво. Що, знову дреди? А я завжди думав, що чорненьким дівчатам не дуже потрібні зачіски.

— Ти такої ше не видів, кажу ті!

Я мимохіть уявив, чого б такого я ще не бачив, що можна зробити з її густих негроїдних кучериків. Може, щось накласти зверху, а чи заплести сто косичок, як вони це уміють… А коли нам принесли чай, то й дощ перестав, і, поки ми його допили, на каштани впали золоті промені призахідного світила, що прорвалися крізь хмари.

Ми вийшли з «Пінгвіна» й спершу зробили коло довкруг бульвару, а потім по Сагайдачного — на захід, у напрямку до озера, веселі і щасливі. Підстаркуватий кретин з хвостом сивого волосся за плечима і чорношкіра дівчина, кругленька, повненька мулатка–щебетушка; здається, до нашої дивної пари всі уже давно звикли. Продавці картин на фонтані, продавці морозива і навіть завсідники «Картопляної хати» на розі Валової вже не звертають на нас такої уваги, як на початках, коли ми тільки почали тут ходити. Хіба ще якась бабуся біля катедри нишком перехреститься нам услід.

 

 

Кораблик наче равлик

 

Але якщо просто за краєвидами, то найближче — на терасу до Замку, звідки відкривається справді найширша панорама на озерне плесо, греблю, парки, церкви й живописне нагромадження будинків на правому березі Серету. Хоча на листівках з краєвидами переважно показують цей лівий берег із замком, готелем, двома ялинкоподібними шпилями катедри й островом Закоханих з плакучими вербами у центрі, а по краях — клин автокефальної Надставної церкви, і зелені хвилі Топільче за ним — ліворуч, і новобудови Нового Світу — праворуч. А на деяких новіших листівках серед інших новобудов навіть фасад Інчиного будинку за Циганським пляжем проглядається… Натомість гребля і весь лівий берег — вулиця Мазепи за «Маяком» на узвишші, готель «Галичина» й Кутковецька гора з телевежею, парк Загребелля й Дальній пляж — залишаються для туристів менш упізнаваними.

Можна б узяти таксі й прокататися до «Хутора», помилуватися краєвидом центру з того берега. У таксі за краєвидом — давно вже я такого не пробував, і вже навіть сіпнулася було рука перед сріблястою «Дачією» із шашечками, але Анжелка вчасно вхопила за лікоть: «Пішли, пішли!..» — і потягла на «зебру».

На терасі біля замку всі місця за столиками були зайняті. Довелося спускатися сходами до набережної, де так само стояло кілька наметів під брендами популярних сортів пива. Врешті–решт була ще й кошара від ресторану «Максі», але там протяги і я там не люблю.

Ми спускалися сходами під тихе дзюрчання «сліз Гронського», як за прізвищем архітектора нарекли у народі каскадний водоспад уздовж спуску, й Анжелка декламувала вірші. Спочатку чужі, потім свої. І після паузи раптом:

— Придумаю кораблик… він морем, наче равлик…

— Це що, також твоє?..

— Ні, це Тарас Федюк… Знаєш, мені часом сі здає, що всі оті будинки — то також кораблики, які кудись пливут, тіко не знати куди… Особливо ввечері, як сі засвітят вікна… Тобі вони не нагадуют корабликів?

— Ні, мені вони нагадують великі коробки з вікнами, у яких сидять люди!

— Ага!.. А ще коти і пси, вони ж так само там живут.

— Ну, тоді можеш іще й птахів додати, і мишей, і мух, і комарів. Ось один над тобою гуде, — відповів я їй, нахилив до себе й чмокнув у шоколадну щічку.

— А можна без мишей? — серйозно запитала Анжелка.

— Можна, — так само серйозно відповів я.

— З інтернату нас возили на екскурсію у Чернівці, то там нам показували такий дім, на корабель схожий!

— Бачиш, там лише дім, а у нас — справжній кораблик. Скоро припливе, от побачиш. — Я обняв її за плече, а вона мене за талію, так ми й прошпацірували вздовж набережної. Вже смеркало, і в сутінках на нас мало хто звертав увагу.

Порівнявшись із наметом, що стояв у самому куті замкового лужка, ми побачили вільний столик з видом на озеро. Солоні горішки й кава, а для Анжелки — велике пиво і також горішки. І тільки ми сіли, як, наче на замовлення, водним плесом від Дальнього пляжу почала наближатися спершу просто світла цятка на воді, що поступово розросталася, вогників стало більше. А ще через якийсь час до наших вух долинув гуркіт двигуна і музика, і поступово у рожевих сутінках намалювався справжній кораблик — «Герой Танцоров», старий трудяга, який ще залишився й досі катає відпочивальників.

Він швидко пришвартувався до пристані, по трапу почали сходити пасажири, заповнюючи і без того залюднену набережну. Вечоріло, і вздовж палуби світилися лампочки, і вздовж набережної — також рівний ряд ліхтарів, і за озером на Загребеллі — свої розсипи вогнів, що із самого верху, наче на короні, увінчувалися трьома червоними цятками кутковецької телевежі. І я бачив їхні відблиски у воді і в Анжелиних очах — також. А ще звідусіль лунала весела музика. І в наметі музика, і на «Герої» — також. Відчуття свята! Лише не вистачало, щоб, як у фільмі про «Титанік», наш «Герой Танцоров» у цей момент та ще й почав тонути.

— Та ні, все буде добре, — сказав я сам до себе.

— А наш замок, сі подиви!.. Також як корабель, — показала Анжелка.

Огрядний силует замкової будівлі, або те, що від нього залишилося після численних перебудувань, і справді нагадував якогось громіздкого криголама з кількома освітленими віконцями вгорі й залитою світлом палубою внизу, де стояли лавки, за якими також сиділи люди і пили пиво.

— Будинки схожі на кораблі, а кораблі — на будинки? — начеб когось процитував я, коли ми попід вербами піднялися кутовими східцями від набережної і перед нами постали чорні провалля замість вікон у колишньому знаменитому барі «У пана Юзика», що вже кілька років стояв на замку, а нещодавно пережив пожежу.

У напівпорожній маршрутці, коли я вирішив проводжати Анжелку до кінопрокату й ми сіли на перше–друге місця позаду водія, нашу увагу привернула приліплена скотчем до скла мапа Тернополя.

— А диви, місто наше також схоже на кораблик?.. — кивнула Анжелка на мапу.

І справді, дивно, як я раніше цього не помічав.

— Ага, також равлик, тільки з вітрилом, — сказав я.

— То вітрило? — ткнула вона пальцем на БАМ. — А то — загнутий ніс, — провела довкруж озера на Кутківці і Пронятин.

— Ну, а це тоді корма, — показав я на Східний.

— А то шо? — провела вона пальцем нижче, зліва–направо, від Великої Березовиці до Великих Гаїв. — Стерно сі називає чи як?

— Ні, більше схоже на весло.

— Ого, яке здорове весло! — радісно вигукнула Анжелка.

— Але ж Березовиця теж називається «Велика»!

— Ну, а то? — видно, Анжелі сподобалася наша забавка, і її пальчик уже показував правіше від міста, на Великі Гаї. — Видиш, шлюпка?

— Ні, це, мабуть, просто слід на воді. — І мені самому це порівняння сподобалося, чомусь навіть більше, ніж перше.

— І то правда — слід! А ліс?.. — не вгавала Анжелка.

— Разом з лісом… Большому кораблю — большоє плаваніє, — прошепотів я їй у саме вушко.

— Яшо, а ти навчиш мене знімкувати? — також у саме вушко тихо запитала вона.

— Звичайно, навчу, — відповів я.

Це було найлегше, що я міг пообіцяти. Я вже стільком жінкам це обіцяв, колись — навіть одній молодій попаді, не рахуючи обох своїх дружин, сестри і навіть тітки Мартохи, що й з рахунку збився.

— А завтра у мене, у мене день народження, — раптом сказала вона, ще встигла перед самим виходом, думав, жартує.

— О, тоді я із самого ранку! — ще встиг прошепотіти їй у вушко перед тим, як вона вийшла на кінопрокаті, а я поїхав далі великим колом.

 

 

Новий світ

 

Часом ми здибуємося з Орком ще й під новим супермаркетом, що десь на півдорозі між озером і залізницею, бо обоє ходимо туди за покупками: я — від озера, а він — від залізниці. Там збоку також є кав’яренька, і коли Орко у «розв’язці», я ставлю йому сотку за зустріч, а потім, якщо він не квапиться, то проводжає мене до озера, а якщо квапиться, то я його — до залізниці. Так і водимося упоперек Нового Світу або навіть поздовж, якщо брати від «Циганки» через набережну до парку, й часом там відбуваються у нас цікаві діалоги.

Ми наче знову повертаємось у молодість, коли тільки познайомилися, і так само багато ходили містом, і говорили, говорили… Ніяк не могли наговоритися. Тоді взагалі була мода на розмови. Політика, історія, розпад імперії, незалежність, життя, доля, книги, імпресіонізм… Звичайно, десь там, у тих розмовах, залишалося місце й на жінок, і на риболовлю, і навіть — музей Соломії Крушельницької у Білій, де Орко тоді підпрацьовував.

У той період я якийсь час мешкав у гуртожитку на «Канаді», а Орко — на горі, на Тарнавського, і коли ми разом поверталися з центру, то часом перед тим, як розійтися, влаштовували останній перекур на слупах, на кільці проспекту Злуки. Хоча тоді ще й кільця не було, його лише мостили, а слупи — бетонні опори — лежали собі у траві, і ми сідали на верхньому. Згодом на них повісили тролейбусні дроти й ліхтарі, і я навіть шкодував, що ми ніяк не позначили того свого верхнього слупа, що стільки всього від нас чув і на якому нам так приємно сиділося. Можливо, тепер, коли у мене таке з головою, я і до нього також ходив би на обнімки, як до одного зі своїх дубів…

Загалом ті роки, можна сказати, пройшли за розмовами, болгарським бренді та албанським коньяком, який тоді, перед самим розпадом Союзу, раптово у великій кількості звідкись узявся у всіх наших барах, а потім так само раптово зник.

Не те щоб тепер ми зовсім забили на політику й історію, але то все одно вже не так… Може, просто всьому свій час. І тепер Орка частіше пробиває на спогади про жінок і машини, ну, або просто ходимо й перебираємо у пам’яті знайомих, хто ще є, а кого вже нема… А недавно я упіймав себе на думці, що наші розмови про жінок також усе більше нагадують розмови про хвороби. Це просто буркотіння двох старих циніків і не більше.

— Алкоголь відволікає від усього, найбільше — від себе самого, — якось, ще як був із зубами, видав Орко.

Він любить починати з узагальнень, але (і це також перевірено) якщо на його узагальнення я кидаю щось іронічне на кшталт: «А кого це колише?» або: «От тоді й прилетять звіздарики…» — це якось одразу й вичерпує тему.

— Ага, звіздарики, на воздушном шаріке! — погоджується Орко і раптом згадує, що наш колега по дев’яностих Вовчик Лисун кинув пити, одружився, а оце нещодавно став директором школи.

— Школи для ідіотів?

— Напевне, — погоджується Орко. — Ти його тепер не впізнаєш: поголений, попрасований, у краватці.

— Ти також можеш купити собі краватку, — кидаю я йому.

— У мене їх і так півшафи, але ж ти знаєш, я їх не люблю, — хекає Орко, коли ми беремо під гору до критого ринку «Темза».

На ринку я купую хліб, ще якісь приправи, і ми завертаємо у вуличку, що має вивести до озера. Десь у ті дні він уперше побачив мою Анжелку, і це його забавляло.

— Що, понесло на любов до мулатки? Молодець! — нарешті хвалить він мене, начеб підколює. — Скажи чесно? Кажуть, у чорних піт своєрідний?..

— Ні, нормальний, — спокійно відповідаю.

— Та ні, ти не гнівайся. Я просто так. Це ж усім відомо, який у них піт.

— Я й не гніваюся.

— Я просто констатую очевидне. Ти принюхайся за тими студентами, що тепер у наш медінститут понаїхали.

— Ти помиляєшся…

— Не гнівайся.

— Це ти свій перегар нюхаєш, а звалюєш на чорних. Ти ще його не нанюхався?

— Так, о! Ти ще скажеш… А може б, і я захотів чорненьку, але, бач, мені не пощастило, — дає задній хід Орко.

— А ти придивися: і серед тих африканських студенток трапляються нічогенькі.

— Я й придивляюся. А що мені ще залишається?..

Звичайно, так і запишемо, що це його маленька заздрість вилазить, яку, втім, можна й пробачити. І я пробачаю.

— А що нам ще залишилося? — повторює Орко, коли ми спускаємося до «Циганки» і проходимо бетонними плитами повз спорожнілий у вересні знаменитий міський пляж. — І чого нам втрачати? — раптом майже риторично звертається до мене Орко. — Я справді тут одну чорненьку часто зустрічаю. Тут, на Чехова, у них корпус медіну… Але, боюся, їй буде із таким старим за просто так не цікаво!

— Орку, ну ти й монстр!

— Монстр, а що?

— Але за студентку можуть і припаяти. Може, краще нехай Вікя через Інтернет тобі щось підшукає. Випише тобі з Буркіна–Фасо?..

— З якого Буркіна? — з недовірою перепитав Орко. — Я ж тепер звідси нікуди…

— А може, не спіши зарікатися поки що… Може, в іншому житті ти будеш чорним? І тоді, блін, будеш мріяти про білу?

— Ага, — зітхає Орко. — Жартуєш, чувак! Взагалі–то людським розумом то неможливо зрозуміти, — напружує ніздрі Орко. — Тоді взагалі нема чого хвилюватися.

Я і собі принюхуюсь, але тут і принюхуватися не треба.

— Як? А цей дим, чуєш? Нюхом? Хіба він може не хвилювати? Це у Білій уже картоплиння по городах палять, а у мами досі не копані… Цей дим, до речі, нагадує мені дитинство.

— Ми теж те бадилиння завжди палили, — легко погоджується Орко, й у такому стилі наша розмова може тривати без кінця.

І може, через те, що ми довго ходимо похилими вуличками Нового Світу, якось сама собою виникає тема безконечності Всесвіту. Останнім часом ця тема в Орка чомусь усе частіше… Тут, на Новому Світі, перед багатьма будинками ще збереглися грядки, на деяких росте кріп, і я мимоволі про всяк випадок запам’ятовую місця.

— Все у світі повторюється, тільки, можливо, у трохи зміненому вигляді. І так нічому нема кінця, розумієш? Узагалі–то людським розумом це неможливо осягнути, — киває Орко. — І взагалі нема чого хвилюватися. Тим більше, що світ безконечний не лише туди, — показує він рукою до неба, в напрямку Кутковецької гори. — А й сюди, — тикає собі пальцем у груди. — Молекули, атоми, електрони, нейтрони… Далі ми просто не бачимо.

— Та йди! — щоразу вдаю здивованого. — І що?

— А те, що десь же у тій безконечності без кінця–краю, десь там, — цього разу він уже показує у напрямку Білої, — обов’язково мусять бути ще такі самі люди, як ми з тобою. І вони все за нас зроблять, — закінчує він несподівано. — Бо таких, як ми, там, по ідеї, також безконечна кількість…

Цього він мені ще не казав. Ну й балачка! Деякий час ми просто мовчки внюхуємося у дими з боку Білої.

— Якщо все це не має кінця, то обов’язкова безконечна кількість повторень. Ось така лажа, старий! Ми маємо двійників безконечну кількість, — повторює Орко.

— Ну, таких, як ми, ідіотів, то звичайно, — кидаю я. — Але ж, наприклад, ті найбільші цицьки, невже і їх безконечна кількість?..

— Які цицьки?

— А ті, найбільші у світі, що ти обслинив колись в Ужгороді, невже і їх?..

— Скільки завгодно, можеш не напружуватися!..

— Я й не напружуюсь, — відповів я. — Кого колише? От якби ще хтось і картоплю у мами викопав, я б тоді вже зовсім розслабився.

— Ну, це вже таке! — розвів руками Орко, він уже звик, що я з його слів завжди роблю неправильні висновки.

— Ну, добре, один–нуль! Нехай буде, — даю я спокій безконечності Всесвіту до наступної серії.