Понятие «сравнительное право» и его соотношение с понятим «Сравнительное правоведение».

Понятие «сравнительное право» и его соотношение с понятим «Сравнительное правоведение».

Поняття «порівняльне правознавство» має міждисциплінарний комплексний характер, оскільки воно включає все різноманіття права в його геоправовому аспекті.

У сучасній юридичній літературі для позначення поняття «порівняльне правознавство» використовуються різні терміни: «порівняльне право», «компаративістика», «юридична компаративістика», «порівняльна юриспруденція» та ін. У Франції і Німеччині дослідники віддають перевагу терміну «порівняння права» або «порівняльне право», у країнах Латинської Америки і ряду інших держав — «порівняльне законодавство», у Росії, Україні і в інших пострадянських державах — «порівняльне правознавство», в США — «порівняльна юриспруденція», «порівняльне правознавство», «порівняльне право».

М.М. Марченко відзначає, що терміни «порівняльне право» і «порівняльне правознавство» можна використовувати як рівнозначні, оскільки головне полягає не в самій назві, а в опосередковуваному нею змісті, який вкладається в той чи інший термін, в його безпосередньому призначенні¹. При цьому термін «порівняльне» має універсальний характер. Проте, на думку Ю.О. Тихомирова, термін «порівняльне право» не є цілком адекватним змісту наукової дисципліни, оскільки немає такого різновиду права, як порівняльне правознавство (як система правових норм, що регулює суспільні відносини, оскільки «порівняльне правознавство» передбачає порівняльне вивчення різноманітних правових систем).

Основними питаннями, з яких розгортається полеміка, є такі: що слід розуміти під «порівняльним правознавством», яка специфіка його методологічного інструментарію; сфера його застосування; співвідношення порівняльного правознавства з іншими юридичними дисциплінами.

У правовій літературі, присвяченій проблемам порівняльного правознавства, існують різні точки зору на його природу, іноді полярні, взаємовиключні. В одних випадках, виходячи з того, як вирішуються схожі правові питання в різних правових системах, порівняльне правознавство розуміється як напрям наукових досліджень, заснованих на порівняльно-правовому методі. В інших випадках воно зводиться до порівняльного вивчення окремих галузей права або правових інститутів. Поширене також уявлення про порівняльне правознавство як про процес порівняння не тільки окремих нормативно-правових актів, інститутів або галузей права (мікропорівняння), але й існуючих правових систем (макропорівняння). Таким чином, існують погляди на природу порівняльного правознавства, що відрізняються один від одного.

Якщо згрупувати численні погляди на природу порівняльного правознавства, то можна вийти на декілька основних точок зору.

1. порівняльне правознавство розглядається як комплексний науковий метод, тобто сукупність наукових прийомів пізнання закономірностей розвитку правових систем, що не має самостійного предмета (К- Осакве).

2. порівняльне правознавство розглядається як самостійна наука, що має свій предмет і методи (Ю.О. Тихомиров, К. Цвайгерт і X. Кьотц).

3. порівняльного правознавства як допоміжної дисципліни в рамках теорії держави і права і синонімічної загальній теорії права (В.М. Сирих).

4. порівняльне правознавство доцільно розглядати у двох аспектах: як науковий метод дослідження, універсальний для всіх галузей юридичної науки, і як систему наукових знань про сучасні правові системи на основі широкого застосування порівняльного методу (А.А. Телле, М. Ансель). На думку М. Анселя, порівняльне правознавство є наукою. Вона є такою у двох аспектах, у двох, хоча і різних, але доповнюючих одна одну точок зору. Перший аспект передбачає вивчення основних систем права (мова йде про створення юридичної географії), що діють у світі, другий аспект передбачає застосування порівняльного методу. При чому М. Ансель розрізняє його випадкове і систематичне застосування. Він уважає, що систематичне застосування порівняльного методу не може не стати методом певної науки¹.

Найважливішим моментом у визначенні природи порівняльного правознавства є співвідношення понять «порівняльний метод» і «порівняльне правознавство». К- Осакве розглядає порівняльне правознавство як спосіб мислення, який передбачає існування власного методологічного інструментарію, певних стадій, необхідних для порівняльно-правового аналізу, і певних логічних операцій, необхідних для успішного порівняльно-правового дослідження, то в другому випадку — як систему мислення, що більше тяжіє до визнання порівняльного правознавства як науки, а не наукового методу.

Прихильники визнання порівняльного правознавства як методу також уважають, що порівняльний метод у рамках порівняльного правознавства застосовується до об'єктів, що належать до різних галузей права, і це позбавляє його (порівняльне правознавство) власного предмета.

І. Сабо критично ставився до розгляду порівняльного правознавства як «лише методу», оскільки така позиція — результат прагнення до того, щоб порівняльний метод охопив усі галузі юридичної науки, претензія створити за допомогою цього методу шляхом порівняння правових систем єдине світове право.

А.Х. Саїдов відзначає, що порівняльне правознавство не можна розуміти тільки як певний метод дослідження, про що свідчить нагромаджений порівняльно-правовий матеріал. В той же час сталого розуміння змісту поняття «порівняльне правознавство» поки що немає.

Поява ПП викликана необхідністю узагальнення й осмислення сукупності знань, зумовлених процесами суспільного розвитку. Одне з основних призначень порівняльного правознавства — це пошук шляхів і можливостей гармонійного співіснування правових систем сучасності зі збереженням національної правової своєрідності.

Порівняльне правознавство як самостійний науковий напрям розширює можливості проведення порівняльно-правових досліджень. Водночас, як вивчення зарубіжного права пов'язане з дослідженням тільки однієї правової системи без її порівняння з іншими, то порівняльне правознавство аналізує дві або більше правових систем, шляхом зіставлення різних аспектів із метою виявлення властивостей, що сприяє розширенню кола правових явищ, що вивчаються.

Порівняльне правознавство, як сфера наукового знання, що розширюється, має практичну спрямованість, пов'язану з оптимізацією державної взаємодії в правовій сфері та з розробленням конкретних рекомендацій з удосконалення чинного законодавства.

Порівняльне правознавство досліджує основні правові системи, визначає їх місце і значення в правовій панорамі світу, виявляє особливості функціонування міжнародного, наднаціонального і національного права з метою виявлення їх спільних і відмітних рис, прогнозує їх подальший розвиток, а також вивчає шляхи вирішення загальнолюдських проблем у рамках різних правових систем.

Таким чином, порівняльне правознавство як наука переживає період трансформації і самоідентифікації, викликаний, як уже наголошувалося, з одного боку, необхідністю визначення його місця в системі юридичних наук, а з іншого — глобальними змінами у світі.

 

Особенности основних школ сравнительного правоведения.

История сравнительного правоведения в Украине: общая характеристика основных этапов.

 

 

Обычай и обычное право.

З приводу визначення понять «звичай» і «звичаєве право» відсутній єдиний підхід. Якщо одні дослідники їх сприймають як поняття, що розрізняються, то інші їх не розмежовують. Звичай можна розглядати як норму, сила якої заснована не на розпорядженні державної влади, а на звичці до неї людей, на підставі неодноразового застосуванні його на практиці.

Звичаєве право розглядається як первинний спосіб створення правових норм, що виник ще до того, як суспільство сформувалося в політичному відношенні. Звичай як основа традиційного суспільства є сукупністю аналогічних дій, як правило, законних, таких, що формують модель суспільної поведінки. Сфера дії звичаїв завжди була ширша, ніж сфера впливу тих звичаїв, які були закріплені в законодавстві. З формуванням правової системи звичаєве право входить до неї як органічна складова'.

 

Правовая аккультурация.

Як відзначає Ж- Карбоньє, культурно-історичний процес розвивається як взаємодія розрізнених локальних культур (полілінійність) та водночас формується культурна єдність людей (однолінійність). Сьогодні багато хто стверджує про єдність світової культури, проте втрата національною культурою деяких рис під впливом акультурації не означає навіть в осяжному майбутньому втрати відмінностей між культурами взагалі і правовими культурами зокрема. Зрозуміло, що сучасний світ не може існувати в умовах замкнутості правових культур. Відбуваються процеси правової акультурації, тобто руйнування, подолання цієї замкнутості, коли одна правова система може бути немов прищеплена до другої¹.

Національні правові системи не існують ізольовано. Вони взаємодіють одна з одною, ведуть нескінченний культурний діалог. Правова система окремої держави зазнає постійного тиску з боку фрагментів інших правових культур, юридичних текстів, процедур і правових конструкцій. «Бомбардування» культури текстами із чужої культури призводить до нової інтерпретації і цих «занесених» текстів, і самого контексту «аборигенівської» культури. З такої нової інтерпретації неминуче виростають нові значенні, що реалізовуються в людській діяльності¹

Більше того, історія великих правових систем, як правило, починається із запозичення (афінське, римське, західне право і так далі). Воно може відбуватися через окремі правові інститути, елементи юридичної техніки і практику правозастосовної діяльності. Має місце також запозичення правових принципів, правових ідей. Іншими словами, запозичення може бути фрагментарним, названим правовою акультурацієй, або глобальним, названим правовою рецепцією. Якщо при правовій акультурації відбувається запозичення правових положень, то при правовій рецепції змінюються основи правової системи взагалі.

Правову рецепцію розглядають як різновид правової акультурації, названу ще тотальною акультурацією або «культурною мутацією»².

Фрагментарна правова акультурація є поширеним явищем, що виникає в рамках постійного діалогу правових систем і правових культур. Тотальна правова акультурація, тобто правова рецепція — це явище виняткове. її прикладом може служити рецепція римського права, на основі якої сформувалася романо-германська правова сім'я.

На думку К. Осакве порівняльне правознавство заохочує і схвалює запозичення ідей різних правових систем, складає аксіому даної дисципліни. Але перенесення ідей з однієї правової системи в іншу вимагає їх ретельного аналізу на сумісність. Правове запозичення зовні схоже з медичною хірургічною операцією з трансплантації окремих частин людського тіла. У своїй роботі компаративіст схожий на хірурга в тому розумінні, що він бере частину чужої правової системи і «пересаджує» її у свою. Для досягнення успішного результату правовий інститут, узятий з системи «А» і перенесений в систему «Б», повинен поєднуватися із системою «Б», а не відторгатися нею. Наприклад, перш ніж запозичити інститут суду присяжних із системи англо-американського загального права і ввести його в континентально-європейську правову систему Росії, треба було зрозуміти, чи сумісний такий інститут із комплексним механізмом російського кримінально-процесуального права¹.

Правова акультурація здійснюється різними шляхами і різними засобами: за допомогою законодавства і судової практики, за допомогою укладення договорів, а також здійснюється вченими і викладачами, відбувається на рівні юридичної науки і юридичної освіти. На цій основі виділяються: законодавча, судова, договірна і доктринальна правова акультурація.

Таким чином, сучасний світ не може існувати в умовах замкнутості правових культур. Відбуваються процеси правової акультурації, тобто взаємодії між правовими системами і правовими культурами на рівні законодавства, судової практики, юридичної науки, юридичної освіти та ін.

Федеральное право и право штатов в правовой системе США.

Розвиток правової системи США призвів до переважання федерального права над правом окремих штатів. Цьому багато в чому сприяли рішення Верховного суду США, які передбачали, що суди в штатах повинні вирішувати справи не просто відповідно до Конституції або законів штату, але й відповідно до «верховного права країни», тобто до федерального права. Судова практика із цього питання довго залишалася суперечливою.

Для формування федерального загального права принципове значення мало рішення Верховного суду 1938 р. У ньому Верховний суд указав, що федеральні суди не можуть створювати «незалежний звід національних доктрин у сфері загального торгового права», а повинні в разі колізії законів застосовувати загальне право штатів. Для розширення компетенції федерального права і, відповідно, обмеження компетенції штатів основним інструментом стала «торгове застереження». Ця конституційна норма наділила федеральні органи правом видавати закони, які регулюють торгівлю між штатами. Процес розширення сфери дії цього застереження поступово активізувався відповідно до потреб зростаючої американської економіки. Це рішення складає основу врегулювання відносин між федеральним правом і правом штатів.

Верховний суд в одному зі своїх рішень у 1972 р. висловився про бажання формування в практиці нижчих федеральних судів свого роду каркасу федерального загального права, ухилившись від визначення з питання про юридичну силу рішень нижчих федеральних судів для судів штатів. Останні вважають, що вони повинні дотримувати тільки рішень Верховного суду США, а решту рішень розглядати лише як «переконливі» або ж як такі, що заслуговують «поважного розгляду».

Федеральне законодавство США публікується як Звід законів, що складається з 50 розділів, кожен з яких присвячено великим правовим інститутам. Звід законів США перевидається кожні шість років. Приймаючи черговий закон, американський Конгрес указує, яке місце він повинен зайняти у Зводі законів СІНА і які зміни повинні бути у зв'язку з цим внесені до розділів, глав і параграфів чинного Зводу¹.

Федеральне законодавство не включило загальне право як таке в систему федерального права, і лише небагато чинних конституцій штатів прямо розглядають загальне право як обов'язкове до застосування в судах у разі відсутності законодавства з конкретного питання.

До сфери компетенції федерального права входить регулювання економіки, фінансів, оборони, авторських прав, патентних відносин, трудових відносин, митних правил, зовнішньої торгівлі, торгівлі між штатами, морського права, права охорони природи, банкрутства та інших загальнодержавних проблем, читко обумовлених Конституцією США.

Сфера компетенції права штатів охоплює галузі сімейного, спадкового, договірного, кримінального, земельного права, права компаній, страхового права та регулювання цінних паперів і деяких інших. Необхідно відзначити, що в галузі приватного права компетенція права штатів практично не обмежена.

Сфера застосування права штатів, особливо з питань цивільного і кримінального права, судового устрою і судового процесу, значно ширше, ніж федерального права і супутнього йому загального права, що є сукупністю судових прецедентів, зумовлених необхідністю тлумачення федеральних законів. Розмежування сфер дії федерального права і права штатів у деяких галузях правового регулювання уявляється складним, оскільки нерідко одні і ті ж правові інститути регулюються не тільки федеральним правом, але й правом штатів.

Конституція США також закріплює основні принципи, що регулюють взаємини між штатами.

Перш за все, це принцип повної довіри і пошани, згідно з яким закони, чинні в одному зі штатів, повинні визнаватися в іншому. На підставі цього принципу судові органи одного штату приймають рішення судів інших штатів, ухвалені по цивільних справах, а також приймають особисті документи й акти інших штатів (наприклад водійські права, свідоцтва про шлюб тощо). Проте даний принцип не передбачає застосування норм кримінального права одного штату в іншому.

Наступний принцип, який регулює взаємини між штатами, полягає в закріпленні міжштатних привілеїв і пільг, згідно з яким привілеї і пільги жителів одного штату поширюються на жителів інших штатів, і включає правовий захист, право доступу до суду, звільнення від дискримінаційного оподаткування.

І, нарешті, принцип видачі злочинців, за яким, незалежно від місцезнаходження злочинця, будь-який штат зобов'язаний його видати на вимогу штату, де він скоїв злочин.

Окрім названих принципів Конституція США встановлює вимогу мирного вирішення суперечок між штатами, які можуть розглядатися Верховним судом США.

Таким чином, слід погодитися з К- Цвайгертом і X. Кьотцем, що США можна охарактеризувати як гігантський політико-правовий полігон, на якому кожен штат випробовує результати розвитку власного законодавства і судової практики в тому чи іншому напрямі, нагромаджує за допомогою цього досвід, ділиться інформацією про судову практику, яка здатна викликати суперечностями в галузі правової політики і може впливати на інші штати як у позитивному, так і негативному розумінні².

 

Джерела іудейського права

Найважливішим джерелом іудаїзму і іудейського права є Старий Завіт — частина Біблії, яка складається з декількох книг, написаних до пришестя Христа. Інша частина Біблії — Новий Завіт, книги якого були складені вже після його пришестя, — не визнається іудаїзмом. Оскільки іудаїсти визнають священними тільки заповіді Старого Завіту, його іноді називають єврейською Біблією.

Серед книг Старого Завіту особливе місце займає Тора (П'ятикнижжя Мойсея). Згідно з переказами, вона була послана Мойсееві Богом на горі Сінай. Тора — найважливіше, основоположне джерело, яке традиційно розглядається в іудейському праві як своєрідна конституція єврейського народу. За змістом вона є викладеними у віршованій формі різноманітними заповідями іудаїзму. Така форма викладення викликала надалі зростання значення інтерпретацій і тлумачень Тори для застосування її в практичній діяльності. За структурою вона складається з декількох частин і містить п'ять книг — «Берешит» (Буття), «Шмот» (Вихід), «Віакра» (Левіт), «Бемідбар» (Числа), «Дварім» (Повторення Закону).

Важливим джерелом іудаїзму й іудейського права є Талмуд. Після Біблії це — найважливіша і священна книга єврейського народу. За своєю структурою Талмуд неоднорідний: він є багатотомною збіркою єврейських релігійних, правових і етичних норм, складених у період з IV ст. до н.е. до V ст. н.е. Він ділиться на дві основні частини: Мішну і Гемару. Міншна — це збірник правил поведінки, складений єврейськими мудрецями впродовж перших двох століть нашої ери, в якій закріплено норми неписаного права, систематизовано різноманітні звичаї, правила моралі і закони єврейського народу. Гемара — своєрідна інтерпретація і тлумачення норм Мішни, яку впродовж III—V століть давали їй равіни. До талмудичної літератури належать також Барайті — тексти, не включені в Мішну і з часом об'єднані в окремі джерела. Юридичною складовою Талмуда є Галаха.

Галаха як джерело іудейського права розуміється широко і вузько. У широкому розумінні — це нормативна частина іудаїзму, що регулює релігійне, сімейне і цивільне життя євреїв. У вужчому сенсі — це сукупність законів, що містяться в Торі, Талмуді і в більш пізній равіністичній літературі, а також кожен із цих законів окремо.

Розвиток Галахи було зумовлено тим, що приписи Тори, яка не допускала ніяких змін і доповнень, часто не відповідали практичним вимогам життя. Деякі положення вимагали тлумачення і пристосування до побутових і соціальних умов, що радикально змінилися.

Джерелом іудейського права є також Мідраш (або Мідрашим), який тлумачить та інтерпретує Тору. Формування цього джерела права пояснюється декількома причинами: по-перше, необхідністю чіткого з'ясування приписів Тори, яка має складну віршовану форму; по-друге, об'єктивною необхідністю пристосування Тори до мінливих суспільних відносин.

Співвідношення значення і впливу Тори й інших джерел Священного письма впродовж історії змінювалося. Як відзначає М. Елон, спочатку Тора була джерелом, яким керувалася і вчена людина у своїх заняттях, і суддя, який ухвалював рішення. Але після завершення редагування Талмуда Тора залишилася чимось на зразок конституції єврейського права, а талмудична література — Мішна, Мідрашим, Барайті, Єрусалимський і Вавілонський талмуди — стала основним джерелом права. Тільки базуючись на них, учений навчав своїх учнів праву, а суддя виносив вирок¹.

Наступним джерелом іудейського права можна назвати звичай. Як відомо, звичай є першим джерелом права, у тому числі і для єврейського права. Після появи основного джерела іудейського права — Тори — головна вимога до нього полягала у відповідності його положень основним положенням Тори. Таким чином, звичаї доповнювали зміст іудейського права.

Законодавство (постанови і укази) — ще одне джерело іудейського права. Під ним мають на увазі акти, які прийняті мудрецями та регулюють різні сфери життя членів єврейської общини. Наявність подібного джерела права істотно відрізняє іудейське право від інших релігійних систем, які позбавляють людину права змінювати норми, що даровані Богом.

Рішення єврейських судів також є самостійним джерелом іудейського права. Його формування і розвиток зумовлено існуванням судової автономії єврейських общин, яку вони мали в багатьох державах. Упродовж століть суди вирішували безліч різноманітних проблем, що виникали в практичному житті общини, використовуючи всі джерела іудейського права. Необхідно вказати, що поступово склався принцип, згідно з яким суди мали право ухвалювати рішення, яке відрізнялося від тих, що були передбачені в інших джерелах права, якщо вважали, що його буквальне застосування буде порушенням справедливості.

Збірки різноманітних судових рішень становлять важливу частину юридичної літератури. Наприклад, збірник «Питання і відповіді». Він містить судові рішення з різних питань, які приймали видатні єврейські правознавці, що жили в різних країнах у всі часи. В нього включено майже триста тисяч таких рішень.

Джерелом іудейського права є і доктрина, яка розглядається: як праці єврейських богословів; як думки різних іудейських академічних шкіл; як ідеї рабинів і погляди щодо розуміння і тлумачення різних біблійних положень і текстів¹.

Таким чином, система джерел іудейського права відображає його специфіку і характеризує його як релігійне право.

 

Понятие «сравнительное право» и его соотношение с понятим «Сравнительное правоведение».

Поняття «порівняльне правознавство» має міждисциплінарний комплексний характер, оскільки воно включає все різноманіття права в його геоправовому аспекті.

У сучасній юридичній літературі для позначення поняття «порівняльне правознавство» використовуються різні терміни: «порівняльне право», «компаративістика», «юридична компаративістика», «порівняльна юриспруденція» та ін. У Франції і Німеччині дослідники віддають перевагу терміну «порівняння права» або «порівняльне право», у країнах Латинської Америки і ряду інших держав — «порівняльне законодавство», у Росії, Україні і в інших пострадянських державах — «порівняльне правознавство», в США — «порівняльна юриспруденція», «порівняльне правознавство», «порівняльне право».

М.М. Марченко відзначає, що терміни «порівняльне право» і «порівняльне правознавство» можна використовувати як рівнозначні, оскільки головне полягає не в самій назві, а в опосередковуваному нею змісті, який вкладається в той чи інший термін, в його безпосередньому призначенні¹. При цьому термін «порівняльне» має універсальний характер. Проте, на думку Ю.О. Тихомирова, термін «порівняльне право» не є цілком адекватним змісту наукової дисципліни, оскільки немає такого різновиду права, як порівняльне правознавство (як система правових норм, що регулює суспільні відносини, оскільки «порівняльне правознавство» передбачає порівняльне вивчення різноманітних правових систем).

Основними питаннями, з яких розгортається полеміка, є такі: що слід розуміти під «порівняльним правознавством», яка специфіка його методологічного інструментарію; сфера його застосування; співвідношення порівняльного правознавства з іншими юридичними дисциплінами.

У правовій літературі, присвяченій проблемам порівняльного правознавства, існують різні точки зору на його природу, іноді полярні, взаємовиключні. В одних випадках, виходячи з того, як вирішуються схожі правові питання в різних правових системах, порівняльне правознавство розуміється як напрям наукових досліджень, заснованих на порівняльно-правовому методі. В інших випадках воно зводиться до порівняльного вивчення окремих галузей права або правових інститутів. Поширене також уявлення про порівняльне правознавство як про процес порівняння не тільки окремих нормативно-правових актів, інститутів або галузей права (мікропорівняння), але й існуючих правових систем (макропорівняння). Таким чином, існують погляди на природу порівняльного правознавства, що відрізняються один від одного.

Якщо згрупувати численні погляди на природу порівняльного правознавства, то можна вийти на декілька основних точок зору.

1. порівняльне правознавство розглядається як комплексний науковий метод, тобто сукупність наукових прийомів пізнання закономірностей розвитку правових систем, що не має самостійного предмета (К- Осакве).

2. порівняльне правознавство розглядається як самостійна наука, що має свій предмет і методи (Ю.О. Тихомиров, К. Цвайгерт і X. Кьотц).

3. порівняльного правознавства як допоміжної дисципліни в рамках теорії держави і права і синонімічної загальній теорії права (В.М. Сирих).

4. порівняльне правознавство доцільно розглядати у двох аспектах: як науковий метод дослідження, універсальний для всіх галузей юридичної науки, і як систему наукових знань про сучасні правові системи на основі широкого застосування порівняльного методу (А.А. Телле, М. Ансель). На думку М. Анселя, порівняльне правознавство є наукою. Вона є такою у двох аспектах, у двох, хоча і різних, але доповнюючих одна одну точок зору. Перший аспект передбачає вивчення основних систем права (мова йде про створення юридичної географії), що діють у світі, другий аспект передбачає застосування порівняльного методу. При чому М. Ансель розрізняє його випадкове і систематичне застосування. Він уважає, що систематичне застосування порівняльного методу не може не стати методом певної науки¹.

Найважливішим моментом у визначенні природи порівняльного правознавства є співвідношення понять «порівняльний метод» і «порівняльне правознавство». К- Осакве розглядає порівняльне правознавство як спосіб мислення, який передбачає існування власного методологічного інструментарію, певних стадій, необхідних для порівняльно-правового аналізу, і певних логічних операцій, необхідних для успішного порівняльно-правового дослідження, то в другому випадку — як систему мислення, що більше тяжіє до визнання порівняльного правознавства як науки, а не наукового методу.

Прихильники визнання порівняльного правознавства як методу також уважають, що порівняльний метод у рамках порівняльного правознавства застосовується до об'єктів, що належать до різних галузей права, і це позбавляє його (порівняльне правознавство) власного предмета.

І. Сабо критично ставився до розгляду порівняльного правознавства як «лише методу», оскільки така позиція — результат прагнення до того, щоб порівняльний метод охопив усі галузі юридичної науки, претензія створити за допомогою цього методу шляхом порівняння правових систем єдине світове право.

А.Х. Саїдов відзначає, що порівняльне правознавство не можна розуміти тільки як певний метод дослідження, про що свідчить нагромаджений порівняльно-правовий матеріал. В той же час сталого розуміння змісту поняття «порівняльне правознавство» поки що немає.

Поява ПП викликана необхідністю узагальнення й осмислення сукупності знань, зумовлених процесами суспільного розвитку. Одне з основних призначень порівняльного правознавства — це пошук шляхів і можливостей гармонійного співіснування правових систем сучасності зі збереженням національної правової своєрідності.

Порівняльне правознавство як самостійний науковий напрям розширює можливості проведення порівняльно-правових досліджень. Водночас, як вивчення зарубіжного права пов'язане з дослідженням тільки однієї правової системи без її порівняння з іншими, то порівняльне правознавство аналізує дві або більше правових систем, шляхом зіставлення різних аспектів із метою виявлення властивостей, що сприяє розширенню кола правових явищ, що вивчаються.

Порівняльне правознавство, як сфера наукового знання, що розширюється, має практичну спрямованість, пов'язану з оптимізацією державної взаємодії в правовій сфері та з розробленням конкретних рекомендацій з удосконалення чинного законодавства.

Порівняльне правознавство досліджує основні правові системи, визначає їх місце і значення в правовій панорамі світу, виявляє особливості функціонування міжнародного, наднаціонального і національного права з метою виявлення їх спільних і відмітних рис, прогнозує їх подальший розвиток, а також вивчає шляхи вирішення загальнолюдських проблем у рамках різних правових систем.

Таким чином, порівняльне правознавство як наука переживає період трансформації і самоідентифікації, викликаний, як уже наголошувалося, з одного боку, необхідністю визначення його місця в системі юридичних наук, а з іншого — глобальними змінами у світі.