У сучасному німецькому праві велику роль відіграє основний закон фрн від 23 травня 1949 ( боннська конституція) .

Основний закон ФРН визначає, що Федеративна Республіка Німеччина є демократичною і соціальною федеративною державою, складається з 16 земель, між Федерацією і землями розподіляються сфери компетенції.

До сфери виняткової законодавчої компетенції Федерації відносяться: зовнішні зносини, а також оборона, включаючи захист цивільного населення; громадянство ФРН; свобода пересування, паспортне справа, еміграція та імміграція, видача осіб іншим державам; валюта, грошовий обіг, карбування монет, еталони мір і ваг, літочислення часу; єдність митної і торгової території, договори про торгівлю і судноплавство, свобода товарообігу, товарообіг і розрахунки з закордоном, включаючи митну і прикордонну охорону і т.д.

Особливо великі відмінності виявляються в світлі тієї вагому роль, яку в державних структурах Німеччини Конституційний

Суд. Його рішення - це джерело права, що стоїть нарівні з законом. Його тлумачення законів, виданих парламентом, є обов'язковими для всіх органів, у тому числі й для суду. Якщо у звичайного суду виникають сумніви щодо конституційності що підлягає застосуванню норми, він припиняє справу, звертається із запитом до Конституційного Суду, а потім вирішує справу згідно з висновком Конституційного Суду

 

50) розділ не розроблений

51) перша концепція маргінальності - теорія «культурної маргінальності», основною передумовою якої є культурний конфлікт. У подальшому вживання терміна «маргінальність» стало більш поширеним, його стали використовувати для позначення переміщення громадян з однієї соціальної групи в іншу. У даному випадку має місце соціально -рольова маргінальність, пов'язана з переходом індиві -да в іншу соціальну групу. К. Маркс і Ф. Енгельс також визначили людей, яких можна було б назвати маргіналами - це люди, раптово вирвані зі звичайної життєвої колії і не здатні швидко адаптуватися до нової обстановки. Вони перетворюються на жебраків, розбійників, бродяг - частиною зі схильності, в більшості ж випадків під тиском обстоятельств4 (соціальна маргінальність).

У вітчизняній науці феномен маргінальності став вивчатися з 70 -х років минулого сторіччя. Е. Стариков, І.І. Кравченко, А.А. Галкін, В.В. Радаєв розглядали маргінальність з позицій класового підходу. Е. Стариков позначає маргінальність як пограничность, проміжність особистості стосовно небудь соціальним спільнотам (націо 14 нальним, класовим, культурним). До маргіналам він відносить декласованих представників робітників, колгоспників, інтеллігенціі1.

Маргінальність розглядається як проміжність становища індивіда чи групи, що займають крайнє, прикордонне положення в шарі, групі, класі, суспільстві, а тому не повністю включених в дане со- ціальне освіту. Маргіналами називають осіб, які перебувають між двома виразними культурними групами і стикаються з дилемою - до якої приєднатися; які культурні цінності, норми прінять3.

У теорії права маргінальність розглядається тільки стосовно до поняття «маргінальне поведінка» 4. Воно розглядається як законо - боязненное і визначається як пристосування суб'єкта своєї поведінки до навколишнього правовому середовищі. Маргінальна поведінка властиво людям, які не знайшли себе в суспільстві, що не мають необхідного мінімуму матеріальних благ, які проживають за межею бідності. Цим пояснюється відхід таких індивідів «у себе», бродяжництво, нездатність реалізувати свої можливості в умовах реформованої країни, економічної та іншої нестабільності5.

Вплив маргінальне на правовідносини і поведінку особистості набагато глибше і полягає не тільки в аналізі специфічної форми правомірної поведінки осіб, що на «дні» суспільства. Враховуючи лише околичне положення деяких категорій громадян не можна розкрити сутність маргінальності, її вплив на правовідносини в російському суспільстві.

52) Між окремими соціалістичними країнами існували велика різниця економіки, культурі, праві, щодо шляхів і методи вирішення завдань соціалістичного будівництва. Ці розбіжності свідчили про різновидах соціалістичних правових систем. Відмінності між соціалістичними правовими системами переважно було зумовлено: способом їх виникнення та розвитку; та обставина, що вони ставилися до найрізноманітніших етапах будівництва соціалізму; особливостями соціалістичного шляхів розвитку.

У радянському юридичної науці соціалістичний тип права розглядався як історично найвища і щабель у розвитку права. Він ніби був логічне заперечення і антипод експлуататорських типів права. У соціалістичних правових системах вперше у історії розробили юридичні форми для таких явищ, як колективні форми власності, державне управління економікою, планове ведення народного господарства.

У соціалістичних правових системах знаходили відбиток їхньої соціальні цілі й класовий характер, у своїй особливо підкреслювалося, що вони суть засіб висловлювання й закріплення інтересів робітничого класу тут і всього трудового народу. Цілі, для досягнення яких спрямована правова система, і навіть кошти її досягнення формулювалися в прийнятих правових актах.

Идейную основу соціалістичних правових систем становив марксизм-ленінізм. До. Маркс, Ф. Енгельс і В.І. Ленін сформулювали основні характеристики соціалістичного права: його обумовленість соціально-економічним строєм суспільства; класовість права як яка була зведена до закону волі економічно панівного класу, гармати його політичної влади; здатність права надавати значне зворотний вплив в розвитку соціально-економічних і розширення політичних відносин. Вони обгрунтували економічні, політичні та ідеологічні передумови необхідності права в соціалістичному суспільстві. Гостро критикуючи буржуазне право і стверджуючи необхідність її революційної скасування, де вони виступали за ліквідацію під час для пролетарської революції будь-якого права взагалі. В.І. Ленін з цього приводу: "...без впадання в утопізм, не можна думати, що, скинувши капіталізм, люди відразу навчаються працювати на суспільство без будь-які норми права, та й економічних передумов такий зміни скасування капіталізму це не дає відразу".

Соціалістична правова система виникає тільки внаслідок соціалістичної революції, яка незалежно від цього, до мирного чинемирной формі вона здійснюється, виявляється у революційному взяття структурі державної влади трудящими на чолі під робочою класом.

Соціалістична революція змінила економічне основи життя суспільства, посягаючи на приватну власність як таку, Не тільки деякі її форми. Такому глибокому перевороту в економічні відносини неминуче відповідав так само глибокий правової переворот. Йдеться стосовно скасування і визнання недійсними всіх законів, що охороняли і закріплювали існування старих органів державної влади старий правопорядок. Цей переворот у правовий життя виступав не як просте заперечення старого права, бо як перехід до вищої історичному типу права, до складу якого у собі деякі старі правові форми, що були у сфері соціалістичного будівництва.

Слом старого права був складовою, результатом і зламу експлуататорської державної машини.Слом політичних установ передував й у значною мірою визначав злам правових установ.

Соціалістична правова система виникла не стихійно, а при вплив революційної партії. Керівна та спрямовуюча роль марксистсько-ленінської партії була головною умовою становлення соціалістичної правової системи.

 

53) Помітним досягненням пострадянської юриспруденції є формування та функціонування цілого ряду нових наукових дисциплін і дослідницьких напрямків (по перевазі в сфері приватного права, але також і в галузі публічного права), що відповідають актуальним потребам і завданням радикальних перетворень в країні в дусі правової демократії, ринкової економіки, політичного плюралізму та конституційно -правової державності.

Формування і розвиток теорії права і держави

Можна виділити концептуально різні напрямки:

конституційно - демократичний напрям;

марксистсько -ленінське напрямок;

традиціоналістський

(конституційно -демократичний). Даний напрямок розвивається в цілому в руслі Положень чинної Конституції і загальних ідей, понять і орієнтирів, розроблених з позицій лібертарно -юридичного праворозуміння

 

54) На чолі держави-землі стояли народні збори — віче — головного города, яке тримало у своїх руках владу в державі; подекуди були й виборні князі місцевого походження. Серед цих земель центральне місце на торговельних шляхах зі Сходу на Захід і з Півдня на Північ займала держава племені полян (яке також мало назву «Русь») із головним городом Києвом на Дніпрі. Дякуючи своєму вигідному географічному положенню та вищому культурному розвою населення й енергії своїх князів, ця примітивна земля-держава в IX ст. перетворюється в нормальну державу Київську та поширює свою владу на сусідні землі. За часів великих князів київських Володимира й Ярослава (X–XI ст.) Київська держава завершує свою державну організацію та досягає найвищого розцвіту. В устрої Київської держави злучились принципи давнього народоправства з новим князівсько-дружинним порядком, що виник унаслідок реорганізації примітивної держави в нормальну; Київська державна система базувалася на складному органі державної влади, яку репрезентували віче, князь та княжа рада.

Віче, що за доісторичних часів складалося зі старших, ліпших людей землі, з часом перетворилось в установу більш демократичну, в якій брало участь усе повноправне населення держави. Компетенція віча обіймала всі функції державної влади, але найголовнішими функціями його були вибір князя, укладання з ним договору та рада з князем у важливих державних справах. Віче не мало сталих періодичних сесій і при задовольняючій діяльності князя збиралось лише на заклик князя. При незгоді з князем віче виступало проти князя, могло скинути його й шукати собі ліпшого.

Князь із другорядного місця, яке він займав у примітивній державі, з моменту організації нормального державного життя, до чого він і сам найбільше спричинився, при допомозі своєї дружини (наймане військо князя) перейшов на перше місце в державі та став поруч із вічем землі. Державна влада поділяється між вічем і князем на підставі договору; віче передає князеві всю повноту влади під умовою здійснення її на підставі волі народу, висловленої в договорі. Звичайно князь був носієм і виконавцем усіх функцій державної влади: законодавчої, судової, адміністративної; він стояв на чолі власної дружини й війська цілої держави та правив державою через своїх функціонерів. Поруч із центральною владою на місцях (в городах, пригородах, селах) існувала місцева, народна самоуправа, яка найдовше зберігала риси прадавнього родового й племінного устрою.

При князі як його дорадчий орган була княжа рада, що складалася спочатку зі старших дружинників, а почасти зі старших бояр, пізніше — лише з бояр. Із боярською радою князь радився У всіх державних справах, хоч постанови ради не мали вирішального значення. Ця проста державна система з часом ускладнилася. За великого князя Володимира Київська держава охопила не тільки сусідні чисто українські, а й інші слов'янські землі на півночі, сході й заході. Вже за свого життя Володимир посадив у деяких землях своїх синів, а після його смерті Київська держава поділилася ще більше між синами Володимира на окремі князівства-землі — т. зв. уділи; в кожному уділі був свій князь Володимирового роду, а над усіма уділами стояв великий князь київський. Київська держава набрала, таким чином, характеру патримоніальної держави, який надала їй т. зв. удільна система. В основі удільної системи лежали принципи спільної княжої династії та її права на державну владу, порядку княжіння за старшинством у княжому роді та моральної зверхності великого князя київського як старшого в династії. З погляду повноти влади всі князі були між собою рівні й у своїх уділах правили самостійно, у згоді з вічем землі. Правно-ієрархічної залежності удільних князів від великого князя київського не було, і з цього погляду удільна система Київської держави стояла ближче до системи держави федеративної, ніж феодальної. Спираючись на свій моральний авторитет, великий князь мав певну можливість впливати на окремих князів як їхній номінальний «батько» («во отця місто»), особливо через «снеми» — збори всіх князів у важливих справах, що торкались цілої держави й династії.
Як публічне, так і правне життя Київської держави правувалося нормами давнього народного звичаєвого права, що, як і за доісторичної доби, було основним джерелом права. Поруч із ним за доби Київської держави постало друге важливе джерело — закон у формі різних княжих уставів (статутів), княжих договорів, які так само базувалися на принципах звичаєвого права. Впливи чужоземного законодавства, особливо римо-візантійського, також мали місце в міжнародних і торговельних зносинах, у справах церковних і судових, почасти в галузі спадкового права. З доби Київської держави залишалася найстарша поміж слов'янськими й найвидатніша з усіх поглядів пам'ятка українського права — «Правда Роуська». Ця пам'ятка права являє собою збірку норм звичаєвого права та княжих уставів, складену в XI–XII ст. (найдавніший список, що зберігся, походить із кінця XIII ст.). Після короткого періоду розквіту велика Київська держава почала занепадати. Внутрішньою причиною її слабості була удільна система, що спричинилася до розподілу держави на уділи та згодом призвела до боротьби за уділи й за Велике князівство Київське. Зовнішньою причиною занепаду Київської держави був натиск з південного сходу монголів, що перетяли культурні й торговельні сполучення з Візантією й Сходом та знищили торговельне значення Києва.

Після занепаду Великого князівства Київського центр державного життя на короткий час переноситься до Галицько-Володимирського князівства. Політична ситуація, що утворилася після розкладу Київської держави, призвела під кінець XIV ст. до окупації західноукраїнських земель Польщею та до приєднання всіх інших українських і білоруських земель, у тому числі й Київської, до комплексу земель литовських. Таким чином, утворилася нова держава — Велике князівство Литовське, яке справедливо зветься Литовсько-Руською державою. Ця держава перейняла удільний устрій українсько-руських земель. Вона складалася з удільних князівств, якими правили удільні князі під зверхньою владою великого князя литовського. Але під впливом Польщі в Литві скоро розпочався процес централізації, який закінчився в другій половині XV ст. скасуванням уділів та зосередженням державної влади в руках великого князя. Та все ж таки влада великого князя не набрала сили «самодержця», як то сталося в Москві. В структурі суспільства Литовсько-Руської держави довгий час панували засади давнього українського права. Суспільні верстви, що існували за доби «Руської правди», як вищі, так і нижчі, продовжують існувати й користуватися такими ж правами, що і в Київській державі. В XV ст. великі князі литовські за прикладом польських королів почали надавати городам привілеї на самоуправу на німецькім праві (Магдебурзькім), унаслідок чого змінився давній характер українських городів: вони перетворилися в «міста», а населення їх — у «міщан», що користувалися правом міської самоуправи, мали свій суд, своє право.

Люблінська унія 1569 р., крім об'єднання Польщі й Литви в одну складну державу, привела до інкорпорації Польщею українських земель — Підляшшя, Волині, Київщини й частини Поділля. Але при цьому українським землям, крім Підляшшя, було визнано деяку автономію місцевого управління та залишено й надалі в чинності Литовський статут і руську мову, — як в адміністрації й суді, так і в центральних установах по справах українських земель. Виняток було зроблено для українських міст з Магдебурзьким правом, де було приписано вживати польську мову.

55) Скандинавське право - у порівняльному правознавстві виділяється як самостійна правова сім'я, до якої включаються Швеція, Норвегія, Данія,Ісландія і Фінляндія. Судова практика грає тут більш значиму роль, ніж у країнах континентальної Європи. У той же час, право Скандинавії не можна віднести і до англо-американській системі загального права, оскільки в Скандинавії майже немає таких характерних ознак загального права, як правило прецеденту, техніка розходжень, особлива роль процесуального права.

Незважаючи на те, що країни Північної Європи - Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія, Фінляндія географічно куди більш близькі країнам романо-германської правової сім'ї, ніж Латинська Америка чи Японія, проте при віднесенні їх права до цієї сім'ї виникає значна кількість складнощів, а деякі європейські автори взагалі заперечують їх приналежність до цієї родини, стверджуючи самобутність і автономність скандинавського права.

Більшість вчених-юристів вважають скандинавське право різновидом (причому особливої) романо-германської правової сім'ї або окремої сферою континентальної системи права. Справа в тому, що право країн Північної Європи активно користується юридичними конструкціями і поняттями романо-германської правової сім'ї. Скандинавське право дотримується принципу верховенства закону. Норма права у скандинавських країнах має більш загальний характер, ніж норма англо-американського права. Ці особливості правових систем Скандинавії і використовуються в якості вирішальних аргументів на користь віднесення права країн Північної Європи до романо-германської сім'ї. Багато компартівісти наполягають на "проміжному" положенні скандинавського права. А.Мальмстрем поміщає його між романо-германської правової сім'єю і загальним правом. А Ф.Шмідт, розділяючи цю позицію, посилається на те, що європейське континентальне право більш догматично в порівнянні з правовими системами Скандинавських країн, а англо-американське право більш прагматично. Треті юристи відносять право країн Північної Європи до "третьої системі" західного права. А.Юзінг стверджує, що нордичний право все ж ближче до загального права, ніж до романо-германської правової сім'ї. Нарешті, деякі вчені-юристи вважають суперечки з приводу класифікації скандинавського права абсолютно марними. Дійсно, є деякі обставини, які спонукають до такого роду висновків. Римське право зіграло безсумнівно менш помітну роль у розвитку правових систем у скандинавських країнах, ніж у Франції та в Німеччині. У північних державах нема й не було кодексів, подібних Цивільним кодексом Франції або Німецькому цивільному укладенню. Судова практика грає тут більш значиму роль, ніж у країнах континентальної Європи.

До англо-американській системі загального права скандинавське право також віднести не можна. Історичний розвиток правових систем північних країн відбувалося цілком незалежно від англійського права. До того ж скандинавське право майже не має таких особливостей загального права, як правило прецеденту, техніка розходжень, особлива роль процесуального права. Однак не можна повністю виключати і недооцінювати вплив на скандинавське право англійського загального права та романо-германської правової сім'ї. Воно було різним протягом історії і по-різному виявлялося стосовно до різних галузей права.

56) Структура сучасного латиноамериканського права, в основному, збігається з романо-германською (хоча, як уже наголошувалося, сфера публічного права в більшій частині запозичена у правової системи США) і характеризується такими особливостями.

По-перше, структура латиноамериканського права характеризується узгодженістю та ієрархічністю викладення правових норм в інститутах, з яких складаються галузі права.

По-друге, норми права сприймаються як правила поведінки загального абстрактного характеру, санкціоновані державою, і складають основу системи права.

По-третє, структура латиноамериканського права визнає поділ права на публічне і приватне.

По-четверте, латиноамериканське право визнає дуалізм приватного права, тобто паралельне існування двох галузей права: цивільного і торгового, які регулюються окремими кодексами.

Структура латиноамериканського права характеризується чіткою галузевою класифікацією. Практично в усіх національних правових системах існують такі галузі приватного права, як цивільне, торгове та ін., а також галузі публічного права: конституційне, адміністративне, кримінальне і кримінально-процесуальне право.

Багато латиноамериканських держав давно вже мають кодифіковане законодавство, що регулює цивільно-правові відносини. Наприклад, як уже наголошувалося, першим цивільним кодексом на території Латинської Америки був Цивільний кодекс Чилі 1855 p., який став зразком для ухвалення аналогічних кодексів у латиноамериканських державах. Перший Цивільний кодекс Аргентини було прийнято в 1869 p., який набув чинності в 1871 р. У 1998 р. було опубліковано новий проект Цивільного кодексу, затверджений у 2001 р. У Болівії в 1975 р. також було прийнято новий Цивільний кодекс.

Особливості регулювання інституту права власності в цих державах полягає в тому, що право приватної власності тісно пов'язане:і соціальною функцією власності, через що приватна власність відповідно до конституційних норм може бути обмежена, включаючи експропріацію її в цілях «соціального добробуту». Дана концепція власності міститься в багатьох чинних латиноамериканських законодавствах.

57) Ісламське (мусульманське) право - одна з найпоширеніших у сучасному світі релігійних правових систем, комплекс соціальних норм, фундаментом і складовою якого є релігійні установлення та приписи ісламу, а також органічно пов'язані з ними і пройняті духом моральні та юридичні норми. К.Цвайгет і Х.Кетц визначають ісламське право як сукупність норм та правил, здобутих з божественного відкриття, якими зобов'язаний керуватися віруючий мусульманин для належного виконання свого релігійного обов'язку.

Виникнення ісламського (мусульманського) права пов'язують з життєдіяльністю пророка Мухаммеда. Двома беззаперечними постулатами ісламського права є «немає ніякого божества окрім Аллаха» та «Мухаммед є Пророком і посланником Аллаха». Ісламське право поєднує в собі релігійні і юридичні начала, що знайшло відображення в специфіці його джерел та структурі, механізмі дії та і праворозумінні. Це означає, що для реалізації правової норми необхідна її відповідність не лише основоположним правовим, але й релігійним принципам, тому, як правило, ісламські правознавці водночас є і теологами. Воно регулює всі без винятку сфери суспільного життя, а також особистий статус мусульманина. В зв'язку з цим області регулювання ісламського права значно ширші, ніж області регулювання світського права, оскільки воно охоплює всі аспекти життя. Виконання норм ісламського права забезпечується колективною відповідальністю ісламської громади за поведінку кожного окремого члена громади, а також індивідуальним зв'язком мусульманина з Аллахом[1].

Ісламське право складається з двох частин: шаріат і фікх. Шаріат є загальним цілим, а фікх – його юридична складова частина. Шаріат охоплює суспільні відносини з релігійної точки зору на основі тлумачень Корану і суни, в той час як фікх оцінює їх з правової точки зору.

Іслам — наймолодша зі світових релігій. її виникнення в VII столітті пов'язане з діяльністю Пророка Мухаммеда, що відповідно до переказу передав волю Аллаха людям. Незважаючи на відносно молодий вік, іслам швидко поширився по всьому світу. Спочатку він знайшов своїх прихильників в Африці, потім проникнув в Південну Європу та Азію. Нині мусульманське право охоплює своєю дією близько 1 млрд осіб і є однією із тих правових систем, що продовжують інтенсивно розвиватися.

Джерела:

· Коран є першим джерелом мусульманського права. Ця священа книга являє собою запис дарованого Аллахом відкриття, переданого через Пророка Мухаммеда. В корані міститься два основні різновиди поведінки. До першого відносяться деталізовані норми, наприклад, з приводу питаннь шлюбу, спадкування, сім'ї. До другої группи правил поведінки належать вихідні принципи і загальні цілі, що повинні лежати в основі конкретних рішень.

· Сунна являє собою збірник зафіксованих висловів и вчинків Пророка Мухаммеда, які вважаються взірцем належної і правомірної поведінки, якої полвинні дотримуватись мусульмани. В сукупності з Кораном вона становить зміст шаріату і є його основним джерелом.

· Іджма - доктрина мусульманського права, яку становлять думки найбільш авторитетних ісламських правознавців з приводу питань, що не урегульовані в Корані або сунні. Іджма заповнює прогалини в релігійних нормах. саме на це джерело найчастіше посилаються судді в практиці.

· Кияс є особливим джерелом, що тлумачить Коран і сунну методом судження за аналогією. Тобто його суть полягає в застосуванні схожих норм, що містяться в Корані та сунні, до інших аналогічних ситуацій.

Слід зауважити, що судовий прецедент ніколи офіційно не визнавався джерелом мусульманського права. Рішення суду вважається лише моральним судженням, що може бути змінено і переглянуто задля поліпшення. Офіційно правовий звичай також не визнавався джерелом права, але виконував субсидіарну роль при вирішенні різноманітних питань, таким чином розширюючи і уточнюючи застосовуваний принцип права чи норму[3].

Африканське право або африканська правова сім'я - термін, що часто використовується в порівняльному правознавстві, що позначає сукупність діючих національних правових систем на Африканському континенті.

На сьогоднішній день в Африці існує більше 50 держав, кожна з яких має свою національну правову систему. Африканська правова родина складається з різних за своїм історичним розвитком правових систем держав Африки, де тісно переплітаються звичайне право, мусульманське право, а також право колишніх колонізаторів - романо -германське або англосаксонське. Зважаючи на це в порівняльному правознавстві африканське право відносять до змішаних правовим системам

Історичний розвиток права країн Африки включає в себе три великі етапи: