МОДУЛЬ I. Економіка підприємства

Змістовий модуль 1

Теоретично - нормативні основи економіки підприємств

Тема 1. Теорії підприємств і основи підприємництва

Мета: засвоєння, закріплення, поглиблення та систематизація знань про економічні системи (традиційні, командні, ринкові), моделі та концепції підприємства (неокласична, інституційна, еволюційна, підприємницька).

План вивчення теми

 

1. Ринкова економіка та місце в ній підприємства.

2. Виробнича система як суб'єкт ринкових відносин.

3. Підприємство, як відкрита система.

4. Економічні системи (традиційні, командні, ринкові).

5. Концепції підприємства (неокласична, інституційна, еволюційна, підприємницька).

6. Підприємницька діяльність як основна сучасна форма господарювання.

7. Принципи здійснення, форми, типи й моделі підприємницької діяльності.

8. Форми міжнародної підприємницької діяльності.

Методичні рекомендації до самостійної роботи

Питання «Ринкова економіка та місце в ній підприємства» доцільно розпочати з вивчення поняття «ринок», його суб'єктів та функцій.

Ринок – це не просто сфера обміну, а така сфера, в якій обмін товарів здійснюється за суспільною оцінкою, що знаходить своє відображення у ціні. Тобто, збалансування актів купівлі-продажу має досягатися за допомогою цін. Ринок виконує роль механізму, через який досягається рівновага попиту і пропозиції.

Далі необхідно визначити суб'єктів і об'єктів ринку.

Суб'єкти ринку – це фізичні та юридичні особи, що вступають до економічних відносин товарообміну та послуг в одних випадках як споживачі, в інших – як виробники. Суб'єктами є індивідуальні товаровиробники, фірми, сім'ї, організації, держава та ін.

Об'єкти ринку – це специфічні групи товарів та послуг, що мають стійкий попит, постійно надходять на ринок. Об'єктами ринку є товари, послуги, технології, інформація тощо.

Більш повно сутність ринку розкривається через функції, які він виконує. Головні з них такі: регулююча, контролююча, розподільча, стимулююча, інтегруюча (рис. 1).

Регулююча функція ринку полягає у регулюванні виробництва товарів та послуг, встановленні пропорцій суспільного виробництва. Ринок сам диктує, що і скільки виробляти.

Контрольна функція ринку визначає суспільну значущість виробленого продукту та витраченої на його виготовлення праці.

Розподільча функція ринку встановлює необхідні відтворювальні пропозиції, забезпечує збалансованість економіки, диференціює доходи товаровиробників, виявляє переможців та переможених.

Стимулююча функція ринку сприяє заохоченню тих, хто найбільш раціонально використовує фактори виробництва для одержання найкращих остаточних результатів, спонукає зростання продуктивності праці, використовування нової техніки тощо. Тобто ринокповертає економіку обличчям до потреб людей, робить всіх учасників конкурентного процесу матеріально зацікавленими у задоволенні цих потреб.

Інформаційна функція ринку сповіщає про рівень ринкової кон'юнктури, цін, кредитних ставок, що залежать від змін кількості, асортименту, якості товарів і послуг.

Інтегруюча функція ринку об'єднує економіку в одне ціле, розкриваючи систему горизонтальних і вертикальних зв'язків (підприємств, галузей, регіонів), у тому числі зовнішньоекономічних. Ринок сприяєпроникненню товарів у різні країни і куточки світу.

 

Рис. 1. Основні функції ринку.

 

В умовах формування в суспільстві системи ринкових відносин, що супроводжується на початковій стадії цього процесу зниженням ефективності матеріального виробництва, особливої актуальності набуває проблема докорінної зміни механізму управління економікою підприємства.

Пізнання ринку неможливе без аналізу його структури, тобто елементів, з яких він складається і які взаємодіють між собою. Для цього слід обрати критерій, за яким можна розмежувати елементи ринку. Таких критеріїв може бути кілька, тому що ринок є складним і багатоманітним утворенням економічного життя.

Так, з точки зору економічного призначення об'єктів ринкових відносин, ринок можна класифікувати як: ринок предметів споживання та послуг; ринок засобів виробництва; ринок науково-технічних розробок та інформації; ринок "ноу-хау"; ринок праці; ринок цінних паперів (фінансовий ринок); валютний ринок.

Структура ринку може бути охарактеризована за адміністративно-територіальною ознакою або за географічним положенням: місцевий ринок; ринок окремих територій; ринок окремих регіонів; загальнонаціональний (внутрішній) ринок; світовий; ринок коаліцій різних країн (ЄС, СНД тощо).

Ринок можна характеризувати залежно від ступеня розвиненості ринкових відносин: розвинутий ринок; ринок, що формується.

Залежно від ступеня обмеження конкуренції розрізняють: монополістичний ринок; олігополістичний ринок; ринок вільної конкуренції (вільний ринок); змішаний ринок.

Відповідно до чинного законодавства виділяють: легальний (офіційний) ринок; нелегальний (тіньовий) ринок.

За характером продажу розрізняють: оптовий ринок (ринок оптової торгівлі); роздрібний ринок (ринок роздрібної торгівлі).

Формування ринкової економіки в Україні треба розпочинати з відтворення ринкових інститутів, які перебувають зараз у зародковому стані. Це має відбуватися за схемою, яка враховувала б економічні, політичні, історичні та психологічні чинники, характерні для нашої країни.

Основними засадами ринку є: повна економічна самостійність суб'єктів господарювання; вільні ціни; економічна конкуренція; розвинена ринкова інфраструктура; стала фінансово-грошова система; тісний зв'язок зі світовим ринком (рис. 2).

Важливим елементом відтворення ринкового середовища є ринкова інфраструктура. Ринкова інфраструктура – це сукупність підприємств і організацій, які забезпечують рух товарів, грошей, цінних паперів, робочої сили тощо. До таких установ |належать: біржі, банки, дилерські та брокерські контори, служби зайнятості, оптові та постачально-збутові організації, інвестиційні компанії, страхові організації, аудиторські фірми тощо.

 

 

 

 

Рис. 2. Основні засади ринку.

Головним інструментом створення моделі ринку має бути не стихійна гра сил, активна й послідовна діяльність держави щодо створення необхідних інститутів ринкової економіки, яка включає такі основні елементи: ринковий механізм; методи державного регулювання; рівень та ступінь громадської свідомості; дієвий механізм соціального захисту населення (особливо на перехідному етапі) (рис. 3).

 

Рис. 3. Основні елементи ринкової економіки.

 

Ринкова економіка – це система господарювання, яка базується на прямих зв'язках незалежних виробників та споживачів і цінах, що визначаються співвідношенням попиту та пропозиції. До основних умов функціонування ринку належать: 1) розподіл праці та спеціалізація; 2) достатня місткість ринку (платоспроможний попит); 3) здатність цін динамічно змінюватися під впливом попиту та пропозиції; 4) вільний обмін товарами та послугами; 5) конкуренція товаровиробників, боротьба за покупця; 6) розвинена кредитно-грошова система.

У питанні «Виробнича система як суб'єкт ринкових відносин» ринкова економіка характеризується тим, що вона проникає в усі сфери національного господарського ринку й охоплює всю сукупність окремих взаємопов'язаних елементів, окремих ринків, які можна класифікувати: за територіальною ознакою місцевий, національний, світовий; за загальними групами ринок чинників виробництва, ринок товарів і послуг; за структурою ринку – ринок засобів виробництва, технологій і виробничих видів діяльності, ринок споживчих товарів, послуг, житла, будівель і споруд невиробничого призначення, ринок фінансів (грошей, валюти, цінних паперів), ринок праці, робочої сили, робочих місць, ринок інформації, інтелектуального продукту, інновацій, ноу-хау; залежно від ринкового середовища – ринок чистої конкуренції, ринок монополістичної конкуренції, олігополістичний ринок.

Ринкові відносини становлять базу, основу для розуміння, здійснення заходів, спрямованих на економічний розвиток, задоволення потреб споживачів. Вплив ринку на економічні відносини виробників і споживачів реалізується через відповідний механізм, інструментарій: попит і пропозицію, ціну, конкуренцію, прибуток. Ринок існує в конкретних соціально-економічних умовах і залежить від інституту власності. Ринок посідає особливе місце в системі суспільного відтворення: виробництво, розподіл, обмін і споживання.

Якщо споживання є головною метою економічної діяльності, то її базою однозначно є виробництво. Розподіляти, обмінювати, споживати можна лише те, що вироблено.

Промислове виробництво має свої особливості, свою специфіку порівняно з вимогами та поведінкою кінцевих споживачів. Це стосується передусім придбання та продажу товарів, здійснення комплексу маркетингу.

Споживачі, підприємства, держава (в особі якої втілені урядові установи, що мають юридичну і політичну владу для здійснення контролю над господарюючими суб'єктами та ринком для досягнення суспільно корисних цілей) щільно взаємодіють на товарному, ресурсному та фінансовому ринках, утворюючи взаємопов'язаний «потік» витрат і доходів. Підприємство за допомогою ресурсного ринку залучає необхідні ресурси (трудові, земельні, інвестиційні, інтелектуальні) на умовах платності згідно із сформованим попитом. Споживачі, отримавши дохід за надані ресурси, витрачають частку цих коштів на товари (послуги), в яких є нагальна потреба. А підприємства, постачаючи відповідні товари (послуги) на ринок, в свою чергу, сподіваються на отримання доходу у вигляді виручки від реалізації. Невитрачена частка доходів споживачів йде на придбання ресурсів для відтворювальних процесів, на реінвестування їх в розбудову власного виробництва чи прибуткових сфер діяльності, сплату податків державі, і врешті решт, на заощадження. Крім того, на рух витрат і доходів суттєво впливає держава, до функцій якої входять закупівля певних товарів (послуг) у підприємств, справляння податків, надання субсидій, соціальний захист споживачів, здійснення трансфертних платежів, контроль і упорядкування функціонування фінансового, товарного, ресурсного та в міру своїх можливостей - зовнішнього - ринків. Визначення ролі підприємства при функціонуванні виключно у внутрішньому середовищі потребує відповідних коригувань порівняно з наведеним у кейнсіанській теорії, що обґрунтовує необхідність його самоствердження і визнання спочатку на внутрішньому ринку, а вже потім обумовлює вихід з конкурентоспроможною продукцією в зовнішній ринковий простір.

Надання пріоритетного значення підприємствам підкріплюється особливостями сучасних трансформацій ринкових відносин та побудовою державної статистичної звітності, відповідно до якої всі підприємства розподіляються в чотири групи:

- за формою власності й відомчою підпорядкованістю;

- за галузевою приналежністю;

- за територіальною ознакою;

- за економіко-статистичними показниками.

Оскільки підприємства є і суб'єктами, і об'єктами ринкових відносин, надзвичайно важливим є створення належних організаційно-економічних передумов їх діяльності, зокрема таких як:

- економічна самостійність (вибір організаційної форми у вигляді концентрації, спеціалізації, інтеграції чи кооперування виробництва);

- забезпечення високої рентабельності виробництва, перспектив самофінансування (дослідження економічних результатів);

- зацікавленість у високих результатах діяльності (дослідження мотивації);

- матеріальна відповідальність за результати діяльності (дослідження впливу регуляторних чинників на діяльність підприємств).

Визначення місця підприємства як основної ланки економічної діяльності в ринковій системі та особливостей формування платоспроможного попиту як основи споживчих процесів дозволяє розглянути економічні підходи до упровадження і розвитку організаційно-економічного механізму його діяльності з метою підвищення загальної ефективності його господарювання за певною ієрархічною схемою.

У питанні «Виробнича система як суб'єкт ринкових відносин». Ринкову концепцію виробництва допоможе пояснити модель виробничої системи як суб'єкта ринкових відносин.

Блок 1. Суто виробнича система: система ресурси – продукція. Вона містить субблок «ресурси»: виробничі ресурси і фінансові. Виробничі ресурси – основні та оборотні засоби і робоча сила. Фінансові ресурси – власні кошти фірми і кредитні ресурси. Другий субблок «продукція» пов'язаний з субблоком «ресурси» за допомогою «виробництва».

Блок 2. Суб'єкти підприємництва: сукупність фірм – виробників кінцевої і проміжної продукції як носіїв організаційно-правових форм (блок бізнесу).

Блок 3. Сукупний споживач, що представлений споживачем і власниками продукції промислового призначення, юридичними особами, а також споживачами товарів широкого вжитку, які одночасно є володарями деяких ресурсів (наприклад, робочої сили).

Блок 4. Ринок ресурсів (так само як і ринок продукції) – це ринок товарів промислового призначення, сукупність осіб та організацій, які закуповують ресурси (продукцію), що використовуються при виробництві іншої продукції або послуг, які продаються, здаються в оренду або постачаються іншим споживачам. Ринок ресурсів – сукупність ринків, на яких споживач продає, а суб'єкт підприємництва купує всілякі ресурси, необхідні для створення нової продукції чи надання послуг. Блок бізнесу на цих ринках створює попит, а блок споживача забезпечує пропозицію ресурсів.

Важливе місце на ринку ресурсів займає ринок робочої сили і ставка зарплати як ціна робочої сили. Фірма зацікавлена одержати кваліфікованих робітників, за допомогою яких відбувається процес виробництва.

На ринку продукції (блок 5 за наведеною моделлю) продаються вироби широкого спектра призначення та послуги. За розмірами номенклатури і грошового обігу, наприклад, ринок приладів має перевагу над ринками іншої продукції, оскільки немає жодної галузі промисловості або сфери людської діяльності, котра б не споживала прилади. Ринок продукції – ринок, на якому промислові фірми продають, а блок (3) споживача купує всілякі види продукції і послуг. На цьому ринку блок споживача формує попит, а блок бізнесу – пропозицію.

Блок 6. Ринок кредитів, ринок фінансів – сукупність кредитних організацій і фінансових інститутів, які надають кредитні та фінансові послуги під певні проценти. Ринок кредитів – грошовий ринок, на якому банки будуть надавати кредити тільки тим промисловим фірмам, по відношенню до яких складається враження своєчасного платника боргу і процента.

Ринок інвестицій та ринок грошових капіталів пов'язані між собою. Кожен власник тимчасово вільних грошових капіталів вирішує для себе альтернативу – варіант інвестування у виробничі потужності або фінансових капіталовкладень в акції чи облігації в тому випадку, коли інвестор не хоче брати на себе підприємницький ризик.

Блок 7. Ринок інвестицій – сукупність інноваційних фондів та інвестиційних, страхових компаній, що можуть і надавати інвестиційні послуги, і страхувати інноваційні ризики.

Блок 8. Ринок інновацій, на якому сукупність організацій, наукових і конструкторських закладів надає інноваційні послуги, продає ліцензії на користування новими технологіями, новою технікою, новими ідеями і технічними рішеннями «ноу-хау».

Інформаційний та економічний обмін, відбувається в самій виробничій системі відповідно до рівнів вартості, показників постачання і ступеня використання ресурсів, зароблювання заробітної плати, собівартості та цін на продукцію і формування рентабельності, залежності прибутку від витрат на виробництво реалізованої продукції і обсягу продаж, обігу грошових коштів фірми і складання балансу доходів і витрат фірми, платоспроможності і фінансової стійкості за критерієм достатності власних і позичених коштів.

Функції ринкової інфраструктури крім названих ринків також виконують товарні і фондові біржі, біржі праці, страхові компанії, венчурні фірми, комп'ютерні центри по обробці інформації і системи зв'язку (телекси, факси) для передачі ринкової інформації безпосереднім споживачам.

Виробнича система як суб'єкт ринкових відносин, таким чином, це єдність і взаємодія підсистем "Ресурси", "Продукція", блоку споживачів, суб'єктів підприємництва і ринкової інфраструктури, яка обслуговує ринкові відносини фірми; єдність і взаємодія інформаційних (вартісних) та матеріальних зв'язків по всьому колу ринкової діаграми і всередині неї в процесі підприємницької діяльності промислової фірми.

Сучасне підприємство – це складна відкрита виробничо-господарська і соціальна система, яка:

- складається із взаємозалежних частин (виробництв, цехів, дільниць, служб тощо), діяльність яких впливає на кінцевий результат виробництва;

- взаємодіє із зовнішнім оточенням, з якого в систему надходять необхідні для виробничої діяльності фактори виробництва (входи) та в якому реалізуються і використовуються результати виробництва (виходи) – продукція, роботи, послуги;

- здійснює діяльність, спрямовану на задоволення потреб суспільства (зовнішнього середовища системи);

- має властивості, що притаманні складним відкритим цілеспрямованим системам: здійснює певні процеси протягом життєвого циклу продукції; реагує на зміну зовнішнього оточення і самостійно забезпечує свій розвиток (володіє властивістю самоорганізації); має характерне для складних систем поєднання властивостей цілісності та відокремленості, які певним чином впливають на її функціонування та розвиток.

Кінцевими цілями будь-якого виробництва є створення товарів для задоволення потреб у них суспільства і потреби людини в праці. Для досягнення цих цілей необхідні основні виробничі фактори, тобто предмети праці, засоби праці, земля, праця, інформація. В умовах нестабільного зовнішнього оточення підприємства мусять вирішувати завдання, які можна згрупувати за такими напрямками:

- організація виробничої кооперації і науково-технічної співпраці відповідно до технологічного ланцюга виготовлення кінцевого продукту;

- забезпечення збалансованості діяльності за стадіями життєвого циклу продукції;

- створення нових механізмів інвестування для розширення та науково-технічного розвитку виробництва;

- досягнення узгодженості інтересів держави і власників підприємств при використанні землі і природних ресурсів;

- створення на підприємствах внутрішнього ринку робочої сили, що забезпечить вирішення проблем професійної перепідготовки та зайнятості;

- включення підприємств до глобальної мережі інформації та подолання труднощів науково-технічного розвитку виробництва, які виникають у зв'язку з установленням права підприємств на комерційну таємницю.

Моделі організаційних форм виробничого підприємництва визначаються відповідно до функції, що виконує підприємство.

З виробничо-технічного погляду підприємство являє собою техніко-технологічний комплекс, систему робочих машин та механізмів, які відповідають його потужності та видам продукції (робіт, послуг), що випускаються.

Організаційно підприємство є виробничою одиницею економіки країни з певними внутрішньою структурою, зовнішнім оточенням, закономірностями функціонування та розвитку. Організаційна система підприємства охоплює виробничу та організаційну структуру управління підприємством та його підрозділами, а також зв'язки між виробництвом та управлінням, між підприємством та зовнішніми організаціями.

З соціального погляду підприємство – це соціальна підсистема суспільства, завдяки якій здійснюється взаємодія суспільних, колективних і особистих інтересів.

Економічно підприємство є виокремленою ланкою промисловості, яке визначається певною господарською, фінансовою, економічною самостійністю. Економічна система підприємства охоплює економічні відносини підприємства з державою, державним бюджетом, організаціями ринкової інфраструктури, постачальниками компонентів виробництва та споживачами продукції (робіт, послуг), населенням, а також внутрішні відносини, які виникають між підрозділами підприємства, між останніми та апаратом управління. Таким чином, підприємство є відкритою системою з відносно стабільною внутрішньою структурою та зі складною системою взаємозв'язків із зовнішнім оточенням.

З інформаційної точки зору підприємство - складна динамічна система, яка характеризується великим обсягом, інтенсивністю та різноспрямованістю інформаційних зв'язків між підсистемами й елементами, а також зовнішнім оточенням. Інформаційна підсистема підприємства охоплює планову, звітну, нормативно-технічну документацію, а також різноманітну інформацію, яка характеризує стан і рух компонентів підприємства.

В екологічному аспекті підприємство – це виробничо-екологічна система, яка взаємодіє із зовнішнім оточенням шляхом матеріально-енергетичного обміну.

Щодо адміністративно-правового статусу, то з цього погляду підприємство є юридичною особою з установленими державою в законодавчому порядку правами та обов'язками.

Організаційною одиницею виробничого підприємництва є фірма або компанія. Це узагальнена назва будь-якої виробничої одиниці незалежно від її розмірів, організаційно-правової форми і форми власності.

Виробниче підприємництво може здійснюватися в різних юридично чинних організаційно-правових формах, які встановлюються законодавством країни. В цьому виявляються нормативні аспекти підприємництва на етапі організації (реорганізації) фірми. Найбільш поширеними організаційними формами виробничого підприємництва є:

- одноособове володіння – за законодавством України це може бути приватне підприємство (юридична особа), засноване на приватній власності громадянина України; фізична особа, зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності;

- партнерство – товариство з додатковою відповідальністю; повне товариство; командитне товариство;

- корпорація – юридичний об'єкт, відокремлений від своїх безпосередніх власників (акціонерне товариство; товариство з обмеженою відповідальністю).

Крім того, законодавством України передбачені колективні, орендні та Державні підприємства, які теж можна віднести до розряду корпорацій. Особливе місце посідають кооперативи та фірми будь-якої організаційно-правової форми з іноземною кваліфікаційною або некваліфікаційною інвестицією, діяльність яких регламентується спеціальними законодавчими актами.

Наведемо більш детальну характеристику кожної з трьох основних організаційних форм виробничого підприємництва.

Першим є підприємство, яке існує як особисте володіння, або особиста власність (sole proprietorship). Ця форма має ряд переваг:

- власникові фірми повністю належить прибуток фірми;

- власник фірми має низькі витрати з організації виробництва;

- невеликі розміри фірми дозволяють власникові підтримувати контакти зі своїми робітниками і покупцями продукції.

Недоліками особистого володіння є:

- обмежені можливості для розширення виробництва;

- несприяння банків у наданні значних кредитів;

- необмежена відповідальність за фінансовий стан підприємства, оскільки все майно власника за рішенням суду може бути направлене на компенсацію вимог кредиторів і погашення боргів;

- власник фірми повинен бути компетентним у всіх виробничих та фінансових питаннях і мати здібності до підприємництва.

Друга організаційна форма виробничого підприємництва – це партнерство, або товариство (partnership), яке передбачає з'єднання капіталів двох або більше господарюючих суб'єктів. Партнерство має такі переваги:

- широкі можливості для розширення виробництва;

- збільшення можливості одержання кредиту;

- залучення професійних менеджерів.

Прибуток оподатковується як власний доход кожного з партнерів.

Недоліки цієї організаційної форми проявляються в таких аспектах: при генеральному партнерстві, на випадок банкрутства фірми усі її співвласники несуть необмежену відповідальність. Компаньйон, якому належить 1 % власності фірми, відповідає на рівних з тим, кому належить решта 99%. Складності виникають при ліквідації і переорієнтації на інші види виробництва. Зокрема, передбачається залежність юридичного існування від виходу партнерів.

Третя організаційна форма виробничого підприємництва – це корпорація (corporation, public company). Це провідна форма сучасного підприємництва, її власники – утримувачі акцій або частки власності, які мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в капітал корпорації.

Весь прибуток корпорації належить її акціонерам (учасникам) і поділяється, як правило, на дві частини: перша – дивіденди (проценти) для утримувачів акцій (часток); друга частина – на реінвестування.

Основні переваги корпорації:

- можливість мобілізації додаткових капіталів шляхом випуску цінних паперів;

- використання наукових методів управління і професійних менеджерів;

- можливість використання грошового ринку і ринку капіталів дозволяє гнучко орієнтувати свою програму з одного виду діяльності на інший;

- корпорація існує незалежно від того, скільки разів змінювалися її власники.

Корпораціям властиві і певні недоліки, серед яких слід виділити такі:

- високі подвійні податки на одиницю прибутку: спочатку оподатковується прибуток корпорації, а потім - дивіденди акціонерів при їх виплаті;

- значні організаційно-економічні труднощі при реєстрації фірми;

- більша регламентованість з боку держави.

З точки зору виробничого підприємництва вибір організаційної форми виробничої фірми зумовлюється такими міркуваннями:

- запланованим масштабом виробничо-господарської діяльності;

- розрахунковою вартістю потрібного стартового капіталу;

- наявністю власних коштів та майна;

- необхідністю використання найманої праці;

- наявністю кваліфікованого персоналу, в т.ч. менеджерів;

- оперативністю розв'язування адміністративно-управлінських питань;

- рівнем обмеження самостійності з боку засновників;

- спроможністю залучення позичкових коштів;

- юридичними, нормативними та податковими обмеженнями.

Модель сучасних організаційних форм виробничого підприємництва дає уявлення про класифікацію фірм за формою власності, чинними правовими формами та за розмірами.

Модель організаційних форм виробничого підприємництва можна класифікувати за окремими ознаками.

Головною ознакою фірми є належність її до відповідної форми власності, а саме: приватної, колективної, державної, змішаної, власності іноземного суб'єкта підприємництва або фізичної особи. Фірма будь-якої форми власності має відповідну організаційно-правову основу свого функціонування, визначену законодавством України: зокрема, фірми у вигляді приватного, державного, орендного або колективного підприємства; виробничого кооперативу; фірм, організованих у формі господарських товариств (акціонерне, товариство з обмеженою відповідальністю або з додатковою відповідальністю, повне та командитне товариство).

Економічні системи (традиційні, командні, ринкові): економіка містить у собі сукупність галузей і сфер господарювання кожної країни, світу, тобто соціально-економічна система - це сукупність форм спільної діяльності людей з митецького ведення господарства.

У соціально-економічній системі її основою служить ведення господарства. У залежності від масштабів цього господарства і форм спільної діяльності до таких систем відносяться:

- індивідуальна діяльність,

- домашнє господарство (сімейне господарство),

- колективне господарство (рибальське, сільське, гірничодобувне і т.д.),

- територіальне господарство (поселення, райони, міста, області, регіони),

- галузі господарювання (від матеріальних до соціальних та інтелектуальних),

- країни і їхні співдружності,

- світове господарство всієї планети Земля.

Світове господарство являє собою максисистему найвищого рівня серед соціально-економічних систем, найбільшу, максимальну (від латинського слова maximum). Господарство окремого континенту (наприклад, Америки чи Європи) як сукупність розташованих там країн може умовно іменуватися мегасистемою (від грецького слова megas –великий). Господарство окремих країн може розглядатися як макросистема (від грецького слова macros – великий, довгий). Господарство окремих підприємств чи об'єднань (корпорацій), сімейні господарства являють собою мікросистему (від грецького micros – малий). Індивідуальні господарства, що базуються на індивідуальній діяльності однієї людини, відносяться до розряду мінісистем (від латинського minimum – найменший)

Складові частини систем утворять єдність і визначену цілісність системи. Аналіз змісту понять обох складових частин системи показує, що ця цілісність базується на спільності понять «спільна діяльність людей» і «ведення домашнього господарства».

Для рівня діяльності членів однієї родини, що має своє домашнє господарство, у цих поняттях не потрібно вводити які-небудь допущення. Для наступних рівнів поняття домашнього господарства стає синонімом господарства підприємства, галузі, території, країни, континенту, планети Земля (планета – наш спільний дім).

Відповідно до відмінностей системи кожного з розглянутих рівнів відрізняється і спільна діяльність з ведення господарства різного рівня, видозмінюється форма і зміст цієї діяльності при збереженні самої сутності систем – спільної діяльності людей з ведення господарства.

Усі перераховані раніше системи різного рівня знаходяться в тісній взаємодії одна з одною. Мінісистема відрізняється від усіх наступних систем тим, що в ній немає спільної діяльності людей усередині її. її функціонування можливе на принципах, застосовуваних Робінзоном Крузо до появи П'ятниці. Але на відміну від Робінзона Крузо, мінісистема тісно взаємодіє із системами більш високого рівня.

З формальних позицій індивідуальний виробник, будучи центральною ланкою мінісистеми, одночасно проживає на конкретній адміністративній території конкретної ж країни на нашій Планеті, будучи часточкою систем макро-, мега- і максірівнів. У самій мінісистемі соціальний аспект, тобто спільна діяльність людей, не виявляється. У ній є присутнім тільки економічний аспект - ведення господарства.

У системах всіх інших рівнів взаємодіють усі їхні складові частини.

Найважливішою умовою мистецького ведення господарства в системі будь-якого рівня є проходження принципів синергізма (від грецького synergos – разом діючі). Передбачається спільна (співдружня) дія складових частин системи кожного рівня в напрямку одержання найкращих результатів усіх взаємозалежних систем.

Основою структури соціально-економічних систем служать її вихідні елементи у вигляді первинних ресурсів планети, сонячної системи і людини - користувача цих природних ресурсів.

Другою складовою цієї структури є діяльність людини з використання природних ресурсів.

Навіть у стародавності людині приходилося будувати житла, водопроводи, обробляти сади і городи, виготовляти одяг, інструмент. Усе це ставало результатом її діяльності з використання ресурсів природи, а разом з тим здобувало нову форму похідних ресурсів, якими людина користувалася одноразово або тривалий час.

У підсумку, у своїй діяльності людина постійно використовує як первинні ресурси планети, так і похідні ресурси для одержання необхідних їй предметів споживання. При цьому предмети споживання людина може одержувати безпосередньо з первинних природних ресурсів у вигляді готових продуктів харчування, будівельних матеріалів, палива. Природні ж ресурси є основою (як предмети праці) для виробництва з них допоміжних інструментів і знарядь праці, за допомогою яких людина виготовляє більш складні предмети споживання (одяг, взуття, трансформовані продукти харчування і т.д.), конструкційні матеріали і їхня вихідна сировина, устаткування й усе, що являє собою засоби праці.

Сукупність предметів праці і засобів праці являють собою засоби виробництва. Саме завдяки їм людина може робити необхідні йому предмети споживання.

Сукупність же продуктивного потенціалу людини, реалізованого через працю людини, і засобів виробництва являють собою продуктивні сили. При цьому людина виступає головною продуктивною силою, що втягує первинні природні ресурси як предмети праці в процес перетворення їх у первинні предмети споживання, у похідні предмети праці і знаряддя праці як найважливішу частину засобів праці, у похідні предмети споживання.

Об'єктивною метою розвитку соціально - економічних систем є задоволення постійно мінливих матеріальних і духовних потреб людини на основі її діяльності з перетворення і раціонального використання природного і накопиченого людством потенціалу для одержання споживаних нею продуктів, товарів і послуг.

Для досягнення головної мети розвитку соціально - економічних систем зважуються завдання:

- виявлення всієї гами мінливих потреб людини у часі протягом життя декількох поколінь;

- здійснення діяльності людини з виробництва продукції і надання послуг відповідно до потреб населення світу;

- раціональне використання вихідних природних ресурсів і накопиченого людством виробничого, фінансового й інтелектуального потенціалу в процесах їхнього перетворення в готові продукцію і послуги;

- регулювання взаємодії всіх складових системи в процесі досягнення її головної мети.

Як видно з перерахованих завдань, розв'язуваних для досягнення головної мети системи, потрібно в них охопити потреби людини і її діяльність з їхнього задоволення на основі раціонального використання природних і накопичених ресурсів.

В економічній теорії існує кілька концепцій підприємства – (неокласична, інституційна, еволюційна, підприємницька), які описують його виникнення, діяльність і ліквідацію.

Концепцію підприємства слід розглядати з точки зору таких аспектів: загальносуспільний аспект; сутнісний аспект; функціональний аспект; ринковий аспект; нормативний; термінологічний аспект.

Серед концепцій підприємства (фірми), які описують його виникнення, діяльність і ліквідацію можна виокремити чотири основні: неокласичну; інституціональну; еволюційну; підприємницьку. Кожна з них акцентує увагу на тих чи інших особливостях підприємства як об'єкта дослідження.

У неокласичній теорії підприємство розглядається як цілісний об'єкт, який залучає вихідні ресурси у виробництво та перетворює їх у продукцію. Модель підприємства відображає залежність результатів виробництва від витрачених факторів, розміру та співвідношення факторів, які використовуються. Поведінка підприємства визначається обсягом і структурою ресурсів, що залучаються, та продукцією, що виробляється. Неокласична модель підприємства як носія основної (виробничої) функції на сьогодні є загальновизнаною, базовою у світовій економічній науці концепцією.

В інституціональній теорії підприємство розглядається як організація, що створена людьми для ефективнішого використання обмежених ресурсів. Іншими словами, існування п