Від держиморди царського до большевицького

 

Недавно я вказував вже на двох авторів, англійця Флєчєра і німця Штадена, які змалювали образ Росії кінця 16 віку, що так живо нагадує сучасну большевію. Згадав і про Достоєвського, як про візіонера большевизму. Тут займуся другим таким візіонером, якого в Росії забувають, а за кордоном не знають. Це Салтиков-Щедрін, сатирик доби Олександра II, у якого за фейлетоно-гумористичнимстилем криється не одна глибока соціологічна думка.

З його творів ясно видно, що психологічне коріння большевизму було міцне вже в царській Росії, в її еліті. В своїх - нехай і пересаджених - профілях царських адміністраторів ("Помпадури і помпадурші"), - малює Щедрін типові портрети білих московських "держиморд", які різко нагадують "держиморд" червоних. Сатирик, з нахилом до карикатури і пересади, Щедрін цією пересадою, мов побільшуючим склом, відкривав саму душу москаля-правителя, великого і малого. Звичайний "обиватель" російський, пересічний "гражданін", - так пише (за Щедріним) про губернатора царського:

"Ми навіть не знаємо, чи надовго він лишив нам життя; та твердо знаємо, що життя можливе для нас тільки під однією умовою: щоб ми зобов'язалися ежемгновенно і неукоснітєльно трепетать"... Чи ж це не блискуча формула життя кожного совєтського "гражданіна" і під червоними губернаторами?

Щедрін бачив, що отарно-ординський устрій царської імперії веде до соціалізму. Ось два царські "урядовці для особливих доручень" (при губернаторові), Рудін і Волохов, вигадали "теорію відродження Росії - через соціялізм, здійснюваний потужною рукою адміністрації"... І хіба ж не в цьому суть сучасної большевицької системи? Другий "геніальний вождь" царської Росії вигадав вкрити Росію соціялістичними фаланстерами: "адже ж були в Росії спроби фаланстерів у формі "воєнних поселеній" (ген. Аракчеєва), були ж імпровізовані декораційні селища, дороги, міста (будовані Потьомкіним для Катерини)? Чому ж би тепер не могли бути?" - питається адміністратор Толстолобов. Одним словом, гасло "дайош соціалізм!" уже ворушилося в мізках царських держиморд. Не випадково дає їм Щедрин назвиська літературних типів революціонерів - Рудіна (з Тургенєва) і Волохова (з Гончарова); ніби щоб показати, що в ментальності царських держиморд і кандидатів на держиморд червоних - істотної різниці нема.

Що здійснюючи ці "геніальні" реформи треба було, для фантазії самодурів, ламати й нівечити людське життя, - цим не журилися держиморди. Коли напр. лише для своєї приємности на полюванні такий помпадур принагідно зламав чабанові ребро, то - питає Щедрін - "яких розмірів досягнуть ці помпадурські чудеса завтра?" І перестерігає своїх земляків: "Прозрівайте в майбутнє! А тоді побачите факти, яких ще нема в дійсності, та які без сумніву прийдуть".

Жахливі факти його майбутнього, а нашого сучасного, не містилися в головах прекраснодушного інтелігента 19-20 віків: "прогрес" же заповідав поступову "гуманізацію" людства! Та Щедрін ліпше знав душу свого народу і його еліти, знав, що з того зерна виросте.

Отарний устрій суспільства, соціалізм, як ідеал, ламання людського Я, як засіб. Як ми вже бачили, ідеологів, плановців зве Щедрін Рудіними і Волоховими, а виконавців (від М. Гоголя) держимордами. Ці останні "впродовж цілого дня вривалися в приватні мешкання, забирали, що треба, хапали, ловили і "розточали" в дусі московсько-петербурзької традиції. Завважує Щедрін: - "у нас нині, куди не глянь, все П'єр лє Грани! Летить, пане, він туди, у своє місце, наче буря, тьма від чола, з посвисту дим і все одну думку думає: зруйную, порозбиваю, на закон ногою наступлю! А ля П'єр лє Гран, значиться!" І все це, річ ясна, "в цілі відродження країни", її "прогресу".

Пєтєнька Толстолобов теж забажав стати реформатором "а ля П'ер лє Гран". Думав: "А що, як встругну я штуку, скасую святкування неділі, а натомість запроваджу клоповодство (культуру блощиць)!"... "Йому всяка фантазія в голову може прийти. Вкриє світ фаланстерами, розітне шага на мільйон рівних частин, засіє всі поля перським роменом. А при цім буде як вихор літати з краю до краю, гукаючи: "га-га-га... го-го-гo!" Скільки він речей виверне догори корінням, скільки люду скалічить, скільки добра понищить! А заберуть його нарешті геть, то "замість його другий прийде". Заберуть царя, прийде Сталін.

Скільки в цім образі типового самодура московського, фанатичного в своїх божевільних планах, деспота в їх здійсненні! Скільки з ментальности Петра I-го "великого" злочинця і синовбивця! Скільки з тупих і злобних соціалістичних експериментів Аракчеєва, - міністра "ліберального" Олександра І! І скільки з психіки та практики большевицьких сучасних вождів! Вічна, незмінна Московщина!

Типовою прикметою такого "прожектора" (плановика) є, що в своїх замотеличених фантазіях він не числиться ні з людьми, ні з жадними перепонами. Коли урядник доносить помпадурові про "препятствія", які зустрічають його "реформи", помпадур відгримує: "а развє вам велено внікать в препятствія?" - "Змилуйтеся, Ваше-ство", мурмотить урядник, - "це ж усе одно, що на камені жито сіяти!" - "Так що ж", - відказує Ваше-ство, - "і посіємо!" - "Та ж жито не виросте!" - "Виросте! А не виросте, так камінь батогами одчухраємо!"

Чи не відбивається в цім божевіллі царських самодурів практика совєтських соціалістичних самодурів, які мільйони людей поставили "під стєнку" або засилають на каторгу за те, що не вміли ті мільйони виконати наказу "геніального" вождя виростити жито на камені або зібрати замість пуда сто пудів? Чи не маємо тут до діла з незмінною психікою московського тирана-туподума тоді й тепер?

Другою головною прикметою щедрінських помпадурів було: бажання силою ощасливлювати людність, проти її волі. Один з них дає таку рецепту для здійснення великих "реформ": "такі речі треба робити таємно від них (від мешканців), щоб вони не оговталися... Вони ж самі не знають, що їм корисне", (це знають лише помпадури!). "Такого роду реформи найкраще виконувати з допомогою поліції, проти їх бажання"... Ось з якої психіки родилися "реформи" і білого, і червоного царату... Соціалізм, насаджений "з допомогою поліції"! - це ж ідея червоної Москви!

Хто не годиться з такою системою, для того є особливий спосіб заохочення, який у Щедріна носить назву - "фюіть!" Шах перський так формулює (у російського сатирика) свої враження про Росію: "Там у Росії політик - жаме! (ніколи), ур-ра тужур! (все), Е пюї! (а потім), коли не згідні - гайда!" тобто "фюіть"! - "ти ось сидиш тепер у себе в хаті, коли нараз - фюіть! - і ти вже тисяча верстов від твого домашнього вогнища, від твоїх звичок, приятелів"... Чи тепер інакше?

Провидів Щедрін і руїну всього життя, яку несла з собою "реформаторська оприччина", найважніше призначення головних помпадурів було в фаталістичнім нахилі все обертати в пустелю, з повним нерозумінням наслідків, які може потягнути за собою така реформа - запровадження зовнішнього "порядку". Тому, пише сатирик, і довела вона, наприклад, на селі, що "крім порядку нічого в господарів не лишилося: де було жито - там порядок; де худоба всяка була - і там порядок, і де навіть гаї росли - і там завели порядок". Це нагадує вірш А. Толстого (не совєтського блюдолиза, а другого) про царя Івана:

"Характером нє мягок,

І нравом бил нє тіх,

Завйол такой порядок,

Хоть шаром пакаті!"

Щоб так правити народом, мусіла бути особливого перекову правляча кліка. Вона й була такою (поки не охляла) за царату, є також і нині. Ось, за Щедріним, "вірую" одного з цих держиморд: - "Ти - чоловічок простий", говорить до звичайного "гражданіна" держиморда. - "Кроку без того зробить не можеш, щоб пєрмєтє (дозвольте) не сказати... А наш брат, опричник, на все мусить бути приготований: і в багні втопитися, і від меча згинути, і від полум'я вогненного згоріти. В нашім фаху ти обачністю та очікуванням нічого не візьмеш. Жест мусиш мати вільний, широкий, щоб і в далину сягав, і впоперек хапав, і вглиб і вгору рвав і метав... На що тут жінка?" - На що домашнє вогнище, все особисте?

Ось що бачив на дні душі царського опричника Щедрін! Це саме лежить на дні душі й червоного опричника. Не дурно большевики різунів і держиморд Івана Лютого називають "прогресивним військом опричників". Той самий ментальний тип. Це бачив і другий російський автор доби двох останніх царів, Амфітеатров. В однім романі писав: "червоному, в петербузькім тумані, властиве мінятися в рожеве, а рожевому у брудно-сіре. Червоний прапор в Росії, з подиву гідним приспособлюванням, перефарбовується і перекроюється на шинелі держиморд. А на сірих поліційних царських шинелях бувають червоні лацкани"... От-ті червоні "лацкани" не лиш на шинелях, а на мізках царських опричників 19 віку й їх бачив віщим оком Щедрін. Як Достоєвський бачив наперед, як з червоного прапору шитимуть шинелі червоним держимордам "савєтскаго союза", як червоний большевик обернеться в чорного опричника.

Щедрін був сатириком, і йому закидали пересадність. Деякі його портрети виглядають на шарж, на карикатуру. Але карикатура часто відслонює нам такі укриті риси портретованого, які інакше не побачити. Він малював риси обличчя майбутнього червоного опричника "ім Верден" (в ставанню) риси, яких воно поволі набирало за його доби, взоруючись на опричниках царя Івана і Петра. Відповідаючи критикам, Щедрін писав, що описував він не "осязаємую" дійсність, а іншу - "таку ж реальну, але яка рідко вибивається на зверх, дійсність, яка має не менше право на те, щоб її визнавати за дійсність, як і та звичайна дійсність, конкретна, що б'є в очі кождому". Та друга, його дійсність, - "любить ховатися". Це ті "укриті готовості, які криються в людині". Це - риси характеру, напрям, устремління в потенції, з яких, як з жолудя дуб, виросте колись те, що нині невидиме сучасникам. Не раз його помпадур лише в фантазії, в мріях, плекає якесь безумство. "Та стережіться!" - каже Щедрін - "завтра йому сприятимуть обставини і він таки довершить те, про що колись мріяла його таємна думка".

Ті укриті думки московської "еліти", і старої, і грядучої, її незмінну психіку, оте психічне багно, в якому завжди водитимуться чорти, і доглянув Щедрін задовго перед упадком царату, передбачаючи прихід "еліти" червоних держиморд, - Лєніних, Сталіних, Вишинських. На жаль, рідко хто з українців доглядів - перед 1917 роком - в грядучій "свобідній Росії" перемальовану на червоно стару царську оприччину; рідко хто розумів сенс "одвічної Московщини", вдачу її кожноразової "еліти", її незмінного ординського "ідеалу" життя, який з месіянським мань`яцтвом, брехнею і мечем, хоче Москва накинути світові.

І ще одна увага: Щедрін наділяє душу "нашого брата опричника” двома важними для успіху їх діла рисами. Перша - це чортівська відвага, погорда до вигід життя і свідоме приймання ризику своєї одчайдушної кар'єри (готовість і "від меча загинути, і в полум'ї згоріти"). Тому вони й беруть за чуба тих крутіїв, які "без пермете й кроку зробити не можуть".

Тому протиставитися тим "опричникам" Москви може Україна не скорше, аж відновить в собі духа стародавньої варяго-руської і козацької України: коли розбійничій очайдушности москаля протиставить буйний розмах Запоріжжя, його погорду до життя і земних благ, його ідеалізм і замилування до таких "абстрактних" речей, як слава і боротьба за віру й отчизну, і аскетичний дух старих Русичів.

Березень, 1951

 

 

"Second sight" і большевицька "морда"

Були ясновиди, що бачили наперед большевицьку революцію, м. ін. Достоєвський, Щедрін. Та найбільш дивним було ясновидство М. Лєрмонтова (1814-1841). Йому належить оцей несамовитий вірш, який тут наводжу в оригіналі (в нашій транскрипції):

"Настанєт год, Рассії чорний год,

Кагда царєй карона упадьот;

Забудєт чернь к нім прєжнюю любофь

І піща многіх будєт смерть і крофь;

Кагда дєтєй, кагда нєвінних жон

Нізвєргнутий не защітіт закон,

Кагда чума ат смрадних мьортвих тєл,

Начньот брадіть среді печальних сєл,

Чтоби платом із хіжін визивать;

І станет гладь сей бєдний край терзать

І зарєво акрасіт волни рєк...

В тот день явітца мощний чєлавєк,

І ти єво узнаєш і паймьош

Зачєм в руке єво булатний нож...

Все в цім вірші ясновидство несамовите. Поет уздрів саму суть революції, коли то корона царська більше сама спала, як під натиском бунту. Пушкін писав, що:

"В Расії нєт закона,

Єсть столб, а на сталбє карона".

Струхлявів цей стовб, зігнила морально підпора царату, оте, як говорили, "столбавоє дварянство", - і корона спала.

Ще дивніше, як Лєрмонтов передбачував революцію, коли ще так твердо, за Миколи І, стояв царський режим, по перемозі над Наполеоном і по жорстокім здавленню "мятєжа декабристів". Дивно також, що поет бачив, як протицарську революцію зробить "чернь", тоді як у його часі та "чернь" як чинник революційний, просто не існувала; коли не випливали на поверхню навіть одиниці з тої "черні", бо т. зв. нігілісти з "разночінців" (нижчих станів) з'явилися аж у 1860-х рр... Дивно, що бачив він упадок царату вісімдесят сім літ перед тим, як фактично впала царська корона. Дивно, що бачив незвичне, в тодішній Європі, завершення революції не в вигляді конституційної монархії, чи республіки (Англія, Франція), а в вигляді... Сталіна! Бо кого ж, як не його, нагадує, той "мощний человєк", не з шаблею Бонапарта в руці чи Вашингтона, а з ножем московського різника, та й різатиме з холодною кров'ю - "невинних дітей і жінок" вбиваючи голодом мільйони?

Несамовита візія! А цей її характер ще більш увидатнює факт, що мав її Лєрмонтов у 1830 році, коли написав той вірш, цебто коли йому було - шістнадцять літ! Знати або логічно викомбінувати революцію 1917 року - в його добу, і його літа - не можна було. Її можна було тільки бачити... Яким далековидом? Тим, що англійці звуть "second sight", тобто духовим оком поета, містика, Пітії, Касандри. Тим оком, якого існування не можуть розуміти матеріалісти, але яке за фізичною заслоною обличчя може уздріти невидиму душу людини, а за заслоною часу - ще невидиме майбутнє або вже невидиме минуле. Є це, на мові окультистів, "extra perceptive faculty", інтуїція, або "третє око" (духовий зір) - яке дає людям, обдарованим ним, пізнавати речі, невидимі очам фізичним. Скептики матеріалісти можуть побачити символічне зображення цього "третього ока" наприклад на обличчях святих і Божої Матері на старовинних наших іконах київських.

Цей духовий зір мав не тільки Шевченко, але й його батько, який - вмираючи - йому не лишив з майна нічого, з мотивацією, що з Тараса вийде незвикла людина, щось велике позитивне, або велике ледащо (Павло або Савло), так що в однім випадку спадщина йому була непотрібна, а в другім - шкідлива. Цю інтуїцію, цей "second sight" мала Леся Українка й її пророчиця Касандра. Каже остання, що Ахайя, яка воювала її Трою, - це "гієна, що смертію і розкладом живитись мусить". Гелен, її брат і жрець троянський питається її:

"Хіба ти знаєш заміри чужинця,

Що так його рівняєш до гієни?"

і пророчиця відказує:

"Не знаю я нічого, тільки бачу

Кривий гієни погляд, тільки чую

Проникливий хижацький голос...",

і в нестямі голосить візію майбутнього:

"Гієни бродять по руїнах Трої

І лижуть кров"...

Гелен (тип американського "експерта") шукає знання фактів, того, що можна спостерегти органами фізичних змислів і тому, як усі такі "експерти", все знає і нічого не розуміє. Касандра ж "бачить" своїм духовим оком пророчиці, а тому проти самих фактів, за "фактом" ахайської пропозиції миру ("троянського коня") - бачить внутрішнє, невидиме обличчя ахайської "гієни", - хижака, який, що б не говорили "факти", мусить живитися підступом і кров'ю.

Так і Лєрмонтов, - коли ніякі факти не віщували ще революції, своїм духовим оком бачив обличчя духове "черні" московської, московської "гієни", спраглої крови. Вже бачив її, що пила кров на руїнах старої Росії, як бачила ахайську "гієну" Леся Українка на руїнах Трої... Те "третє око" дало їм змогу відчитати, ще невидиме фізичним оком, майбутнє...

Для читача, який не любить містики, приступніший йому анекдот: до славного рабина приходить одновірець з запитом - чи скоро до нього повернеться його жінка, що його покинула? Рабин не давав особистих авдієнцій, лиш відповідав на записки, що передавав йому слуга. Останній, віднісши записку, повернув до петента:

- Рабин говорить, - сказав він, - що за рік повернеться до тебе твоя жінка... А я тобі кажу, що вона взагалі до тебе не повернеться.

- Як смієш ти таке казати, коли сам рабин...- Ну, бо рабин бачив твою записку, а я бачу твою паскудну морду!

Цей рабинів слуга мав "second sight", і не зовнішню, а внутрішню "паскудну морду" большевизму - щойно грядучого - побачив оком візіонера Лєрмонтов, що був, як кажуть, нащадком шкотського мага-чарівника Lermontha. Тому й уявив собі події, факти, які народ з такою "мордою" створить у житті. Хто мав цей духовий зір, той міг уздріти навіть "паскудну морду" Йосипа Сталіна, майже 100 літ перед його приходом до влади. Хто цього зору не мав, той - навпаки, міг навіть вродитися сучасником Сталіна, навіть оглядати його фізичними очима в Ялті чи деінде, і думати, що має перед собою лише милого миротворця "дядю Джо"... Кому Бог не дав цього "третього ока", тому навіть могла заімпонувати "паскудна морда" Чу Ен-Лая. Той міг втішатися всіма "дастіженіями" китайського большевизму, - і що всі китайці тепер на роверах їздять, і що навіть китайську мушку винищили китайські комуністи (що за прогрес!); міг побачити, що показували його фізичним очам і почути, що шепотіли йому до фізичного вуха. Не бачив тільки (вже невидимих) мільйонів замордованих Чу Ен-Лаєм, не мушок, а людей. Не міг побачити лише "паскудної морди" китайського большевизму, невидимої духовим сліпцям...

Чому многі вожді українського соціалізму обабіч Збруча в 1917 і пізніше, - не бачили "паскудної морди" лєнінізму й троцькізму? Тому, що як той рабин, дивилися на їх "записки", на їх декларації про "свободу", "українізацію", "визволення трудящих", а не на їх "морду" гієни, яка збирається скочити своїй жертві до горла. Коли б вожді української революції мали цей "second sight" 30 чи 50 літ тому, не вірили б вони ні прекрасним словам "вєлікой русской літератури", ні солов'їним пісням російської демократії, ні маніфестам і "запискам" керенщини й большевизму; не були б тою Червоною Шапочкою з байки, яка у вовчій морді, перебраній за любу бабусю, бачила лише бабусин очіпок і бабусине обличчя там, де були ікли і морда звіря.

Це "духове око", духовий зір плекали колись (і на Україні теж) і вирощували у шляхетних володарів мудрі жреці. І з цієї "смішної містики" сміються тепер сліпі вожді обдурених народів, ведених на заріз на арену, де говоритимуть про любов, але де "їжа многим буде смерть і кров, де голод і чума від трупів і стерва бродитимуть від міста до села".

Це страшне видиво, що стало для мільйонів вже страшним фактом, знову і знову ставляє на порядок дня проблему нової касти, нової провідної верстви, - людей, обдарованих вищою силою прозріння і вищою силою характеру, вождів з Божої ласки. Без них несамовите пророцтво Лєрмонтова стане пророцтвом не лише для Росії та підбитих тоді нею народів, але й для цілих континентів.

Жовтень 1954 р.

 

Душа москаля

 

Так званий цивілізований світ явно тратить історичну пам'ять. Звідси його нерозуміння російських справ, а між ними дивного для того світу явища московського каяття. Починаючи від перших "показатєльних процесів" судових старої большевицької гвардії, аж до каяття Берії, - цей феномен лишається загадкою для Заходу. Правда, вже зрозуміли, що московська система катування, фізичного, морального і "науково-медичного" з його "brain-washing", осягає неймовірних вислідів. Але чи в ційдиявольській системі вся причина того каяття?

Край таємної завіси, яка криє від світу цю загадку, підносить недавня російська історія, історія царату. Як би негативно до нього не відноситися, навіть по-шевченківськи, - факт є, що царські кати останнього століття (перед большевиками), були просто "мягкотєлиє інтелігенти", порівнюючи з катами Лєніна - Сталіна - Берії - Малєнкова. Під цим оглядом большевики осягли неабиякого прогресу, ступаючи (або за теперішньою зварваризованою мовою "крокуючи") по лінії, визначеній царями. І ось, хоч царські майстри "застєнка" не мали досконалости Єжових, - то й за них каялися "вороги народу", і ще як! Один з видатних російських авторів останнього царювання пише про це: "читаючи покаянні листи декабристів до Миколи І, не віриться очам: чи це вчорашні бунтівники, цареубійники?!" Революційний дух відлітав від них зараз по арешті. Пише Бестужев: "Божий перст і царський гнів давлять мене. Відчуваю, що змарнував на злу справу мій хист; що міг би жити з користю для отчизни і вмерти чесно за свого царя... Але цар є "залог" Божества на землі, а Бог прощає тих, що каються". Куля на Сенатському майдані прошила йому шапку, тікаючи, цілу ніч блукав він вулицями столиці, а нарешті "рішив впасти до ніг царя". Пішов до Зимового Палацу, де й доніс на себе і на своє тайне товариство... Який Дзєржинський царський змушував його до того?

Другий декабрист, Булатов (читаємо в того ж автора) - теж зложив покаянну заяву, але "був так пригноблений тим, що цар йому не пойняв віри, - що збожеволів і розбив собі голову об стіну тюремної камери". Третій, М. Муравйов-Апостол, признався перед смертю (1886), що "все дякував Богу за невдачу (бунту) 14 грудня"; що "це було не російське явище". Коли вже по відбуттю кари (як і Ф. Достоєвський), він каявся в своїх політичних гріхах, - хто його до того змушував?!

Ще простіше відбулось навернення А. Пушкіна. Він симпатизував з декабристами і казав, що якби в день бунту був у столиці, то був би "с мятєжнікамі". Але й з ним сталася блискавична метаморфоза, про яку злобно писав поет-сучасник:

"Он вольность люду проповєдал,

Царя з народом звал на суд...

Но толька царскіх щей атвєдал,

І стал прідворний лізоблюд."

Став бояном самодержавства, гноблення ним підбитих народів.

Вже цитований автор пише про своїх земляків: "іноді здається, що в Росії не буває революцій, а є тільки бунт - січневий, грудневий, чугуївський, холерний, пугачівський, разінський - вічний бунт вічних рабів". І далі: "Поки ми рухаємось кудись... бунтуємо, - ми в протиприроднім стані, ніби на голові ходимо... але як почнемо рачкувати, каятися, віддаватися реакції, - зараз знаходимо себе, стаємо справжніми росіянами... Ми - Ванька-встанька: хоч як повалить нас революція, реакція випростує".

Так "випростувала" Росію царська реакція по революції 1905-6 рр., коли писав згаданий автор. Так "випростувала" її, по революції 1917 р. - большевицька реакція. Про цей бунт народа-раба сказав Петро І: "сія саринь нічєм, кромє жесточі, унята бить нє может". Поки влада ту "жесточь" виявляла і жорстоко розчавлювала Пугачових, - народ-раб лизав руку своїм тиранам, подивляв їх і навіть любив, а Пугачови каялися. Як тільки ця "жесточь" ниділа або вмирала всерцях володарів (Олександер II, Микола II), - раби ними погорджували, їх вбивали і, як їм здавалося, робили революцію. Тоді приходила нова влада, яка брала батіг в руки й заганяла знов збунтовану голоту в залізну клітку. Такимивождями переможних рабів, що потім загнали їх в клітку і були Лєнін і Сталін... Так все бувало в історії Росії. На горі - ті, які били; на долі - ті, яких били, ще й з того тішилися: "ура, нас біть пора!" Вчорашній революціонер зараз же обертався в позавчорашнього, вічного раба, як тільки чиясь міцна рука хапала його "за шиворот" - і каявся.

Ось джерело, генеза не лише большевицького, але взагалі московського явища каяття. Бунтуватися проти охлялої сили - це можуть москалі. Але їх "природний стан" - це бути рабами справжньої сили. Де така сила встає перед ними, вони падають на коліна: перед своїм володарем, коли він такий як Петро І, або Сталін, і перед чужим, коли він такий як хан татарський. Падають і каються. А на інакших нападають і загризають.

Кат, Іван IV, утримався на троні, але Івана VI, невдаху й недішлого царя, задушили в казематі як щура... Петро І душив кого хотів, але недотепу, Петра III, скинули з трону і теж задушили... Твердий Микола І перевішав "мятєжніков", але "мятежнікі" застрілили плохенького Миколу II.

Ось цієї психіки московського народу не розуміє Захід. Хоч її можна відчитати навіть на обличчі кожного пересічного "русскава чєлавєка": є на тім обличчі щось невиразне, неозначене, нерішене. Ніколи не знаєте, що він за хвилину зробить: вас в руку поцілує чи горло перегризе. Тому, що він сам ще того не знає, приглядається: коли ви вівця - кинеться на вас, коли вовк - хвіст під себе. Тому кожний політик, який говорить з москалем про "апізмент" є в його очах вівця, і поступає він з нею належно. Інакше - коли вичуває, що політик, який стоїть перед ним, - вовк або добрий домптер. Перед вовком він відступає, затаївши злість, а б'ється з ним тільки, коли вовк сам на нього нападе. Лише треба вовком справді бути. Хто ж такого тільки удає, тільки вимахує дрюком, а не рішений ним "вибіть дурь" з московської голови, - такий москаля не залякає, він вичує, що має діло з маскарадом, бо хитрости йому не брак. Політики або дипломати ялтинського, тегеранського або потсдамського чи панмунджонського або женевського типу, особливого страху в московського Ваньки не збудять і від агресії не стримають. Тим менше та пошесть "москвобісся", захоплення всім московським, яка - на ганьбу окцидентальної культури - шириться тепер по західних видавництвах, часописах, університетських кафедрах і концертових залах. Пропорційно до того, як занепадає віра Заходу в свою місію і свою культурну вищість, росте віра в свою силу, росте ароганція і жадоба експансії москаля.

І навпаки. Тому й між іншим Туреччину, Іспанію і розшматовану навіть Німеччину респектує москаль більше, ніж многі сильніші назверх народи.

На цю психіку москаля особливу увагу треба звернути нам. Декламували колись сентиментальні земляки: "садок вишневий коло хати". Це був їх ідеал. Прийшов москаль, садок вирубав, хату знищив, хрущі й солов'ї повиздихали, мати - на новій колхозній панщині жне, "плугатарі" в концентраках та в могилах. А українці, навіть "у вільнім світі", оглядаючи той "рай", чухають потилицю: "а може й справді так і треба? Прогрес же ж! І машинізація!" Тоді москаль радіє: "Ага! Уступаєте, значить боїтеся!" - І тоді ви пропали.

Любили колись земляки до церкви Божої ходити. Але москаль зробив відкриття, що "Бога нєт", а церкви позамикав, або з них зробив притулок для свого Війового кодла... І ось хахол знов чухає за вухом і каже: "А може справді? Наука ж ще не довела, чи є Бог, чи нема"... І знову радіє москаль: "Ага! Уступаєте, значить боїтеся", - і тоді ви пропали.

"Велику літературу" захотіли деякі земляки. І от ВУАН (іn partibus infidelium) просвіщає емігрантів совєтофільством Винниченка, а Сірий-Тищенко видає твори Лесі Українки з творами її большевицьких коментаторів. Друкують в науку людям писання Драгоманова, того, що (казав І. Франко) був "gente Ukrainus, natione Russus", або, як сказав би поляк, "почціви русін"... Коли ж це все бачить москаль, з радістю затирає руки: "Валяй, Ванька, дальше, наша бєрьот!" або як писав Пушкін: "Ура! Ми ломім, гнутца швєди!", чи там українці, уступають, значить бояться, - "паднажмі єщо"!

Так відчуває москаль, і в тім випадку відчуває добре, бачить те, що в деяких кругах еміграції заламується українська душа, слабне моральний опір московській блекоті, яку в нашу душу вливають, а де слабне опір моральний, там велика загроза спротиву фізичному. При такім стані нічого непоможуть "воплі" про "самостійну і соборну", ні гучні маніфестації проти підлих "воріженьків". Треба розпеченим залізом глуму і демаскування випекти у власній душі цей пістряк ідейної трусости і (свідомо чи ні) духовного припадання до ніг московської "правди".

Повна безстрашність, абсолютне, стовідсоткове заперечення всього московського, така ж абсолютна афірмація своєї Правди, - лише тим зломимо Москву перш у своїм серці, а там і "на нашій, не своїй землі".

"Сія саринь нічєм, кромє жесточі, унята бить нє может" - казав цар Петро. А хто ж, як не він, знав свій народ?

Серпень 1954 р.

 

Своя традиція або - чужий кий

 

Як відомо, Шевченка мучили не тільки на засланню москалі, а й "любезні земляки" на волі. Цілу їх громаду не раз, зпересердя, звав він "капустою головатою", "свинопасами", "душевбогими", "лобом не широкими", рабами, сліпими і т. п. Ця порода любих земляків не перевелася й досі. Коли б вони сиділи на своїм місці, як сидить на городі капуста, все було б в порядку. Але многі з цих "душевбогих" і "сліпих" захотіли бути вождями нації! Заманулося їм "просвітити современними вогнями" свій народ, "повести за віком"! Коли вони беруться, сказав би Сковорода, за "несродне" їм діло, тоді на це не можна не звернути уваги.

Цей гатунок людей схарактеризував Шевченко як людей чужої, навіяної думки. Навчить їх хто, що вони слов'яни - хором загукають: "Слов'яни, слов'яни!"... Скаже хтось, що моголи - і тут притакнуть: - "Моголи, моголи!" Многі з породи цих душевбогих, по перемозі західної демократії, почали чимскоріше скидати з себе ідеологічні убрання, що в них пишалися літами, і вбиратися в "прогресивний" кожух. Посипалась "великих слів велика сила" - отой "прогрес" на першім місці, "суверенний народ", "республіка", "реакція", "ретроградство", "безкласова суспільність", "визиск людини людиною", "людина понад усе", "соціальна справедливість" і т. д. Все в цих словах було - крім власної національної традиції, і - Бога. Так як у їх духових предків часів Шевченка: "і ми не ми, і я не я", "немає Бога, тільки я" та ще останнє модне слово науки "прогресу". Не думаю на цім місці полемізувати з ними, хочу тут звернути увагу на один можливий наслідок їх "прогресивного" божевілля, наслідок, ними напевно не передбачуваний, але для - знов і знов приспаної України, страшний. Треба тільки глянути в майбутнє. Заглянувши в майбутнє, побачимо не один шматок колобігу подій, а й дальші його щаблі.

"Прогрес" на Заході і большевизм на Сході - це різні шматки тієї самої еволюції. На Заході, в останніх десятиліттях, іде "крещендо" той самий процес, який ішов в російській імперії царській кількадесять літ перед революцією 1917 року: процес розхитання, розвалу всіх обручів, якими суспільність тримається вкупі. На Заході шириться нова невидана свобода. Свобода людини десять разів розводитися і десять разів женитися; свобода одиниці від усякої віри, свобода церкви від усякого обов'язку виховувати людину; свобода одиниці негувати аксіоми громадського співжиття - свобода безбожництва, свобода ширення порнографії, свобода від "мілітаризму" і обов'язку військової служби, свобода насолоджуватися спокоєм і миром, хоч би за дверима причаївся розбійник; свобода жити тільки своїм особистим або класовим добробутом, хоч би від цього терпіла спільнота; необмежена свобода страйків кількох тисяч у своїх інтересах, хоч би голодувала через це позбавлена товарів, многомільйонова людність країни, свобода в літературі, і в кінотеатрі систематично і безкарно розкладати морально людність; свобода не журитися завтрашнім днем нації, свобода політиків від усякої думки, свобода провідної еліти - з політики, з преси, з театру, з церкви - робити крамничку для інтересу кліки, не дбаючи про загальну, і свобода - бо майже безкарність - для каналій продавати свою країну.

Стремління позбавитися царату в російській імперії було нормальне, але до цього нормального руху причепилося багато чисто анархічних сил. Коли ідея анархії ("демократії") Керенського перемогла, проти неї виступила большевицька тиранія. Тоді прийшов большевизм із своїм довгим києм.

Тінь цього кия вже зависла й над занархізованим і морально "прогресистами" і соціалістами розложеним Заходом. Але поки що Захід у першій стадії еволюції: повним темпом іде деморалізація суспільности, розхитання екзекутивної сили і престижу влади, і "свобода" всіх і кожного робити все, навіть те, що неминуче підміновує і нищить національну спільноту, що тим дивніше виглядає, що на Заході давно вже нема ніяких царатів, від яких треба було б відвойовувати свободу. Друга стадія цієї еволюції - повторяю - в виді червоної диктатури вже зависла над країнами Європи і Америки.

Цього процесу, засліплені "современними вогнями", земляки не бачать. Вони добачають - особливо ці, які вирвалися з московської тюрми народів - лиш "великих слів велику силу"; осліплені ними, приймають їх із захопленням новонавернених і з наївністю "душевбогих", а деякі з насолодою голоти. Думають за тими "современними вогнями" повести Україну, і не в голові їм, в яке провалля пхають її. Власне тому, що бачать тільки відтинок колобігу подій, не його дальші щаблі.

Що хочу тим сказати? Хочу сказати, що поки наші "прогресисти" всіх мастей намагаються наставити думку і стремління загалу на той "прогрес" і "свободу", на негацію і нищення наших традицій - в той час Москва, залишивши "свободу" на експорт, у себе вдома потихеньку починає розбудовувати новий червоний царат. Це слідно і в партійній пресі, і в совєтськім мистецтві, в письменстві зокрема, в кіні і в театрі. Досить пригадати кілька окремих фактів. І так совєтського режисера Айзенштайна преса совєтська зганила за те, що він представляє опришками "прогресивне" військо опричників царя Івана Лютого. Ця гвардія лютого царя, яка в залізний намордник вбрала всю людність країни - є вже тепер явищем "прогресивним". Так само як уся імперська політика Петра і Катерини.

Дальше, воскресає в Росії старий принцип расизму, провідництва "вищої раси" - москалів, яких мають слухатися інші народи. Воскресає стара ксенофобія - ненависть до всіх чужинців, до всіх, що не визнають абсолютної влади червоного царя. Більше! - недавно знаний колись російсько-жидівський ліберальний журналіст Вишняк, з жахом розписується в російськім "Слові" в Америці - про новий совєтський антисемітизм, про те, як вичищують большевики літературу від "шкідливого космополітства", від людей "без роду і племени". Появляються замітки про поворот до індивідуальної обробки землі, не тракторами, а волами і коровами. Всі ідеї свобод усяких - свободи від абсолютизму, від загнуздання преси, від обов'язкового принципу расовости, від ксенофобії, від приватної (поміщицької) власности, від мілітаризму і т. п. - уживалися большевиками - як уживаються тепер ними на Заході - тільки тоді, коли треба було розвалити ненависне їм суспільство, ненависну їм еліту, ненависний лад. Коли це осягнули, коли захопили владу - все почало змінятися, ім'ям "прогресу" почали христити все відворотне - нову "оприччину" і абсолютизм нового царату, новий расизм "вибраного московського народу", нову дисципліну, новий конформізм, нову примусову "церкву" - совєтську. Почався поворот до старих "цінностей" московських, унятих, за Миколи І, у формулу - "православіє, самодержавіє, московська народность", в якій, як у морі, мають зіллятися "славянскіє ручії".

Коли цей процес дійде свого кінця, це не є виключене, що колобіг подій завершиться і замість червоного московського Бонапарта, на троні кремлівськім засяде знову білий цар, як по упадку Бонапарта, засів в