Російський хижак – вчора і нині

ДМИТРО ДОНЦОВ

МОСКОВСЬКА ОТРУТА

ГЕТЬ ВІД МОСКВИ!

(ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ)

Пропонована збірка творів Дмитра Донцова покликана допомогти українцям "виригнути з наших мозків намул неволі, а з серця – московську отрую". Тут ідеться не про сучасний популярний московський національний напій для противників Росії – "чай з полонієм" (вислів Ігоря Лосєва). Донцов має на увазі ту московську отруту, "з московської чаші", про яку писав ще Шевченко і яка досі затруює свідомість і паралізує волю українців, засліплює нам очі і затуплює наш мозок.

„Нація, не очолена мудрим, шляхетним і мужнім проводом, є бездумна отара, доступна всякій чужинецькій пропаганді й інфільтрації. Разом з провідною верствою стоять і падають народи”, – саме ці слова доктора Донцова, якими починається його стаття „За який провід?” сьогодні пульсують в думках. І смішно, і гірко, а насамперед страшно стає, коли подекуди чуємо, що ідеї Донцова „застаріли”, що нині він „неактуальний”, що його писання слід „списати в архів”. Навпаки – ідеї Донцова актуальні як ніколи, а його книги мають виходити багатотисячними накладами, на його творах мають виховуватись провідники нації. Ситуація в Україні це яскраво підтверджує, і навіть шкода паперу, щоб наводити аргументи, коли вони такі очевидні.

125 років з дня народження видатного ідеолога українського націоналізму – дата ювілейна. Але такі постаті, як Дмитро Донцов, необхідно згадувати не лише з нагоди ювілеїв. „Заювілеювання” – найгірше, що ми можемо вчинити, не звертаючись повсякчасно до його творчої спадщини, нехтуючи його заповітами, ігноруючи його вчення, не намагаючись згідно з ним діяти.

Хочу тут запропонувати до роздумів нашим читачам лише деякі думки цієї видатної людини, котрі, як кличний дзвін тривоги мають калатати в наше сумління. Ось що, наприклад, він писав 60 років тому, але про нашу таки сучасну політичну ситуацію. „Проблема проводу, в сто разів важніша від інших, набирає в наші часи особливо великого значення, і якраз цеї проблеми не хочуть бачити сучасники, займаючись всякими іншими, які нічого не варті без вирішення отої, найважнішої з усіх. Який глузд виробляти програми, закладати партії, творити об’єднання, коли хитається фундамент, на якім будується?”

„Бо володарів, що мають хлопський сприт, замість державної мудрості – легко обдурити обіцянками-цяцянками...

Бо проводарів, байдужих на великі ідеали, а які дбають лише про привату, – легко підкупити.

Бо проводарів, що не мають відваги до чинів великого розмаху і ризику – легко залякати.”

Ми шукаємо виходу з ситуації там, де його немає. Нам намагаються наводити якісь економічні, геополітичні, міжнародні, соціальні, політичні та інші вигадані „аргументи”. Насправді ж проблема в тому, що нашу політичну верхівку опанували підкуп і шантаж, її пожирає триголовий дракон, і голови цього дракона – зрада, заздрість, зажерливість. І доки голови цього дракона не будуть відрубані, доки чеснотами нашої еліти не стануть донцовські „мудрість, шляхетність, мужність”, ніякі „блоки”, „коаліції” й „універсали” не виведуть націю з роздоріжжя на шлях величі, сили й добробуту – на шлях української національної перспективи.

„Єдність!, Єдність!”, – волають після кожної поразки наші демократи, бездарно проциндривши кредит народної довіри, витрачаючи зусилля на поділ портфелів і крісел, посад і фондів. Яскравою ілюстрацією є нещодавній парламентсько-урядовий „дєрібан”. Чи буде з цього результат? Ось яку відповідь дає Донцов:

„Коли об’єднаєте в горщику капусту, бульбу, стару підошву і здохлого кота, – не смакуватиме таке об’єднання!... Мішанина чужорідних елементів, добрих і злих, в якій безнадійно потопали добрі... Ліплячи такі „об’єднання”, вони не впорядковують хаос, а його поглиблюють... Завданням часу є не збільшувати хаос, а відділити кукіль від пшениці!” Відділити кукіль від пшениці, відігнати свиней від яблуні й вичистити власну господарку від московських гризунів, які, скільки би ми не працювали, переточать наше збіжжя і зруйнують нашу державну будівлю, коли ми з усією відповідальністю за власне майбуття не протиставимось їм рішуче й одностайно.

Коли йдеться про Росію, то ніхто, напевно, краще Донцова, не зумів розгледіти за яскравими масками і дешевими декораціями, котрі мінялися залежно від обставин і потреб, незмінну імперсько-галапасницьку сутність, той споконвічний московський дух, розкладаючий сморід якого ми відчуваємо і сьогодні. Донцов бачив не лише той галасливий балаган, який настирливо пропонували кремлівські режисери глядачам "вистави", він дивився поза куліси, добре знав режисерів і тому на питання "Чи вовк у бабусиному очіпку залишається вовком, чи стає бабусею?" – давав Донцов однозначну відповідь.

Знервований, розчарований, зневірений українець, який вже не знає, хто винен і що робити, перечитавши праці Донцова, зокрема „Дух нашої давнини”, „Росія чи Європа”, „Націоналізм”, „Хрестом і мечем”, „Клич доби”, „Московська отрута”, буде просто вражений, знайшовши аргументовані відповіді на безліч „чому?”, „що?”, як?” і „хто?”

„Кожна сильна суспільність міцна твердим моральним законом, що над нею панує, якого живим символом і прикладом є її правляча верства. Мусить вона насамперед бути тверда і невблаганна щодо себе самої, не піддаватися матеріальним спокусам вигадництва чи оспалості, ставляти над усе поняття чести і обов’язку...”, – нагадує Донцов.

На мою думку, одною з причин нашої сучасної кризи (і то не лише політичної) є якась дивна впевненість нашої „еліти” й ширших суспільних верств в тому, що все починається від них і на них завершується. Чи то з „помаранчевого Майдану”, чи, в кращому разі, з 24 серпня 1991 року. Ні, панове, „господа”, „товаріщі”. Зверніться до наших національних традицій, перечитайте Шевченка, розгорніть Лесю Українку, згадайте Франкового „Мойсея”, проштудіюйте нашу історію, загляньте до праць Міхновського, Бандери, Липи, Бжеського, Стецька, Маланюка, Штепи, Дмитра Донцова.

„Ніколи бо не був він такий актуальний, як в наш час. Ніколи не було між нами стільки поглухлих, стільки сліпих...” – слова Донцова, сказані про Шевченка, з повним правом можемо віднести й до нього самого.

Віктор РОГ

Душа москаля

 

Так званий цивілізований світ явно тратить історичну пам'ять. Звідси його нерозуміння російських справ, а між ними дивного для того світу явища московського каяття. Починаючи від перших "показатєльних процесів" судових старої большевицької гвардії, аж до каяття Берії, - цей феномен лишається загадкою для Заходу. Правда, вже зрозуміли, що московська система катування, фізичного, морального і "науково-медичного" з його "brain-washing", осягає неймовірних вислідів. Але чи в ційдиявольській системі вся причина того каяття?

Край таємної завіси, яка криє від світу цю загадку, підносить недавня російська історія, історія царату. Як би негативно до нього не відноситися, навіть по-шевченківськи, - факт є, що царські кати останнього століття (перед большевиками), були просто "мягкотєлиє інтелігенти", порівнюючи з катами Лєніна - Сталіна - Берії - Малєнкова. Під цим оглядом большевики осягли неабиякого прогресу, ступаючи (або за теперішньою зварваризованою мовою "крокуючи") по лінії, визначеній царями. І ось, хоч царські майстри "застєнка" не мали досконалости Єжових, - то й за них каялися "вороги народу", і ще як! Один з видатних російських авторів останнього царювання пише про це: "читаючи покаянні листи декабристів до Миколи І, не віриться очам: чи це вчорашні бунтівники, цареубійники?!" Революційний дух відлітав від них зараз по арешті. Пише Бестужев: "Божий перст і царський гнів давлять мене. Відчуваю, що змарнував на злу справу мій хист; що міг би жити з користю для отчизни і вмерти чесно за свого царя... Але цар є "залог" Божества на землі, а Бог прощає тих, що каються". Куля на Сенатському майдані прошила йому шапку, тікаючи, цілу ніч блукав він вулицями столиці, а нарешті "рішив впасти до ніг царя". Пішов до Зимового Палацу, де й доніс на себе і на своє тайне товариство... Який Дзєржинський царський змушував його до того?

Другий декабрист, Булатов (читаємо в того ж автора) - теж зложив покаянну заяву, але "був так пригноблений тим, що цар йому не пойняв віри, - що збожеволів і розбив собі голову об стіну тюремної камери". Третій, М. Муравйов-Апостол, признався перед смертю (1886), що "все дякував Богу за невдачу (бунту) 14 грудня"; що "це було не російське явище". Коли вже по відбуттю кари (як і Ф. Достоєвський), він каявся в своїх політичних гріхах, - хто його до того змушував?!

Ще простіше відбулось навернення А. Пушкіна. Він симпатизував з декабристами і казав, що якби в день бунту був у столиці, то був би "с мятєжнікамі". Але й з ним сталася блискавична метаморфоза, про яку злобно писав поет-сучасник:

"Он вольность люду проповєдал,

Царя з народом звал на суд...

Но толька царскіх щей атвєдал,

І стал прідворний лізоблюд."

Став бояном самодержавства, гноблення ним підбитих народів.

Вже цитований автор пише про своїх земляків: "іноді здається, що в Росії не буває революцій, а є тільки бунт - січневий, грудневий, чугуївський, холерний, пугачівський, разінський - вічний бунт вічних рабів". І далі: "Поки ми рухаємось кудись... бунтуємо, - ми в протиприроднім стані, ніби на голові ходимо... але як почнемо рачкувати, каятися, віддаватися реакції, - зараз знаходимо себе, стаємо справжніми росіянами... Ми - Ванька-встанька: хоч як повалить нас революція, реакція випростує".

Так "випростувала" Росію царська реакція по революції 1905-6 рр., коли писав згаданий автор. Так "випростувала" її, по революції 1917 р. - большевицька реакція. Про цей бунт народа-раба сказав Петро І: "сія саринь нічєм, кромє жесточі, унята бить нє может". Поки влада ту "жесточь" виявляла і жорстоко розчавлювала Пугачових, - народ-раб лизав руку своїм тиранам, подивляв їх і навіть любив, а Пугачови каялися. Як тільки ця "жесточь" ниділа або вмирала всерцях володарів (Олександер II, Микола II), - раби ними погорджували, їх вбивали і, як їм здавалося, робили революцію. Тоді приходила нова влада, яка брала батіг в руки й заганяла знов збунтовану голоту в залізну клітку. Такимивождями переможних рабів, що потім загнали їх в клітку і були Лєнін і Сталін... Так все бувало в історії Росії. На горі - ті, які били; на долі - ті, яких били, ще й з того тішилися: "ура, нас біть пора!" Вчорашній революціонер зараз же обертався в позавчорашнього, вічного раба, як тільки чиясь міцна рука хапала його "за шиворот" - і каявся.

Ось джерело, генеза не лише большевицького, але взагалі московського явища каяття. Бунтуватися проти охлялої сили - це можуть москалі. Але їх "природний стан" - це бути рабами справжньої сили. Де така сила встає перед ними, вони падають на коліна: перед своїм володарем, коли він такий як Петро І, або Сталін, і перед чужим, коли він такий як хан татарський. Падають і каються. А на інакших нападають і загризають.

Кат, Іван IV, утримався на троні, але Івана VI, невдаху й недішлого царя, задушили в казематі як щура... Петро І душив кого хотів, але недотепу, Петра III, скинули з трону і теж задушили... Твердий Микола І перевішав "мятєжніков", але "мятежнікі" застрілили плохенького Миколу II.

Ось цієї психіки московського народу не розуміє Захід. Хоч її можна відчитати навіть на обличчі кожного пересічного "русскава чєлавєка": є на тім обличчі щось невиразне, неозначене, нерішене. Ніколи не знаєте, що він за хвилину зробить: вас в руку поцілує чи горло перегризе. Тому, що він сам ще того не знає, приглядається: коли ви вівця - кинеться на вас, коли вовк - хвіст під себе. Тому кожний політик, який говорить з москалем про "апізмент" є в його очах вівця, і поступає він з нею належно. Інакше - коли вичуває, що політик, який стоїть перед ним, - вовк або добрий домптер. Перед вовком він відступає, затаївши злість, а б'ється з ним тільки, коли вовк сам на нього нападе. Лише треба вовком справді бути. Хто ж такого тільки удає, тільки вимахує дрюком, а не рішений ним "вибіть дурь" з московської голови, - такий москаля не залякає, він вичує, що має діло з маскарадом, бо хитрости йому не брак. Політики або дипломати ялтинського, тегеранського або потсдамського чи панмунджонського або женевського типу, особливого страху в московського Ваньки не збудять і від агресії не стримають. Тим менше та пошесть "москвобісся", захоплення всім московським, яка - на ганьбу окцидентальної культури - шириться тепер по західних видавництвах, часописах, університетських кафедрах і концертових залах. Пропорційно до того, як занепадає віра Заходу в свою місію і свою культурну вищість, росте віра в свою силу, росте ароганція і жадоба експансії москаля.

І навпаки. Тому й між іншим Туреччину, Іспанію і розшматовану навіть Німеччину респектує москаль більше, ніж многі сильніші назверх народи.

На цю психіку москаля особливу увагу треба звернути нам. Декламували колись сентиментальні земляки: "садок вишневий коло хати". Це був їх ідеал. Прийшов москаль, садок вирубав, хату знищив, хрущі й солов'ї повиздихали, мати - на новій колхозній панщині жне, "плугатарі" в концентраках та в могилах. А українці, навіть "у вільнім світі", оглядаючи той "рай", чухають потилицю: "а може й справді так і треба? Прогрес же ж! І машинізація!" Тоді москаль радіє: "Ага! Уступаєте, значить боїтеся!" - І тоді ви пропали.

Любили колись земляки до церкви Божої ходити. Але москаль зробив відкриття, що "Бога нєт", а церкви позамикав, або з них зробив притулок для свого Війового кодла... І ось хахол знов чухає за вухом і каже: "А може справді? Наука ж ще не довела, чи є Бог, чи нема"... І знову радіє москаль: "Ага! Уступаєте, значить боїтеся", - і тоді ви пропали.

"Велику літературу" захотіли деякі земляки. І от ВУАН (іn partibus infidelium) просвіщає емігрантів совєтофільством Винниченка, а Сірий-Тищенко видає твори Лесі Українки з творами її большевицьких коментаторів. Друкують в науку людям писання Драгоманова, того, що (казав І. Франко) був "gente Ukrainus, natione Russus", або, як сказав би поляк, "почціви русін"... Коли ж це все бачить москаль, з радістю затирає руки: "Валяй, Ванька, дальше, наша бєрьот!" або як писав Пушкін: "Ура! Ми ломім, гнутца швєди!", чи там українці, уступають, значить бояться, - "паднажмі єщо"!

Так відчуває москаль, і в тім випадку відчуває добре, бачить те, що в деяких кругах еміграції заламується українська душа, слабне моральний опір московській блекоті, яку в нашу душу вливають, а де слабне опір моральний, там велика загроза спротиву фізичному. При такім стані нічого непоможуть "воплі" про "самостійну і соборну", ні гучні маніфестації проти підлих "воріженьків". Треба розпеченим залізом глуму і демаскування випекти у власній душі цей пістряк ідейної трусости і (свідомо чи ні) духовного припадання до ніг московської "правди".

Повна безстрашність, абсолютне, стовідсоткове заперечення всього московського, така ж абсолютна афірмація своєї Правди, - лише тим зломимо Москву перш у своїм серці, а там і "на нашій, не своїй землі".

"Сія саринь нічєм, кромє жесточі, унята бить нє может" - казав цар Петро. А хто ж, як не він, знав свій народ?

Серпень 1954 р.

 

Своя традиція або - чужий кий

 

Як відомо, Шевченка мучили не тільки на засланню москалі, а й "любезні земляки" на волі. Цілу їх громаду не раз, зпересердя, звав він "капустою головатою", "свинопасами", "душевбогими", "лобом не широкими", рабами, сліпими і т. п. Ця порода любих земляків не перевелася й досі. Коли б вони сиділи на своїм місці, як сидить на городі капуста, все було б в порядку. Але многі з цих "душевбогих" і "сліпих" захотіли бути вождями нації! Заманулося їм "просвітити современними вогнями" свій народ, "повести за віком"! Коли вони беруться, сказав би Сковорода, за "несродне" їм діло, тоді на це не можна не звернути уваги.

Цей гатунок людей схарактеризував Шевченко як людей чужої, навіяної думки. Навчить їх хто, що вони слов'яни - хором загукають: "Слов'яни, слов'яни!"... Скаже хтось, що моголи - і тут притакнуть: - "Моголи, моголи!" Многі з породи цих душевбогих, по перемозі західної демократії, почали чимскоріше скидати з себе ідеологічні убрання, що в них пишалися літами, і вбиратися в "прогресивний" кожух. Посипалась "великих слів велика сила" - отой "прогрес" на першім місці, "суверенний народ", "республіка", "реакція", "ретроградство", "безкласова суспільність", "визиск людини людиною", "людина понад усе", "соціальна справедливість" і т. д. Все в цих словах було - крім власної національної традиції, і - Бога. Так як у їх духових предків часів Шевченка: "і ми не ми, і я не я", "немає Бога, тільки я" та ще останнє модне слово науки "прогресу". Не думаю на цім місці полемізувати з ними, хочу тут звернути увагу на один можливий наслідок їх "прогресивного" божевілля, наслідок, ними напевно не передбачуваний, але для - знов і знов приспаної України, страшний. Треба тільки глянути в майбутнє. Заглянувши в майбутнє, побачимо не один шматок колобігу подій, а й дальші його щаблі.

"Прогрес" на Заході і большевизм на Сході - це різні шматки тієї самої еволюції. На Заході, в останніх десятиліттях, іде "крещендо" той самий процес, який ішов в російській імперії царській кількадесять літ перед революцією 1917 року: процес розхитання, розвалу всіх обручів, якими суспільність тримається вкупі. На Заході шириться нова невидана свобода. Свобода людини десять разів розводитися і десять разів женитися; свобода одиниці від усякої віри, свобода церкви від усякого обов'язку виховувати людину; свобода одиниці негувати аксіоми громадського співжиття - свобода безбожництва, свобода ширення порнографії, свобода від "мілітаризму" і обов'язку військової служби, свобода насолоджуватися спокоєм і миром, хоч би за дверима причаївся розбійник; свобода жити тільки своїм особистим або класовим добробутом, хоч би від цього терпіла спільнота; необмежена свобода страйків кількох тисяч у своїх інтересах, хоч би голодувала через це позбавлена товарів, многомільйонова людність країни, свобода в літературі, і в кінотеатрі систематично і безкарно розкладати морально людність; свобода не журитися завтрашнім днем нації, свобода політиків від усякої думки, свобода провідної еліти - з політики, з преси, з театру, з церкви - робити крамничку для інтересу кліки, не дбаючи про загальну, і свобода - бо майже безкарність - для каналій продавати свою країну.

Стремління позбавитися царату в російській імперії було нормальне, але до цього нормального руху причепилося багато чисто анархічних сил. Коли ідея анархії ("демократії") Керенського перемогла, проти неї виступила большевицька тиранія. Тоді прийшов большевизм із своїм довгим києм.

Тінь цього кия вже зависла й над занархізованим і морально "прогресистами" і соціалістами розложеним Заходом. Але поки що Захід у першій стадії еволюції: повним темпом іде деморалізація суспільности, розхитання екзекутивної сили і престижу влади, і "свобода" всіх і кожного робити все, навіть те, що неминуче підміновує і нищить національну спільноту, що тим дивніше виглядає, що на Заході давно вже нема ніяких царатів, від яких треба було б відвойовувати свободу. Друга стадія цієї еволюції - повторяю - в виді червоної диктатури вже зависла над країнами Європи і Америки.

Цього процесу, засліплені "современними вогнями", земляки не бачать. Вони добачають - особливо ці, які вирвалися з московської тюрми народів - лиш "великих слів велику силу"; осліплені ними, приймають їх із захопленням новонавернених і з наївністю "душевбогих", а деякі з насолодою голоти. Думають за тими "современними вогнями" повести Україну, і не в голові їм, в яке провалля пхають її. Власне тому, що бачать тільки відтинок колобігу подій, не його дальші щаблі.

Що хочу тим сказати? Хочу сказати, що поки наші "прогресисти" всіх мастей намагаються наставити думку і стремління загалу на той "прогрес" і "свободу", на негацію і нищення наших традицій - в той час Москва, залишивши "свободу" на експорт, у себе вдома потихеньку починає розбудовувати новий червоний царат. Це слідно і в партійній пресі, і в совєтськім мистецтві, в письменстві зокрема, в кіні і в театрі. Досить пригадати кілька окремих фактів. І так совєтського режисера Айзенштайна преса совєтська зганила за те, що він представляє опришками "прогресивне" військо опричників царя Івана Лютого. Ця гвардія лютого царя, яка в залізний намордник вбрала всю людність країни - є вже тепер явищем "прогресивним". Так само як уся імперська політика Петра і Катерини.

Дальше, воскресає в Росії старий принцип расизму, провідництва "вищої раси" - москалів, яких мають слухатися інші народи. Воскресає стара ксенофобія - ненависть до всіх чужинців, до всіх, що не визнають абсолютної влади червоного царя. Більше! - недавно знаний колись російсько-жидівський ліберальний журналіст Вишняк, з жахом розписується в російськім "Слові" в Америці - про новий совєтський антисемітизм, про те, як вичищують большевики літературу від "шкідливого космополітства", від людей "без роду і племени". Появляються замітки про поворот до індивідуальної обробки землі, не тракторами, а волами і коровами. Всі ідеї свобод усяких - свободи від абсолютизму, від загнуздання преси, від обов'язкового принципу расовости, від ксенофобії, від приватної (поміщицької) власности, від мілітаризму і т. п. - уживалися большевиками - як уживаються тепер ними на Заході - тільки тоді, коли треба було розвалити ненависне їм суспільство, ненависну їм еліту, ненависний лад. Коли це осягнули, коли захопили владу - все почало змінятися, ім'ям "прогресу" почали христити все відворотне - нову "оприччину" і абсолютизм нового царату, новий расизм "вибраного московського народу", нову дисципліну, новий конформізм, нову примусову "церкву" - совєтську. Почався поворот до старих "цінностей" московських, унятих, за Миколи І, у формулу - "православіє, самодержавіє, московська народность", в якій, як у морі, мають зіллятися "славянскіє ручії".

Коли цей процес дійде свого кінця, це не є виключене, що колобіг подій завершиться і замість червоного московського Бонапарта, на троні кремлівськім засяде знову білий цар, як по упадку Бонапарта, засів в Тюільрі Бурбон. Коли б настав час такої переміни, коли б Московщина виступила вже одверто зі своїми традиційними ідеями - де буде той український традиціоналізм, який міг би протиставитися традиціоналізмові московському й згуртувати під своїм стягом національні сили на Україні? Де буде ідея самодержавства української нації? Де буде ідея українського незалежного селянина? Де буде наша оправдана ксенофобія, ненависть до зайди-насильника? Де буде ідея "луччих людей", великих в обличчі великих завдань? Де буде ідея власної мілітантної церкви? Де буде гаряча віра? Де реакція проти космополітичних сил, що сараною знову пробуватимуть розсістися на знесиленій Україні? Де воєнницький дух, так потрібний для нації, шматованої захланними сусідами? Де ідея твердої державної екзекутиви, ідея старокозацького воєнництва? Всі ж ці ідеї запльовуються новітними "прогресистами", як "реакційні"! А тоді буде таке: так як у 1917 р. соціалісти, москволюбці, антимілітаристи і антидержавники, наспіх почали перемальовуватися на колір самостійників і мілітаристів, так і "прогресисти" наспіх почнуть перемальовуватися на традиціоналістів, але буде запізно. Велика небезпека буде тоді, що з браку виразного стягу національно-українських традицій, маса українська - як за стягами Денікіна і Врангеля - побіжить за стягами московського новомонархізму чи новотрадиціоналізму. Ось чого не беруть в рахубу наші збаламучені "прогресисти". "Прогресизм" не буде охороною проти московського новомонархізму, як не був він охороною проти большевизму в 1917 р. Заборолом проти одного і другого - є тільки наш старий традиціоналізм - "своя Правда", і очевидно своя Сила.

А може - незбагнуті для одиниці путі Божого Провидіння! - може наступити й інша можливість. В крові й болоті, в міжнароднім зударі може впасти большевизм; може Україна відзискати на час свободу рухів, і тоді під впливом отих "прогресистів" обсяде Україну інтернаціональна чорна галич, з її безбожництвом, політичною анархією, ненавистю до селянства, до релігії, до індивідуалізму, до всього органічного, до всякої сильної державної влади, до всякої справжньої національної самостійности, з ідеєю універсального уряду над націями, зведеними до ролі племен і гелотів, з ненавистю до всякого традиціоналізму, отже до всякої дійсної, історичної України "прадідів великих" - будуватиме ж та галич Україну "малої людини", Швейків, Пансів, чужих наймитів і чужих запроданців. В обох випадках це буде чужий кий.

Цього треба уникнути. Дилема - своя Правда, своя Сила і Воля, Україна незалежна з власними історичними традиціями, або - чужинецьке ярмо під новим царатом, чи під міжнародною галиччю. До цього останнього ведуть її сліпі або злонамірені "прогресисти". Нагла потреба здерти маску з них! Нагла пора взнести гуртуючий стяг націоналістичного, історичного традиціоналізму!

Липень 1949

 

В. Лєнін

Кожний з великих людей мав своїх предтечів, що звістували їх близький прихід. Мав свого предтечу і Лєнін. Ним був Достоєвський. Правда, він ненавидів Лєніна навіть не знаючи його, але - знав, що він прийде, і то дуже скоро. Бо власне про Лєніна і ні про кого іншого думав він, коли в "Бєсах" обіцяв оповісти нам "про того підлого раба, про того смердючого і розпусного льокая, який перший вдрапається на драбину з ножицями в руках і розідре божественне лице великого ідеалу в ім'я рівности, заздрости і... травлення".

В цих кількох словах - ціла суть лєнінізму. З його офіційною програмою - "равенством", з його движучою силою - "заздрістю", з його правдивою метою - заспокоєнням найнижчих інстинктів юрби ("травлення"), з його психольогією збунтованого раба. І не припадково один з офіціальних поетів, в якого замовлено оду на смерть большевицького папи, назвав його "вождьом возстающих рабов". Цей бунт рабів зродився з "ресентименту", з песимізму, розпачі, з почуття заздрости, фізичних і духовних калік, яких тисячами викидає наш соціальний уклад. Це був бунт тих, кого Ніцше називав ehrgeizige schwitzende Plebejer, які все хотіли стягнути в діл, аби горою були їх вартости. Їх філософія зачалася від "милосердя" до всіх покривджених, від утожсамлення злочинця з "нещасненьким", а скінчилася на: - "я і жуліков уважаю" Горьківського Луки; на: "стидно бить хорошим" Л.Андрєєва, або "стидно мати моральні засади і не мати сіфіліса" (Винниченка), коли маса купається на дні розпусти, - і нарешті на творчости Єсеніна, для якого "найліпшими прихильниками большевицької поезії були проститутки і бандити"... (зноска Гл. Нов. Рус. Книга, ч. 5, 1922 р. Берлін).

Все, що досі уважалося за сильне, величне й гарне - стягнути в діл.

Усе досі нікчемне і погорджуване - піднести до значіння нових моральних цінностей. Змішати все поетичне з болотом і опоетизувати проституцію і бандитизм, ось ціль большевиків. "Ісповєдь хулігана" - стала їх євангелією, "страна нєгодяєв" (назви Єсєнінських поем) - землею обітованою. Одиноке, що бракувало - це теорії. Їм треба було когось, хто б виправдовував їх інстинкти; треба було знайти того жертвенного козла, якого можна було б винуватити за всі їх кривди, треба - нарешті - було знайти те Зле, в порівнянню з яким їх світ був Добром. Власне сю теорію дав Лєнін. Усіх угорі - він назвав "буржуазією", зачислюючи до неї і людей праці, коли вони мали лише чисті руки і не знали сороміцької лайки. Всіх на долі - він назвав "пролєтаріатом", зачисляючи до нього фахових нероб, каторжників і повій, цілу Бакунінську "велику простонародну наволоч". Їх боротьбу назвав - "соціальною революцією", а "страну нєгодяєв" - царством свободи і справедливости.

Така була теорія Лєніна, і той ніколи не зрозуміє большевицької революції, хто схоче прикладати до неї європейські соціалістичні категорії.

В голові сього фанатика, що родився десь у Симбірщині, в близькім сусідстві з колишнім Ханством Казанським, на границі з Азією, - категорії Марксизму прибирали зовсім інший вигляд, як у голові його європейських "колєг". Межи ними була така ж велика різниця, як між Людовиком XIV і Петром I, як між кардиналом Рішеліє і Гришкою Распутіном, як між монархією Миколи II і його кузина Джорджа V, між Кромвелем і Стєнькою Разіном.

Підставою всіх його думок була "рівність" Достоєвського. Що це було російсько-лєнінська рівність? Аби не стягнути на себе обвинувачення в "шовінізмі", дам на це відповісти Д.Мережковскому: ця рівність большевицька, це "воля до упрощення, метафізична воля до дикости", до зрівняння всього.

Так учив Л.Толстой, так учив В.Лєнін. "Ось камінь на камени лежить первозданно, дико - це добре; але ось камінь положено на камінь - це вже не так добре; а ось камінь із каменем зліплений залізом або цементом, - це зовсім погано: тут щось будується: все одно що - палац, касарня, в'язниця, митниця, слабниця, дім розпусти, академія; все, що будується - зло, або бодай дуже сумнівне добро". Перша толстовська і лєнінська думка на вид всього, що хоч трохи підноситься над загальним рівнем, це - його "упростити, знизити, вигладити, зломити, зруйнувати так, щоб не лишилося каміня на камені і щоби знов усе було - дико, просто, пласко, гладко, чисто." (Збірник "Царство антихриста", Мюнхен, 1922 р.,ст. 1923.) Звідси непримиримість Лєніна, його безкомпромісовість, або, як говорилося в большевицьких кругах, "твердокамінність". Той, хто стремить усе зрівняти з землею, не може переговорювати з ніким, що ще підноситься - багатством чи талантом - над вимріяним ідеалом рівности. "Ми думали Росія - дім, пише М-кий, ні, шатро! Шатро поставив номад і знов зложив - пішов далі в степ.

Голий, рівний степ - вітчина скитів-номадів. Що не зачорніє, не замаячить у степу, не піднесеться хоч маленькою цяткою, - все буде зрівняне, знижене, випалене, розтоптане скитською ордою. Воля до широти, рівного, голого, до фізичної рівнинности, до метафізичної рівности - це стара скитська воля - однакова в Аракчєєва, Бакуніна, Пугачова, Разіна, Лєніна, Толстого.

Зрівняли, випрасували Росію - випрасують Європу - випрасують цілий світ".

Ось що таке лєнінська "рівність"! Що підноситься над овидом? - Вежі церков? - "Долой" церкву! Пам'ятники штуки? - Стягнути їх з постамента!

Палаци? - зруйнувати їх! Граничні стовпи? - спиляти! Ієрархія, відміни? - відміни порушують рівність, "долой" відміни: старшинам здирають наплечники, "буржуям" - хутра, "хохлам" обтинають оселедці, як бороди боярам двісті літ тому. Інтелігенція підноситься над юрбою - "долой" інтелігенцію! Все під одну мірку, все на одно копито! (Органічну нездібність Лєніна шанувати чужі особисті або збірні права, найліпше характеризує його відношення до "права на самовизначення" України. В його листі до робітників і селян України з приводу перемоги над Денікіном з грудня 1919 р. читаємо, що наша національна справа, це "справа про те, чи бути Україні окремою і незалежною українською соціалістичною радянською федеративною республікою, чи зіллятися Україні з Росією в єдину радянську республіку". І дальше "Всеукр. з'їзд рад вирішить справу про те, чи з'єднати Україну з Росією, чи залишити Україну самостійною й незалежною республікою, а в останнім випадку - який саме федеративний зв'язок установиться між Україною і Росією". Іншими словами: самостійність України без федеративного зв'язку з Росією була для нього чимось, що не існує в природі. Щоби зрозуміти сей погляд, треба знати як Лєнін розумів ідею національного самовизначення. Ще більш як 20 літ тому він писав: "Але безумовне визнання боротьби за свободу самовизначення зовсім не обов'язує нас підтримувати кожне жадання національного самовизначення. Соціал-Демократія, як партія пролєтаріата, ставляє як своє позитивне і головне завдання самоозначення не народів і націй, але пролєтаріяту в кожній національности. Інтересам власне цієї (класової) боротьби повинні ми підчинити вимогу національного самоозначення. В сім, власне і ріжниться наше ставлення національного питання від буржуазно-демократичного" ("Искра", ч.44, 1903р.). Сим своїм ідеям лишився вірний Лєнін до кінця. Тому, між іншим, не має рації проф. С.Дністрянський ("Нова Держава", Прага, 23), коли каже, що "російська та українська революція переймили ідею самовизначення народів" (ст.8). В противність до української, російська революція - як це видно з лєнінських коментарів - не прийняла сього гасла навіть хоч би в декларативній формі).

Всі ворожі його нівелюючому ідеалові сили називав він "буржуазією" або "буржуазними пересудами". Таким "пересудом" є держава, яка в комуністичному ладі засуджена на вмирання. "Пересудом" була ціла "буржуазна" економіка. Фабрика так само могла обійтися без патрона, як держава без царя. В теорії вартости Маркса найбільш йому сподобалося, що той числився тільки з категоріями кількости і часу, ігноруючи якість.

Найбільш інтересувало його те, що Маркс узнав лише матеріальне число, а не інтелектуальні різниці; масу, а не провід; фізичну, а не умову роботу, - яко чинники в творенню цінностей. Свобода приватної ініціативи? - але ж це приведе до вивищення здібніших над многоголовною пересічністю. Тому - приватну ініціативу і приватну власність також проголошено буржуазними пересудами. Нехай живе "община" і "чорний переділ". А Лєнін також був дарвіністом, але на казансько-російський спосіб: для нього боротьба за життя полягала не на виживанню здібніших, а на їх винищенню. "Пересудом" була й "буржуазна філософія". Беркли, Юм, Кант, Мах, Пуанкаре - для Лєніна це лиш добрі слуги буржуазії, їх доктрини не мають сенсу. Вони вигадані лише на те, щоби тримати пролєтаріят у рабстві.

Кантова Ding in sich, щось, що стоїть понад нашими здібностями пізнання - є для Лєніна абсурд. Для нього неважно, чи можлива метафізика, чи ні, лише - чи не пошкодить вона "інтересам пролєтаріяту". Кантіянство є для ідеолога большевизму щось у роді "буржуазного центра", от як "кадети", чи що.

Наукову розвідку проф. Хвольсона проти Гекля Лєнін кваліфікує як "чорносотенну брошуру". Навіть гнозеологію оцінював він мірилом свого нівеляційного ідеалу. Він ніколи не любив філософії, ані філософів, як людей, що своїм інтелектом підносяться над юрбою та ідейно панують над нею; які своїми метикуваннями лише заплутують річи, з вичерпуючою ясністю виложені в Марксовім "Капіталі". Тому, коли аж у зрілім віці, змушений нападами противників, зайнявся він сею проклятою наукою, зробив се лиш на те, аби майже всіх "любомудрів" відлучити від св. пролєтарської церкви. В сім варварі було щось з того каліфа, що казав спалити Александрійську бібліотеку, говорячи: коли в ній є те, що й в Корані - вона зайва, коли що інше - вона непотрібна. Всяка ієрархія - духова, економічна, політична, повинна бути скасована в ім'я цієї дивовижної теорії "рівности", яку її творцеві захотілося чомусь назвати європейським іменем соціалізм.

"В ім'я рівности і - заздрости"... Заздрість - це був другий член лєнінської формули, движуча сила руху. І дійсно, що особливо вражає в ідеології лєнінізму, це якесь задушне повітря низької помсти і Schadenfreude неудачника, - яким ця теорія напоєна. Нічого свобідного й величного: ні геніального дотепу, ні вільного руху людини, яка бере те, що їй належиться по праву. Загальний тон большевизму, це тон Смердякова, що "ізмивається" над своїм "б