Значення іудаїзма серед ідейних джерел християнства



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Значення іудаїзма серед ідейних джерел християнства



Християнство виникло як відгалуження іудаїзму, у якого воно спадкувало, насамперед, визнання Старого завіту (в іудеїв він називається Танах) — найдавнішої частини Біблії. Із Старого завіту було взято багато сюжетів та образів для створення «бібліо­графії» нового Бога Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина терміна «месія» (буквально «по­мазаник», у перекладі — посланець божий, рятівник людей). З іудаїзму християнство перенесло в свій ідейний арсенал вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, про кінець світу.

Кумранською общиною називають іудейську релігійну секту, одним з районів діяльності якої було стародавнє місто Кумран. Кумраніти по-своєму розвивали вчення про месію. Зокрема, вони вважали, що месія за своєю природою є людиною, що його пер­ше пришестя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося і що тепер треба чекати другого пришестя, з яким пов.язаний кінець світу. Ці ідеї були підхоплені християнськими проповідниками.

 

Становлення християнства як державної релігії римської імперії

На початку нашої ери в Римській імперії назріла криза політеїзму, яка була зумовлена двома причинами.

I. У Римській імперії сформувалася досить розвинена філософська думка. Вона була спроможною охопити єдиним поглядом весь Всесвіт, шукала і знаходила, за суб'єктивним переконанням, єдине начало всього сущого. Ним оголошувалися або одна з стихій природи (земля, вода, повітря, вогонь), або Матерія, чи Логос (закон, принцип, дух). Ця уявна єдність світу та його єдине начало теоретично (гносеологічно) не збігалися з вірою в існування багатьох богів. Єдиний світ і єдине начало могли гносеологічно вживатися лише з одним (єдиним) Богом.

II. Очолював Римську імперію, яка об'єднувала численні країни та народи, єдиний імператор. Він, реальний володар на землі, вимагав визнання того, що на небі існує, неподільно панує єдиний Бог.

У період пізнього античного християнства рабовласницький клас у своїй головній масі приєднався до християнської релігії. За імператора Костянтина (323—337 рр.) християнська релігія перетворилася на державну, вона користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави. Відбувається подальша централізація церкви: єпископії та митрополії об.єдна­лись у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території імперії були три патріархії — римська, александрійська та антіохійська. У кінці IV ст. до них приєдналася кон­стантинопольська, а у V ст. — єрусалимська.

Маніфест віри

Незабаром у прихильників християнства з’явився новий привід для святкування. 27 лютого 380 року східноримський імператор Феодосій І Великий (347-395 рр.) в присутності західноримського імператора Валентиніана ІІ (371-392 рр.) та його зведеного брата, співправителя Граціана (359-383 рр.), підписав в Салониках едикт про віру, який проголошував християнство державною релігією та забороняв проведення язичницьких обрядів.

Переслідування християн припинилося

Едикт під назвою Cunctos populos не тільки забезпечував християнству особливий статус, але й відкривав дорогу для переслідувань єретиків та іновірців. В ньому імператор Феодосій наказував всім народам, які перебували під його владою, сповідувати віру за Нікейським символом, ухваленому на І Вселенському соборі.

Згідно з едиктом, у Римській імперії кожна людина мала сповідувати віру в тій її формі, в якій проповідував святий Петро в Римі і якої дотримувалися мужі апостольської святості – римський єпископ Дамас і олександрійський єпископ Петро. Це означало уявлення про Бога як про єдиносущну і нероздільну Святу Трійцю – Отця, Сина та Святого Духа.

«Послідовникам цього віросповідання, - говорилося в едикті, - ми наказуємо називатися православними християнами, інших ми вважаємо душевнохворими й божевільними, засуджуємо їх нести безславність єретичного вчення, зборам же їх не приписуємо йменуватися церквами. Окрім вироку божественного правосуддя, вони повинні будуть зазнати суворих покарань, яким зволіє їх піддати наша влада, керована небесною мудрістю».

Й, 2-й, 3-й розкол в християнстві причини і особливості формування конфесій християнства (дошукати другу половину)

Розко́л у христия́нстві (дав.-гр. σχίσμα — поділ, розщеплення) — відокремлення частини церкви чи поділ на кілька частин через канонічні суперечності.

Розколи у християнстві:

1. Халкедонський розкол (450 р.)

2. «Велика схизма» (1054 р.)

3. Реформація (1517 р.)

Халкедонський розкол

Що стосується самої назви, титулу “православний”, то він виник після четвертого Вселенського Собору, який відбувся в 451 році в Халкедоні, і слугував для означення прихильників так званого халкедонського христологічного догмату про іпостасну (особову) єдність двох природ (божої та людської) у Христі. Противники Собору – монофізити (навчали про єдину божественну природу в Христі, яка “засвоїла” людські властивості, за філософським принципом божественна субстанція – людські акциденції) – були визнані єретиками та засуджені (анафема).

Так відбувся перший значущий розкол Церкви (схизма), який дав початок так званим дохалкедонським Церквам (для прикладу – Вірменська Церква). Щоправда, представники дохалкедонських Церков (та й деяких інших Церков, як це видно із спільної декларації Римо-Католицької та Вірменської Церков, підписаної у 2002 році) не вважають себе монофізитами, твердячи радше про термінологічні відмінності, що спричинили догматичні непорозуміння. Натомість основну причину розколу вони вбачають в імперській сутності Візантійського Православ'я, заперечуючи великий візантійський принцип християнської імперії, опертої на принципі симфонії Церкви і Держави. Саме тому вони називали прихильників халкедонського православ'я “мелкітами” – цареславцями.

Отож, історія халкедонського розколу показує нам на два моменти у понятті “православний”: віросповідальний, прийнятний і для сучасних дохалкедонітів, та симфонійний, характерний для Церков візантійської традиції. Ось чому згодом і дохалкедонські Церкви засвоїли до себе назву “православні”, іменуючи себе Орієнтальними (Східними) Православними Церквами.

У візантійській традиції титул “православний” остаточно закріпився після іконоборства, яке завершилось “торжеством Православ'я” у IX столітті (святкується у Першу неділю Великого Посту). Так поняття “православний” включило в себе ще один момент – духовно-літургійний. У такому значенні титул “православний”, за деяким винятком стосовно свого симфонійного значення, про що слід вести окрему розмову, закріпився й у київській християнській традиції.

„Велика схизма”

Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип «філіокве» — і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) священослужителів та ін. Були суперечності й щодо територіальної сфери впливу обох церков. У середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гумберт 16 липня 1054 p. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийняв постанову Ахенського собору (809 p.) про філіокве. Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (грец. katholikos — загальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православною (лат. — ортодоксальний).

Розкол (схизма — грец. chisma) у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 p. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

Реформація

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.248.200 (0.013 с.)