Умови формування християнства



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Умови формування християнства



Умови формування християнства

Християнство виникло у другій половині 1 ст. в одному із східних районів Римської імперії — Палестині. Головною соці­альною причиною виникнення християнства було безсилля при­гноблених у боротьбі з гнобителями. Пригноблені неодноразово підіймалися на боротьбу за своє визволення. Проте усі повстання неминуче зазнавали поразки. Жорстокі розправи з повстан­цями посилювали настрої загальної апатії, відчаю та безнадії, а щоб продовжувати жити в таких умовах треба було мати якусь перспективу в житті. Та частина рабів і пригноб­лених, котра відмовилася від боротьби, знайшла розраду в релігії.

У формуванні конкретних особливостей нової релігії відіграв і свою роль також цілий ряд інших соціальних обставин. Існуван­ня імперської влади сприяло виробленню уявлення про єдиного Бога на небі. Посилення економічного, політичного та ідейного спілкування між народами (як наслідок утворення Римської імперії) породило в свідомості людей уявлення про наднаціо­нального Бога, який обіцяв спасіння усім людям незалежно від їхньої національності. Розклад рабовласницького суспільного ладу вимагав від можновладців ідеологічних засобів впливу на маси і привів їх у зв.язку з цим до підтримки християнської релігії.

 

Ідейні джерела християнства

 

Античне християнство мало свої ідейні джерела, головними з яких були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки, ідеологія кумранської общини, релігії східних народів Римської імперії.

Християнство виникло як відгалуження іудаїзму, у якого воно спадкувало, насамперед, визнання Старого завіту (в іудеїв він називається Танах) — найдавнішої частини Біблії. Із Старого завіту було взято багато сюжетів та образів для створення «бібліо­графії» нового Бога Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина терміна «месія» (буквально «по­мазаник», у перекладі — посланець божий, рятівник людей). З іудаїзму християнство перенесло в свій ідейний арсенал вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, про кінець світу.

Великий вплив на християнство мали ідеї Філона та Сенеки. Александрійський філософ Філон висунув ідеї про природжену гріховність людини, про необхідність урятування душі за допо­могою аскетизму та страждання. Ним було розроблене вчення про Логос, яке розвиває погляди іудейської релігії на месію. Філон учив, що месія має ім.я Логос (у перекладі з грецької — слово), що месія сам є Богом. Слідом за Філоном християни дали ім.я і своєму месії і також визнали його Богом. Прийняли вони й ідеї Філона про природжену гріховність людей, аскетизм та страждання як шлях урятування душі. У римлянина Сенеки христия­ни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, уря­тування душі як мету життя, презирство до земного життя, про любов до ворогів, покірність долі.

Кумранською общиною називають іудейську релігійну секту, одним з районів діяльності якої було стародавнє місто Кумран. Кумраніти по-своєму розвивали вчення про месію. Зокрема, вони вважали, що месія за своєю природою є людиною, що його пер­ше пришестя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося і що тепер треба чекати другого пришестя, з яким пов.язаний кінець світу. Ці ідеї були підхоплені християнськими проповідниками.

Багатий матеріал для творців християнської ідеології дали куль­ти східних богів: Осіріса (Єгипет), Митри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фрігія), Будди (Індія) та ін. У перші два сто­ліття нашої ери вплив різних східних релігій на широкі верстви населення Римської імперії був дуже великий. Ретельно аналізу­ючи міфи про східних богів, ми знаходимо разючий збіг подій, про які йдеться у них, з подіями, викладеними у міфі про Христа (переслідування немовляти злим царем, чудеса зцілення хво­рих та воскресіння мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.). Оскільки міфи про східних богів виникли значно раніше, ніж християнство, очевидно, що вони були одним з найважливіших джерел біографії Христа.

Значення іудаїзма серед ідейних джерел християнства

Християнство виникло як відгалуження іудаїзму, у якого воно спадкувало, насамперед, визнання Старого завіту (в іудеїв він називається Танах) — найдавнішої частини Біблії. Із Старого завіту було взято багато сюжетів та образів для створення «бібліо­графії» нового Бога Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина терміна «месія» (буквально «по­мазаник», у перекладі — посланець божий, рятівник людей). З іудаїзму християнство перенесло в свій ідейний арсенал вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, про кінець світу.

Кумранською общиною називають іудейську релігійну секту, одним з районів діяльності якої було стародавнє місто Кумран. Кумраніти по-своєму розвивали вчення про месію. Зокрема, вони вважали, що месія за своєю природою є людиною, що його пер­ше пришестя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося і що тепер треба чекати другого пришестя, з яким пов.язаний кінець світу. Ці ідеї були підхоплені християнськими проповідниками.

 

Становлення християнства як державної релігії римської імперії

На початку нашої ери в Римській імперії назріла криза політеїзму, яка була зумовлена двома причинами.

I. У Римській імперії сформувалася досить розвинена філософська думка. Вона була спроможною охопити єдиним поглядом весь Всесвіт, шукала і знаходила, за суб'єктивним переконанням, єдине начало всього сущого. Ним оголошувалися або одна з стихій природи (земля, вода, повітря, вогонь), або Матерія, чи Логос (закон, принцип, дух). Ця уявна єдність світу та його єдине начало теоретично (гносеологічно) не збігалися з вірою в існування багатьох богів. Єдиний світ і єдине начало могли гносеологічно вживатися лише з одним (єдиним) Богом.

II. Очолював Римську імперію, яка об'єднувала численні країни та народи, єдиний імператор. Він, реальний володар на землі, вимагав визнання того, що на небі існує, неподільно панує єдиний Бог.

У період пізнього античного християнства рабовласницький клас у своїй головній масі приєднався до християнської релігії. За імператора Костянтина (323—337 рр.) християнська релігія перетворилася на державну, вона користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави. Відбувається подальша централізація церкви: єпископії та митрополії об.єдна­лись у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території імперії були три патріархії — римська, александрійська та антіохійська. У кінці IV ст. до них приєдналася кон­стантинопольська, а у V ст. — єрусалимська.

Маніфест віри

Незабаром у прихильників християнства з’явився новий привід для святкування. 27 лютого 380 року східноримський імператор Феодосій І Великий (347-395 рр.) в присутності західноримського імператора Валентиніана ІІ (371-392 рр.) та його зведеного брата, співправителя Граціана (359-383 рр.), підписав в Салониках едикт про віру, який проголошував християнство державною релігією та забороняв проведення язичницьких обрядів.

Переслідування християн припинилося

Едикт під назвою Cunctos populos не тільки забезпечував християнству особливий статус, але й відкривав дорогу для переслідувань єретиків та іновірців. В ньому імператор Феодосій наказував всім народам, які перебували під його владою, сповідувати віру за Нікейським символом, ухваленому на І Вселенському соборі.

Згідно з едиктом, у Римській імперії кожна людина мала сповідувати віру в тій її формі, в якій проповідував святий Петро в Римі і якої дотримувалися мужі апостольської святості – римський єпископ Дамас і олександрійський єпископ Петро. Це означало уявлення про Бога як про єдиносущну і нероздільну Святу Трійцю – Отця, Сина та Святого Духа.

«Послідовникам цього віросповідання, - говорилося в едикті, - ми наказуємо називатися православними християнами, інших ми вважаємо душевнохворими й божевільними, засуджуємо їх нести безславність єретичного вчення, зборам же їх не приписуємо йменуватися церквами. Окрім вироку божественного правосуддя, вони повинні будуть зазнати суворих покарань, яким зволіє їх піддати наша влада, керована небесною мудрістю».

Халкедонський розкол

Що стосується самої назви, титулу “православний”, то він виник після четвертого Вселенського Собору, який відбувся в 451 році в Халкедоні, і слугував для означення прихильників так званого халкедонського христологічного догмату про іпостасну (особову) єдність двох природ (божої та людської) у Христі. Противники Собору – монофізити (навчали про єдину божественну природу в Христі, яка “засвоїла” людські властивості, за філософським принципом божественна субстанція – людські акциденції) – були визнані єретиками та засуджені (анафема).

Так відбувся перший значущий розкол Церкви (схизма), який дав початок так званим дохалкедонським Церквам (для прикладу – Вірменська Церква). Щоправда, представники дохалкедонських Церков (та й деяких інших Церков, як це видно із спільної декларації Римо-Католицької та Вірменської Церков, підписаної у 2002 році) не вважають себе монофізитами, твердячи радше про термінологічні відмінності, що спричинили догматичні непорозуміння. Натомість основну причину розколу вони вбачають в імперській сутності Візантійського Православ'я, заперечуючи великий візантійський принцип християнської імперії, опертої на принципі симфонії Церкви і Держави. Саме тому вони називали прихильників халкедонського православ'я “мелкітами” – цареславцями.

Отож, історія халкедонського розколу показує нам на два моменти у понятті “православний”: віросповідальний, прийнятний і для сучасних дохалкедонітів, та симфонійний, характерний для Церков візантійської традиції. Ось чому згодом і дохалкедонські Церкви засвоїли до себе назву “православні”, іменуючи себе Орієнтальними (Східними) Православними Церквами.

У візантійській традиції титул “православний” остаточно закріпився після іконоборства, яке завершилось “торжеством Православ'я” у IX столітті (святкується у Першу неділю Великого Посту). Так поняття “православний” включило в себе ще один момент – духовно-літургійний. У такому значенні титул “православний”, за деяким винятком стосовно свого симфонійного значення, про що слід вести окрему розмову, закріпився й у київській християнській традиції.

„Велика схизма”

Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип «філіокве» — і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) священослужителів та ін. Були суперечності й щодо територіальної сфери впливу обох церков. У середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гумберт 16 липня 1054 p. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийняв постанову Ахенського собору (809 p.) про філіокве. Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (грец. katholikos — загальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православною (лат. — ортодоксальний).

Розкол (схизма — грец. chisma) у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 p. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

Реформація

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.

Таїнства в християнстві

Таїнство (лат. sacramentum) — обряд в християнському віруванні та практиці, встановлений Христом, через яке передається благодать, і який складає священну містерію. Іншими словами, це — священодія в Церкві, в якій через зовнішній обряд тайно і невидимо передається благодать Святого Духа — спасаюча сила Божа.

В таїнстві благодать обов'язково дається за умови його правильного звершення. Можливо, дар цей буде християнину в суд чи на засудження, проте йому подається Божа милість.

Корінь латинського слова сакраментум — «робити священним». Погляди щодо того, які обряди є таїнствами і що це означає для акту бути священним, відрізняються серед християнських деномінацій і традицій. Таїнства так чи інакше пов'язані з різними подіями священної історії. Хоча первинно таїнства були запозичені з дохристиянських культів, отримавших в християнстві деякі специфічні риси. Причому на початках християнська церква позичила і ввела в свій культ всього два таїнства — хрещення і причастя. Тільки з часом серед християнських обрядів появляються інші п'ять таїнств.

Офіційно сім таїнств були признані Римо-католицькою церквою на Соборі в Ліоні в 1274 році. Католицька Церква, як і Православна, признає 7 таїнств, хоча порядок їх звершення суттєво відрізняється:

1. хрещення

2. євхаристія (причастя)

3. священство (рукоположення)

4. сповідь (покаяння)

5. миропомазання

6. шлюб (вінчання)

7. єлеосвячення (соборування)

 

Лютерани признають лише хрещення і причастя; англікани — хрещення, причастя і шлюб. Розуміння таїнств в протестантизмі інше.

1. Хрещення. Це таїнство означає прилучення людини до християнства зануренням у воду або скропленням. Здійснюється священнослужителем. Слово "хрещений" рівнозначне слову "християнин". Обряд хрещення символізує звільнення хрещеного від лихого впливу Диявола. В його основі - ідеї про злу силу непокірного Богові Диявола і про "первородний гріх", від якого слід очищатися скропленням водою. Обряд окроплення водою як магічна дія виник дуже давно. Багато народів вважали, що вода має здатність відганяти відлюдний "нечисту силу", тому ще до виникнення християнства існував звичай окроплювати немовля водою і при зануренні в неї давати йому ім'я. Раннє християнство не знало обряду хрещення. Він впроваджувався поступово, і тільки рішеннями перших вселенських соборів (IV ст.) хрещення було оголошене обов'язковим. Форма обряду в різних християнських церквах різноманітна: католики обливають свяченою водою, протестанти - окроплюють або занурюють у воду. У православній церкві обряд хрещення здійснюють над немовлям, якого в перші дні після народження приносять до церкви, де священик тричі занурює його у "святу" воду. Цією дією він наче змиває "первородний гріх", успадкований дитиною від "прабатьків людства", і відкриває перед нею шлях до спасіння.

2. Причастя (євхаристія). Воно символізує співучасть віруючого в Таємній Вечері Господній. Формальним його виявом є частування віруючих, здебільшого після сповіді, хлібом та вином, які символізують тіло і кров Христа. Причащаючись, віруючий приймає "подячну жертву" і "прилучається до божественного єства". Православні причащаються квасним хлібом, бо прісний вживали тільки на Пасху. Католики з огляду на те, що Христос роздавав своїм апостолам під час Таємної вечері прісний хліб, причащаються саме ним. Тих, хто причастився, вважають "співтілесниками Ісуса Христа". У деяких протестантських церквах і сектах (адвентисти, меноніти, п'ятдесятники, євангельські християни-баптисти) специфічною формою причастя є хлібопереломлення - розламування і роздавання хліба (символу зраненого, замученого тіла Христового) і причащання вином. Але, на відміну від православ'я та католицизму, причастя у них вважається не таїнством, а обрядом, що символізує духовну єдність віруючих у їхній вірі в друге пришестя Христа.

3. Миропомазання. Означає воно передавання віруючому "благодаті Святого Духа" змащуванням його ароматичною речовиною - миром, що символізує освячення і зміцнення духовних сил на шляху до спасіння. Обряд змащування тіла маслянистими речовинами виник значно раніше від християнства. Зумовлений він вірою людей у магічні властивості речовин. Пізніше помазання здійснювали, наприклад, в Індії, при хрещенні, на весіллях і похоронах. У Єгипті застосовували помазання при освяченні жерців. Запозичивши з давніх релігій обряд миропомазання, християнство оголосило його таїнством. У ранніх християнських церквах миропомазання здійснювали тільки на Пасху. Таїнство миропомазання у православних і старообрядців-попівців здійснюють, як правило, над немовлям після хрещення, у католиків - над 7-12-літніми дітьми (конфірмація).

4. Сповідь. Символізуючи примирення віруючого з Богом, вона відбувається у формі його покаяння у власних" гріхах перед священиком, який відпускає гріхи. Джерела таїнства сповіді (покаяння, спокути, примирення) - в первісних віруваннях у зло, гріх, "бісівські сили", що переслідують людину i яких можна позбутися, розповівши про свої гріхи інші їм людям або промовляючи слова закляття. У християнстві сповідь спочатку була прилюдною і лише наприкінці IX ст. замінена таємною, тобто сповіддю віруючого тільки священику, хоч у православ'ї поряд з таємною існує й загальна сповідь.

5. Шлюб. Символізує освячення подружнього союзу іменем Божим, надання нареченим благодаті, єдинодушності в народженні та вихованні дітей. Обряд одруження сформувався в первісні часи, коли люди зверталися до "добрих духів" з проханням допомогти їм народити дітей, відігнавши "нечисту силу". Лякали її вогнем, димом, водою, шумом. Елементи цього ритуалу збереглися і в сучасному церковному шлюбному обряді.У християнській релігійній обрядовості таїнство шлюбу утвердилося чи не найпізніше - в XVI ст.

6. Священство (хіротонія, рукопокладення). Це таїнство символізує передавання Божої благодаті для здійснення таїнств і богослужінь. Процедурно воно є посвятою у сан диякона, священика або єпископа. У православній і католицькій церквах священство є таїнством, у протестантизмі обрядом. Рукопокладений служитель культу після цього визнається посередником між Богом і людьми. Обряд священства існував і в дохристиянських релігіях, християни запозичили його в період утвердження перших релігійних громад. Роль цього таїнства зросла після проголошення християнства державною релігією Римської імперії, коли почалося становлення церковної ієрархії - священновладдя церковних чинів зверху донизу. Усі християнські релігії визнають божественне походження церковної ієрархії. У християнстві священство здійснюється лише чоловіками і має три ступені: диякон, пресвітер (священик), єпископ. Диякон - священнослужитель першого ступеня. Він бере участь у богослужінні, прислужує при таїнствах, але не має права робити це самостійно. Пресвітер може самостійно проводити богослужіння, обряди і шість таїнств із семи, визнаних у католицизмі й православ'ї, крім рукоположення. Єпископ - священнослужитель найвищої категорії, здійснює всі сім таїнств і має право висвячувати у сан диякона і пресвітера.

7. Маслосвяття (соборування, оливопомазання, маслособорування, єлеосвячення). Це таїнство символізує зцілення тіла і душі людини. Формально воно відбувається як помазання хворого освяченою оливою - єлеєм. Згідно з ученням православної церкви маслосвяття зцілює духовні й тілесні хвороби, які є наслідком гріхів. Здійснюють його над особами, старшими 7 років, які хворіють на тілесні або душевні хвороби (відчай, скорбота тощо). Католицизм заперечує лікувальну роль маслосвяття, вважаючи його одним з останніх обрядів переходу людини у вічне життя.

8. Богослужіння. Це своєрідна форма звернення до Бога через обрядові дії, церемонії з метою одержання від нього підтримки. Воно є важливим елементом релігійного культу, під час якого священнослужителі, віруючі, вважається, "вступають у прямий контакт з Богом". Богослужіння відправляють у культових приміщеннях. Християнство виробило семирічне, річне, добове кола богослужінь. На кожен день призначені відповідні молитви і співи.

 

Поняття автокефалії

Автокефалія— (від грец. αυτός — сам та κεφαλή — голова) - це статус помісної Церкви, як частини Вселенської Православної Церкви.

Автокефальна Церква — це помісна Церква (до юрисдикції якої належить певна територія, на якій не повинні діяти інші помісні Церкви). Як і автономна Церква, вона є незалежною і самостійною в управлінні частиною Вселенської Православної Церкви. Автокефальна Церква не є ні ієрархічно, ні адміністративно частиною іншою Православної Церкви.

Статус автономії відрізняється від автокефалії тим, що предстоятель автономної Церкви, після обрання, має бути затверджений патріархом однієї з автокефальних Церков.

 

 

Унії в християнстві

Унії. Католики єдині з православними в розумінні того, що Християнська Церква, очолювана самим Ісусом Христом, зберігає внутрішню єдність. „Перегородки між церквами не сягають неба” (Платон Городецький). З обох боків є єдині погляди на причини розколу, але нема єдиних поглядів на спосіб об’єднання. Православні вважають, що єдиним шляхом подолання цих розколів є повернення до стану, який існував до 1054 року. Католики ж вбачають цей шлях у догматичному та адміністративному підпорядкуванні Римському єпископату при збереженні православними своїх обрядів.

Укладення уній відбувалося тільки за певних історичних умов, коли віруючі східних церков були поставлені перед вибором повної втрати своєї культурної і національної ідентичності або збереження її, але під іншою духовною юрисдикцією і, звичайно, обирали останнє. Так було на українських землях, що перебували в складі Речі Посполитої.

На Близькому Сході в такі умови були поставлені православні греки, араби, вірмени, інші народи в період хрестових походів, а потім — Османської імперії, влада якої підтримувала католиків латинського та східного обрядів, примушуючи послідовників інших конфесій до прийняття ісламу. Але повністю приєднати вдавалося рідко. З понад 100 таких спроб об’єднання християнських церков у єдину Церкву лише одна увінчалася успіхом: 1580 року приєднали рух маронітів. В інших випадках унія, призводячи до загострення стосунків між католиками і православними, протистояння в міжцерковних зносинах і конфліктів на релігійному ґрунті, зумовила виникнення на місці однієї зі східних церков двох — уніатської та православної, а в Індії — чотирьох. Тобто не всі вірні хотіли укладення унії і переходили до неї.

Найбільш вдалою спробою об’єднання є Українська Греко-католицька церква. Берестейська унія (1596 р.), яка офіційно оформила унію була не першою спробою об’єднання української православної церкви з католицькою, але єдиною, що мала результат. Унія спричинила дуже великі потрясіння в тодішньому українському суспільстві, вона мала позитивні (збереження української ідентичності, мови, виховання патріотизму) і негативні (історичні катаклізми, латинізація обряду тощо) наслідки, але тим не менше, Українська Греко-Католицька церква налічує досить велику кількість віруючих, що становить значну частку населення України.

Флорентійська унія

В 1439 р. звичайну течію церковного життя сколихнула Флорентійська унія Царгорода з Римом. Опинившись у смертельній небезпеці, під невблаганним тиском військ турків-османів, візантійський імператор Іоан VIII Палеолог наважився на церковну унію (союз) з Римом, сподіваючись одержати за це військову допомогу Заходу. На Фераро-Флорентійському Соборі представники Східної Церкви погодилися визнати першість Римського Папи і прийняти західне формулювання деяких догматів віри. Але унія тривала недовго. Як і в галицького князя Данила за два століття перед тим, сподівання на військову допомогу Заходу не виправдалися. Більшість православних єпископів та вірних відкинули прийняту угоду про єднання з Римом. Вже у 1451 p. Coбор у Царгороді осудив унію. На Сході знову міцно утвердилося православ'я. Однак у 1453 р. турки завоювали Цар город, і колись могутня Візантійська імперія припинила своє існування.

 

Ранній протестантизм

Мартін Лютер (1483—1546) 31 жовтня 1517 р. виголосив у Віттенберзькій церкві 95 тез проти всевладдя римського папи і торгівлі індульгенціями. Головна ідея його тез полягала в тому, що для спасіння необхідне внутрішнє покаяння грішника, яке не можна замінити ніякими зовнішніми обрядами та грошовим відкупом. Про радикальну реформу церкви не було й мови. Проте Рим на перегляд догматів відповів погрозами відлучення від церкви і розправою. Віттенберзький проповідник відмовився поступитися грубій силі. Почалися взаємні звинувачення, і справа закінчилась тим, що благочестивий монах публічно спалив папську буллу про відлучення його від церкви (10 грудня 1520 p.).

Це був нечуваний крок відходу від букви релігійної віри, значення якого порівнювалося з іскрою, що потрапила у бочку з порохом. Виступ Лютера проти католицької церкви був сигналом до виступу всіх опозиційних і революційних сил проти феодалізму, виступу, який вилився у селянську війну в Німеччині (1524—1526 pp.).

Пізній протестантизм

Баптизм

Баптизм (от греческого «баптидзо» — окунать, крестить в воде) — является самой распространенной протестантской конфессией в Украине. Название указывает на исповедание баптистами крещения во взрослом возрасте через полное погружение крещаемого и подчеркивает отличие баптистов от христианских течений, которые практикуют крещение младенцев.

Перші баптисти були англійцями-конгрегаціоналістами, які через релігійні переслідування емігрували з Англії в Нідерланди. Засновником баптизму і першим керівником першої баптистської громади став Джон Сміт. У 1612 році, коли в Англії виникла хвиля релігійних переслідувань, частина амстердамських баптистів повернулася на батьківщину — але вже без засновника баптизму. І в цьому ж, 1612 році, в Лондоні виникла перша баптистська громада. Саме в Англії повністю сформувались віровчення і догмати — і саме в Англії англійці почали називати себе баптистами. Спершу течія мала незначне поширення, хоча вже у війську пуритан Олівера Кромвеля знаходимо його представників.

Віровчення баптистів засновано на лютеранстві та кальвінізмі. Особливе значення надається особистій вірі: баптисти відродили культову і церковну організацію, обряд хрещення проводять над дорослими, мотивуючи це тим, що в Новому Завіті нема прикладів хрещення дітей, а лише дорослих осіб, а також (1Петр.3:21), де читаємо, що хрещення — це обіцянка Богові доброго сумління. Хрещення розглядається як знак духовного відродження, а баптизм, наразі, вимагає активну місіонерську діяльність.

Святе Письмо.

Віримо, що Біблія — канонічні книги Святого Письма — є богонатхненим за своєю природою духовним письмовим твором, справжнім Словом Божим, яке виражає Боже Самовідкриття. Визнаємо, що у тексті оригіналу Біблія є непомильною, авторитетною і достатньою на всі часи. Тому, маючи Божий авторитет, Святе Письмо — це для нас практична настанова у всіх аспектах життя

Бог.

Віримо в єдиного, живого та істинного Бога, в Особу безначальну, — таку, що вічно існує, усе знає, є святою, всюдиприсутньою та всемогутньою, Творцем і Володарем усього, що існує: видимого і невидимого світів.

Людина.

Віримо, що Бог створив людину безгрішною, за Своїми образом і подобою. Визнаємо, що Бог створив людину вільною у виборі між добром і злом. Перші люди самостійно обрали шлях непослуху своєму Творцеві і цим згрішили проти Бога. Через це гріхопадіння перших людей усе людство успадкувало від них гріховну природу та смерть.

Віримо, що Бог у Своїй любові передбачив план спасіння людей через добровільну жертву Ісуса Христа за наші гріхи. Ісус Христос взяв на Себе усі людські провини і витерпів кару за них на Голгофському хресті. Спасіння звершується Богом через благодать, людина приймає спасіння вірою. Через віру людина отримує виправдання. Наслідком навернення до Бога є народження згори від Святого Духа (відродження). Наслідком виправдання є освячення — процес відокремлення від гріха, посвяти себе Богові та переображення в образ Ісуса Христа. Християнин має освячуватися постійно протягом усього життя. Людина виявляє свою віру через свої вчинки.

Церква.

Віримо, що Церкву створено Ісусом Христом. Вона є зібранням народжених згори людей, які викуплені Ісусом Христом з усіх народів протягом усіх часів. Визнаємо, що Ісус Христос є Головою Церкви. Належність людини до Церкви Христової виявляється через належність до однієї з місцевих церков.

Місцева церква є зібранням народжених згори людей, які мешкають в одній місцевості, поєднані однією вірою та добровільно об'єдналися для спільного служіння Господу та задоволення своїх духовних потреб. Віруючі приєднуються до місцевої церкви через водне хрещення по вірі. У кожній місцевій церкві Господь поставляє служителів (пасторів та дияконів) через обрання їх місцевою церквою.

 

Віримо, що водне хрещення по вірі є заповіддю Господа Ісуса Христа, встановленою для тих, хто навернувся до Бога, розкаявся у своїх гріхах, увірував в Ісуса Христа як свого особистого Спасителя та пережив народження згори. Передумовою хрещення є свідоме визнання людиною своєї віри в Ісуса Христа як особистого Господа і Спасителя. Хрещення звершується служителями церкви у вигляді повного занурення новонаверненого у воду.

Віримо, що Вечеря Господня — це заповідь Господа Ісуса Христа, яка була встановлена Ним для згадування та сповіщання Його страждань та смерті. Ми визнаємо, що хліб та вино вказують на тіло та кров Ісуса Христа. Вечеря Господня виражає єднання віруючих з Ісусом Христом та один з одним; участь у Вечері Господній мають право брати члени церкви, що знаходяться у мирі з Богом та церквою.

Другий прихід Христа.

Віримо у другий прихід Господа Ісуса Христа на землю у силі та славі, у воскресіння померлих у Христі та в переміну тих віруючих, які на час підхоплення Церкви будуть живі. Віримо у зустріч Церкви із Христом на хмарах. Ми віримо у тисячолітнє Царство Христа. Також віримо у воскресіння усіх померлих та праведний суд Божий над кожним із них: після суду наступить вічність, яка для одних буде вічним блаженством із Христом, а для інших вічними муками.

Пантеон богів

Слов'яни вірили у багатьох богів. Сучасні вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом початкової міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

Головні східнослов'янські боги:

Сварог — за Іпатіївським літописом, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.

Див — був ще стародавнішим богом ніж Сварог, він втілював яскраве блакитне небесне склепіння. Див — чоловічий початок Всесвіту, світло.

Лада — одна з найстародавніших язичницьких богинь, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада — мати близнят Лелі (Дани) — втіленої води, і Полеля — втіленого світла.

Перун — згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає блискавка, був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися на Україні, змальовують його стрільцем.

Дажбог — назва бога Сонця на Русі.

Волос (Велес) — один з найстародавніших богів, покровитель скотарства, що був грізним владикою інших богів і на Русі поступався лише Перунові.

Мокоша — богиня річок і родючості.

Стрибог — бог вітру.

Рожаниці — дарувальниці життя.

Род — батько всього живого.

Сварожич — бог вогню.

Лела — богиня любові.

Попель — бог подружнього життя.

Триглава (Тригла) — богиня землі.

Ярило — бог весняної родючості.

Тут важливо також згадати про існування "Велесової книги" — літературної пам'ятки нібито дохристиянських часів, вік якої точно не встановлено. Вона стала відома суспільству при досить дивних обставинах, що дають підстави стверджувати що це підробка XVIII—XIX ст. Якщо ж це дійсно історична пам'ятка, то її значення неможливо переоцінити. Вона проливає світло на певні сторони вірувань і життя східних слов'ян. В ній приводяться назви багатьох богів, а також повідомляється як велика таємниця, що насправді всі ці боги — це одне, стверджуючи таким чином ідею єдинобожжя в досить незвичному вигляді.

На Русі (у Києві) язичництво існувало офіційно до введення християнства. Найвідомішими руськими богами були: Ярило (бог сонця та весни), Дажбог (бог сонця та багатства), Велес (або Волос) (бог скота), Перун (бог грому), Род (бог народження). Язичество скасував князь Володимир у 988 році, а замість нього було введено християнство східного обряду (православ'я).

Попри намагання знищити будь-які прояви язичества серед населення Русі, деякі язичеські культи та обряди ще довго зберігалися та відправлялися потай, а деякі трансформувалися у християнські обряди з елементами язичества (коломийки, веснянки, колядки, щедрівки, корогоди, свято Івана Купала, масляна) (оскільки православна церква намагалася підлаштувати язичницькі свята під християнські, щоб полегшити ідеологічне загарбання Русі) та й протривали дотепер. Цікавим є те, що на території Галичини на берегах річки Збруч язичницький релігійний центр діяв до 17 століття.

 

Етапи християнізації Русі

1. У 60-і рр.. того ж століття, очевидно, за князювання Аскольда і Діра, якась частина східних слов'ян виявила бажання прийняти християнство по східному обряду і запросила на Русь грецьке духовенство. Про це нам відомо з "Окружного послання" константинопольського патріарха Фотія.

2. Під 955 роком в "Повісті временних літ" поміщений розповідь про подорож російської княгині "у греки", під час якого Ольга удостоїлася аудієнції в імператора і прийняла хрещення.

3. 980 р за правління Володимира Святославовича

Під час рос імперії

1710 року - у Київській Митрополії вводиться церковна цензура. З українських церковних книжок вилучаються слова, які здаються московським духівникам єретичними й «не відповідними православ'ю».

1720 року – впроваджується указ, за яким українське друкарство переводиться на московський взірець, і тільки на "вєлікороссійском нарєчіі". Вилучаються церковні книжки українського друку. Друкарні Києво-Печерської лаври заборонено друкувати українську граматику для шкіл. В Російській імперії починає діяти так звана "Єкатерининська комісія уложення". Київське духовенство склало 75 пунктів своєї петиції до цієї "Комісії" про відновлення прав і привілеїв, стародавніх звичаїв Київської митрополії. В Синодальній комісії ці прохання відхилили.

Після смерті митрополита Йосафата, митрополича кафедра чотири роки не була обсаджена. Лише 1722 року «архієпископом Київським» було призначено Варлаама Ванатовича. Таким чином він отримав сан архієпископа, а не митрополита. В т



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.254.246 (0.026 с.)