Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Фінанси як наукова дисципліна.

Поиск

Фінанси як наукова дисципліна.

Наукова дисципліна фінанси вивчає гроші і соціально-економічні відносини, що пов'язані з формуванням, розподіленням і використанням матеріальних ресурсів. Фінанси — це прикладна економічна дисципліна.

Традиційно фінанси розділяють на публічні і приватні. До першої групи відносяться: державні фінанси і муніципальні фінанси|місцеві (муніципальні) фінанси. У другій групі виділяють:

особисті фінанси та сімейні фінанси;

фінанси малого бізнесу, корпоративні фінанси (фінанси підприємств, фінанси бізнесу), фінанси банків (банківська справа), фінанси некомерціних організацій.

Для публічних фінансів первинними є видатки, оскільки відбувається фінансування чітко регламентованих задач і функцій публічного утворення. Для приватних фінансів первинними є прибутки, оскільки вся діяльність спрямована на отримання прибутку, який у подальшому використовується особою з власними цілями

 

Придмет фінансової науки

Дисципліна "Фінанси" є базовою для підготовки спеціалістів економічного профілю, що має на меті надання фундаментальних знань з функціонування фінансів та їх впливу на соціально-економічний розвиток суспільства. Предметом фінансової науки є сукупність фінансових відносин, що виникають на різних рівнях економічної системи між державою, юридичними та фізичними особами.

Понятійний апарат фінансової науки охоплює фінансові категорії, які в абстрактно-теоретичній формі характеризують різні сторони реальної фінансової дійсності. Через використання фінансових категорій як інструмента наукового пізнання досягається більш глибоке розкриття сутності фінансів, їх специфіки і особливостей функціонування.

Фінансові категорії мають історичний характер і виступають формою теоретичного мислення, наукової абстракції, яка є зрізом реального економічного життя. З появою держави з'явились такі фінансові категорії як податки і державний кредит. Податок - це найпростіша "фінансова клітинка" державних фінансів, в якій сфокусовані основні сутнісні ознаки і властивості фінансів

 

Сутність фінансів, їх характерні особливості та роль

Фінанси є однією з найбільш важливих і складних економічних категорій. Без них неможливе функціонування держави і діяльність юридичних та фізичних осіб, оскільки саме вони забезпечують вартісний рух створеного у суспільстві валового внутрішнього продукту (ВВП), відображаючи досить складні відносини, що виникають при цьому. Головним їхнім призначенням є забезпечення кожної фізичної особи, кожного суб’єкта підприємництва, кожної державної структури, а отже і суспільства загалом, достатніми для здійснення їх діяльності грошовими коштами.

Фінанси — сукупність грошових відносин, пов’язаних з формуванням, мобілізацією і розміщенням фінансових ресурсів та з обміном, розподілом і перерозподілом вартості створеного на основі їх використання валового внутрішнього продукту, а за певних умов і національного багатства.

Функції фінансів

Виділяють кілька основних функцій фінансів: розподільчу, контрольну і регулюючу, стимулюючу і відтворювальну.

Розподільна функція фінансів полягає

1) у створенні так званих основних чи первинних доходів шляхом розподілу національного доходу серед учасників матеріального виробництва;

 

Фінансовий контроль здійснюється в процесі фінансового планування, у використанні доходної та видаткової частин бюджетної системи.

Крім розподільної та контрольної функцій фінанси виконують регулюючу функцію. Ця функція пов'язана з втручанням держави через державні витрати, податки, державний кредит у процес відтворення. З метою регулювання економіки використовуються також фінансове та бюджетне планування, державне регулювання ринку цінних паперів. [8]

Стимулююча функція полягає у використанні розподіленого доходу або для розширення виробництва, або для накопичень і соціальних потреб. Держава за допомогою системи фінансових важелів впливає на розвиток галузей, підприємств у ту чи іншу сторону. [9]

Відтворювальна функція забезпечує збалансованість трудових, матеріальних і грошових коштів на всіх стадіях простого і розширеного виробництва. Сприяє розвитку виробництва через зростання інвестицій. [10]

Функції фінансів здійснюються:

· На всіх рівнях управління економічною системою (Федеральному, територіальному, місцевому);

· У всіх сферах суспільного життя (матеріальне виробництво, сфера обігу, сфера споживання);

· На всіх рівнях економічної системи (внутрішньогосподарському - фінанси підприємств, внутрігалузевому - фінанси комплексів, міжгалузевому і міжтериторіальне - держбюджет і позабюджетні фонди).

 

Фінансові категорії, їх зміст

Фінансові категорії є основними в системі пізнання фінансових відносин у їх нерозривному зв'язку з економічним розвитком суб'єктів господарювання і держави.

Фінансові категорії відображають явища економічного життя і закономірності фінансових процесів, тому їх потрібно використовувати з метою збільшення економічної ефективності господарювання. Фінансові категорії пов'язані з функціями фінансів.

Важливою фінансовою категорією є фінанси підприємницьких структур, які відображають різноманітні фонди фінансових ресурсів, що створюються і використовуються для виробництва і реалізації продукції, робіт і послуг у різних галузях економіки. Процеси організації та функціонування фінансів підприємницьких структур ґрунтуються на відповідних принципах, до яких належать: комерційний розрахунок, господарська і фінансова незалежності, фінансова відповідальність, матеріальна зацікавленість тощо

 

Поняття фінансової системи

Фінансова система — сукупність відособлених, але взаємопов'язаних сфер і ланок фінансових відносин, які відображають специфічні форми й методи обміну, розподілу і перерозподілу ВВП, система фінансових органів та інститутів.

За внутрішньою будовою фінансова система — сукупність відносно відокремлених, але взаємопов'язаних фінансових відносин, які відображають специфічні форми та методи розподілу й перерозподілу ВВП.

Внутрішня структура фінансової системи складається із:

1) сфер — узагальнена за певною ознакою сукупність фінансових відносин;

2) ланок — відособлена частина фінансових відносин (за ознакою специфічних форм і методів фінансових відносин або за ознакою наявності окремого фонду фінансових ресурсів).

За організаційною структурою — фінансова система — сукупність — фінансових органів та інститутів, які здійснюють управління грошовими потоками. Внутрішня структура фінансової системи лежить в основі виділення органів управління фінансовою системою.

Управління фінансовою системою

правління фінансами, як і будь-якою іншою системою, включає дві основні

складові: органи управління та форми і методи управлінської діяльності.

У світовій теорії і практиці широкого визнання набув фінансовий

менеджмент як наука про управління фінансовою діяльністю. Зміст

фінансового менеджменту визначається функціями управління: розроблення

стратегії, планування тактики реалізації стратегії, організація

виконання розроблених планів, облік і контроль.

Основним завданням органів управління фінансовою системою є забезпечення

злагодженості у функціонуванні окремих сфер і ланок фінансових відносин.

Це досягається чітким розмежуванням функцій і повноважень між

фінансовими органами та інституціями.

Центральне місце в управлінні фінансами в Україні, як і в будь-якій

іншій державі, посідає Міністерство фінансів. Саме на нього покладені

завдання загального керівництва всією фінансовою системою країни.

 

Еволюція фінансів

Розглядаючи генезис фінансів, виділяють основні етапи їх розвитку, тобто еволюцію. З'ясуємо детальніше еволюцію форм фінансів та їх характерні ознаки у взаємозв'язку із суспільно-історичними формаціями.

Перший етап еволюційного розвитку фінансів — це нерозвинена форма; вона характеризується невиробничим характером фінансів, тобто основна частина грошових коштів витрачалась на військові цілі та майже не впливала на економіку.

Властивістю другого етапу еволюції фінансів була саме вузькість, адже фінансова система складалася з однієї ланки — бюджетної — і кількість фінансових відносин обмежувалася. Більшість цих відносин пов'язувалася із формуванням і використанням бюджету.

Оскільки третій етап формувався із розвитком державності й подальшим розвитком товарно-грошових відносин, — виникала потреба у нових загальнодержавних фондах грошових коштів та відповідно нових групах грошових відносин, пов'язаних із формуванням і використанням цих фондів

 

Фінансовий контроль

Фіна́нсовий контро́ль — це один із видів фінансової діяльності держави з перевірки суб'єктів господарювання всіх форм власності шляхом застосування встановлених чинним законодавством методів контрольної діяльності для виявлення недоліків у фінансовій звітності підприємств, установ, організацій в процесі створення, розподілу, використання грошових фондів

В залежності від суб'єктів, що здійснюють фінансовий контроль, розрізняють такі його види.

Державний фінансовий контроль проводять державні органи влади і управління. Весь державний контроль поділяється на загальнодержавний і відомчий. Відомчий фінансовий контроль застосовується тільки по відношенню до підвідомчих підприємств та організацій і проводиться контрольно-ревізійними підрозділами міністерств і відомств.

Громадський фінансовий контроль — здійснюють громадські організації (партії, рухи, профспілкові організації).

Аудит — новий вид фінансового контролю. Це незалежний зовнішній фінансовий контроль, заснований на комерційних засадах

 

23. Сутність і види податків, їх функції.

За економічним змістом податки – це фінансові відносини між державою і платниками податків (юридичними і фізичними особами) з метою створення загальнодержавного централізованого фонду грошових коштів, необхідних для виконання державою її функцій.

За суттю податок – це обов’язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до податкового законодавства.

Під збором (платою, внеском) розуміють обов’язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій.

Податок як фінансову і економічну категорію характеризують такі ознаки:

- примусовий характер (обов’язковість),

- безеквівалентність – означає, що частку відчужуваного доходу (прибутку) держава не відшкодовує індивідуальному платнику в адекватному розмірі товарами чи послугами,

- відсутність цільового використання,

- законодавча регламентація,

- однаковий підхід до всіх платників,

Функції податків.

До основних функцій податків відносять:

1) фіскальна - пов’язана з формуванням джерела державних доходів;

2) розподільча - полягає в перерозподілі доходів платників у відповідності з прийнятими в суспільстві критеріями доцільності і соціальної справедливості;

3) регулююча - суть полягає у впливі податків на різні сторони діяльності платників.

 

Класифікація податків

Податки класифікують за такими ознаками:

1. За економічним змістом об’єкта оподаткування: - податки на доходи, - податки на споживання, - податки на майно, - податки на різні дії, - інші податки.

2. За рівнем встановлення: - загальнодержавні,- місцеві.

3. За формою оподаткування: - прямі,- непрямі.

4. За способом стягнення: - розкладні - окладні.

5. За порядком використання: - загальні,- спеціальні.

6. За платниками податків: - податки з юридичних осіб, - податки з фізичних осіб,

- податки змішаного складу.

7. За ступенем врахування фінансового стану платника: - реальні,- особисті.

 

Податкова політика

Податкова політика - це діяльність держави у сфері встановлення і стягнення податків. Саме через податкову політику держави відбувається становлення і розвиток податкової системи держави. Основними принципами податкової політики є фіскальна і економічна ефективність, соціальна справедливість.

Принцип фіскальної ефективності передбачає наступні елементи: достатність доходів, мінімізацію видатків на збирання доходів і запобігання ухиленню від сплати платежів до бюджету, еластичність (або гнучкість) податкової системи, рівномірне розподілення податків між адміністративно-територіальними одиницями.

Бюджетний дефіцит

Розрізняють такі основні форми бюджетного профіциту:

1)існування бюджетного профіциту у вигляді своєрідних бюджетних резервів, що сформувалися внаслідок зміни економічної кон'юнктури на світовому рівні або в межах країни за рахунок її економічного зростання.

2) перевищення доходів над видатками, що виникає внаслідок надмірної дохідної бази окремих бюджетів порівняно з нормованими органами влади й управлінням вищого рівня видатками.

3) бюджетний профіцит може бути результатом антициклічної політики держави внаслідок збалансування бюджету в межах не одного, а кількох років. В окремі роки встановленого періоду формуються бюджетні профіцити, а в окремі — дефіцити.

4) перевищення доходів над видатками може також сформуватися у зв'язку із розробкою та застосуванням податкової політики за методологією А. Лаффера, сутність якої полягає у збільшенні надходжень до бюджету в результаті уповільнення податкового тиску і зменшення податкових ставок.

Принципи страхування

Вільний вибір - стосується лише добровільних видів страхування. Страхувальникові надається можливість обирати будь-якого страховика, що має ліцензію на даний вид страхування. Водночас страховика ніхто не може змусити здійснювати той чи інший вид добровільного страхування.

Страховий ризик — це ймовірна подія або сукупність подій, на випадок яких здійснюється страхування.

Страховий (майновий) інтерес випливає з права власності або володіння тим чи іншим об'єктом.

Максимальна сумлінність. Надійне страхування можливе лише за умов високого довір'я між сторонами. Ні страхувальник, ні страховик не мають права приховувати один від одного ту чи іншу інформацію, що стосується об'єкта страхування.

Страхові відшкодування та виплати не повинні приносити страхувальникові прибутку. З метою уникнення спроб використання страхування у спекулятивних цілях страховики додержують принципу, згідно з яким матеріальний і фінансовий стан страхувальника після відшкодування завданих збитків має бути таким самим, як і до страхового випадку. Відхилення, як правило, бувають у бік заниження рівня відшкодування.

Суброгація — це передання страхувальником страховикові права на стягнення заподіяної шкоди з третіх (винних) осіб у межах виплаченої суми.

Контрибуція — це право страховика звернутися до інших страховиків, які за проданими полісами несуть відповідальність перед одним і тим самим конкретним страхувальником, з пропозицією розділити витрати з відшкодування збитків.

Співстрахування —страхування об'єкта за одним спільним договором кількома страховиками.

Перестрахування — страхування страховиком ризиків виконання всіх або частини своїх обов'язків перед страхувальником у іншого страховика.

 

Класифікація страхування

Страхування, як наука, галузь знань та сфера бізнесу, характеризується багатьма специфічними поняттями, які можна класифікувати.

В основу класифікації страхування покладено розбіжності у сферах діяльності страхових компаній, підходах щодо забезпечення страхового захисту майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, визначенні об'єктів страхування, обсягів страхової відповідальності, формах проведення страхування тощо. У зв'язку з цим можна вирізнити найістотніші класифікаційні ознаки, що мають найбільш важливе значення як у теоретичному, так і практичному розумінні, а саме:

- історична ознака;

- економічні ознаки (сфера діяльності, або спеціалізація, страхо-вика; об'єкти страхування; рід небезпек; статус страхувальника; статус страховика);

- юридичні ознаки (за вимогами міжнародних угод і внутрішнього законодавства; за формою проведення).

Класифікація за економічними ознаками включає кілька варіантів.

Класифікація за об'єктами страхування, тобто об'єктами, на які спрямований страховий захист, покладена в основу розробки видів страхових послуг і передбачає виокремлення трьох галузей:

- особистого страхування;

- майнового страхування;

- страхування відповідальності.

Класифікація за статусом страхувальника передбачає поділ страхових послуг на ті, які обслуговують інтереси громадян та інтереси суб'єктів підприємницької діяльності і стосуються майнового страхування і страхування відповідальності.

Класифікація за статусом страховика використовується для забезпечення державного регулювання страхової діяльності (видання ліцензій, ведення державного реєстру страхових компаній тощо), контролю за страховиками, аналізу розвитку страхового ринку і включає: комерційне, взаємне і державне.

Класифікація за юридичними ознаками включає поділяє страхування на довгострокове страхування (страхування життя і пенсій)та загальні види страхування.

Класифікація страхування згідно з вимогами внутрішнього законодавства України передбачає такі види страхування.

1. Життя.

2. Від нещасних випадків.

3. Медичне.

4. Здоров'я на випадок хвороби.

5. Залізничного транспорту.

6. Наземного транспорту (крім залізничного).

7. Повітряного транспорту.

8. Водного транспорту (морського, внутрішнього водного транспорту та інших видів).

9. Вантажів та багажу.

10. Від вогневих ризиків та ризиків стихійних явищ.

11. Цивільної відповідальності власників наземного транспорту (включаючи відповідальність перевізника).

12.Відповідальності власників повітряного транспорту (включаючи відповідальність перевізника).

13.Відповідальності власників водного транспорту (включаючи відповідальність перевізника).

14.Відповідальності перед третіми особами (іншої, ніж передбачена видами 11,12,13).

15. Кредитів.

16. Інвестицій.

17. Фінансових ризиків.

18. Судових витрат.

19. Виданих гарантій (поручительств) та прийнятих гарантій.

20. Майна (відмінного від того, що передбачене видами 5—10).

За формою проведення страхування поділяють на обов'язкове і добровільне.

 

Страхові посередники

Відповідно до ст. 15 Закону України "Про страхування", страхова діяльність в Україні може проводитись за участю страхових посередників. їх діяльність регламентується також відповідним положенням.

Страхові посередники допомагають страхувальникам перекласти витрати у зв'язку з різноманітними ризиками на професіоналів — страховиків. Страховими посередниками можуть бути страхові або перестрахувальні брокери та страхові агенти. Діяльність страхових агентів і страхових брокерів дуже схожа між собою, але їхній юридичний статус чітко розрізняється.

Страховими брокерами можуть бути юридичні особи або громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник.

Під терміном "страховий агент" і "страховий брокер" потрібно розуміти не тільки фізичну особу, а й страхові агентства, які є структурним підрозділом страхової компанії з певною кількістю агентів, і брокерські контори з найманим персоналом. У страховій практиці посередницькі функції можуть виконувати також банки, туристичні агентства, транспортні підприємства, відділення зв'язку, нотаріальні контори, казначейства, універмаги, будівельні компанії та ін.

Водночас, незважаючи на те, що основною загальною функцією страхових агентів і страхових брокерів є сприяння продажу страхових послуг, їм притаманні специфічні функції (табл. 4.1):

Функції страхових посередників

Страховий агент Страховий брокер
Від імені та за дорученням страховика укладає договори страхування та продає страхові поліси Визначає об'єкт страхування та страхові ризики, які необхідно застрахувати клієнту
Оформляє страхову документацію Проводить порівняльний аналіз послуг і фінансового стану страховиків
Має право проводити страхові виплати Підбирає клієнту кращого, на свою думку, страховика
Виконує представницькі функції Оформляє договір страхування
Забезпечує своєчасне перерахування страхових внесків страховику Здійснює контроль за своєчасним надходженням внесків

 

 

47.Державний нагляд за страховою діяльністю
Державний нагляд за страховою діяльністю здійснюється з метою додержання вимог законодавства України про страхування, ефективного розвитку страхових послуг, запобігання неплатоспроможності страховиків та захисту інтересів страхувальників.
Державний нагляд за страховою діяльністю на території України здійснюють Міністерство фінансів України та його органи на місцях, що діють відповідно до положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України.
Основними функціями Міністерства фінансів України є:
1) ведення єдиного державного реєстру страховиків (перестраховиків);
2) видача ліцензій на проведення страхової діяльності;
3) контроль за платоспроможністю страховиків щодо виконання їх страхових зобов'язань перед страхувальниками;
4) встановлення правил формування, розміщення та обліку страхових резервів;
5) розробка нормативних і методичних документів з питань страхової діяльності, що віднесена законом до компетенції Міністерства фінансів України;
6) узагальнення практики страхової діяльності, розробка і подання у встановленому порядку пропозицій щодо розвитку і вдосконалення законодавства України про страхову діяльність;
7) участь у здійсненні заходів щодо підвищення кваліфікації кадрів для страхової діяльності.
Здійснюючи державний нагляд за страховою діяльністю, Міністерство фінансів України має право:
1) у межах своєї компетенції одержувати від страховиків встановлену звітність про страхову діяльність та інформацію про їх фінансовий стан, а також інформацію від підприємств, установ і організацій, у тому числі банків та громадян, необхідну для виконання покладених на нього функцій;
2) проводити перевірку щодо правильності застосування страховиками законодавства України про страхову діяльність і достовірності їх звітності за показниками, що характеризують виконання договорів страхування, не частіше одного разу на рік, призначати проведення за рахунок страховика додаткової обов'язкової аудиторської перевірки з визначенням аудитора;
3) при виявленні порушень страховиками вимог законодавства України про страхову діяльність давати їм приписи про їх усунення, а у разі невиконання приписів зупиняти або обмежувати дію ліцензій цих страховиків до усунення виявлених порушень чи приймати рішення про відкликання ліцензій та виключення з державного реєстру страховиків (перестраховиків). Спори про відкликання ліцензії розглядає суд або арбітражний суд. Поновлення дії ліцензії після її відкликання здійснюється у порядку, передбаченому статтями 38 і 39 Закону України "Про страхування";
4) звертатися до арбітражного суду з позовом про скасування державної реєстрації страховика як суб'єкта підприємницької діяльності у випадках, передбачених ст. 8 Закону України "Про підприємництво".
Як одну з форм державного регулювання страхової діяльності можна розглядати примусову санацію страховика, яку Міністерство фінансів України має право провести у випадках:
- невиконання страховиком зобов'язань перед страхувальниками протягом більше трьох місяців;
- недосягнення страховиком визначеного законодавством України розміру статутного фонду;
- інших випадках, визначених чинним законодавством України.
Примусова санація передбачає:
- проведення комплексної перевірки фінансово-господарської діяльності страховика, у тому числі обов'язкової аудиторської перевірки;
- встановлення заборони на вільне користування майном страховика та прийняття страхових зобов'язань без дозволу Міністерства фінансів України;
- встановлення обов'язкового для виконання графіка здійснення розрахунків із страхувальниками;
- прийняття рішення про ліквідацію або реорганізацію страховика.

 

Структура фінансового ринку

Відповідно до терміну дії фінансових інструментів, фінансовий ринок поділяється на дві основні сфери:

1) грошовий ринок — це ринок короткотермінових депозитно-кредитних операцій, фінансових інструментів (з терміном обігу від одного дня до одного року), що обслуговують рух оборотного капіталу підприємств та організацій, короткострокових ресурсів банків, небанківських установ, держави та населення;

2) ринок капіталів ринок середньо- та довгострокових капіталів (з терміном дії понад один рік), що представляють інвестиційний чинник у розвитку економіки. У ньому розрізняють ринок цінних паперів (середньо- та довгострокових) і ринок середньо- та довгострокових банківських кредитів.

Якщо грошовий ринок, насамперед, підтримує ліквідність на фінансовому ринку, то ринок капіталів є найважливішим джерелом середньо- та довгострокових інвестиційних ресурсів для різних суб'єктів ринку.

2. Структура ринку фінансових послуг в інституційному розумінні складається із таких секторів:

— сфери дії фінансових посередників (фінансових інститутів — банківських і небанківських фінансово-кредитних установ), що належать до "каналів" непрямого, опосередкованого переміщення коштів від власників заощаджень до позичальників на фінансовому ринку;

— ринку цінних паперів, що входить до складу "каналів" безпосереднього фінансування і, в свою чергу, поділяється на первинний (нові емісії цінних паперів) і вторинний ринки (де відбувається купівля-продаж раніше випущених цінних паперів), в якому розрізняють біржовий (фондові біржі) та позабіржовий ("вуличний") ринки цінних паперів.

І. Як зазначалося, грошовий ринок — частина фінансового ринку, де в обігу перебувають короткострокові фінансові інструменти (з терміном дії до одного року), готівкові гроші та валюта, здійснюються короткострокові депозитно-кредитні операції (на термін до одного року).

Грошовий ринок складається з таких рівнів, як:

— обліковий — частина грошового ринку, де короткострокові грошові кошти перерозподіляються між прямими суб'єктами ринку, фінансово-кредитними інститутами шляхом купівлі-продажу високоліквідних активів (векселів, чеків та інших цінних паперів) із термінами погашення до одного року

— міжбанківська частина грошового ринку, на якому тимчасово вільні грошові ресурси банківських установ залучаються та розміщуються ними між собою у формі міжбанківських кредитів та депозитів на короткі терміни.

— валютний — це сектор грошового ринку, де здійснюється купівля-продаж валюти шляхом обміну однієї валюти на іншу з метою обслуговування зовнішньоекономічних відносин, міжнародних розрахунків та інших цілей суб'єктів валютного ринку і на якому врівноважується попит та пропозиція на такий специфічний товар як валюта.

Ринок капіталів — сфера фінансового ринку, в якій формується попит і пропозиція на середньо- та довгостроковий капітал, на якому здійснюється купівля-продаж фінансових ресурсів на тривалий термін (понад один рік). Класичними операціями на ринку капіталів є операції з фондовими інструментами — акціями, середньо- та довгостроковими облігаціями; довгострокові депозити та позики комерційних банків, операції спеціалізованих інвестиційних і фінансових компаній.

Структура ринку капіталів охоплює:

— ринок середньо- та довгострокових банківських кредитів (кредитний ринок) — частина ринку капіталів, де продаються та купуються грошові кошти (кредитні ресурси) на тривалий термін (понад один рік) на певних умовах у формі надання позик під зобов'язання позичальників повернути кошти та сплатити відсотки у встановлені терміни. Кредитний ринок дає змогу здійснити нагромадження, розподіл, перерозподіл та рух позикового капіталу між сферами економіки й суб'єктами фінансового ринку;

— ринок цінних паперів — це частина ринку капіталів, на якому об'єктом фінансових операцій є цінні папери. На ньому відбувається емісія, купівля-продаж цінних паперів, формується ціна на них, урівноважується попит і пропозиція.

За інституційною ознакою фінансовий ринок, як вже зазначено, поділяється на сукупність фінансово-кредитних посередників (кредитний ринок) і ринок цінних паперів.

Кредитний ринок — це сектор фінансового ринку, що належить до каналів опосередкованого фінансування, якщо кошти переходять від власників заощаджень та нагромаджень до позичальників через систему фінансово-кредитних інститутів.

Сукупність фінансово-кредитних посередників класифікується таким чином:

— банківська система, яка складається з дворівневої банківської системи, що включає НБУ та комерційні банки (універсальні та спеціалізовані: інвестиційні, інноваційні, іпотечні, ощадні та зовнішньоторговельні);

— небанківський сектор (парабанківська система), до складу якої входять спеціалізовані небанківські фінансово-кредитні установи (інвестиційні компанії та фонди, фінансові компанії, кредитні спілки, ломбарди, лізингові та факторингові компанії, довірчі товариства та ін.);

— страховий сектор, що теж є частиною небанківської (парабанківської) системи фінансових посередників (страхові компанії, пенсійні фонди, установи накопичувального пенсійного забезпечення та ін.), їх ще називають контрактно-ощадними фінансовими установами.

Ринок цінних паперів, котрий належить до "каналів" прямого фінансування, на якому кошти переміщуються безпосередньо від власників заощаджень і нагромаджень (інвесторів) до позичальників (емітентів), структурується за такими основними ознаками, як стадії та місце торгівлі.

За стадіями торгівлі розрізняють:

— первинний ринок — первинний випуск паперів в обіг, що здійснюється на основі оголошення про емісію; торгівля ведеться між емітентами, з одного боку, й інвесторами та фінансовими посередниками — з іншого;

— вторинний ринок характеризується операціями перепродажу раніше випущених цінних паперів, що здійснюються між окремими інвесторами, інвесторами і фінансовими посередниками та між фінансовими посередниками.

За місцем торгівлі ринок цінних паперів поділяється на:

— біржовий — включає угоди, що укладаються на фондовій біржі, й охоплює, насамперед, вторинний ринок, хоча в окремих випадках і первинне розміщення цінних паперів може здійснюватись через фондову біржу;

— позабіржовий ринок — охоплює угоди з купівлі-продажу цінних паперів, що укладаються і здійснюються за межами біржі (в Україні — це Позабіржова фондова торговельна система (ПФТС).

Функціонування ринку цінних паперів забезпечують його суб'єкти: емітенти, інвестори, посередники, фондова біржа.

 

Суб’єкти фінансового ринку.

Головними суб'єктами фінансового ринку є домашні госпо­дарства, фірми і підприємства, фінансові інститути і держава.
Через фінансові інститути (банки, страхові компанії, цільові фонди) заощадження домашніх господарств, фірм і підприємств надходять до інших суб'єктів господарювання і дають їм змогу задовольнити потребу в коштах для розширення своєї діяльності.
Держава, надаючи кредит і отримуючи позики, відіграє ви­рішальну роль на фінансовому ринку. Свій вплив вона здійснює через управління відсотком, грошовою масою, кредитами, ва­лютним курсом.
Суб'єкти фінансового ринку можуть виступати в ролі пози­чальника та інвестора. А фінансові інститути відіграють на цьому ринку роль посередника.
Позичальники - це фізичні або юридичні особи, які залучають кошти інших суб'єктів для розвитку своєї діяльності.
Інвестори - громадяни та юридичні особи країни, а також іноземні громадяни, фірми, держави, які прий­мають рішення про вкладання особистих, позичених або залучених коштів в об'єкти інвестування.
Фінансові інститути - це посередники, які забезпе­чують зустріч інвестора і позичальника. До них на­лежать: банківські установи (емісійні, комерційні, інвестиційні, іпотечні, зовнішньоторговельні банки) та спеціалізовані небанківські установи (страхові й інвестиційні компанії, фінансові, пенсійні фонди, ощадні установи).
Основна функція фінансових посередників — це допомога в передачі коштів від потенційних заощаджувачів до потенційних позичальників і навпаки, їхня діяльність вигідна і для заощаджувачів (інвесторів), і для позичальників.
Тобто, фінансові посередники зменшують операційні витрати, знижують ризик, зменшують асиметричність інфор­мації у взаєминах "кредитор (інвестор) — позичальник" (сторо­на, що надає позику чи інвестує гроші, має менше інформації про сторону, що її отримує).

 

Платіжний баланс

 

Платіжний баланс - це балансовий рахунок міжнародних операцій як вартісне вираження всього комплексу світогосподарських зв язків країни у формі співвідношення надходжень та платежів.
Іншими словами, це кількісне і якісне вартісне відображення масштабів, структури й характеру зовнішньоекономічних операцій країни, її участі у світовому господарстві.

За економічним змістом розрізняють платіжний баланс на певну дату і за певний період.

 

З бухгалтерського погляду платіжний баланс завжди знаходиться в рівновазі. Проте за підсумками його основних розділів може мати місце або активне сальдо – якщо надходження перевищують платежі, або пасивне – коли платежі перевищують надходження.
Тому платіжний баланс – це не тільки рахунок міжнародних операцій країни, дві сторони якого урівноважують одна одну, а й певний стан цих операцій, що включають якісні й структурні характеристики основних його елементів.
Система розрахунків платіжного балансу унікальна в тому плані, що вона хоч і не показує безпосередньо, які процеси розвиваються добре, а які явища їх викликають, проте відображає реальні фінансові потоки між даною країною і зовнішнім світом, що дає змогу зробити відповідні висновки.
По-перше, за допомогою записів результатів обміну між країнами легше зробити висновок про стабільність системи плаваючих валютних курсів, оскільки платіжний баланс допомагає виявити акумулювання валют у руках тих людей, які більш зацікавлені в цьому (резиденти), і тих, які намагаються позбутися цих валют (нерезиденти).
По-друге, платіжний баланс незамінний і в умовах фіксованих валютних курсів, оскільки допомагає визначити розміри накопичення даної валюти в руках іноземців і вирішити питання про доцільність підтримки фік



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; просмотров: 397; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.148.106.49 (0.012 с.)