Поняття права та види праворозуміння

Як відомо, термін «право» (лат. jus; англ. law; right) має відмінне тлумачення у численних наукових концепціях, сформованих у різні часи і різних світових культурах.

Поняття права – це визначальний компонент у категоріальному апараті правової науки, оскільки має істотне значення для визначення методології будь-якого дослідження, у зв’язку з тим, що модель праворозуміння визначає понятійний апарат і характер висновків, а також обумовлює діяльність суб’єктів праворозуміння. Праворозуміння є ключовим аспектом усієї проблематики сучасної теорії права.

Отже, праворозуміння є сукупністю об'єктивно зумовлених, науково обґрунтованих та підтверджених практикою ідей, концепцій, поглядів та теорій, які дають уявлення про право, його сутність та призначення.

Як зазначає В. Бабкін, праворозуміння - це наукова категорія, яка відображає результат процесу пізнання сутності права[2].

Слід зауважити, що дану позицію підтримує Т. Радько, підкреслюючи, що в змісті права необхідно розмежовувати соціальні, державно-вольові та власне юридичні моменти. На думку науковця, зазначене розмежування, надає можливість зрозуміти процес втілення соціального змісту права в юридичний. В соціальному змісті права перевага надається економічним та політичним відносинам та інтересам, які створюють юридичний мотив, що в сприятливих умовах перетворюється в право. Власне-юридичний зміст права - це юридично значимі інтереси, дії, вчинки суб'єктів права, що здійснюються як в межах загальних, так і конкретних правовідносин. Таким чином, власне-юридичний зміст права - це здійснюваний через право соціальний зміст, тобто економічні, політичні та інші інтереси, що реалізуються суб'єктами права як правові, юридично значимі. Узагальнюючи, науковець підкреслює, що сутністю права є відображена в ньому державна воля, а змістом - закріплені правом соціальні інтереси[3].

В юридичній літературі тривалий час існувала та продовжує існувати думка щодо виділення двох напрямів у праворозумінні, а саме: нормативістського (юридичний позитивізм) та природно-правового.

Прихильники юридичного позитивізму вбачають у праві систему реально діючих (забезпечених владним примусом) правил поведінки людей або примусовий порядок суспільних відносин. Представники цього підходу вважають, що право не визначається цінностями, а є лише інструментальним засобом для встановлення правопорядку в суспільстві.

На відміну від юридичного позитивізму природно-правові концепції більш виважено оцінюють роль цінностей у правовому розвитку. Природно-правова школа розмежовує телеологічні та інструментальні цінності, визначаючи право (як систему примусово реалізованих правил поведінки) лише інструментальною цінністю, намагається дати змістовне обґрунтування встановлюваного ним правопорядку, тобто знайти деяке надпозитивне природне право, що виступає щодо позитивного права критерієм його правової (чи не правової) оцінки і виправдання (телеологічні цінності).

З формально-юридичної точки зору природне право знаходить свій вияв через правові ідеї, принципи права. Даний підхід дозволяє співставити цінність права з тим, наскільки повно його норми та інститути відображають своїм змістом права і свободи людини і громадянина та охороняють їх специфічними юридичними засобами. Природно-правовий підхід розмежовує право і закон. Представники даного підходу вважають, що право не зводиться в своєму розумінні до закону, оскільки закон є лише однією із форм його виразу. Але не кожний закон є формою виразу права, а лише правовий. На їх думку, право первинно по відношенню до держави, держава повинна відображати в законі право[4].

На межі зазначених підходів щодо праворозуміння перебуває соціологічний підхід, який ґрунтується на розумінні права як соціально зумовленого явища, тобто фактичних відносин, що обумовлюються правовим регулюванням, відображаються в інтересах, мотивах і меті, у свідомості людей, що згодом відтворюються в діяльності державних органів і громадських формувань, які висувають нові правові рекомендації, а потім і в діяльності законодавчих органів.

О. Петришин є прибічником соціологічного напряму праворозуміння. На думку дослідника, правова проблематика має розглядатись у безпосередньому зв'язку з соціалізацією індивідів, особливостями менталітету та національної правової культури, становленням інституцій громадянського суспільства, демократизацією політичного життя, участю громадян у правоутворенні -виявленні потреби у правовому регулюванні суспільних відносин, формуванні соціальних очікувань щодо його спрямованості та змісту, обговоренні проектів законів та інших нормативно-правових актів, а також - у реалізації та оцінці ефективності законодавства.

Вагомим показником застосування соціологічного підходу до права має стати розбудова національної правової системи на засадах верховенства права, що передбачає поглиблення усталеного для вітчизняної юриспруденції принципу законності, який тлумачився виключно як формальне дотримання вимог законодавства, за посередництвом адаптації до змісту правової форми змістовних правових чинників - конституційних положень як норм основного закону, міжнародних стандартів прав і основоположних свобод людини. Ускладнення соціальної реальності спонукає до розширення меж соціально-культурного простору правового регулювання, використання потенціалу й таких джерел права, як судовий прецедент, правовий звичай, нормативний договір. Зрештою, верховенство права має стати певним стандартом не лише законодавчої діяльності, а й прийняття судових рішень[5].

I.В. Музика аналізуючи класичний та сучасний підхід до праворозуміння, вважає, що це комплексна категорія, в якій можна виділити декілька аспектів буття права як складного соціального явища, а саме: соціокультурний, функціонально-інструментальний, аксіологічний, ідеологічний, інформаційно-комунікативний, структурно-змістовний та еволюційний[6].

З точки зору соціокультурного аспекту право розглядається як соціальний і культурний феномен, основними проявами якого є правові відносини, правова культура та правова свідомість; використовуючи функціонально-інструментальний підхід характеризується взаємовплив права та інших соціальних феноменів (політики, економіки, релігії), аналізується право як інструмент вирішення конфліктів, дія права; аксіологічний підхід характеризує право як ціннісну категорію; ідеологічний як вираз певної ідеології, дає можливість говорити про право як міру свободи, як певні можливості; інформаційно-комунікативний підхід розглядає право як певний потік інформації, що має прямий та зворотний зв'язок, право як лінгвістичний, психологічний та поведінко-вий феномен, як засіб людської взаємодії; структурно-змістовний підхід надає можливість розкрити ознаки права, його зміст та форми; еволюційний підхід - походження, розвиток та ієрархію права[7].

Останнім часом найбільшого поширення серед науковців набув так званий інтегративний підхід до праворозуміння, який поєднує усі позитивні риси згаданих підходів, формулюючи най-коректніше визначення права на сучасному етапі його розвитку.

Саме інтегративний підхід, на думку О.Ф. Скакун, поєднує все цінне в сучасних концепціях праворо зуміння[8].

М. Цвік, також прихильник інтегративного праворозуміння, вважає, що існування науково обґрунтованого і перевіреного практикою праворозуміння дозволяє відрізняти право від суміжних нормативних категорій; правові відносини від неправових; правильно визначати співвідношення права і держави, роль права у суспільному розвитку.

Сучасне праворозуміння, на думку Ю. М. Оборотова, зумовлене новим співвідношенням між правом і державою в руслі правового світогляду, що зумовив дві традиції в розумінні цього співвідношення і, у зв'язку з цим, існуванням двох різних концепцій: правової держави та правління права.

З сучасних позицій право - це історично сформована, морально обґрунтована, легалізована нормативна система, розрахована на загальне визнання (легітимацію) і відповідну поведінку людей, організацій, соціальних спільностей, що використовує процедуру, формалізоване рішення і державний примус для попередження і вирішення конфліктів, збереження соціальної цілісності[9].

 

Визначення поняття закон

Аналіз поняття «закон» не є випадковим, оскільки дефініції, висловлені різними авторами, дозволяють виявити об'єктивні причини провідної ролі зазначеного нормативного акту у системі джерел права.

Ю.О. Тихомиров, О.В. Зайчук та H.М. Оніщенко трактують закон як «нормативний акт, що містить в юридичній формі характеристику закономірностей суспільного розвитку та регулює найважливіші суспільні відносини, безпосередньо виражає волю народу, приймається у встановленому порядку вищим органом державної влади або шляхом референду му, володіє вищою юридичною силою»[10].

Г.І. Петров подає дещо інакше тлумачення: закон - «акт загальнодержавного представницького органу влади, наділений найвищою юридичною силою стосовно інших джерел права і державних актів взагалі»[11].

М.О. Баймуратов, О.В. Батанов підтримують позицію відомих фахівців у галузі теорії держави і права С.С. Алексєєва і П.М. Рабіновича про те, що закон - це нормативний акт, який регулює найважливіші (основні, інституційні) суспільні відносини, приймається для розвитку конституційних засад життєдіяль ності держави і суспільства[12].

Тобто закон являє собою основний правовий інструмент поточного вирішення важливих завдань державного будівництва[13].

О.Ф. Скакун визначає закон - нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної влади (або громадянського суспільства /безпосередньо народу/), який регулює найважливіші питання суспільного життя, установлює права і обов'язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з дотриманням особливої законодавчої процедури[14].

Проаналізувавши численні дефініції, які наводяться в юридичній літературі, можна виявити спільні ознаки такого правового феномена як закон.

1. Суб'єктом прийняття закону є представницький орган влади - парламент, або народ у випадку реалізації права на референдну законотворчість.

2. Нормативність і формальна визначеність закону. Нормативність є однією з основних властивостей права, оскільки останнє складається з норм - правил поведінки загального характеру, які регулюють суспільні відносини.

Формальна визначеність як властивість закону означає похідні від волі держави чи визнані нею офіційно документальні способи вираження і закріплення норм права, надання їм юридичного, загальнообов'язкового значення.

3. Вища юридична сила, тобто усі підзаконні акти повинні відповідати закону і не суперечити йому.

4. Предметом правового регулювання виступають найважливіші суспільні відносини - основи суспільного ладу і політики, основні права, свободи й обов'язки громадян, принципи організації держави та інших соціальних інсти тутів, регулювання основних сфер життя суспільства - політичної, економічної ін., які становлять найбільшу цінність для держави.

5. Прийняття закону здійснюється згідно з чітко визначеною процедурою - нормативно встановленим порядком створення законів, що складається зі стадій та дій з підготовки, обговорення та прийняття законів.

6. Неможливість скасування чи зміни закону іншим органом державної влади, окрім органу, який його прийняв, тобто Верховної Ради України чи народу.

7. Закон характеризується чітко визначеною структурою (може складатися з розділів, статей, частин, пунктів, підпунктів) та змістом (назва, дата, місце і суб'єкт прийняття, підпис уповноваженої посадової особи, реєстраційний номер).

 

1.3.

Відмінність між правом (jus) і законом (lex) вбачали ще стародавні римські юристи, які вважали, що в разі розбіжностей між цими явищами lex необхідно було приводити у відповідність з jus[15].

Питання щодо співвідношення права й закону і сьогодні викликає багато суперечок в юридичній літературі. Щоб зрозуміти їх суть, необхідно врахувати, що термін "закон" достатньо багатозначний.

У вузькому розумінні — це акт вищої юридичної сили, прийнятий органом законодавчої влади або шляхом всенародного голосування, в широкому — будь-яке джерело права.

У визначенні К. Маркса і Ф. Енгельса, в якому право розглядається як воля, зведена в закон, цей термін, вжитий у широкому розумінні, містить у собі і нормативний акт, і судовий прецедент, і санкціонований звичай. Звести волю в закон — означає надати їй загальнообов'язкового значення, юридичної сили, забезпечити державний захист. Спір про те, чи збігається право і закон, буде доречним тільки в тому випадку, коли термін "закон" розуміється в широкому значенні.

Бажання ототожнити право й закон має відповідну основу: в цьому випадку межі права суворо формалізуються, правом визначається лише те, що зведено в закон; поза законом права немає і бути не може. Слід зауважити, якщо під правом розуміти тільки норми права, то висновок щодо тотожності права й закону неминучий, оскільки поза джерелом права юридичні норми не існують. Проте право не слід зводити до норм. Крім норм, воно вміщує в собі соціально-правові домагання (природне право) і суб'єктивні права. Призначення норм полягає втому, щоб соціально-правові домагання трансформувались у суб'єктивні права — "юридичну комору" найрізноманітніших духовних і матеріальних благ. Отже, право охоплює не тільки сферу нормативних та індивідуальних приписів і рішень, а й реальне використання юридичних можливостей, реальне виконання обов'язків. Право, окрім цього, є і регулятор, і юридична форма суспільних відносин, які змальовують суспільне буття.

При такому широкому розумінні права стає очевидним, що його зміст створюється суспільством і лише надання цьому змісту нормативної форми, тобто "зведення його в закон", здійснюється державою. Формула — "право створюється суспільством, а закон — державою" найбільш точно виражає розмежування права й закону. Тут не треба забувати про єдність правового змісту і правової форми та можливі протиріччя між ними. Правовий зміст, не зведений у закон, не має гарантій реалізації, а значить не є правом уточному розумінні цього слова. Закон може бути неправовим, якщо зміст його стає свавіллям державної влади. Подібні закони слід визначити як формальне право, тобто право з точки зору форми, але не змісту. Життя показує, що і законодавство в цілому може не мати нічого спільного з правдивим правом.

Розмежування права й закону має великий гуманний зміст, оскільки право тоді розглядається як критерій якості закону, встановлення того, наскільки останній визнає право людини, її інтереси, свободу, потреби.

Отже, право і закон - не одне й теж. Проте було б неправильним протиставляти їх одне одному, вважати, що юридичні норми можуть існувати без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою формах, говорити про їх несумісність або про те, що право взагалі незалежно від держави. Право завжди має форму вираження: основною з цих форм є закон.