Методи обліку витрат і калькулювання собівартості продукції та їх класифікація.

Методи обліку витрат і калькулювання собівартості продукції та їх класифікація.

Облік витрат на виробництво є визначальним у загальній системі бухгалтерського обліку. Він забезпечує відображення операцій, пов'язаних з виробництвом продукції за допомогою їх вимірювання, реєстрації, групування і аналізу в розрізах, що формують собівартість продукції. Процес визначення собівартості певного об'єкта витрат називають калькулюванням.

Об'єктом витрат є предмет або сегмент діяльності, що потребує окремого вимірювання пов'язаних з ним витрат. Вибір об'єкта витрат залежить від мети калькулювання. З метою ціноутворення, внутрішньої звітності, оцінки запасів, рішень щодо асортименту, об'єктом витрат звичайно є продукт.

Калькулювання собівартості продукції є важливою функцією обліку. Разом з тим, необхідно пам'ятати, що для різних цілей використовуються різні види собівартості. Так, у фінансовому обліку формується:

o виробнича собівартість;

o собівартість реалізованої продукції;

o повна собівартість.

З метою підготовки інформації для управління собівартістю, тобто для цілей управлінського обліку необхідно формувати такі види собівартості:

o собівартість центру відповідальності

o повну виробничу собівартість;

o маржинальну (обмежену) собівартість.

Собівартість центру відповідальності включає сукупність витрат на виготовлення відповідним центром усієї продукції та містить лише ті статті витрат, за які відповідає керівник даного структурного підрозділу. Собівартість центру відповідальності застосовується для контролю та оцінки діяльності центру.

Повна виробнича собівартість включає змінні і постійні виробничі витрати, які доцільно віднести на собівартість конкретного виду продукції.

Маржинальна (обмежена) собівартість включає змінні витрати, які можна прямо віднести на собівартість конкретного виду продукції.

Облік витрат на виробництво і калькуляція собівартості продукту здійснюються за такими етапами:

o групування первісних витрат за статтями калькуляції та за об'єктами обліку витрат;

o визначення витрат і калькулювання собівартості продукції допоміжних виробництв та віднесення їх на основне виробництво;

o визначення собівартості браку;

o оцінка зворотних відходів;

o оцінка незавершеного виробництва;

o розподіл витрат між готовою продукцією та незавершеним виробництвом;

o розрахунок собівартості кожного об'єкта калькулювання та його калькуляційної одиниці.

Методика групування витрат за об'єктами калькулювання є спільною для всіх підприємств. Вона включає в себе облік прямих витрат, узагальнення даних у регістрах бухгалтерського обліку, облік та розподіл непрямих витрат.

Для визначення собівартості продукції прямі витрати відносять до відповідних об'єктів на підставі первинних документів, а непрямі витрати розподіляють між об'єктами пропорційно до обраної бази.

Система обліку за замовленнями використовується при виготовленні унікального або виконаного за спеціальним замовленням виробу. За цією системою витрати на виробничі матеріали, оплату праці робітників, зайнятих у виробництві та загально-виробничі накладні витрати відносяться на кожне індивідуальне замовлення або на виготовлену партію продукції.

1. Суть та доцільність застосування системи обліку та калькулювання за змінними витратами.

Змінні витрати – це ті види витрат, абсолютна величина яких зростає зі збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується з його зниженням.

Особливості системи обліку за змінними витратами полягають у відношенні до постійних витрат і розкриваються у наступному визначенні:

Калькулювання змінних витрат передбачає включення до виробничої собівартості лише змінних виробничих витрат

Застосування калькулювання змінних витрат дозволяє проводити маржинальний аналіз з метою обґрунтування оперативних управлінських рішень; досліджувати взаємозв'язок між витратами, обсягом та прибутком, що використовується в оперативному та стратегічному управлінні

«Директ-костинг» — це система управлінського обліку, яка базується на класифікації витрат на змінні та постійні і включає в себе облік витрат за їх видами, місцями виникнення і носіями, облік результатів виробничої діяльності, а також аналіз витрат і результатів для прийняття управлінських рішень.
Метод (система) директ-костінг має два варіанти:

— простий директ-костінг, заснований на використанні в обліку даних тількипро змінні витрати;

— розвинутий директ-костінг, при застосуванні якого до собівартості разом із

змінними витратами включаються також прямі постійні витрати на виробництво та реалізацію продукції

Простий директ-костінг базується на таких принципах:

• витрати розподіляються на постійні й змінні;

• собівартість продукції обчислюється лише за змінними витратами (змінна частина собівартості продукції, змінні витрати на збут і адміністративні витрати);

• визначається маржа зі змінної собівартості (маржинальний дохід) як різниця ціни реалізації та змінної собівартості.

Незважаючи на значне застосування простого директ-костінгу та його аналітичні можливості, він має і певні недоліки, зокрема:

• в оцінці залишків незавершеного виробництва і готових виробів берутьучасть лише змінні витрати, у зв'язку з цим залишки оцінюються не повністю, що суперечить бухгалтерським і податковим правилам більшості країн;

• у разі зниження цін з метою досягнення привілейованого положення на ринку за окремими виробами виникає загроза, що маса неподільних постійних витрат не може бути покритою маржою, бо підприємство потрапить в зону збитків;

• серед постійних витрат є такі, що можуть бути прямо віднесені на окремі вироби.

Аргументами на користь калькулювання неповних витрат є такі:

- можна швидко одержати корисну інформацію для прийняття рішень, оскільки не має потреби розподіляти накладні постійні витрати;

- система позбавляє величину прибутку від впливу зміни запасів;

- система дозволяє уникнути завищення оцінки неліквідних запасів.

Оцінка діяльності центрів відповідальності

Система управління підприємством неможлива без оцінки діяльності центрів витрат.

Для оцінки діяльності центрів дискреційних витрат використовують бюджети цих центрів, для центрів технологічних витрат використовують стандартні витрати, тобто ті, що необхідні для виробництва певної продукції (робіт, послуг) за нормальних умов діяльності. На відміну від бюджетів стандарти відображають заплановані витрати на одиницю продукції, величина яких базується на обґрунтованих нормах праці та інженерних розрахунках. Розрізняють базисні, теоретичні та поточні стандарти.

Особи, що відповідають за витрачання ресурсів повинні мати завдання не документування відхилення, а своєчасного реагування на них в межах своїх посадових обов'язків і компетенцій.

Для оцінки діяльності центрів доходу необхідно зіставити бюджетну і фактичну суму доходу, визначити відхилення та проаналізувати причини їх виникнення, аналіз відхилень від бюджету продажу може бути здійснено з різною мірою деталізації.

Оцінку діяльності центрів прибутку здійснюють на підставі управлінської звітності - сегментного звіту про прибуток, який відображає доходи, витрати та фінансовий результат діяльності підприємства в цілому та за його основними сегментами. Він може бути складений на основі калькулювання повних і неповних виробничих витрат. Залежно від цього застосовується відповідна методика аналізу відхилень фактичного прибутку від запланованого, про що Ви вже знаєте.

При оцінці діяльності центрів прибутку широко використовують показник маржинального доходу. При цьому керуються формулами, представленими у термінологічному словнику.

Методи обліку витрат і калькулювання собівартості продукції та їх класифікація.

Облік витрат на виробництво є визначальним у загальній системі бухгалтерського обліку. Він забезпечує відображення операцій, пов'язаних з виробництвом продукції за допомогою їх вимірювання, реєстрації, групування і аналізу в розрізах, що формують собівартість продукції. Процес визначення собівартості певного об'єкта витрат називають калькулюванням.

Об'єктом витрат є предмет або сегмент діяльності, що потребує окремого вимірювання пов'язаних з ним витрат. Вибір об'єкта витрат залежить від мети калькулювання. З метою ціноутворення, внутрішньої звітності, оцінки запасів, рішень щодо асортименту, об'єктом витрат звичайно є продукт.

Калькулювання собівартості продукції є важливою функцією обліку. Разом з тим, необхідно пам'ятати, що для різних цілей використовуються різні види собівартості. Так, у фінансовому обліку формується:

o виробнича собівартість;

o собівартість реалізованої продукції;

o повна собівартість.

З метою підготовки інформації для управління собівартістю, тобто для цілей управлінського обліку необхідно формувати такі види собівартості:

o собівартість центру відповідальності

o повну виробничу собівартість;

o маржинальну (обмежену) собівартість.

Собівартість центру відповідальності включає сукупність витрат на виготовлення відповідним центром усієї продукції та містить лише ті статті витрат, за які відповідає керівник даного структурного підрозділу. Собівартість центру відповідальності застосовується для контролю та оцінки діяльності центру.

Повна виробнича собівартість включає змінні і постійні виробничі витрати, які доцільно віднести на собівартість конкретного виду продукції.

Маржинальна (обмежена) собівартість включає змінні витрати, які можна прямо віднести на собівартість конкретного виду продукції.

Облік витрат на виробництво і калькуляція собівартості продукту здійснюються за такими етапами:

o групування первісних витрат за статтями калькуляції та за об'єктами обліку витрат;

o визначення витрат і калькулювання собівартості продукції допоміжних виробництв та віднесення їх на основне виробництво;

o визначення собівартості браку;

o оцінка зворотних відходів;

o оцінка незавершеного виробництва;

o розподіл витрат між готовою продукцією та незавершеним виробництвом;

o розрахунок собівартості кожного об'єкта калькулювання та його калькуляційної одиниці.

Методика групування витрат за об'єктами калькулювання є спільною для всіх підприємств. Вона включає в себе облік прямих витрат, узагальнення даних у регістрах бухгалтерського обліку, облік та розподіл непрямих витрат.

Для визначення собівартості продукції прямі витрати відносять до відповідних об'єктів на підставі первинних документів, а непрямі витрати розподіляють між об'єктами пропорційно до обраної бази.

Система обліку за замовленнями використовується при виготовленні унікального або виконаного за спеціальним замовленням виробу. За цією системою витрати на виробничі матеріали, оплату праці робітників, зайнятих у виробництві та загально-виробничі накладні витрати відносяться на кожне індивідуальне замовлення або на виготовлену партію продукції.

1. Суть та доцільність застосування системи обліку та калькулювання за змінними витратами.

Змінні витрати – це ті види витрат, абсолютна величина яких зростає зі збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується з його зниженням.

Особливості системи обліку за змінними витратами полягають у відношенні до постійних витрат і розкриваються у наступному визначенні:

Калькулювання змінних витрат передбачає включення до виробничої собівартості лише змінних виробничих витрат

Застосування калькулювання змінних витрат дозволяє проводити маржинальний аналіз з метою обґрунтування оперативних управлінських рішень; досліджувати взаємозв'язок між витратами, обсягом та прибутком, що використовується в оперативному та стратегічному управлінні

«Директ-костинг» — це система управлінського обліку, яка базується на класифікації витрат на змінні та постійні і включає в себе облік витрат за їх видами, місцями виникнення і носіями, облік результатів виробничої діяльності, а також аналіз витрат і результатів для прийняття управлінських рішень.
Метод (система) директ-костінг має два варіанти:

— простий директ-костінг, заснований на використанні в обліку даних тількипро змінні витрати;

— розвинутий директ-костінг, при застосуванні якого до собівартості разом із

змінними витратами включаються також прямі постійні витрати на виробництво та реалізацію продукції

Простий директ-костінг базується на таких принципах:

• витрати розподіляються на постійні й змінні;

• собівартість продукції обчислюється лише за змінними витратами (змінна частина собівартості продукції, змінні витрати на збут і адміністративні витрати);

• визначається маржа зі змінної собівартості (маржинальний дохід) як різниця ціни реалізації та змінної собівартості.

Незважаючи на значне застосування простого директ-костінгу та його аналітичні можливості, він має і певні недоліки, зокрема:

• в оцінці залишків незавершеного виробництва і готових виробів берутьучасть лише змінні витрати, у зв'язку з цим залишки оцінюються не повністю, що суперечить бухгалтерським і податковим правилам більшості країн;

• у разі зниження цін з метою досягнення привілейованого положення на ринку за окремими виробами виникає загроза, що маса неподільних постійних витрат не може бути покритою маржою, бо підприємство потрапить в зону збитків;

• серед постійних витрат є такі, що можуть бути прямо віднесені на окремі вироби.

Аргументами на користь калькулювання неповних витрат є такі:

- можна швидко одержати корисну інформацію для прийняття рішень, оскільки не має потреби розподіляти накладні постійні витрати;

- система позбавляє величину прибутку від впливу зміни запасів;

- система дозволяє уникнути завищення оцінки неліквідних запасів.