Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Особливості античних держав.

Поиск

Особливості античних держав.

Основою суспільного життя в античних державах був поліс, місто-держава, що об'єднувала місто і навколишні землі зі селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. З VI ст. до н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотними. Сутність полісного життя становила єдність незалежних людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів і римлян патріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюбності, мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу. Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості вільного громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм - перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів.

Становище вільних людей в античних держвах принципово відрізнялося від інших давніх суспільств. Виникає демократія, громадяни користуються політичними правами, беруть участь в управлінні державою. Хоч не можна забувати і про те, що античне суспільство було рабовласницьким. Раби відігравали істотну роль в економіці давньогрецьких держав, робили свій внесок в їх розквіт, на певному етапі римської історії навіть стали основною продуктивною силою на одного вільного громадянина припада­ло 8-10 рабів і негромадян і основна праця та левова частка виробни­цтва були результатом їх діяльності.

Суспільний лад Стародавнього Єгипту

Панівними верствами в суспільстві були жерці, знать, цивільні та військові чиновники. Жерці поділялись на групи залежно від різних культів, різних богів, яким вони служили. Жерці були звільнені від усяких робіт і повинностей на користь фараона, від сплати податків, виконання будь-яких повинностей вза­галі. Вони займали важливі посади в державі - в центральному і місце­вому управлінні, судовому відомстві, були вчителями, лікарями тощо.

Привілейовану, керівну верхівку суспільства становила єгипетська аристократія. Вона складалася як з потомків колишньої родоплемінної знаті, так і з вищих цивільних і військових чинів, іноді вихідців з низів, що дістали титул й посади від фараонів. Саме з середовища цієї знаті фараони призначали правителів но-мів - номархів, усе вище начальство, військових командирів та ін. Єги­петська аристократія мала також великий вплив на розв'язання дер­жавних питань.

Основну масу населення Єгипту становили селяни-общинники і реміс­ники. Вони були людьми вільними. Одні з них жили й працювали на дер­жавній землі замкнутими общинами, причому кожен з них мав окрему ділянку, за користування якою сплачував державі певну суму грошей і частину врожаю. Самовільно залишити землю й общину не дозволялось. Інші були прикріплені до землі, яку надавали фараони в користу­вання храмам, чиновникам, воїнам. Окрім ренти на користь держави, ці селяни повинні були віддавати частину врожаю володільцям землі (від 1/3 до 5/6). Вони не могли самовільно залишити закріплену за ними ділянку. За несплату ренти, податків їх можна було вигнати, позбави­ти засобів до існування. Згодом вигнання було заборонене і замінене тілесними покараннями.

Селян змушували також працювати на загальнодержавних робо­тах - на спорудженні іригаційних систем, палаців, храмів, пірамід, прокладанні доріг та ін. Під час цих робіт селянам і ремісникам випла­чували невелику платню і скромно харчували. Від непосильної праці чимало з них гинуло. Мобілізовані у випадку необхідності селяни і ремісники становили основу війська-ополчення.

Уже згадувалось, що необхідність виконання великого обсягу іри­гаційних робіт, значний обсяг державного будівництва вимагали величезної кількості робочих рук, і це була одна з головних причин завойовницької політики фараонів - захоплення рабів. Рабами ставали не тільки військовополонені чужо­земці, а й єгиптяни, переможені у міжусобних, внутрішніх війнах. До певного часу існувало боргове рабство, продаж у рабство своїх дітей (зокрема, за борги), віддання у рабство за злочин. Однак основним джерелом був полон.

Захоплені у полон раби були власністю фараона, тобто держави. Вони могли мати сім'ю, своє майно, яким розпоряджалися. У випадку скоєння злочину таких рабів заарештовували і карали згідно з держав­ними законами. Держава дозволила рабам не тільки скаржитись на жорстоку поведінку чи знущання господарів, а навіть шукати захисту і притулку в храмах. Храми, жерці могли перетворити такого раба в храмового слугу, тобто забрати його у господаря. Проте це явище не мало масового характеру.

Передаючи землі у користування чиновникам, храмам, воїнам, фараони давали їм одночасно рабів, але ні землі, ні ці раби їхньою влас­ністю не ставали. Однак фараон міг подарувати комусь землю чи рабів і вони тоді ставали приватною власністю. Приватна власність на рабів у Єгипті теж була широко відомою. Сотні чи навіть тисячі рабів мали сановники, знать, номархи, володіли рабами навіть прості селяни, ре­місники, їх вільно купували, продавали, дарували, передавали у спа­док, їх можна було й звільнити на волю. Тоді раб ставав повністю вільною людиною, рівною у правах з іншими вільними. Якогось особ­ливого розряду вільновідпущеників, як згодом у Римі, в Єгипті не було.


Виникнення й основні етапи розвитку Стародавнього Вавилона

Вавилонська держава виникла на початку II тис. до Р. X. в Азійському межиріччі Тигра та Євфрату в Месопотамії. Назву отримала від голов­ного м. Вавилон (поблизу нинішнього м. Хілли в Іраку). На цій території спочатку розташовувалися невеличкі міста-держави, в яких ще довго зберігалися пережитки родоплемінної організації. Перші правителі невеличкого Вавилонського царства здійснювали обережну політику. Вони укладали союзи із сильними сусідніми державами - Ларсою, Ісіном, Марі - і при цьому доволі точно обирали найвигіднішого партнера. Перші п'ять вавилонських царів змогли значно розширити власні володіння, але рівня своїх союзників не досягай. Ситуація змінюється за шостого царя Вавилона - Хаммурапі, котрий був одним із найвідоміших політиків стародавнього світу. Він правив Вавилоном у 1792-1750 рр. до Р. X. Зійшовши на трон невеликого царства, Хаммурапі закінчив свої дні повелителем величезної за тогочасними мірками держави, котра охоплювала основну частину Межиріччя. Проіснувала держава до 539 р. до Р. X., коли була завойована іранським царем Кіром і втратила свою незалежність.

Історія Стародавнього Вавилона поділяється на чотири основні періоди:

Старо-Вавилонське царство (1894-1518 рр. до Р. X.);

Касситський період (1518-1204 рр. до Р. X.);

період політичного ослаблення (1204-626 рр. до Р. X.);

Ново-Вавилонське царство (626-539 рр. до Р. X.).

Державний лад Вавилона

На чолі всього державного механізму був лугаль, або патесі-лугаль. У його руках зосереджувалась уся влада, йому належали всі найвищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальни­ком і найвищим суддею. Особа правителя обожнювалася. Царська влада мала деспотичний характер, і цар міг втручатися в усі відносини між підданими, навіть у їхнє особисте життя.

Не існувало розмежування між виконанням державних обов'язків і обслуговуванням особистих потреб правителя. Тож у руках одних і тих же урядовців зосереджувалось управління як країною загалом, так і палацом. Довіреною особою та першим помічником правителя був дворецький, котрого у Вавилоні називали "нубанда". Зазвичай, це був найближчий родич правителя. У його руках зосереджувались усі важелі управління державою. Нубанда керував великим штатом урядовців і слуг, управляв царськими маєтками, іригацій­ними спорудами, фінансами, господарськими роботами. За повноважен­ням після нубанди йшли інші вищі сановники: скарбник, начальник царської гвардії та охорони, радники царя, воєначальники. Містами управляли намісники царя. На місцях управління здійснювали органи общинного самовряду­вання, що наділилися адміністративними, судовими та фінансовими повноваженнями. За здійснення своїх повноважень посадовців наділяли землею, що могла передаватись у спадок.

Збройні сили формували з добірних частин, які охороняли правителя й ополчення. Царська охорона формувалася з професійних воїнів, які за свою службу отримували в користування майно "ілку". Таким майном воїн володів і користувався, але не мав права його продати чи обміняти. Для управ­ління військами створювався спеціальний апарат, який очолював сам правитель. Були також звичайні воєначальники, начальники коліс­ниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо. Серед військових посадовців розрізняли начальників певних загонів, молодших воє­начальників, командирів сотень, десятків, п'ятірок. Суд не був відокремлений від адміністрації. Верховним суддею був правитель, який сам міг розглядати будь-яку справу, а також скарги на рішення решти суддів. Значні судові повноваження мав нубанд і представники місцевої адміністрації. Дрібні позови розглядали органи общинного самоврядування. Існували жрецькі та храмові суди. В епоху Хаммурапі виникають професійні судді, котрих призначав правитель. Вони здійснювали судочинство колегіально - по три, чотири, вісім суддів. Судді мали помічників, які готували справи до слухання й були по­радниками суддів. Оскарженню підлягали лише рішення місцевих судів.

9. Загальна характеристика Законів Хаммурапі: історія віднайдення пам'ятки, структура, принципи

Закони Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до Р. X. Причина­ми їх появи були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них суспільний лад; прагнення залагодити гострі соціальні суперечності, що на той час виникли в суспільстві. Текст Законів Хаммурапі був знайдений французьким ученим Ж.-Ж. де Морганом (1857-1924) у 1901 р. під час розкопок на місці столиці стародавнього Елама-м. Сузи, куди він, очевидно, був вивезений еламитянами як воєнний трофей. Закони були вирізьблені архаїчним клинописом на чорному базальтовому стовпі, заввишки 2,25 м. Сьогодні цей стовп зберігається в Луврі. Текст Законів складається з прологу, 282 статей і епілогу. У структурі Законів прослідковується певна система. Хоча клинописне право не знало поділу на "цивільне", "кримінальне" тощо, статті згруповані тематично: 1-5 присвячені процесуальним нормам, 6-126 -майно­вим відносинам, 127-195 - шлюбно-сімейному праву, 196-214 - покаранням за тілесні ушкодження, 215-282 - операціям з рухомим майном, пов'язаними з ним порушеннями та таксами оплати праці. У Законах Хаммурапі яскраво відображені основні риси старо­давнього примітивного права:


· юридичне закріплення станового поділу суспільства, нерівності людей і рабовласництва;

· кожна норма регулює конкретні правовідносини, а загальних норм немає;

· наявність вел. к-ті прогалин у праві;

· порівняно низький рівень розвитку юридичної техніки;

· зв'язок з релігією;

· переважання кримінально-правових норм над цивільно-право­вими, жорстокий і примітивний характер покарань.


У юридичній літературі Закони Хаммурапі одні дослідники розглядають як збірник чинного на той час права, інші -як юридичний трактат, який відображає картину ідеальної справедливості, деякі -як звіт царя Хаммурапі перед Богом про свою діяльність та ін. Із них найбільш обгрунтованою, очевидно, є перша зі згаданих думок позиція. Власне закони справили значний уплив на формування пізніших пам'яток права Стародавньої Передньої Азії.

Реформи Солона

У 594 р. до Р. X. першим архонтом Афін був обраний Солон (між 640 і 635 - близько 559 рр. до Р. X.), який, будучи наділеним великими повноваженнями, здійснив економічну, політичну та судову реформи. Вони відзначалися поміркованістю та компромісним характером і стали важливим етапом в утворенні Афінської держави.

В економічній сфері: ліквідовано боргове рабство та скасовано борги селян (проведено, так звану, сисахвію); коштом держави було викуплено та повернено на батьківщину всіх афінян, проданих за межі Аттики в рабство; законодавче визнано приватну власність на землю, допускався її продаж і роздроблення; запроваджувалася монета; було прийнято закон про те, що батьки мають навчити синів якогось ремесла; заборонялося не працювати.

У політичній сфері: скасовано владу родової аристократії (право на зайняття вищих посад і політичне керівництво за привілеєм від народження - геннекратію) та запроваджено привілеї майна та суспільної служби -тимократію (тиме-майновий ценз). За майновим І Іензом усе цивільне населення поділялося на чотири класи. За основу цензу було взято земельний ценз, тобто прибуток, одержуваний від землі.


· І клас - пентаксіомедімни - особи, що одержували від землі не менше від 500 медимів (один медам - 52,5 літра) сільськогосподарської продукції на рік. Вони повинні були служити у важко озброєній піхоті.

· ІІ клас - вершники - одержували не менше за 300 медимів і повинні були

служити в кінноті.

· III клас - зевгіти - одержували не менше від 200 медимів і служили в піхотному ополченні.

· IVклас - фети - одержували до 200 медимів і служили в легко­озброєній піхоті та на флоті.


Державні посади мали право займати лише особи, належні до перших трьох класів, а архонта - тільки до першого. Члени четвертого класу брали участь у прийнятті законів і виборах посадових осіб.

Народні збори стали найвищим органом влади, в роботі яких брали участь громадяни, котрим виповнилося 20 років.

Було створено Раду 400, яка готувала справи для обговорення їх на народних зборах і здійснювала загальне управління країною. До її складу кожна філа щорічно обирала від громадян перших трьох класів на народних зборах по 100 представників з віковим цензом від ЗО років. Було створено й новий судовий орган - геліею. Це була судова установа Афін, яка складалася з 6000 осіб, які обиралися щорічно жеребкуванням з громадян усіх чотирьох класів, які досягли 30-літнього віку. Геліея поділялась на 10 колегій - дикастерій.

Реформи Клісфена

У 509 р. до Р. X. першим архонтом Афін було обрано Клісфена, що провів низку реформ, зміст яких зводився до такого:

було запроваджено новий територіальний поділ Греції. Аттика поділилася на 10 територіальних округів-філ, - кожна з яких складалася з трьох територій (трітгій)-міської, приморської та землеробської. Тери­ торії поділялися на деми. Так, на зміну родовому прийшов територіальний принцип поділу населення, в результаті якого відбувається його змішування, роз'єднання та послаблення сили впливових родів;

замість Ради 400 утворено Раду 500 (буле), до якої кожна з 10 територіальних філ обирала по 50 осіб;

створено колегію 10 стратегів-Ію одному від філи, що виконували функції військових керівників, хоча мали й значні адміністративно- політичні повноваження;

запроваджено, так званий, остракізм - "суд черепків" метою! якого була охорона держави від можливого перевороту та захоплення і влади тираном.

Реформами Клісфена було завершено тривалий процес становлення держави в Афінах.

 

 

Реформи Ефіальта і Перікла

В Афінах увесь час не припинялася боротьба між демократами і аристократами. Вона дещо стихла в час греко-перських воєн, проте згодом знову активізувалась. У 462 р. до н.е. вождь демократів Ефіальт, провів реформи. Головним гальмом у зміцненні демократії Ефіальт вважав ареопаг, де й далі гуртувалася аристократія. Спочатку Ефіальт повів бо­ротьбу з окремими членами ареопагу, притягнувши їх до судової відпо­відальності за зловживання службовим становищем, за хабарі. Підго­тувавши такий ґрунт, Ефіальт виступив проти ареопагу загалом і на Народних зборах домігся цілковитої ліквідації його політичної влади. За ареопагом залишилися лише деякі судові функції та нагляд за релігійним культом. Відбулося дальше зниження майнового цензу для зайняття посад архонтів: до них допущено третій роз­ряд громадян - зевгітів. Ефіальт поплатився за здійснення своєї ре­форми життям - його було вбито.

Після Ефіальта фактичним правителем Афін на посаді першого стратега став ще один вождь демократів Перікл. Період правління Перікла вважався "золотим віком" Афін, епохою їх найвищого розвитку.

Перікл також провів низку реформ. Він, зокрема, зрівняв усіх гро­мадян у політичних правах і допустив їх, незалежно від розряду, тобто від майна, до будь-якої посади в державі. До правління Перікла дер­жавна праця, виконання громадських обов'язків не оплачувались. Отож, щоб зробити доступ незаможних представників населення до державної служби реальним, Перікл домігся через Народні збори вве­дення оплати за державну службу. Ввели оплату і за військову службу. Навіть за участь у Народних зборах почали платити гроші. Народні збо­ри при Періклі почали відігравати значно більшу роль, ніж раніше. Скликали їх регулярно, і вони розв'язували всі найважливіші питання в державі. Всі державні посади обирали за жеребом, щоб усі кандидати були рівноправними, ніхто, особливо знать, не міг скористатися соїм впливом, розгортати закулісну діяльність. Відкритим голосуванням обирали тільки стратегів і скарбників, оскільки вважалось, що для цих посад потрібна спеціальна підготовка.


Суспільний устрій Спарти

Постійним суперником Афін у боротьбі за політичне домінування в регіоні виступала Спарта. її суспільний лад характеризується як аристократична республіка. В VI ст. до н. є. дорійські племена підко­рили собі Мессенію, її землі стали спільною власністю перемож­ців, а населення перетворене на державних рабів-ілотів. Для того, щоб утвердити і зберегти своє панування над корінними мешканцями Мессенії, дорійці були змушені об'єднатися з 12-ма ахейськими общи­нами. З того часу спільну спартанську обнщину очолювали 2 царі - до­рійський і ахейський. Невелика група повноправних громадян-спартіатів експлуатувала величезну кількість поневолених ілотів. Це, звісно, вимагало створення сильної воєнної організації.

Чисельність спартіа-тів разом з сім'ями не перевищувала 10 відсотків від загальної кілько­сті населення. Виховання дітей з 7 до 20 років стало справою держави, з 20 до 60 громадянин вважався війсь­ковозобов'язаним. Не пізніше 30 років він мав вступати у шлюб, при­дане було заборонене. Молоді спартіати мусили здобувати собі харчу­вання набігами на господарства ілотів, двічі на рік ілотам оголошувала­ся «війна», під час якої озброєні підлітки убивали цих беззбройних напіврабів. Спарта, схоже, єдина держава, де убивство, пограбування, крадіжки вважалися похвальною справою, якщо об'єктом злочину було життя і майно підкореного населення.

Спартіатам заборонялося займатися ремеслом, торгівлею, фінансо­во-кредитними операціями. «Довірити» цю діяльність ілотам вони не могли, але й обходитись без зброї, посуду, одягу тощо було неможли­во. В згаданих сферах були зайняті т. зв. періеки - особисто вільні люди без політичних прав. Періе-ків також використовували у війську як легкоозброєних воїнів. Вони ж платили державі данину і були проміжною ланкою між 200 тис. іло­тів та 8 тисячами спартіатів. Цим співвідношенням пояснювався допуск періеків до військової справи і дещо легші умови життя.

 

Державний устрій Спарти

На чолі вільної общини стояли два царі - до­рійський та ахейський. У військовий час це були воєначальники, у мирний - вищі жерці. Влада царів була спадковою, їм належали вели­кі ділянки родючої землі та визначена частка військової здобичі. Для обмеження царської влади щорічно усіма повноправними спартіатами обиралася колегія ефорів (спостерігачів) з 5 чол. Ефори стежили за розподілом військової здобичі, вводили податки. З середини VI ст. до н. є. мали найширші повноваження в управлінні, нагляді та судочинс­тві. Вони ж скликали Раду старійшин (герусію) та народні збори, вели переговори з іноземними послами. Старший ефор - епонім давав своє ім'я назві року. Звіт ефори складали лише перед своїми наступ­никами.

Народні збори (апела) формувалися з одружених громадян віком від ЗО років. Виступати на зборах, пропонувати закони чи кандидатів на посади дозволялося лише посадовим особам. Збори висловлювали своє рішення зазвичай криком. Судді сиділи в ізольованому примі­щенні і прислухалися до того, як кричать обидві сторони (згідні і не­згідні), визначаючи переможця. У сумнівних випадках практикувався поділ голосуючих на дві частини шляхом розходження у різні сторо­ни. Однак власті своїми постановами могли оголосити рішення зборів недійсними, а самі збори розпустити.

Рада старійшин складашся з 28 членів-геронтів, які обиралися на­родними зборами з представників найбільш знатних родин, не мо­лодших за 60 років. Герусія провадила усі поточні справи держави та була її вищою судовою інстанцією. До герусії також входили і обидва царі, і лише цей орган мав право зміщення царів. Оскільки геронти обиралися довічно, а питання, що виносилися на розгляд народних зборів, готувалися винятково герусією, можна говорити про винят­кову роль цього органу. Загалом геронти ні перед ким не були відпо­відальні.


Реформи Сервія Туллія

Шостим за порядком царем якого обрали римляни, був Сервій Туллій (578-534 рр. до Р. X.). Він увійшов в історію Стародавнього Риму як цар, який запровадив низку реформ, що завершили пере­творення родової общини на державу, ліквідували привілеї патриціїв, зрівнявши їх у правах з плебеями, сприяли переходу до республіки.

Усе вільне чоловіче населення Риму (і патриції, і плебеї) було поділено на п'ять класів залежно від майнового (а не за належністю до родової аристократії - як раніше) цензу. Кожний клас виставляв певну кількість військових одиниць - центурій (сотень) - і отримував таку ж кількість голосів у Народних зборах (коміціях). Загалом було 193 центурії.


1клас - особи, які володіли майном не менше 100 000 асів, виставляли 98 центурій;

2клас - 75 000 асів і 22 центурії;

3клас - 50 000 асів та 20 центурій (голосів);

4клас - 25 000 асів і 22 центурії;

5 клас -11 000 асів та ЗО центурій.


Поза класами залишалися найбідніші прошарки суспільства - пролетарі. Вони виставляли одну центурію та мали один голос у Народних зборах.

Отож, більшість голосів в центуріальних коміціях належала заможним громадянам.

Усі центурії поділялися на "молодших" (від 17 до 46 років, які мали йти на війну) та "старших" (від 46 до 60 років - перебували в резерві).

Кожні п'ять років мала відбуватися переоцінка майнового стану римських громадян. Запроваджені реформою центуріальні коміції (як новий вид народних зборів), поступово замінили куріатш коміції. Кожна центурія в центуріальних зборах мала один голос. Рішення приймалося більшістю голосів.

Територіальне країна була поділена на чотири міських і 17 сіль­ських триб (округів). На чолі триб стояли голови, що відповідали за збирання податків, набір війська, визначали майнову спромож­ність громадян. Діяли трибутні збори. У Народних зборах виникає нова складова частина - трибутні коміції.

Реформи Сервія Туллія створили умови для формування в Римі аристократичної республіки, що й відбулося після вигнання у 509 р. до Р. X. центуріальними зборами останнього царя.

Реформи Діоклетіана в Римі

Реформи у період домінату розпочав імператор Діоклетіан. Він провів подат­кову реформу. Колишні непрямі податки замінюються уніфікованим подушно-поземельним податком, який збирався натурою і був ви­щим. Було також здійснено монетну реформу, в обіг випущена пов­ноцінна золота монета, поруч зі срібною і бронзовою. Едикт про тверді ціни на товари і послуги (301 р.) став першою спробою дер­жавного регулювання цін як на предмети першої необхідності, так і на оплату праці. Наприклад, гонорар адвоката був вищим за одно­денну плату мідника у 15 разів.

Враховуючи сепаратистські тенденції ряду провінцій, Діоклетіан розукрупнює імперію на 101 провінцію, що об'єднані у 12 т. зв. діоцезів. Це призвело до зменшення сили і, відповідно, мож­ливості самостійних дій управителів провінції.

З іншого боку, Діоклетіан ділить імперію на чотири частини («тетра­рхія») і призначає собі співправителів, два августы - для західної і східної частин імперії (імперії, в свою чергу, ділилися на дві префек­тури), добирали собі співправителів - двох цезарів. Тепер чотири спів­правителі спільно придушують спроби самозваних претендентів на престол.

Кожний з них наділений найвищими повноваженнями на своїй території, але намагання стати одноосібним правителем відразу наштовхується на опір решти трьох співправителів. Цей механізм на якийсь час зупинив калейдоскопічну зміну імператорів, внутрішньо зміцнив державу, дозволив організувати відсіч варварам на кордонах імперії. Сама армія зросла приблизно на третину і була розділена на дві частини. Перша стояла на кордонах держави, друга посилалася на підкріплення туди, де виникала у цьому потреба. У 305 р. Діоклетіан добровільно зрікся влади.


Джерела римського права

Джерела права - це форми, в яких відображаються правові норми. У Стародавньому Римі вони були такі:


- звичаї, що в процесі становлення держави перетворюються
на норми звичаєвого права;

- рішення Народних зборів;

- рішення царів або рексів;

- закони;

- едикти преторів;

- постанови Сенату;


- конституції імператорів (едикти, рескрипти, декрети, мандати);інституції відомих римських юристів (Катона старшого, Квінта Муцій Сцевола, Сервія Сульпіція, Гая, Папініана, Павла, Ульпіана,Модестина та ін.);

- кодекси (Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія, Юстиніана).


Абсолютизм у Німеччині

Абсолютна монархія в Німеччині, встановлювався на загальному тлі феодальної роздробленості, тож абсолютна монархія утвердилася не в масштабах усієї держави, а нарівні окремих князівств. Утвердження абсолютизму було не наслідком тимчасової рівноваги сил дворянства та буржуазії, а проявом повного панування реакційних сил, перемоги реакції над буржуазним рухом і підкорення слабкої німецької буржуазії волі князів.

Особливо яскраво абсолютизм князівської влади проявився в Пруссії та Австрії, що суттєво відрізнялися одна від одної. Пруссія, яка остаточно сформувалася у 1701 р., була онімечченою, центра­лізованою державою, а її король - членом імперської колегії кур­фюрстів. Вищим органом державного управління була Таємна рада, що складалася з трьох самостійних департаментів: іноземних справ, юстиції та внутрішніх справ. Діяли станові установи- ландрати, до складу яких належали призначені королем представники дворянства, що виконували й загальнодержавні функції. Міське самоврядування було скасовано. Членів міських магістратів призначав уряд. У цій частині Німеччини значного розвитку набули бюрократизм і дріб'язкова регламентація життя підданих. Звичним явищем були арешти, конфіскації та переслідування іновірців. Прусську державу цього часу можна назвати поліцейською.

Подібна система поліцейського управління склалася й у Австрії, хоча остання і не була такою централізованою, як Пруссія, та відзнача­лася багатонаціональним складом населення. На чолі держави стояв монарх, якого з XV ст. призначав імператор, і він, разом з Таємною Радою, становив вищий орган влади й управління. Згодом Таємну Раду було замінено Конференцією, що поступово перетворилася на постійний орган, але з не точно визначеним складом. Військовими справами відала придворна Військова рада. У1760 р. було засновано, Державну раду, на яку покладалося завдання з розгляду законо­проектів і контроль за виконанням законів. Адміністративно-територіальна Австрійська монархія поділялася на провінції, очолювані намісниками, яких обирали місцеві станово-представ­ницькі органи. У містах управління здійснювали місцеві управи та бургомістри.

Біль про права 1689 р.

Прийнятий в жовтні 1689 р. англійським Парламентом Біль про права юридична закріпив встановлення в Англії конституцій­ної монархії. Цей акт істотно обмежував королівську владу на користь Парламенту, а саме:


1. король не мав права без згоди Парламенту скасовувати, призупиняти закони чи звільняти від їхньої дії;

2. без згоди Парламенту король не міг встановлювати та збирати які-небудь податки;

3. королю заборонялося без згоди Парламенту збирати й утримувати армію;

4. вибори до Парламенту мали бути вільними;

5. виступи й обговорення актів у Парламенті не повинні були
обмежуватися та контролюватись будь-яким чином;

6. Парламент мав право приймати будь-які закони;

7. Парламент мав скликатися досить часто;

8. королівські витрати щорічно затверджував Парламент.


Крім цього, Біль про права встановлював відповідальність міністрів перед судом, надавав право підданим звертатися з петиція­ми безпосередньо до короля, встановлював порядок успадкування престолу та ін.

Конституція Франції 1791 р.

Конституція 1791 р. - це перша конституція Франції. Вона була прийнята Установчими зборами 3 вересня 1791 р. та закріплювала основи буржуазної держави, встановлювала як форму державної влади конституційну монархію. Конституція складалася зі Вступу (преамбули), який підтверджував основи Декларації прав людини та громадянина, та семи розділів, поділених на глави. У документі проголошувалися принципи народного суверенітету, рівності всіх перед законом, політичні свободи. Священним і недоторканним визнавалося право власності.

Основні положення Конституції відображали намагання великої буржуазії закріпити своє панування й усунути народні маси від участі в політичному житті. Усі громадяни поділялися на "активних" (які мали право брати участь у виборах) і "пасивних". До перших належали особи, що сплачували прямий податок у розмірі, не меншому за триденну заробітну плату, досягли 25 років і мешкали в одному місці не менше від одного року. Права голосу були позбавлені слуги. Тож до виборів допускалося лише близько 15 % населення Франції. Вибори були дво­ступеневими.

Закріплювався принцип розподілу влад. Вища законодавча влада належала однопалатним Національним зборам, до компетенції яких було віднесено законодавство, заснування нових державних посад, верховна фінансова політика, вирішення питань війни та миру. Виконавчу владу здійснювали король і міністр. Королю надавалося право призупиняти затвердження закону, але не більше, ніж двічі. Король не мав права розпускати Національні збори. Місцеві органи управління були виборними. Суд оголошувався незалежним від законодавчої та виконавчої влади.

Спеціальні розділи Конституції були присвячені військовим силам держави, порядку встановлення державних податків. Проголошувався миролюбний характер зовнішньої політики. Та дія Конституції не поширювалася на колонії Франції. Конституція фактично діяла до повалення монархії (10 серпня 1792р.).


Конституція США 1787 р.

У травні 1787 р. у Філадельфії відкрилося засідання Конституцій­ного конвенту, скликаного для перегляду "Статей конфедерації" 1781р. та вироблення нової конституції. Засідання Конвенту відбувалися таємно, розголошувати зміст дебатів заборонялося. 17 вересня 1787 р. Конвент схвалив проект Конституції, що після її ратифікації 11 штата­ми в липні 1788 р. набирає чинності. Вона складається з семи статей, більшість з яких мають декілька розділів. Авторами її вважаються Б. Франклін, А. Гамільтон, Д. Медісон.

Конституції США властиві такі основні принципи, що пронизу­ють основний її зміст:

1. стабільність - протягом майже 220 років до неї внесено лише 27 поправок; стабільність забезпечується надзвичайно складною процедурою внесення до неї змін і доповнень; такі Конституції називають жорсткими;

2. республіканська форма правління - встановлена як на федераль­ ному рівні, так і на рівні штатів;

3. федералізм - за Конституцією, США перетворилися з конфеде­ рації на федерацію; чітко визначено повноваження федерального центру; все, що не делеговано центрові, залишається в компетенції штатів або народу;

4. розподіл влади на три гілки - законодавчу, виконавчу та судову;

5. компроміспість - Конституція США визначає баланс між центром і штатами, між гілками влади (система "стримування та противаг"), між великими й малими штатами тощо.

Конституція США 1787 р. була надзвичайно прогресивним документом того часу. За її прикладом були прийняті конституції в багатьох країнах світу. Сьогодні ж це достатньо поміркований документ, який містить певні колізії та за демократичною спрямова­ністю поступається деяким конституціям світу. Однак Конституція США залишається одним з найвидатніших правових актів, створених людством.

Утворення ФРН

Післявоєнний устрій Німеччини був темою обговорення на Теге­ранській (1943 p.), Ялтинській (лютий, 1945 р.) та Потсдамській (літо, 1945 р.) конференціях США, СРСР та Великобританії. Президент США Ф. Рузвельт якийсь час навіть відстоював ідею розчленування перемо­женої Німеччини на п'ять територіальних утворень, жодне з яких немогло б самостійно вести агресивну політику в майбутньому. Проти був Й. Сталін, оскільки Кремль серйозно розраховував на те, що після­воєнна Німеччина обере «соціалістичний шлях розвитку». Зрештою, на Потсдамській конференції був узгоджений поділ німецької території на чотири окупаційні зони: радянську, американську, англійську та фран­цузьку. Після завершення денацифікації та процесу демократизації сус­пільного життя передбачалося відновлення німецької державності. Але в 1946 р. між колишніми союзниками з антигітлерівської коаліції роз­почалася «холодна війна» і поступатися «своєю» Німеччиною на ко­ристь супротивника не побажали ані західні демократії, ані тим більше прокомуністична Москва.

Вже в грудні 1946 р. створюється об'єднане англо-американське управління т. зв. Бізонія - зона окупації цих двох держав, згодом до неї приєднується і французька зона окупації. В 1949 р. в західних секторах була проголошена Федеративна Республіка Німеччини. Вона отримана конституцію, названу Боннською - від назви першої столиці ФРН.


 

Особливості античних держав.

Основою суспільного життя в античних державах був поліс, місто-держава, що об'єднувала місто і навколишні землі зі селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. З VI ст. до н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотними. Сутність полісного життя становила єдність незалежних людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів і римлян патріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюбності, мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу. Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості вільного громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм - перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів.

Становище вільних людей в античних держвах принципово відрізнялося від інших давніх суспільств. Виникає демократія, громадяни користуються політичними правами, беруть участь в управлінні державою. Хоч не можна забувати і про те, що античне суспільство було рабовласницьким. Раби відігравали істотну роль в економіці давньогрецьких держав, робили свій внесок в їх розквіт, на певному етапі римської історії навіть стали основною продуктивною силою на одного вільного громадянина припада­<



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; просмотров: 466; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.14.66.242 (0.019 с.)