Тілесні ушкодження (статті 121–125 і 128 КК).

Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК). В пункті 1.2 Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень від 17 січня 1995 р. вказано, що з медичної точки зору тілесне ушкодження – це порушення анатомічної цілісності тканин, органів та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючих факторів – фізичних, хімічних, біологічних, психічних. В юридичній літературі дається таке кримінально-правове поняття тілесного ушкодження: це протиправний винний фізичний або психічний вплив на чужий організм, який полягає в порушенні анатомічної цілісності або фізіологічних функцій органів і тканин.

КК України розрізняє тілесні ушкодження трьох ступенів: тяжке, середньої тяжкості та легке. Характер і ступінь тілесних ушкоджень на практиці визначаються за результатами судово-медичної експертизи, на підставі передусім відповідних положень КК України (стат­ті 121, 122, 123, 124 і 125) і Правил судово-медичного визначення ступеня тяжко­сті тілесних ушкоджень, затверджених наказом МОЗ України від 17 січня 1995 р. № 6.

В умовах сьогодення у законодавстві, у теорії кримінального права, у судовій медицині та у правозастосовній практиці використовуються три критерії для визначення тяжкості тілесних ушкоджень: а) паталого-анатомічний (медичний), який є головним; б) економічний, який є додатковим; в) естетичний, який також є додатковим. Тілесні ушкодження слід відрізняти від удару, побоїв, інших насильницьких дій, мордування, які завдають фізичного болю, але не спричиняють тілесних ушкоджень (тобто прямо до них не відносяться).

Тілесні ушкодження слід відрізняти від удару, побоїв, інших насильницьких дій, мордування, які завдають фізичного болю, але не спричиняють тілесних ушкоджень (тобто прямо до них не відносяться).

Безпосереднім об’єктом цього злочину є суспільні відносини, що охороняють здоров’я особи.

З об’єктивної сторони цей злочин передбачає встановлення таких ознак: 1) діяння (дії чи бездіяльності); 2) наслідків у вигляді тяжкого тілесного ушкодження; 3) причинового зв’язку між зазначеними діянням і наслідками.

Відповідно до ч. 1 ст. 121 КК, тяжке тілесне ушкодження – це тілесне ушкодження:

1) небезпечне для життя в момент заподіяння або таке, що спричинило;

2) втрату будь-якого органа чи його функцій;

3) психічну хворобу;

4) інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою праце­здатності не менш як на одну третину;

5) переривання вагітності;

6) непоправне знівечення обличчя.

Зміст кожної з перелічених ознак тяжкого тілесного ушкодження розкритий у відповідних пунктах (пункти 2.1.2 – 2.1.8) названих вище Правил судово-медичного визначення ступеня тяжко­сті тілесних ушкоджень.

Небезпечними для життя є ушкодження, що в момент заподіяння (завдання) чи в клінічному перебігу через різні проміжки часу спричиняють загрозливі для життя явища і котрі без надання медичної допомоги, за звичайним своїм перебігом, закінчуються чи можуть закінчитися смертю. Запобігання смерті, що обумовлена наданням медичної допомоги, не повинно братися до уваги при оцінюванні загрози для життя таких ушкоджень. Загрозливий для життя стан, який розвивається в клінічному перебігу ушкоджень, незалежно від проміжку часу, що минув після його заподіяння, повинен перебувати з ним у прямому причинно-наслідковому зв’язку.

Далі в Правилах міститься перелік ушкоджень, небезпечних для життя. Це, зокрема: проникаючі поранення черепа, хребта, грудної клітки, черевної порожнини (зокрема й без ушкодження внутрішніх органів), переломи кісток черепа (крім кісток скелету обличчя) відкриті переломи довгих трубчатих кісток, ушкодження, що потягли крововилив з шоком або колапсом, термічні опіки ІІІ-IV ступеня з враженням 15 % поверхні тіла, опіки II ступеня, які потягли враження понад 30 % поверхні тіла та ряд інших.

Факт заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя, має бути оцінений із урахуванням спрямованості умислу винної особи. Якщо буде встановлено, що винний бажав смерті потерпілого, тобто діяв із прямим умислом на вбивство, але смерть не настала з незалежних від його волі причин, вчинене кваліфікується як замах на умисне вбивство, а не як умисне тяжке тілесне ушкодження.

За ознакою втрати будь-якого органа чи його функцій тяжким визнається ушкодження не за загрозою для життя, а за кінцевим результатом і наслідками. Під органом розуміють частину людського організму, що виконує одну чи кілька функцій, котрі мають суттєве значення для життєдіяльності всього організму. У Правилах йдеться про втрату зору, слуху, мовлення, руки, ноги і репродуктивної здатності.

Втрата будь-якого органа чи втрата органом його функцій – це втрата:

а) зору (повна стійка сліпота на обидва ока чи стан, коли наявне знижен­ня зору до підрахунку пальців на відстані 2 м і меншій, тобто гостро­та зору на обидва ока 0,04 і нижча). Ушкодження сліпого ока, що призвело до його вилучення, оцінюється залежно від тривалості розладу здоров’я;

б) слуху (повна стійка глухота на обидва вуха чи незворотний стан, за якого потерпілий не чує розмовної мови на відстані 3–5 см від вушної раковини);

в) язика чи мовлення (втрата можливості висловлювати свої думки членороздільними звуками, зрозумілими для оточення, причому заїкання не береться до уваги);

г) руки чи ноги (відокремлення їх від тулуба чи втрата ними функцій – параліч або інший стан, що унеможливлює їх діяльність). Під анатомічною втратою руки чи ноги розуміється як відокремлення від тулуба всієї руки чи ноги та їх ампутація на рівні не нижче ліктьового чи колінного суглобів. Усі інші випадки розглядаються як втрата частини кінцівки і оцінюються за ознаками стійкої втрати працездатності;

ґ) репродуктивної здатності (втрата здатності до злягання, запліднення, зачаття чи дітородіння/розмноження).

При ушкодженні органа чи його частини, функція яких була втрачена раніше (до травми), ступінь тяжкості ушкодження встановлюється за ознакою фактично викликаної тривалості розладу здоров’я.

Під психічною хворобою слід розуміти психічне захворювання. До психічних захворювань не можна віднести пов’язані з ушкодженням реактивні стани (психози, неврози). Ушкодження кваліфікується як тяжке тільки тоді, коли воно потягло за собою розвиток психічного захворювання, незалежно від його тривалості і ступеня виліковності. Ступінь тяжкості ушкодження, що викликало реактивний стан нервової системи, визначається за ознакою тривалості розладу здоров’я.

Під іншим розладом здоров’я, поєднаним зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину (не менше за 33 %), слід розуміти ушкодження, що не підпадають ні під одну з інших ознак тяжкого тілесного ушкодження, передбачених у ст. 121 КК. Вони становлять собою послідовно розвинутий хворобливий процес. Вирішальне значення для цього має стійка втрата працездатності не менш ніж на одну третину, яку законодавець пов’язує лише з “іншим розладом здоров’я”. Йдеться про загальну працездатність. Втрата професійної працездатності може братися до уваги, якщо умисел винного був спрямований спеціально на позбавлення її у потерпілого. Під стійкою (постійною) втратою загальної працездатності розуміється така незворотна втрата функцій, що повністю не відновлюється. Розміри стійкої (постійної) втрати загальної працездатності через ушкодження встановлюються після наслідку ушкодження, що визначився, на підставі об’єктивних даних, зважаючи на документи, котрими керується у своїй роботі експертна комісія.

Ушкодження, що спричинило переривання вагітності, незалежно від її строку, належить до тяжких за умови, що між цим ушкодженням і перериванням вагітності є прямий причиновий зв’язок. При встановленні цієї ознаки тілесного ушкодження слід мати на увазі такі умови: 1) строк вагітності не має значення; 2) переривання вагітності не викликана особливостями організму потерпілої, а є закономірним наслідком ушкодження.

Непоправним знівечення обличчя визнається у тих випадках, коли ушкодження обличчя потерпілого не може бути виправлено інакше, як за допомогою хірургічного втручання (косметичної операції). Ця ознака тяжкого тілесного ушкодження передбачає наявність відразу трьох умов: 1) предметом посягання виступає обличчя; 2) внаслідок посягання має місце знівечення обличчя; 3) знівечення є непоправним. Питання про знівечення обличчя є не медичним, а юридичним і має вирішуватись слідчим та судом із урахуванням загальноприйнятих житейських уявлень про нормальний стан обличчя людини. У п. 27 ППВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи” підкреслено, що “визначення наявності знівечення обличчя є компетенцією суду. Встановлювати ж, чи є знівечення обличчя непоправним, необхідно за допомогою судово-медичної експертизи”.

Обличчя – це передня частина голови людини, яке виражає її зовнішність, індивідуальність, яка за допомогою міміки (руху м’язів обличчя) виражає внутрішній душевний стан, настрої переживання людини. Знівеченим обличчя вважається тоді, коли воно має неприємний, огидливий вигляд, не властивий нормальному людському обличчю (відсутній ніс, губи, вухо, наявні глибокі численні шрами, асиметрія обличчя тощо). Знівечення обличчя вважається непоправним, якщо воно не може бути усунуте з допомогою звичайних методів лікування (застосування ліків, масажу, тощо). Під виправністю ушкодження розуміється значне зменшення вираженості паталогічних змін (рубці, деформації порушення міміки, тощо) з часом чи під дією не хірургічних засобів. Коли ж для усунення необхідне оперативне втручання (косметична операція), то ушкодження обличчя (його знівечення) вважається непоправним.

Закінченим цей злочин є: у разі визнання умисного тілесного ушкодження тяжким за ознакою його небезпечності для життя в момент заподіяння – з моменту вчинення такого діяння (формальний склад); у всіх інших випадках – із моменту настання наслідків, зазначе­них у ч. 1 ст. 121 КК (матеріальний склад).

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, що досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона цього злочину характеризується виною у формі умислу (прямого чи непрямого). Мета умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження впливає на кваліфікацію цього діяння лише в одному випадку – якщо це залякування потерпілого чи інших осіб (ч. 2 ст. 121 КК). Ставлення винного до смерті потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК) є необережним, що передусім і відрізняє цей злочин від умисного вбивства.

Для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК), слід ретельно досліджувати докази, котрі мають значення для з’ясування змісту та спрямованості умислу винного. Визначаль­ним при цьому є суб’єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 121 КК) є вчинення його:

1) у спосіб, який характеризується особливим мученням. Під мученням слід розуміти дії, що заподіяли потерпілому страждання шляхом тривалого позбавлення їжі, житла, тепла, залишення його в шкідливих для здоров’я умовах та інші подібні дії. Сюди ж відносяться дії, пов’язані з багаторазовим або тривалим спричиненням особливого болю (шмагання, щипання, застосування термічних факторів тощо). Мучення викликають не просто больові відчуття, що мають місце при кожному тяжкому тілесному ушкодженні, а заподіюють особливо сильний фізичний біль і страждання. Слід мати на увазі, що мучення самі по собі не є видом тяжкого тілесного ушкодження і можуть тягти відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК лише за наявності однієї з ознак, передбачених у ч. 1 цієї статті;

2) групою осіб. Це передбачає, що злочин вчинено двома або більше особами, які діють як виконавці без попередньої змови між собою (ч. 1 ст. 28 КК). Відсутність попередньої змови означає, що виконавці злочину до моменту його вчинення не обговорювали питання про його вчинення, не домовлялись про спільність своїх дій, розподіл ролей тощо. Для цієї групи характерне спонтанне, ситуативне об’єднання зусиль виконавців для досягнення загального злочинного результату перед його вчиненням або в процесі його вчинення. Діючи як співвиконавці, вони можуть разом розпочати виконання об’єктивної сторони злочину або залучатися до злочину, вчинення якого іншими співвиконавцями вже розпочалося, але ще не закінчилося. Відсутність попередньої змови не виключає можливості змови між членами такої групи під час виконання ними об’єктивної сторони злочину. Безпосередньо вчиняючи злочин, вони можуть домовитися при цьому про характер спільних дій, розподілити ролі, узгодити свою подальшу поведінку, тощо;

3) з метою залякування потерпілого чи інших осіб. Це має місце, якщо особа вчиняє злочин, прагнучи залякати потерпілого, або інших осіб (наприклад, родичів, товаришів по службі) для викликання у них почуття страху перед винним чи іншими особами. Однак страх не є самоціллю заподіяння зазначених ушкоджень. Найчастіше він є засобом впливу на потерпілого чи інших осіб щоб примусити їх виконати певну дію чи утриматися від її виконання. Умисне тяжке тілесне ушкодження, вчинене з метою залякування потерпілого або інших осіб при вимаганні, слід кваліфікувати за ч. 4 ст. 189 КК;

4) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості (сутність цього виду тяжкого тілесного ушкодження аналогічна тому, що розглядалася стосовно п. 14 ч. 2 ст. 115 КК);

5) на замовлення (сутність цього виду тяжкого тілесного ушкодження аналогічна тому, що розглядалася стосовно п. 11 ч. 2 ст. 115 КК);

6) спричинення смерті потерпілого (у результаті вказаного у ч. 1 ст. 121 КК діяння настає смерть потерпілого). Особливістю цього кваліфікованого виду умисного тяжкого тілесного ушкодження є те, що у ньому присутні два суспільно небезпечні наслідки (первинний – тяжкі тілесні ушкодження і похідний – смерть), психічне ставлення до яких з боку винного є різним. Тобто має місце складна (змішана) форма вини. Для застосування ч. 2 ст. 121 КК у цьому випадку слід встановити наявність умислу на заподіяння тяжкого тілесного ушкодження і необережної вини стосовно смерті потерпілого. Якщо смерть потерпілого була результатом тяжкого тілесного ушкодження, вчиненого через необережність, відповідальність за ч. 2 ст. 121 КК настати не може. У цьому випадку особа може нести відповідальність за вбивство через необережність. Частина 2 ст. 121 КК не застосовується також у разі, якщо винний в умисному заподіянні тяжкого тілесного ушкодження не передбачав можливості настання смерті за обставинами справи не повинен був або не міг її передбачити. Випадкове заподіяння смерті (казус) у вину не ставиться.

На практиці особливу складність становить відмежування умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, від умисного вбивства. При наявності таких ситуацій слід ретельно досліджувати всі обставини, що мають значення для встановлення спрямованості умислу винного.

З цього приводу у п. 22 ППВСУ від 7 лютого 2003 р. № 2 зазначено про таке: “Для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК) суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з’ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб’єктивне ставлення до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.

Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув з моменту заподіяння ушкоджень до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має”.

Оскільки ч. 2 ст. 121 КК передбачає щодо смерті потерпілого необережну вину, кваліфікація вчиненого як замах на тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть, неможлива.

У судовій та слідчій практиці зустрічаються непоодинокі випадки вчинення саме умисних тяжких тілесних ушкоджень, що спричиняють смерть потерпілим, зокрема:

Вироком Борщівського районного суду Тернопільської області від 16 січня 2008 р. О. було визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 121 КК України та призначено покарання у виді 8 років позбавлення волі. Встановлено, що 6 липня 2007 р. біля 18 год. підсудний О., перебуваючи в стані алкогольного сп'яніння та розпиваючи спиртні напої в будинку Р., під час суперечки умисно наніс декілька ударів кулаком в обличчя Р., від яких останній впав на підлогу, а О. наніс ще два удари ногою по тілу, спричинивши тілесні ушкодження у вигляді закритої черепно-мозкової травми з крововиливом під тверду мозкову оболонку та набряком-набубнявінням головного мозку, закритого перелому кісток носа, обширних синців на правій та лівій половині обличчя, рани слизової нижньої губи, які відносяться до тяжких тілесних ушкоджень від яких настала смерть Р....

Згідно висновку експерта № 185/61 від 10.08.2007 р. (а.с. 113-115) при судово-медичному дослідженні трупа Р. було виявлено: закриту черепно-мозкову травму з крововиливом під тверду мозкову оболонку та набряком-набубнявінням головного мозку, закритий перелом кісток носа, обширні синці на правій та лівій половині обличчя, садна ліктьового суглобу, лівого передпліччя, лівої китиці, правого колінного суглобу, рана слизової нижньої губи. Ці тілесні ушкодження спричинені прижиттєво, в межах трьох діб до настання смерті Р. Властивості черепно-мозкової травми в Р. вказують на те, що вони спричинені неодноразовою дією тупих предметів з обмеженою контактуючою поверхнею, якими могли бути рука чи нога людини. Смерть Р. настала від закритої черепно-мозкової травми з крововиливом під тверду мозкову оболонку, що ускладнилося набряком-набубнявінням головного мозку. Між отриманою травмою голови і настанням смерті Р. існує прямий причинно-наслідковий зв’язок і вона за ознакою небезпеки для життя, стосовно живих осіб, відноситься до тяжких тілесних ушкоджень. Між моментом травми та клінічними проявами внутрішньочерепного крововиливу існує так званий “світлий проміжок”, коли відсутні помітні порушення свідомості і можливе виконання потерпілим активних дій (зокрема, самостійно пересуватися). Тривалість цього періоду може бути досить значною – від декількох годин до декількох діб...

Аналізуючи всі дані в їх сукупності суд вважає, що О. умисно заподіяв тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого Р. та такі його дії слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 121 КК України...

 

Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК). З об’єктивної сторони цей злочин передбачає такі ознаки: 1) діяння (дії чи бездіяльності); 2) наслідки у вигляді середньої тяжкості тілесного ушкодження; 3) причиновий зв’язок між зазначеними діянням і наслідками.

Виходячи з ч. 1 ст. 122 КК, умисним середньої тяжкості тілесним ушкодженням є умисне тілесне ушкодження, яке:

1) не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у ст. 121 КК, але

2) таке, що спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину.

Отже, умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження має чотири ознаки. З них дві, так би мовити, “негативні” (тобто для кваліфікації скоєного як середньої тяжкості тілесного ушкодження слід встановити їх відсутність) та дві “позитивні” (вони вказані альтернативно, тобто середньої тяжкості тілесне ушкодження має місце при наявності хоча б однієї з них).

Це такі ознаки:

1) відсутність небезпеки для життя;

2) відсутність наслідків, передбачених ст. 121 КК;

3) тривалий розлад здоров’я;

4) значна стійка втрата працездатності менш як на одну третину.

Таким чином середньої тяжкості тілесне ушкодження має місце при одночасній відсутності ознак 1 і 2 та наявності однієї з двох: 3 або 4.

Зміст ознак середньої тяжкості тілесного ушкодження розкритий в п. 2.2 Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

Тривалий розлад здоров’я виявляється в порушенні функцій будь-якого органу. Правила відносять до такого розладу послаблення функцій органів зору, слуху, язика, ноги, руки тощо. Стаття 122 КК застосовується лише за умови, що порушення функцій будь-якого органу було тривалим. Відповідно до Правил під тривалим слід розуміти розлад здоров’я строком понад 3-х тижнів (більш ніж 21 день).

Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третину слід розуміти втрату загальної працездатності від 10 до 33 %. Стійка втрата працездатності на одну третину або більше є ознакою тяжкого тілесного ушкодження таі її спричинення в результаті умисного тілесного ушкодження слід кваліфікувати за ст. 121 КК. Втрата загальної працездатності до 10 % визнається незначною втратою працездатності і є ознакою умисного легкого тілесного ушкодження, відповідальність за яке встановлено ч. 2 ст. 125 КК. Відсоток втрати працездатності визначається судово-медичною експертизою.

Прикладом заподіяння умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження є такий:

Вироком Автозаводського районного суду м. Кременчука від 9 січня 2007 р. А. було визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України і призначено покарання 1 (один) рік обмеження волі...

Встановлено, що 19 червня 2006 р. близько 20 год. А., перебуваючи в під’їзді буд. 27 по вул. Карнаухова м. Кременчука умисно заподіяв потерпілому Е. середньої тяжкості тілесні ушкодження у виді хімічного опіку ІІ ступеня роговиці та слизистої лівого ока, бризнувши рідиною для зняття лаку в очі останнього...

Злочин є закінченим з моменту настання наслідків, зазначе­них у ч. 1 ст. 122 КК.

Суб’єкт злочину – фізична осудна особа, що досягла 14-річного віку.

Суб’єктивна сторона цього злочину передбачає вину у формі умислу (прямого чи непрямого). Щодо мети умисного заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження, то вона впливає на кваліфікацію тоді, коли має місце залякування потерпілого чи його родичів або коли відбувається примус до певних дій (ч. 2 ст. 121 КК).

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 122 КК) є вчинення його з метою:

1) залякування потерпілого або його родичів. Особливістю цієї кваліфікуючої ознаки при заподіянні умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження є те, що залякування спрямовується крім потерпілого лише на його родичів, у той час, коли при вчиненні умисного тяжкого тілесного ушкодження воно спрямовується проти будь-яких інших осіб. Крім того, така кваліфікуюча ознака як примус потерпілого чи його родичів до певних дій у ч. 2 ст. 122 КК виділена окремо, тоді як у ч. 2 ст. 121 КК вона не передбачена;

2) їх примушування до вчинення певних дій. Це домагання від потерпілого або його родичів вчинення або утримання від вчинення певних дій шляхом заподіяння потерпілому умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження. Такий примус, якщо він поєднаний з вимогою щодо потерпілого або його родичів – передати чуже майно чи право на майно або вчинити будь-які дії майнового характеру; припинити займатися господарською діяльністю чи обмежити її, укласти угоду або не виконати укладену угоду, виконання (невиконання) якої може заподіяти матеріальну шкоду або обмежити законні права чи інтереси того, хто займається господарською діяльністю; виконати чи не виконати договір, угоду чи інше цивільно-правове зобов’язання, – слід кваліфікувати, відповідно за ч. 3 ст. 189 КК, ч. 3 ст. 206 КК, ч. 3 ст. 355 КК. Під родичами у цій статті слід розуміти не лише близьких родичів (про яких йде мова в п. 8 ч. 2 ст. 115 КК – батьки, один із подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки (п. 11 ст. 32 КПК України), а й інших родичів потерпілого).

3) з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості (сутність цього виду тілесного ушкодження аналогічна тому, що розглядалася стосовно п. 14 ч. 2 ст. 115 КК).

Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК). Потерпілим від цього злочину є лише особа, яка своїми діями (протизаконним насильством чи тяжкою образою) викликала у винного стан сильного душевного хвилювання.

Об’єктивна сторона цього злочину характеризується: 1) діями, що характеризується посяганням на життя іншої особи; 2) наслідки у вигляді тяжкого тілесного ушкодження; 3) причиновий зв’язок між зазначеними діями та наслідками, а також 4) час (протягом періоду наявності у винного стану сильного душевного хвилювання) і певну обстановку вчинення злочину.

Кваліфікація дій за ст. 123 КК буде правильною лише за умови, що умисне тяжке тілесне ушкодження: по-перше, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання; по-друге, такий стан виник раптово; по-третє, це сталося в обстановці протизаконного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого (при цьому вказівка у цій статті на систематичне знущання з боку потерпілого, на відміну від ст. 116 КК, відсутня). Умисне заподіяння за таких обставин середньої тяжкості та легкого тілесного ушкодження злочином не визнається.

Поняття “сильне душевне хвилювання”, “протизаконне насильство” та “тяжка образа” розкриті при розгляді питань кваліфікації злочину, передбаченого ст. 116 КК, а поняття “тяжке тілесне ушкодження” – при розгляді питань кваліфікації злочину, передбаченого ст. 121 КК.

Злочин є закінченим з моменту заподіяння тяжкого тілесного ушкодження.

Суб’єкт злочину має бути взятий до особливої уваги у процесі кваліфікації вчиненого, оскільки ним є фізична осудна особа, що досягла 16-річного віку, і перебувала під час вчинення злочину у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства чи тяжкої образи з боку потерпілого.

Суб’єктивна сторона злочину виграє одну з вирішальних ролей при кваліфікації скоєного, оскільки характеризується виною у формі умислу (прямого чи непрямого), який завжди є афектованим, таким, що виник раптово, та емоційним станом – сильним душевним хвилюванням, що певною мірою знижує здатність особи усвідомлювати свої дії чи керувати ними.

Уисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 124 КК). Ознаки, які стосуються потерпілого, а також суб’єкта і суб’єктивної сторони цього злочину, повністю збігаються з аналогічними ознаками злочину, передбаченого ст. 118 КК.

З об’єктивної сторони цей злочин характеризується: 1) діями – посяганням на життя іншої особи; 2) наслідками у вигляді настання тяжких тілесних ушкоджень; 3) причиновим зв’язком між зазначеними діями і наслідками; 4) обстановкою вчинення злочину (перебування винного при вчиненні цього діяння у стані необхідної оборони, уявної оборони чи в умовах необхідності затримання злочинця).

Злочин є закінченим з моменту заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження.

Заподіяння тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні меж необхідної, уявної оборони або перевищені заходів, необхідних для затримання злочинця, через необережність не є злочином, а тому воно не кваліфікується ні за ст. 124, ні за ст. 128 КК.

Умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК). З об’єктивної сторони умисні тілесні ушкодження бувають двох видів:

1) легке тілесне ушкодження (ч. 1 ст. 125 КК) – ушкодження, що має незначні скороминучі наслідки, тривалістю не більш як шість днів (синець, подряпина тощо);

2) легке тілесне ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності (ч. 2 ст. 125 КК). Короткочасним слід вважати розлад здоров’я тривалістю понад 6 днів, але не більш 3 тижнів (21 день). Під незначною стійкою втратою працездатності слід розуміти втрату загальної працездатності до 10 %. Відсоток втрати працездатності визначається судово-медичною експертизою.

Злочин є закінченим з моменту настання наслідків, зазначених відповідно у частинах 1 чи 2 ст. 125 КК.

Суб’єкт злочину – загальний.

Суб’єктивна сторона злочину передбачає встановлення вини у формі прямого чи непрямого умислу. Якщо умисел винного було спрямовано на заподіяння тяжких тілесних чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а внаслідок його дій потерпілому було заподіяно лише легкі тілесні ушкодження, вчинене кваліфікується за спрямованістю умислу – за відповідними частинами статей 15 і 121 або 122 КК.

Необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК). З об’єктивної сторони злочин характеризується: 1) діями або бездіяльністю; 2) наслідками у вигляді тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень; 3) причиновим зв’язком між зазначеними діянням і наслідками.

Кваліфікуючи цей злочин, слід звернутися до визначення поняття тяжких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень (див., відповідно, статті 121 і 122 КК та роз’яснення щодо них). Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 119 КК як вбивство через необережність.

Злочин є закінченим з моменту настання тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень.

Суб’єкт злочину – загальний.

Із суб’єктивної сторони злочин характеризується виною у формі необережності (злочинної самовпевненості чи злочинної недбалості). Саме формою вини цей злочин відрізняється від злочинів, передбачених статтями 121 і 122 КК.