Поняття та правові ознаки соціального забезпечення. Значення соціального забезпечення у вітчизняній системі соціального захисту.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття та правові ознаки соціального забезпечення. Значення соціального забезпечення у вітчизняній системі соціального захисту.



Тема 1. Поняття, предмет, метод та система права соціального забезпечення.

I. Теоретичні питання

 

Предмет права соціального забезпечення.

 

Право соціального забезпечення — це система правових норм, які регулюють відносини стосовно забезпечення громадян у старості, у разі непрацездатності, відносини материнства та дитинства, державної допомоги окремій особі чи сім’ї, а також процедурні та процесуальні відносини.

Право соціального забезпечення як галузь права має відмітні ознаки: особливий предмет регулювання й метод. Предметом прийнято називати коло однорідних суспільних відносин, які можуть бути врегульовані лише певною системою правових норм. Отже, предметом правового регулювання права соціального забезпечення є три основні групи суспільних відносин: майнові, управлінські, охоронні. Але значне місце серед них посідають майнові відносини, пов’язані з наданням фізичним особам різних видів соціального забезпечення.

Основою суспільних відносин, які визначають предмет права соціального забезпечення, є пенсійні відносини та відносини із надання допомоги та соціальних послуг. Крім основних відносин соціально-забезпечувального характеру, до предмета права соціального забезпечення входять процедурні відносини, які визначають порядок надання різних видів соціального забезпечення, та процесуальні відносини стосовно вирішення спорів з питань соціального забезпечення (йдеться про відносини, які не входять до предмета процесуального права). Безпосередньо належать до відносин предмета права соціального забезпечення відносини щодо здійснення соціального страхування, формування і використання Пенсійного фонду і фондів соціального страхування, медичне й санаторно-курортне лікування, надання пільг ветеранам війни й праці. Зазначені вище відносини складають предмет права соціального забезпечення.

Таке доволі багате розмаїття відносин соціального забез­печення або, як зазвичай їх називають, — соціально-забезпе­чувальних відносин, не впливає на характер їх правової при­роди, яка зумовлена сутністю соціального захисту громадян як одного з обов'язків і завдань соціальної держави. Разом з відносинами соціального страхування та процедурними відносинами вони становлять якісно однорідну групу суспільних відносин, що існують у життєво важливій сфері суспільства і формують тим самим предмет правового регу­лювання самостійної галузі права — права соціального забез­печення.

Отже, предметом права соціального забезпечення є ком­плекс якісно однорідних суспільних відносин, що існують у сфері соціального забезпечення осіб, які зазнали соціаль­ного ризику (соціально-забезпечувальні відносини), а такожпов'язані з ними процедурні та соціально-страхові відносини.

Соціально-забезпечувальні відносин - основа предмету права соціального забезпечення.

 

Суспільні інтереси, які і є тими рушіями, що визначають потреби суспільного розвитку зумовили необхідність появи у системі відносин соціального захисту окремого їх різновиду — відносин соціального забез­печення. І цілком закономірно, що ці відносини так само по­требували свого юридичного впорядкування, тобто підпада­ли під сферу правового регулювання. Їх правовий характер не лише досить виразно проявлявся в індивідуальних інтере­сах членів суспільства, а й відображав загальносоціальні інтереси. При цьому взаємні інтереси учасників цих відно­син могли найбільш повно реалізуватися за умови, коли ко­жен із них погоджувався на певне ущемлення власних інте­ресів заради задоволення інтересів іншого. Крім того, згода учасників відносин соціального забезпечення виконувати певні правила, з огляду на "їх обов'язковість, у разі не­обхідності може бути посилена застосуванням державного примусу.

Якщо врахувати, що завдяки цим ознакам визначається сфера правового регулювання, то зрозуміло, що відносини соціального забезпечення виступають об'єктом нормативно­го впливу і формують таким чином предмет окремої галузі права — права соціального забезпечення.

Про право соціального забезпечення як самостійну галузь права почали згадувати в середині 60-х років минулого століття. Вважається, що на теренах колишнього Радянсько­го Союзу найбільш повно ідею самостійності цієї галузі обґрунтував В. С. Андрєєв1.

За останні півстоліття відносини соціального забезпечен­ня зазнали суттєвих змін, і закономірно, що це не могло не позначитися на визначенні предмета права соціального за­безпечення. Ці відносини набули ще більш вираженого соціального характеру. На зміну планово-розподільчій системі матеріального забезпечення непрацездатних та членів їх сімей, де провідну роль відігравала держава в особі своїх уповноважених органів, прийшли нові, більш сучасні форми соціального захисту прав громадян, які базуються на со­ціальному страхуванні. Останнє передбачає активну участь у фінансуванні соціальних виплат не лише держави, а й робо­тодавців та самих найманих працівників. Відповідно, право соціального забезпечення як самостійна галузь ще міцніше утвердилось на чільних позиціях системи права України.

 

Соціально-забезпечувальні відноси­ни, що виступають основою (ядром) предмета права соціаль­ного забезпечення не є однорідними і поділяються на декілька відносно самостійних видів суспільних відносин. Спільним, що їх об'єднує в одну групу і завдяки чому вони розглядаються як єдиний вид суспільних стосунків, є визна­чені законом соціальні ризики, з настанням яких у особи ви­никає право на соціальне забезпечення1.

Зміст права на соціальний захист, що проголошується у ст. 46 Конституції України, дає підстави для виділення у структурі соціально-забезпечувальних відносин трьох окре­мих їх різновидів: пенсійних відносин; відносин щодо надання матеріальних допомог та відносин щодо надання соціаль­них послуг.

Необхідно зазначити, що кожен із цих різновидів соціаль­но-забезпечувальних відносин може бути поділений на певні підвиди, а в структурі останніх можна виділити ще дрібніші, але порівняно самостійні групи суспільних відносин.

Пенсійні відносини поділяються, зокрема, на відносини щодо пенсійного забезпечення за рахунок соціального стра­хування та відносини щодо пенсійного забезпечення з дер­жавного бюджету, яке застосовується до окремих категорій громадян.

Відносини щодо пенсійного забезпечення за рахунок соціального страхування являють собою сукупність таких відносин, як: відносини щодо пенсій за віком, по інвалід­ності, у зв'язку із втратою годувальника.

Серед відносин щодо надання матеріальних допомог мож­на виділити: відносини, пов'язані з наданням допомог у зв'язку з безробіттям; відносини щодо надання допомог у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю; відносини щодо за­безпечення допомогами сімей, які мають дітей; відносини з приводу надання допомог на поховання та ін.

 

 

Відносини, які покликані забезпечити існування соціально-забезпечувальних відносин як складової предмету права соціального забезпечення.

При визначенні предмета права соціального забезпечення необхідно мати на увазі, що крім соціально-забезпечуваль­них відносин, які за своїм складом не є однорідними, до сфе­ри правового регулювання цієї галузі входять ще деякі са­мостійні види суспільних відносин, які покликані забезпечи­ти існування соціально-забезпечувальних відносин. Такими, зокрема, є соціально-страхові відносини та відносини, пов'язані із встановленням юридичних фактів, що є підста­вою для реалізації особою права на соціальне забезпечення.Останні прийнято називати процедурними відносинами.

 

 

II. Питання для самоконтролю

Тема 1. Поняття, предмет, метод та система права соціального забезпечення.

I. Теоретичні питання

 

Поняття та правові ознаки соціального забезпечення. Значення соціального забезпечення у вітчизняній системі соціального захисту.

 

Існують декілька варіантів наукового визначення поняття «соціальне забезпечення». Зокрема, воно розглядається як:

- форма розподілу, що гарантує громадянам нормальний рівень життєвого та культурного стандарту понад винагоро­ду за працю з настанням старості, втрати працездатності чи годувальника1;

- система матеріального забезпечення і обслу­говування громадян за віком, через хворобу, інвалідність, безробіття, на випадок втрати годувальника, виховання ді­тей та в інших випадках, передбачених законодавством2;

- спосіб розподілу частки валового внутрішнього продукту шляхом надання громадянам матеріальних благ з метою ви­рівнювання їхніх особистих доходів у разі настання соціаль­них ризиків за рахунок засобів цільових фінансових джерел в обсязі та на умовах, встановлених державою для підтри­мання їх повноцінного соціального статусу3.

Тобто соціальне забезпечення як явище суспільного по­рядку трактується доволі неоднозначно. Його називають формою, способом або системою розподілу матеріальних благ. Дещо інше визначення поняття соціального забезпечення знаходимо у працях Н. Б. Болотіної.Вона, зокрема, визначає його як «організаційно-правову діяльність держави щодо матеріального забезпечення, со­ціального утримання, обслуговування, надання медичної до­помоги за рахунок спеціально створених фінансових джерел осіб, які зазнали соціального ризику, внаслідок якого втра­тили здоров'я та (або) засоби до існування і не можуть ма­теріально забезпечити себе та своїх утриманців»1.

Тут уже акцент робиться не на функції держави щодо роз­поділу матеріальних благ поміж особами, які цього потребу­ють в силу об'єктивних обставин, про що йдеться у поперед­ніх визначеннях соціального забезпечення, а на тому, що це є організаційно-правова діяльність держави. Очевидно, такий підхід можна вважати більш правильним, оскільки держава справді є неодмінним учасником відповідних суспільних від­носин та гарантом соціальних прав громадян.

Тим не менше, держава, беручи участь своїми ор­ганізаційними та правовими заходами у сфері соціальних відносин, не є єдиним їх учасником і не здійснює своєї со­ціальної функції лише задля власного іміджу. Зрозуміло, що вся її (держави) «організаційно-правова діяльність» спрямо­вана на забезпечення соціальних прав та інтересів інших не­одмінних суб'єктів соціального забезпечення — громадян. Тому, коли розглядати соціальне забезпечення як суспільне явище, то необхідно виходити з того, що ми маємо справу з певним видом суспільних відносин. І ці відносини передбача­ють наявність взаємних прав і обов'язків суб'єктів з приводу матеріального забезпечення осіб, які в силу об'єктивних об­ставин втратили роботу, здоров'я, працездатність, а разом — і засоби до існування та не можуть себе матеріально забезпе­чити.

Якщо соціальний захист у суспільстві досягається завдя­ки здійсненню державою своєї соціальної функції і зрештою ми отримуємо певну сферу суспільних відносин, то соціальне забезпечення — всього лиш елемент, складова соціального захисту і окремий вид суспільних соціально-захисних відно­син, які дістали назву соціально-забезпечувальні відносини і стали об'єктом правового регулювання.

Стаття 46 Конституції України, проголошуючи право гро­мадян нашої держави на соціальний захист, передбачає, що воно включає право на забезпечення їх у разі повної, частко­вої або тимчасової втрати працездатності, втрати годуваль­ника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Як бачимо, законодавець до соціального захисту відно­сить соціальне забезпечення і при цьому робить наголос на окремих його видах, що традиційно розглядаються у на­уковій та навчальній літературі саме як різновиди соціально­го забезпечення. Однак для повного і об'єктивного визначен­ня соціального забезпечення важливе значення має і друга частина цитованої статті Основного Закону. Тут, зокрема, наголошується, що "це право гарантується загальнообов'яз­ковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і ор­ганізацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними". А от­же, соціальне забезпечення — це не тільки заходи держави як основного соціального гаранта, спрямовані на матеріаль­ну допомогу непрацездатним, хворим, інвалідам, безробіт­ним тощо, а й створення спеціальної мережі соціального страхування з метою мобілізації коштів (страхових внесків) роботодавців, найманих осіб для забезпечення гарантій соціального захисту громадян. Тобто, якщо визначати відно­сини соціального забезпечення, то норма ст. 46 Основного За­кону України цілком адекватно відображає сутність цих суспільних відносин, з відповідними суб'єктами, об'єктами та характером змісту. Поза сферою соціального забезпечення залишаються інші види соціального захисту: медична допомога і медичне страхування, соціальне житло, екологічна безпека, обов'язкова освіта, соціальне партнерство тощо.

Таким чином, соціальне забезпечення можна визначити як систему суспільних відносин для створення завдяки ме­режі соціального страхування, бюджету та іншого фінансу­вання достатніх умов для життя і діяльності осіб, які з неза­лежних від них обставин втратили засоби до існування.

 

Обравши статус соціальної держави, наша країна тим са­мим визначила для себе не лише проголошення основних соціально-економічних прав і свобод громадян, а й взяла зо­бов'язання забезпечити їх здійснення та реалізацію в умовах ринкової економіки. Для цього держава як гарант соціаль­них прав і свобод своїх громадян проводить відповідну соціальну політику, що представляє собою систему адмі­ністративно-правових заходів, спрямованих на забезпечення гарантій здійснення громадянами проголошених прав і сво­бод. Основна суть цієї соціальної політики полягає у тому, що держава з допомогою спеціальних правових механізмів, які зазвичай базуються на відповідному економічному підґрунті, бере на себе додаткові обов'язки для забезпечення соціального захисту тих громадян, які в силу об'єктивних об­ставин неспроможні самостійно чи без підтримки держави здійснювати свої конституційні права. Наприклад, як по­тенційно слабшу ланку у трудових правовідносинах держава захищає найманих працівників, гарантуючи їм 40-годинний робочий тиждень та мінімальний розмір оплати праці. Осо­бам, що втратили роботу і не можуть самостійно працевлаштуватися, вона сприяє у пошуку підхожої роботи і на період безробіття гарантує виплату допомоги по безробіттю. Тим своїм громадянам, які досягли похилого віку або з інших причин (хвороба, каліцтво) втратили працездатність, держа­ва зобов'язується забезпечити виплату пенсій чи надання інших соціальних пільг для неімущих та непрацездатних. За рахунок держави громадяни вправі реалізувати свої соціаль­ні права на освіту, охорону здоров'я, житло. Отже, здійсню­ючи притаманну їй соціальну функцію, держава тим самим забезпечує соціальний захист своїх громадян у сфері суспіль­них відносин.

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.132.225 (0.01 с.)